Та ні,заспокоїв той,це давні рани. Застарілі. Хіба дають про себе знати зсередини. Шлунок болить.
Звикайте, шановний, тут і здоровий шлунок заболить, що вже казатиоперований.
Рішення про створення казахстанського виправно-трудового табору було ухвалене за пять років до того, як у ньому опинився Юрій Покос, уродженець села Красногірка Костянтиноградського повіту Полтавської губернії, та інші, що вимушено мандрували у далеку й невідому путь разом із ним. Тоді й назву припасували, абревіатурну за модою тих часів, а самеКАЗІТЛАГ. У цих місцях на повну потужність працював радгосп «Гігант», от його й реорганізували під окремий виправно-трудовий табір ОДПУ з підпорядкуванням ГУЛАГу.
Територію, де мала б розкинутись пекельна кузня, спішно очистили від корінних мешканців, що десятиліттями обробляли цю землю. Їх, казахів, росіян, німців, українців, за допомогою військ НКВС примусово виселили з обжитих місцин, погнали степами далі на схід та почали зводити огорожі, спостережні вишки, бараки. Зводили, звичайно, не самі, а перші партії неугодних державі громадян, отих ворогів, яких у спішному порядку накували комуністичні ковалі для таких благородних цілей. Серед перших до КАРЛАГу прибули священики та монахисовість людська, ланцюжок між людиною і Богом. Увірвався він, той ланцюжок, під ударом наточеної сокири так званого народовладдя, а насправді культу однієї особистостіхворої на манію величі. Побитий віспою курдупель-вождь обмовився, що треба піднімати в Казахстані вугільну та металургійно-добувну промисловість, і треба це робити так, аби малим коштом, аби робітникам не платити. Тут і визрів планшукати й знаходити ворогів, які й втілювали б цей вождів задум у життя. Зігнати цих дармоїдів, звезти гвинтики докупи, дати їм у руки кайло, примусити працювати цілодобово, годувати нечасто, щоб не звикли до доброго. І, головне, такі раби не будуть скиглити, бо ж знатимутьвони вороги народу і весь народ, той, що лишився на волі й користується здобутками великої робітничо-селянської держави, засуджує їх. Тому треба їм робити усе можливе і навіть неможливе, аби власною працею, власним потом і кровю, а може, й ціною власного життя змити цей сором, змити із себе і зі своїх близьких клеймо зрадника, запроданця, ворога. «Ура!»радо й оптимістично кричали по всіх усюдах умовно чесні мешканці однієї шостої, коли їм оголошували на площах і вулицях черговий список арештованих. «Ура!»волали вони, коли отримували зверху рапорти про ворожі організації, які зазіхали на таке прекрасне, таке неповторне, таке багате й щасливе радянське життя.
У КАРЛАГу відбували своє шпигунианглійські, німецькі і навіть японські; куркуліті, що хотіли користуватись плодами своєї праці, а не віддавати новому панусовбарину; диверсантиті, що були знайомі з раніше розстріляними, із тими, кого стратили за страшні злочини проти СРСР. І навіть якщо вони лиш раз у якихось гостях потисли руку тому вже тепер розстріляному, їх народний суд відправляв до ГУЛАГу під гучне всенародне «ура», під триразове «ура».
«Думати треба перед тим, як тиснути незнайомцям руку»,слушно зауважували головуючі на подібних судах і оголошували вирок, згідно з котрим людина випадала з життя на пять, десять а то й на пятнадцять років. Це при тому, що за вбивство рецидивіст міг отримати ті самі пять. А часто-густо, якщо той рецидивіст доводив (а були такі говоруни, які могли довести, що вони особисто допомагали товаришу Сталіну брати банки), що той, кого він вкатрупив, був буржуазний націоналіст чи спекулянт, термін увязнення був менший. Або й таке могли придумати: «Той, кого я вбив, перед смертю казав, що соціалізмце погано». Такому здогадливому урці світили виправдання і цілковита реабілітація. Урки у таборах відкрито насміхались над політичними через слабку захисну реакцію останніх і через нездатність викручуватись зі складного положення при більш ніж достатній освіченості й розумових здібностях.
У деревяному з низькою стелею приміщенні, де розселились новоприбулі, вже гуділо душ із двісті чоловіків. По відчиненні дверей усі в одну мить замовкли й уставились поглядами на гурт. Тоді, ніби нічого й не сталося, знову загули, почали оправляти свої нарихисткі двоповерхові конструкції, збиті з дощок. На одну секцію таких нар припадало аж чотири арештанти. Замість матрацівжмут соломи, вкритий мішковиною. Приміщення стогнало, хропло, матюкалось, скиглило, посміювалось, наспівувало, жебоніло, кашляло, квилило. Усі ці звуки зливались у монотонне сюрчання. І той, хто хотів спати, міг, заплющивши очі, уявити, що то не табірний барак, а велемовний ліс, у якому гомонить безліч захованих між зеленим листям тварин, птаства та всілякої комашні.
В куток дуйте. Там є одна вільна шконка,пояснив один із давнішніх мешканців табору. Та ще й показав худою, із чорними нігтями рукою, куди саме треба йти.
Хтось рвонув з-за спини професора і Покоса туди, куди вказував чоловік, інші так і топтались біля входу. Озирались здивовано на зачинені у них за спинами двері, не розуміючи, що робити далі. Вони ж бо думали, що оті охоронці, які сюди конвоювали, особисто посадять їх на заброньовані місця.
Чого стовбичите?гукнув хтось із середини гомінкого приміщення.Розходьтесь. Шукайте собі, де притулитись. Тут, біля мене, вільно, вчора зажмурились двоє.
Покос пішов на заклик. За ним почимчикував професор.
Іллі Савичу Конюшаєву дорогою до КАРЛАГу виповнилося шістдесят шість років. Звичайно, не святкували, бо іменинник відмахувався.
День народження можна справляти, коли тобі двадцять чи навіть тридцять ну, добре, ще й у пятдесят можна себе потішити. Але в моєму віці це зайве. А за теперішніх обставин взагалі абсурдне.
Ілля Савич був арештований за простий анекдот. Тепер можна лише здогадуватись, що то був за анекдот, професор нізащо не волів його переказувати і зарікся коли-небудь це робити. Вся контрреволюція, за яку вчепились чекісти, полягала у тому, що професор той неблагонадійний ба навіть загрозливий для майбутнього держави анекдот розповів молодому поколіннюсвоїм студентам. Студенти сміялись і тішились, що професор має їх за аж таких близьких друзів, розповсюджуючи заборонені жарти. Та котрийсь із них, із тих юних комсомольців-звитяжців, доніс туди, куди в ті часи багато хто доносив з різних причин: кому кімнатка сусідська в комуналці приглянулась, кому заважав успішніший колега, кому не давали спати ночами думки про кохану, яка віддала перевагу комусь, на її думку, кращому. Коли приїхали арештовувати, Ілля Савич навіть не хвилювався. І його дружина Антоніна, вдвічі молодша від нього красунечка, колишня його студентка, також не хвилювалась. Були впевнені, що Ілля Савич розкаже того анекдота слідчому, вони разом посміються і професор вже назавтра знову прийде в свій інститут і передаватиме молодим неоціненний досвід селекції морозостійких видів картоплі й буряка. Йому не те що не дали розповісти анекдот, а навіть до кінця не вислухали перелік заслуг професора перед державою. Натомість добряче побили, чого з професором Конюшаєвим не траплялось із юності. Якось років у дванадцять малий Ілля вступився за дівчинку, відштовхнув вдвічі більшого за себе хлопчика й був жорстоко відлупцьований. Відтоді вирішив добре вчитись, аби доводити власну правоту не штовханнями і бійками, а виключно науковими сентенціями. Ілля Савич мав броню під час війни, не торохкотів ніякою зброєю в роки національно-визвольних змагань, він у той час перебував у довготривалому відрядженнідесь аж у Заполярї. Повернувся звідти вже з науковим ступенем, національно свідомим і політично виваженим настільки, щоб ту національну свідомість вміти ховати під професорською пришелепуватістю.
Ілля Савич сприймав арешт як елемент сюрреалізму, допоки не опинився в холодній теплушці й не усвідомив, що на ньому в цей момент немає жодної речі, яку він сам собі купив. Діряві на колінах штани, латана куфайка й облізла шапка перетворили колишнього професора престижного інституту на обідранця-селянина. У вузлі професор мав про всяк випадок своє професорське пальто, яке Антоніна запакувала в добротну валізу разом зі зміною білизни, рушником і плетеними шкарпетками. Валізу в професора забрали уркина ній доволі зручно було грати в карти. Забрали також шкіряне півпальто, у якому, власне, він вийшов із дому, забрали й вовняні штани. Зі щедрої руки кинули дідкові куфайку і подерті галіфе. Професорське пальто Ілля Савич тримав на чорні дні, мовляв, може, там, куди їх везуть, аж занадто холодно, то пальто можна надіти на куфайку, або й куфайку зверху професорського пальта. На додачу до цього нереспектабельного гардеробу дідок був взутий у якісь постоли, обмотані поверху онучами. Ті онучі тримались купи, бо були перевязані страпатими мотузками. Ілля Савич дивився на себе зверху донизу й намагався збагнути, як так хитнулась земля, що він оце опинився в іншому вимірі. Саме тоді до нього присікався Тимофій, бо його конче зацікавив вузол, зроблений із рушника, більш схожого на півскатертини. І саме тоді на захист остовпілого дідка став Покос.
Юрію Яковичу, я тут познайомився з прекрасною людиною,торохкотів професор, сідаючи біля письменника на трохи вологучи то від поту, чи від дощупідлогу теплушки.Він співак. Я вас представлю.І тут-таки закричав пискляво:Товаришу тенор? Ви де? Я вас не бачу. Йдіть-но на звук.
Оскільки відбувалось усе поночі, у вагоні було хоч око виколи, до того ж вязні і вдень були всі на одне лице. І було їх аж так багато, що, аби когось пізнати, треба було кричати.
До цих двох, проходячи повз тих, хто сидів і лежав на підлозі, оминаючи нари, припнуті посеред теплушки й біля стін її, щораз сипло шепочучи слова вибачення, підійшов співактенор Гнат Горлиця.
Гнат Горлиця співав в Одеському оперному театрі. Спочатку співав у других складах, у хорі, де прийдеться. Але після пожежі в двадцять пятому, коли за рік відремонтували театр, його якось помітили й дали першу партію, з якою молодий тенор впорався на відмінно. Співав виключно провідні ролі Гнат недовго. Бо вже в тридцять третьому хтось настрочив донос, у якому йшлося про те, що саме Гнат Горлиця вісім років тому влаштував сумнозвісну пожежу. Гнат здогадувався, хто міг таке написати. Одна колегаартистка кордебалету, яка марно добивалась його прихильності,могла на це піти. Хоча були й інші варіанти.
Це ж театр,розмірковував уголос Гнат.
Він був високий і широкоплечий, виглядав від сили років на двадцять пять, хоча за документами виявлялось, що йому аж на десять років більше. Гната ніякий біс не брав. Усі навколо позаростали бородами, а цей естет раз на три дні примудрявся бритися шматком скла, яке знайшов на підлозі теплушки, ще коли всіх завантажували всередину. Скоріш за все, скло було від розбитого віконечка. Під обрізану драпову шинель, яка ледь прикривала Гнату сідниці, прямо на светра з розтягненим коміром співак нацуплював краватку-метелик.
Артист має право на екстравагантність,пояснював свою оригінальність і сам від тих пояснень млів.
Він дуже гарно розповідав придумані на ходу історії. Єдине, що дратувало слухачів,занадто тиха подача оповіді. Тим, хто слухав, доводилось напружувати слух аж так сильно, що починали боліти лоби і шиї.
Основним слухачем Гнатових побрехеньок виявився Василь Коліушко. Простий собі сільський чоловік. Колишній голова колгоспу, отой розжалуваний герой першого пятилітнього плану. Він примудрився вдвічі перевиконати той план, що йому довела держава. Василь не спав, не їв, не зважав на дружину, яка вчила чужих дітей і хотіла вже й собі дитинку народити, забув про матір і батька, які вимушені були самі на старості років поратись і біля городу, й біля худоби. Увесь час клав на розбудову колективного господарствасам сідав на трактор, сам дивився до корів на фермі й приймав телят, сам косив, сіяв, обдирав, скородив, пас, будував. На власному прикладі показував селянам, як потрібно працювати в сучасних умовах. Так йому хотілось мати медаль чи орден.
Єдине, що не враховував,він повний сил і енергії, бо молодий, а селяни, якими командував,чи не всі або старі, або малі, або вагітні, або калічені. Та пявся так, що врешті взяв ту медаль. Цілим героєм праці його обізвали, до столиці наказали їхати і вже там вішали на груди памятний знак, плескали в долоні, а йому тоді лиш одного хотілосьвиспатись добре і ще батьків побачити, дружину обняти, поговорити про те про се, про життя селянське.
Перестав він так побиватись над тими планами, коли в тридцять другому почало викошувати село його рідне голодом. А коли зрозумів голова колгоспу, що голодне через поганий врожай, а через хапуг, які той врожай з ротів вагітних, малих, калік, з ротів його старих батьків, та й з його власного роту витягають, а тому, хто питає, нащо витягаєте, та кулею відповідають, отоді почав до різних інстанцій писати. Дописався, що перетворився враз із героя праці на ворога трудового народу. «Може, й добре, що забрали в тридцять третьому,думав по тому часто.Хоч який пайок у тюрмі давали. А в селі іздох би давно». Його тримали в Харкові два роки, він дізнався, що від голоду померли батьки, помер первістокдворічний син. Лишилась живою тільки дружина, яка проходила свідком по справі чоловіка. Власне, завдяки її свідченням Василь і отримав свій строк.
Та незважаючи на такі перипетії долі, Коліушко шкодував, що не потрапив на жоден фронт, не встановлював радянську владу, не рубав шаблею в Громадянську. Бо ж народився аж у девятсот пятому році.
Всі видатні дати повз мене пройшли,бідкався навіть тепер, коли держава, на яку поклав стільки сили, молодості, сумління, запроторила його, молодого активного громадянина, в далекий Казахстан аж на десять років.
Десять роківце не шутка,розмірковував у дорозі Ілля Савич.
Там ще можуть накинути,озивався хтось бувалий з нар, випадково чи й не випадково підслухавши бесіду.Їдеш, думаєш десять, а там комусь скажеш криво, й повернуть справу, вліплять четвертак або й приведуть в ісполнєніє вищу міру соціального захисту.
Після таких одкровень усі затихали, включно з кримінальними злочинцями, слухали приречено стукіт коліс, занурюючись усе глибше у філософські роздуми про сутність буття, про несправедливість цього світу, про людську ницість і підлість, про кохання, яке так і не відбулось, або про те, що не забувається навіть із плином часу.
Відділення, куди привезли нових ворогів народу від залізниці на вантажівках, розташовувалося за пять кілометрів від адміністративного корпусу. На території відділення було побудовано шість довгих бараків, які ззовні нагадували тваринницькі ферми. Вязнів на роботи етапували співробітники вохру. Охоронці перебували в стані постійного хворобливого похмілля, яке підбурювало їх на невгамовну лють. З червоними пиками, запухлими очима й червоними губами, ці стражі закону зганяли злість на політичних.
Ще до настання світанку табірникам влаштували побудкузаповзли до бараку й, копирсаючи ногами тих, хто спав на найближчих нарах, почали кричати мов навіжені. Примушували одних зеків гамселити що є сили інших, аби ті не залежувались і поспішали внести свою лепту в розбудову народного соціалістичного господарства. Більшість із тих, хто був розквартирований у це відділення, працювали на фермахтваринницьких і молочних. Нова партія ворогів складалась із чоловіків хоч і не мязистих, але жилавих, таких, яких природа не обділила силою. Окрім, звичайно професора. Василь Коліушко був чи не єдиним молодим чоловіком у відділенніякщо не брати до уваги хлопчину, котрого всі кликали Малий і якому від сили було років шістнадцять. Хлопчина не ходив на роботи, а залишався в бараку аж до того часу, як по нього приходили й везли до адміністрації. У відділенні здогадувались, що Малий стукач і що його основна задачазбирати інформацію щодо того, які розмови ведуться між зеками.
Василя Коліушка завдяки його дотичності до колгоспної діяльності розподілили не на будівництво в карагандинський вугільний басейн, а на сільгоспроботи. Праця на подібних будівництвах була найважчою, бо ж доводилося тачками перетаскувати по деревяних місточках тонни каміння. Ті, хто повертався з каменоломень, часто-густо, не чекаючи вечері, падали на нари й відключалися, аж поки хтось із сусідів чи нестерпних у своїй настирливості охоронців не розштовхував їх і не примушував наповнити шлунок табірною баландою. Ту баланду хтось зі співчуваючих приносив таємно з їдальніза такий прояв гуманності міг потрапити у карцер. На тих роботах фізично слабкі чоловіки довго не затримувалисьпомирали чи то від отриманих травм, чи то під час спроби дати драла на волю. По них стріляли ті, хто спостерігав за плідним виконанням вязнями своїх обовязків з верхотур. Стрілки щодня відточували майстерність, поцілюючи у рухомі мішені. Серед снайперів на вишках відбувались неофіційні соцзмагання, з обовязковою передачею перехідного вимпела і додатковою порцією горілки. За те, що бігляків пропускали, а й таке було не чимсь на кшталт нездійсненного, стрілка самого могли засудити до каторжних робіт, прямо тут, у КАРЛАГу. Для цього табірне начальство мало всі важелі, неабияке бажання і до того ж переслідувало ще й виховну ціль. На майбутнє стрілки вже уважніше вдивлялись у каторжан, а час від часу підстрелювали і тих, хто не думав тікати. Мали-бо план по жмурах. Після того як котрийсь із роботяг отримував смертельну кулю, волочачи свою нелегку ношу, його відтягували за колючий дріт поплічники стрілківвохрівці, які працювали внизу. За таку оборудку вимпел отримував стрілок, а горілкувохрівець. Усе по-чесному, по-соціалістичному. Гасло «дружбарівністьбратерство» працівники держзаконності втілювали таким чином у життя.