Ви згадайте, шановний Іллє Савичу, як ми сюди приїхали, ким ви себе почували, а тоді вже про вершки кажіть,озвався інший вязень.
Разом із іншими згадував і Юрій Покос, як три місяці тому прибув до табору. Віяло й мело, збивало з ніг.
2
У першому ряду біля вагонускуластий велет, обмотаний по самі брови, як старчиха, пуховою хусткою. Це, як потім дізналися інші, відомий інженер, світило радянського промислового будівництва, про нього ще на початку двадцятих рясно писали в газетах. Він з осяйною посмішкою та непідробним завзяттям зводив у індустріальних містах заводи, які потім випускали у боже небо цілі океани сірого їдучого диму й кіптяви та цим неабияк звеселяли нову совіцьку генерацію. Хіба думав він тоді, як відплатить за трудові звитяги держава-монстр, яку сам він і такі, як він, виростили, виплекали, звели на ноги? Ні! Не думав. Працював, та й годі. Йому, романтику-трударю, не потрібні були нагороди. Не задля орденів чи премій він працював. Задля світлої ідеї. Інженер мріяв переселити усіх українців з мазаних хат у бетонні багатоповерхівки. У цьому бачив своє призначення, цим жив. Він щодня сам себе нагороджував тим, що мав можливість займатись улюбленою справою. Йому не потрібні були навіть гроші, і якби не дружина, то інженер і не ходив би до каси за зарплатнею. Але ж дружині потрібно було облаштовувати побут, і вона нагадувала інженеру про таку дрібноту, як гроші. Інколи інженеру навіть здавалося, що подруга, з якою не вінчався, як колись було заведено, а розписався у обласному відділі реєстрації, живе з ним лише заради тих шелепких папірців, за які можна купити якісь побутові блага. Як він помилявся, інженер зрозуміє згодом, коли його заарештують за сміховинними звинуваченнями і дружина кине не його, а всі оті побутові блага та житиме в бідності та хворобах, аби лиш ближче до чоловіка.
А біля того інженераплече до плеча, як приліплений,актор одеського театру, відомий на всю республіку й навіть за кордоном тенор. Той, який не палить, береже голос. Співак долонею прикриває очі, бо ж дме несамовито, й облизує шерхлі губи. Ніби це може допомогти, ніби волога, яку тенор на кінчику язика виймає з себе, може втамувати скажену спрагу. Останню добу їм не давали пити. Потяг не спинявся, а відтак доїхали до місця не всі. Дехто лишився лежати мертвим у вагоні. Ось тепер ті, хто робив перекличку, виявляли прізвища загиблих і одночасно наказували іншим каторжанам витягати трупи й відносити їх подалі від залізничного полотна. Відносили під пильною увагою охоронців. Тенор хвилювався, аби йому не наказали хапатися за мертвяків, був бо доволі тонкошкірим, ранимим у душевному плані. А що дивуватись? Творча натура.
Одеський тенорпісля досудового слідства, після численних допитів, після визнання ним вини, якої й не було, просто вигідніше визнати й залишитись без голосу, ніж стояти на своєму й залишитись без життя. Тенор ось уже два місяці взагалі не може говорити без того, аби не скривитись. Боляче. Чи то фізично, чи морально боляче слухати, на що зійшов його робочий апарат, те, чим він пишався, чим захоплювались шанувальники опери. Про співакове славетне минуле нагадує хіба гордовита постава, яку не змогли зламати ні оті безбожні допити, ні вибиті на тих допитах зуби, ні холод і голод, ні спрага під час транспортування в далекий Казахстан.
За широкою спиною того артиста зішкулився немічний дідок у довгому пальті з хутряним коміром, схожим на вологу ганчірку. Довге пальто колись, можливо, й виглядало, як аристократичний атрибут, але зараз воно напрочуд дурнувато дисонувало з обставинами, в яких опинився цей дідок. Але варто зазначити, що він був зовсім і не дідок, а справжній професор, член-кореспондент, почесний працівник освіти і таке інше. Список регалій професора можна було проголошувати кілька годин, якби спеціальною постановою той список не був анульований, як, власне, і сам професор. Його анулювали як одиницю, надіславши у цю далеку далечінь, де навіть навесні скаженіють снігові буревії.
Біля професора уважно слухає, що говорить один з розводящих, герой першої пятирічки, щоправда вже розжалуваний. У того звитяжця соціалістичної праці відібрали всі нагороди, а разом із ними родинне гніздо. Дружина героя, сільська вчителька, вихована на працях Герцена і Добролюбова, відмовилась від чоловіка, не стала наслідувати оспіваний поетами подвиг подруг декабристів.
Ті відщепенці, яких виявили і знешкодили доблесні робітники державної законності, ті, котрим давали великі строки за статтями кримінального кодексузгідно з написаними в енкаведівських кабінетах обвинуваченнями,лише маскувались під личинами всесвітньо відомих професорів, талановитих акторів, принципових партійців, відповідальних директорів заводів, шанованих читачами письменників, мудрих вчених, досвідчених військових, геніїв інженерів, народних вчителів, які навчали мало не всю партверхівку теперішнього кремлівського пантеону. Небайдужі громадяниось основа основ правильного соціалістичного штибу життя. Без небайдужих громадян КАРЛАГ перетворився б у пустку. Невідомо, чи дочекався б бодай десятка справжніх ворогів. Небайдужий есересерівець добре зрозумів натяк вождя про ворогів, які зачаїлись десь поруч, він, небайдужий громадянин, змалечку приноровився вгадувати натяки вождів. Нюхав кожногочи не ворог, бува, дивився в шпарину, чи не з ворогом, бува, хто спить, підслухував у слоїк, підставлений до стіни,ану як у сварці хтось із подружжя та вверне яке вороже слівце.
Велика країнамільйони людей. Половина з нихнебайдужі, інша половинавороги. У цій боротьбі найголовнішевчасно опинитись у таборі небайдужих, аби не стати ворогом. «Пильність іще нікому не заважала»,наказувала мама синові, відправляючи його до школи. Чекала, що син принесе якусь звісточку про свого друга, вірніше про те, що батьки того друга говорять, коли їх ніби ніхто не чує.
Але ж віє! Подібні буревії на початку весни вельми негативно впливають на ранні сорти буряків. Хоча для картоплі вони не страшні,стиха бурмоче дідок-професор і намагається нахилити якнайнижче голову, аби той клятий чужий вітер не ліпив морозяні ляпаси по обличчю.
Буран, Ілля Савич,коротко констатує герой першої пятирічки.Тут це справа звична. Степ.
Звідкіля ж вам, Василю, знати, що це буран, а не, скажімо, заметіль чи, припустімо, хурделиця?вкотре облизнувшись та ледь повернувши голову, сипло питає тенор.
Разгаворчікі, мать вашу!зовсім не страшно командує охоронець, закутаний поверх шапки якимось башликом, схожим на ті, що були на ворогах Червоної армії під час Громадянської війни.
Погано їх тут екіпірують,вставляє свого Юрій Якович Покос, коли охоронець іде вперед вздовж шереги, віддаляючись од тих, кому він оце наказав замовкнути.
Вітер гуде так, що розмову не чують навіть ті, що стоять трохи далі від цих пятьох. У пятірціполітвязні, які знайшли спільну систему координат. Їхня спільна системаземля, на якій народились. Вони українці. Хтось відчуває себе більше українцем, хтось менше. Професор Ілля Савич Конюшаєветнічний росіянин, який народився в Сумській губернії й величає себе не інакше як потомком великих гетьманів. Бурлить у ньому козацька кров, навіть при тому, що, може, й краплі тієї козацької у цьому хирлявому тілі не знайдеш. Тенор Гнат Петрович Горлиця, якого одеські шанувальники оперного співу знали під псевдонімом, а той псевдонім Гнат допоки нікому не розкрив, кажучи: «Хто не відвідував Одеський оперний, навряд чи втямить, про кого мова». Василь Коліушкоотой герой першої пятирічки, родом із села Телепеньки десь на Вінниччині. Василь працював у різних куточках республіки, куди пошлють піднімати народне хазяйство, там він і зявлявся, і піднімав. І в степу піднімав, в українськомуна Слобожанщині. Інженера Федора Яковича Прилуку, який зводив заводи, взяли в Києві, як і літератора Покоса. Оці й були ніби ті пять кунаків, такий собі гурт, який самі вони могли б образно назвати «бішкунак», якби на цей час знали, що те слово означає. Зліплені докупи спільним випробуванням, такі різні, вони тримались одне одного, тяглись одне до одного. Бо ж у часи відпочинку, у часи, коли не треба було шикуватись, стояти в черзі за пайкою, відбиватись від урок, кричати, намагатись заснути на незручних дощатих нарах у вагоні, вони могли згадувати свою землюрідну, теплу, пахучу, ніжну, квітучу й незбагненно привабливу.
Ешелон з десяти під завязку напакованих ворогами держави вагонів дістався пункту призначення аж через місяць після того, як виїхав із вузлової станції Київ. Теліпався недоукомплектований потяг до Конотопа. Там його тягали взад-вперед, переставляли на допоміжні колії, заганяли в тупики, доточували до того короткого ще вагон, гатили в нього люду змученого й спаскудженого та їхали далі. Далі, то до столиціХаркова. До самого міста не доїжджали, ешелон запустили по додатковій лінії на невеличкий полустанок, де їздив два рази на день по вузькоколійці допотопний паротяг, що волік за собою дві відкриті платформи з робітниками якогось заводу. Ті робітники з цікавістю зазирали здалеку в заґратовані віконця теплушок. А з тих віконець на них дивились схожі на вовкулак, порослі щетинами, злі й голодні людиська.
О, вража сила!кричали робітники, і кожен мав за честь потрусити чорним від сажі кулаком у бік облуплених, пофарбованих іще до Першої світової в червоний колір, а тепер якихось іржавих вагонів.Але ж розвелось тієї пакості на землі робоче-селянській,додавали й уже брались гомоніти між собою, бо ж їхній потяг ліниво віддалявся від політичних. Обговорювали перевиконаний план, обговорювали і свої проблеми, без яких нікуди навіть у такій щасливій країні, як есересер. Кожен робітник із отих, що трусили кулаками, вимагаючи покарання ворогам, був упевнений, що проблеми тіод тих упирів, що сидять оце у телячих вагонах. І кожен плекав надію, що ось, може, ще з десяток таких спецешелонів пройде тореним маршрутом і все, спиняться. Вийде весь ліміт ворогів, перевезуть усіх до останнього кудись на схід. Дехто, може, й думав, що їх, оцих ворожих синів, там, на сході відразу скидають до якого яру й забувають, що були такі шкідники. Одиниці розуміли: вороги, коли дістануться до пункту призначення, нічим не відрізнятимуться від них, радянських чесних трударів. Так само працюватимуть за мізерну винагороду у вигляді окрайця хліба і якоїсь мутної баланди, так само житимуть у нашвидкуруч зведених, мало придатних для життя будиночках, будуть так само безправні й залежні від нещадної державної машини.
З Харкова потяг довго торохкотів, не спиняючись, вихляв степом, розганявся і пригальмовував. Вже й помінялись ландшафти, які по черзі споглядали мешканці теплушки. Арештовані мали неписане правило, вірніше це правило до політичних довели кримінальні злочинці, котрих разом із ворогами транспортували в місця відбуття покарання. Урки встановили чергу, згідно з якою люди могли стати біля відчиненого віконця й бодай трохи подихати холодним весняним повітрям.
Що далі потяг рухався на схід, то швидше від того потяга тікала весна. Де-не-де лежав іще цілими купами сніг, хоча вже просвічувались купини й відлискували сонячними зайчиками. Відносно сонячний день змінявся похмурим, похмурийдощовим, дощовийзнову сонячним, а тойвідразу сніжним. Завівав вітер, било градом по даху вагона, заносило тим вітром мокву всередину просякнутого потом і випорожненнями приміщення. Люди лежали на зроблених як-небудь триповерхових нарах, а хто й під нарами, просто на підлозі. Найкращі місця займали урки. Найгіршіті, хто не зміг за себе постояти, хто відразу, як потрапив у цю тюрму на колесах, зламався, зігнувся, підставив спину для батога, запобігливо дивився в очі уркам, бажаючи відгадати, чого хочуть у цей момент. На півсотні політичних кримінальних було лиш четверо. Бандити, покладаючись на каторжанський досвід, розуміли, кого можна з ноги заганяти під нари, а з ким треба бути обережним. Серед тих чотирьох був головний. Звали його Тимофій. Ні прізвища, ні по батькові Тимофій не мав. Принаймні, нікому їх не відкривав. Навіть коли на станціях робили переклички, Тимофія так і називали. І він жодного разу не відгукнувся. Охоронцю доводилось дивитись на ряди, вихоплювати поглядом того Тимофія і ставити в протоколі відмітку про його присутність.
Залізний ковбик тяг двадцять вагонів, пихкав натужно, намагався піддати швидкості, але це йому не вдавалось, бо ж старий паровоз був розрахований щонайбільше на пять вагонів, вантажених чимсь менш патетичним: деревом чи худобою, або шкурами чи зерном, або сувоями тканин чи консервними бляшанками, або зброєю чи
Простував той залізний вуж все далі й далі до крайнеба, де сходило сонце. Мчав, минаючи Азовське море, і навіть Каспійське море і навіть Аральське море. У Джезказгані зупинився. Стояли чи не дві доби. Когось із вязнів забирали, когось, навпаки, підвозили до вагонів у машинах чи на підводах. Там відчепили половину теплушок. Інші потягли далі, аж до Караганди.
Це ж у цих місцях і Тарас відбував покарання,дивлячись крізь віконце, мовив Покос.
Якой такой Тарас?поцікавився Тимофій, він саме стояв поруч із письменником та курив експропрійовану у політичних цигарку.Нє з адєскай банди Крипта?
Юрій задумався й аж тоді похитав заперечливо головою. Мовляв, ні, це не той Тарас, що з одеської банди якогось Крипта.
Ой, такой бил Тарас, всєм Тарасам Тарас. Да шо я кажу бил? Може, он і є ше де живой. Мог ножичком пирнути так, шо чілавєк не успівав даже улипку з лиця знять. Так давольний і ухаділ на неба.Урка сміявся з власного дотепу, поблискував срібним зубом, плескав Покоса по плечу, як рівного, й затихав, вплітаючи погляд у неосяжні степові далі Казахстанського краю.
Цей вбивцяа саме за вбивство його й засудилиз повагою ставився до Покоса. Щоправда, називав його Косовиця, на свій манер. Ще з першого дня, як зустрілись у цій теплушці, урки почали сортирувати людей на тих, хто може під ними ходити, і тих, кого не варто чіпати. Тоді один із шісток Тимофія, молодий, схожий на породистого англійського пса бандюган, зчепився з немолодим і хворим на вигляд Покосом. Незважаючи на різницю у віціне на користь політичного, кримінальний отримав таких духопеликів, що три дні зойкав на своїх середніх нарах. Не рятували побитого навіть кілька куфайок, знятих зі слабких політичних і підкладених під боки. Юрій Покос пройшов довгу школу виживання, карбував свою вправність у війнах і просто так не давався до рук. З того випадку до нього ліпились люди, шукали захисту. Але з усіх найближчими в душевному плані стали ті четверопрофесор, інженер, тенор і герой. Їх так і називали між собою як зеки, так і інші арештанти. А до Юрія причепилось прізвисько «письменник».
Та я не так щоб знаний письменник,виправдовувався.
Але всяк раз, як випадала нагода, щось таки писав на невеличких клаптиках паперу, прикладаючи їх до коліна. Цидулки ховав, щоб при обшуку ніхто не знайшов. Що вже писавне розказував навіть тим чотирьом друзям, з якими звело нещастя.
Селище з пестливою назвою Долинка, де розташовувався адміністративно-господарчий центр Карагандинського виправного табору, зустріло бранців отим буревієм, що має ліричну назву і про який складено романтичну легенду.
Пробиваючись крізь стіну з крижаного дощу, піску й вітру, Покос тримав міцно стисненими кулаки й так зціплював зуби, що терпли щелепи. Він ніби боровся не так з буревієм, як зі своїми думками, які роїлись у голові. Ті думкипро минуле, і жодноїпро майбутнє. Яке майбутнє у пятдесят сім років та ще й з огляду на місце, в яке потрапив. «Отак, де лишень не був, де тільки не жив, ким лиш не працював»,мізкував, шаркаючи набряклими ногами. Хотів був ще щось подумати, але той загальний шарк ніби відрізав думку. «Кар-лаг, кар-лаг, кар-лаг»,відлунювалось одне слово в такт із загальним кроком невеличкої колони. Тоді він познайомився з молодшим лейтенантом, і після того знайомства його завели до загальної камери закривавленого. У камері вже очікували інші українці, з якими звела доля. Вони в один рух стріпнулись, побачивши, що письменника піддавали тортурам. А йому ніби й діла до того немає, замість лягти та відпочити почав шукати щось у черевиках. Знімав то один, то інший і мало не плакав.
Ви це шукаєте?запитав інженер Прилука й подав письменнику щось маленьке, схоже на значок.
Покос подякував поглядом і затис у кулаку знайдену річ.
Знімав закривавлену сорочку, прав у кутку в застояній, не придатній до пиття воді.
Боже, це що вони, вас різали?запитав переляканий Ілля Савич, побачивши два шрами, що хрестом пересікали живіт письменника.