Двадцять третього року було створено обєднання «Гарт», яке згодом було перейменовано у Вільну академію пролетарської літератури, більш відому як ВАПЛІТЕ. А роком раніше спілка «Плуг» зібрала під своїм крилом тих, хто писав не про робітників, як у «Гарті», а про селянколгоспників, одноосібників, хліборобів.
2
Юрій Якович Покос, сидячи у своїй кімнаті комунальної квартири на Куренівці, другий день поспіль намагався правильно скласти листа редактору харківської газети «Селянська правда». Щораз дописавши до середини аркуша, перечитував, тер скроні, незадоволено кривився, стискав у долоні той папірець, аж він хрустів. Юрій, не шкодуючи, ламав писаному хребет і викидав під стіл, де мав би бути кошик для використаних паперів. Кошика не було, бо його зазвичай ставила під стіл співмешканка ЮріяГанна Біла. Тепер кошика не було, як, власне, й Ганни, із якою Юрій вирішив розлучитись. Вірніше, це жінка поставила йому ультиматумабо одружуємось, або я йду. Ультиматумів Юрій Покос не любив, як і не любив брехати. Він ще відразу, як вони зійшлись, казав Ганні, що не любить. А вона усе сміялась, мовляв, це так спочатку, а згодом
Подарував би мені щось за ласку,увивалась навкруги письменника ласа до його обіймів жінка. Водила пальчиком по пришпиленій до вилога піджака прикрасі, яку й прикрасою не можна було назвати. Так, ювелірна дрібничка, до того ж трохи пошкоджена, напевно, вогнемз одного боку емаль почорніла і взялась смоляним згарком.
Не чіпай!строго віднімав руку коханки від значка і навіть знімав із себе піджак та ховав його до шафи.
Він не покохав Ганну і за тиждень їхнього спільного життя, і за рік, і за два. Бо кохав усе життя іншу, ту, якої вже давно не було на цій землі і яка не відпускала. Приходила світлою постаттю у снах, навідувалась у друковані рядки ніжними, лиш їй одній притаманними словами, нашіптувала співучим голосом дитячі віршики. Ганна усе допитувалась, як звати ту єдину, котру Юрій не може розлюбити. Не казав, беріг бо навіть її імя, не випускав із уст. Боявся, як промовить його, як випустить із себе, то й вона вийде і більше не завітає у лагідні й пахучі сни, не погладить рукою, коли він пише. Як оце зараз. Юрій відчув легкий дотик жіночої руки й спочатку здригнувся, подумавши, що то повернулась Ганна. Озирнувся, ні, немає нікого. І тут-таки ледь витончив губипосміхнувся. Це кохана заспокоює його. Ніби шепоче: «Не дратуйся, Юрчику, що лист не пишеться, пізніше напишеться».
Пізніше,бурмоче Юрій Покос собі у вуса й гладить себе по маківці, намагаючись відчути тепло, яке, можливо, залишила по собі та тендітна ручка.
А тоді тягне до себе шкільний розлінований зошит і, зосередившись, починає строчити у тому зошиті віршовані рядочки. Кладе їх акуратно, лиш зрідка тоненькою рисочкою закреслюючи одне слово й виводячи інше.
Листа до газети «Селянська правда» Юрій таки написав, хоч і не з першої спроби. У листі питав, ретельно добираючи слів, чи не надрукують у періодичному виданні його коротке оповідання на селянську тематику. Мав би те оповідання розхвалити як годиться, та не зміглиш коротко зазначив, про що воно. А до цього ж часу його де лишень не друкувалиі в «Хліборобі», і в «Українській хаті», і навіть у «Громадській думці». Та завжди, коли доводилось спілкуватись чи то з видавцем, чи з редактором газети або якого літературного вісника, втрачав віру в себе, картався, наче дівчина, хоча ж був доволі вольовим і навіть вважався в колі друзів різким на язик і нерозбірливим у епітетах, якщо хто допече. Соромився і червонів, питаючи дозволу на друк, навіть якщо питання це ставилось неопосередковано, дистанційно, через переписку. Остерігався, щоб поважні люди, які очолюють письменницькі гурти, не сказали десь там у себе та поміж своїх на засіданнях літературної ради: «Що за дурня?»та не викинули того листа на смітник. А може, більше од цього не хотів, аби ще й посміялися над старим писакою (за міркою теперішніх молодих і скороспілих). Оце найбільше лякало, ні, не лякалостримувало письменника Юрія Будяка.
Такий псевдонім уже багато років тому взяв собі він, Юрій Покос, плоть од плоті Якова Покоса, селянина, який помер, коли синові ледь виповнилось пять. У років шістнадцять написав був Юрко вже не перший свій вірш, але єдиний, який насмілився дати почитати товаришу. А товариш, пробігши поглядом по рукописному тексту, здивовано зиркнув на Юрка й поцікавився, чи він, Юрко, бува, не народник. Хлопчина замислився. «Народник?питав сам у себе.Звичайно, я народник, адже пишу про народ».
Товариш, не дочекавшись відповіді від поета, мовив: «Гостро, як будяком по пятах». Посміхнувся, правда, але не тому, що було написано, а власному порівнянню, яке так дотепно прозвучало. Тоді Юрій Покос вирішив не зраджувати своєму стилю, писати гостро й називатись при цьому, відповідно, Будяком.
3
Відбувалося те поетичне становлення у великому місті Катеринославі, де Юрко працював і навчався у гімназії. Чотирнадцятилітнім пішов з дому шукати роботи, а разом із нею набиратись розуму, вчитись, торувати власний шлях до щастя.
Мамо, та що ж ви побиваєтесь?не розумів, чому мати плаче й так міцно обіймає.Я ж не в Африку яку відправляюсь. Усього лише в Катеринослав. Це те ж, що в Полтаву. Я ж навідуватимусь, мамо.
Він навідувався, привозив матері гостинці, що купував на зароблені гроші. Сам, бувало, недоїдав, але неньці хотів показати, що з ним у місті все добре, що його відїзд із селана краще.
Де лишень не доводилось працювати юнакові Спочатку, як дістався міста та роззирнувся довкола, упросився до шинкаря зазивалом. Стояв від шинком і запрошував перехожих зайти до «завідєнія». Шинкар вимагав, аби його заклад називали саме «завідєнієм». Працював не за гроші, а за обід, а ще за куток. Ніч проводив у порожньому шинку під сходами, що вели на другий поверх, де жили хазяї.
Заодно й вартуватиму, аби злодії не залізли,казав роботодавцю.
Та які злодії?дивувався шинкар, але у проханні юнаку не відмовляв. У самого був хлопець такого ж віку, як оцей сільський приблуда.
Юрій працював у другій половині дня, а зранку бродив містом у пошуках більш достойної роботи. Милувався містом, яке активно розвивалось, розбудовувалось, ширилось та міцнішало. У поступі прийдешнього століття будувались у Катеринославі нові цегляні будинки на кілька поверхів, мостились каменем дороги, більшало транспортуна заміну допотопним возам чи фаетонам приходили торохкітливі трамваї. Середмістя заговорило на новий ладурбанізаційний. Окрім розбудови інфраструктури у Катеринославі швидкими темпами зводились промислові підприємства. Паралельно з розквітом будівництва збільшувалась у місті чисельність пролетаріату.
Давай утечемо звідси,запропонував Юрію син шинкаря.Я так чи так тікатиму. І тобі раджу, аби батько не подумав, що крадіжкатвоїх рук справа.
Яка крадіжка?Юрій не міг зрозуміти, про що мова.
Син шинкаря затіяв злодійство. І не лише затіяв, а і вчинив його. Юркові довелось підкоритись обставинам, а відтак втратити житло і харчування.
Вони втекли. Бідний батько. І не тому бідний, що син не схотів ставати шинкарем, перебирати на себе родинне ремесло, а тому, що син, тікаючи, вкрав у батька заощадження. А щоб ніхто не довідався, що гроші вкрадені, молодий аферист підпалив кімнату, у якій, власне, і зберігався сейф. Брандмейстери ледь встигли врятувати шинок від повного згоряння. Юний злочинець пропонував Покосу стати на шлях розбою, описував, мов казочку розповідав, які перспективи відкриються за такого вибору. Але вчорашній селянин змалечку привчений був не брати чужого. Відмовився.
Шинкар переконував себе, що його сина на таке неподобство підбив хлопчина, якому він так шляхетно надав притулок, але десь глибоко в душі розумів, чиїх рук це справа, тому й не став здіймати на ноги поліцію. Юрій доволі швидко знайшов нову роботу, подружився з дуже привітним юнаком, який у робочому кварталі почувався як риба у воді. Звали товариша Петро Гаркуша, і це саме той друг, який першим прочитав Юркові вірші й наштовхнув молодого письменника на ідею щодо колючого псевдоніму.
Юрко з товаришем тепер мешкав у західному промисловому районі Катеринослава. Та частина міста обростала робітничими поселеннями, як ліс грибами після рясного літнього дощу. Ніде правди діти, життя в тих поселеннях кардинально відрізнялось від життя у респектабельних частинах міста. Замість особняків, які превалювали у середмісті,на окраїнах невеличкі присадкуваті хатки з покошеними стінами й трухлявими дахами. Вражала повна відсутність елементарних санітарних умов для проживання. У пролетарських кварталах і кроку не ступиш, аби не наразитись на пяні бійки, різанину, матючиння, мордобій. Били брат брата, чоловік дружину, жінка сина. Колотили руками, качалками, пляшками. Сміття, яке десятиліттями накопичувалось у вузьких провулках між схожими на загони для худоби будівлями, ніхто ніби й не помічав. Складали усе нового, втрамбовували його, місили з багнюкою, яка не просихала навіть у найспекотніші літні дні. Вулицями ходили задрипані кури, обліплені будяками собаки, худі, як пральні дошки, коти. Тут часто помирали при пологах немовлята, їх без зайвого пафосу виносили, замотаними у закривавлене ганчіря, за хату й там закопувалибез відспівування, без слів, без сліз. Юрій бачив якось, як неохайна жінка в заплямованій кровю сукні вилізла з сусіднього будинку. Вона була дуже нетвереза, трималась за стіну й от-от мала б упасти. Хлопчина підстрибнув до жінки та підтримав її під лікоть. Вона війнула на хлопця смородом з гнилозубого рота, вишкірилась і хотіла його поцілувати. Аж тут Юрко відчув, як йому на ноги щось упало, вологе й холодне. Подивився, а там лежить маленьке таке дитятко, скручене. Покос затремтів, одскочив на крок і показав жінці на те, що випало із неї. Вона лиш мигцем зиркнула собі під ноги, переступила свою дитину, сіла на сходи і відрізала синю пуповину ножакою, якого витягла з кишені засмальцьованого фартуха. Поворушила ногою дитину, яка не кричала й не подавала ознак життя, зняла з себе той фартух, замотала в нього трупик і побрела, хитаючись, кудись за свій барак. Дорогою губила плоть, яка досі випадала з-під широкої спідниці. Від цієї картинки реального люмпенського життя Юрію стало зле, і він з того часу ходив до свого будинку іншою дорогою, аби не ступати туди, де бачив розкидані та втоптані згодом у багнюку частини людського тіла.
Тодішня місцева влада практично не контролювала стан справ у робітничих окраїнах. Саме звідти, із тих окраїн, і розгорілось багаття революційної боротьби. У робітничі поселення до затурканих і неграмотних робітників шерегами, товпищами, юрбами приходили агітатори, котрі вкладали в голови робітничого класу думку. Думка ця полягала у такому: так чи інак, суспільний устрій потребує термінових змін. Причому усі сходились на радикальній думцізміни ці мають відбутись не еволюційним, а революційним шляхом.
Чому ви так живете?питали.
Та пес його зна,відповідали.
А тому, що вас експлуатують безбожно,пояснювали агітатори.
Тиць, твоя радість,потребували глибших пояснень робітники, які не могли збагнути, як можна проводити зустрічі без карафки горілки.Так єсі ж нас не будут тойво, шо ви кажете, то ми ж і роботи не матимемо. А за що жити?Хоч і не письменні були, але свою філософію мали й просто так до рук не давались.
Ви можете вимагати від влади кращого до себе ставлення,підносили зарозумілість тієї жінки, що народила мертву дитину, до небаченого рівня.
Так,верещала вона в похмільній істериці.Хочу хату, як у купця Захарова.
Ці хати їм по великому рахунку не належать,закидав вудочку з небезпечною начинкою агітатор.То усе ваших рук творіння.
Люди замислювались: дуже вже заманливою виглядала ця не проголошена поки що ідеязабрати у багатих та ситих собі. Але мріяли ті люди, як, забравши багатства, переселившись у чужі, як казав агітаторпо суті свої, будинки, з радістю почнуть експлуатувати нових робітників.
Я б із ними так не панькався, як оце зараз із нами,розмірковував котрийсь і розповідав, що, скоріш за все, взагалі закував би робітників у кайданки й не відпускав би їх і на годину додому.Бо ж напються як пить дать,підсумовував.
Аби не бути білими воронами, захисники народних прав, лицарі робітничих свобод гуртувались між собою, утворюючи нові революційні гуртки.
Перші такого штибу утворення зявились у Катеринославі ще за двадцять років до того, як до міста приїхав Юрій Покос. А через два роки після того, як він оприлюднив свої поетичні доробки, Гаркуша запросив його відвідати «Спілку боротьби за звільнення робітничого класу» і саме там прочитати свої тексти вголос перед ширшою аудиторією.
Покос читав вірші людям із жорсткими обличчями й не бачив у них відгуку на свою поезію. Робітники не сприймали його за свого.
Може, не варто?питав він у Петра, який волік поета на чергову зустріч із пролетаріатом.
Давай закриємо очі, заплющимось і зробимо вигляд, що цих людей не існує,присоромив друга Петро, і Юрій піддався на такий шантаж.
Ходив по заводських цехах, по гомінких їдальнях, по бараках і завзято декламував римоване слово. Його вірші клеймили пянство, розпусту, насилля. Були й ліричні, але Гаркуша просив такі не читати, хіба для жіночої публіки. Після читання віршів до справи брався Петро і, вже не добираючи гарних слів, виводив слухачів на такий пік емоційного перезбудження, що після його гарячих промов робітники хотіли брати до рук вила, сокири й молотки і просто зараз вирушати на боротьбу з пригноблювачами.
Юрій, підкорюючись проханням друга, не забував і про власні інтереси. Він вступив до гімназії й планував здати курс екстерном. Вчився самотужки вдома у короткі перерви між роботою. Читав ночами, спав по кілька годин, але йому подобалася втома від навчання. Подобалося засинати із книжкою в руках, а, прокинувшись, відчувати, як ті істини із книжки перекочували до його голови й тепер він набагато більше знає про життя, ніж учора ввечері. Гімназія допомогла класифікувати потрібну літературу, потрібні для базової освіти знання. Викладачі освітнього закладу вбачали в Юркових здібностях чималі перспективи.
Кидайте, хлопче, свої революційні захоплення,радив один із викладачів.Не доведуть вони до добра. Вчіться. Вчіться більш серйозно. Вам не можна нехтувати моїми порадами.
Я б так і зробив, але ж мені заробляти треба. Маму підтримувати.
Що тут скажеш? Хлопчині просто необхідно працювати, а навчання за цих обставин пересувається на другий план.
Важко працюєте?навіщось питав викладач.
Та ні,весело відповідав юнак.
Насправді в гімназії зналиЮрій Покос здобуває гроші важкою працею вантажника.
Саме за тією вантажницькою професією перетворився довготелесий незграбний підліток на стожильного мужчину. Стискав щелепи від натуги, закидаючи на плечі чималі лантухитонші, набиті по завязку крупами, грубішіборошном, та ніс їх із вагона у вагон, чи на склад, чи на вози. Його примічали розпорядники, кликали на іншу роботу, де також потрібні були міцні чоловічі руки. Не відмовлявся од жодної роботи. Треба викопати яму під фундамент чи на кладовищікопав, кликали вимостити вулицю важкими плитамимостив, запрошували на сортування овочівйшов сортувати. Врешті опинився на заводі, серед тих, кого не так давно привчав до своїх віршів. Тепер про ті вірші трохи забувчасу бракувало на їхнє написання. Інколи навіть посміювався над тими юнацькими віршами.
Немає коли дурнею займатись,відмовляв Гаркуші, коли той кликав на чергову сходку.Мені за навчання в наступному місяці платити. І додому думав навідатись. Мама чекає.
А тато не чекає?брав на кпини друга Петро.Який ти мамій, аж сльоза проситься.
Юрія не чекав тато, але він прищепив колись сину тягу до науки. Цікавість до знань пробилась, коли татусь, повертаючись із майстерні, садовив малого собі на коліно й навчав його літер.
Оце, бачиш, А,водив коротким вказівним по літері. Коротким він був, бо за роботою якось його підручниймолодший брат Микитаврубав ненароком дві фаланги сокирою. Вони з братом були теслярами.На що вона схожа?питав у Юрчика.
Ня хатку,відповідав малий.
Батько тулив сина до грудей і гордовито повідомляв матері, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:
Правильно сину, перша літера схожа на хату. З рідної батьківської хати усе починається.
Батько вмів і читати, й писати, бо ж сам був із родини священика. Хотів і дружину навчити, але вона лиш відмахнулась, нащо, мовляв, це мені, он, сина вчи.
Підрісши, коли батька вже не було, Юрко перечитав усі книжки, які були у шкільній книгозбірні. Носився з ними, як зі скарбом яким, із рук не випускав, а на ніч клав під пласку подушку. Брав ті книжечки із собою у поле, коли пас худобу. Лежав на теплій траві, дивився у таку далеку й одночасно близьку блакить неба й мріяв про щось.
4
А про що він тоді мріяв, у минулому столітті,вже тепер, у прийдешньому, і не згадає. Та вже не про те, аби у сорок із лишком років соромитись назвати себе письменником та не бути впевненим у своєму літературному хисті.
Листа отримав натхненник газети «Селянська правда»органу Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків і Центрального комітету незаможних селянСергій Пилипенко. Не посміявся, не викинув кореспонденцію, як того боявся Юрій Покос, а передав відкритий конверт секретарці, що пробігала повз, і попросив її відповісти авторові згодою.
Селянськими поетами ми не розкидаємось!проголосив порожній кімнаті, бо секретарка вже встигла вибігти й зачинити за собою двері.
Перший тираж харківської газети побачив світ ще першого липня двадцять першого року. «Селянська правда» стала правонаступницею газети «Селянська біднота». Тобто така зміна назв мала б говорити про те, що з біднотою на селі вже покінчено раз і назавжди. Покінчено не з самими бідняками, а з таким ганебним явищем, як біднота. Газета відразу здобула прихильність та повагу тисяч читачів, і це були не лише сільські мешканці. Городянам також подобалось читати про сільські буднісільські будні, що так відрізнялися від міських.
Юрій Покос, живучи у Києві, тричі на тиждень купував нові номери багатотиражки й читав із задоволенням від першої до останньої шпальти. Відтак саме це дистанційне знайомство з чудовими авторами, які надавали для друку в газеті дотепні фейлетони, карбовану поезію, правдиві журналістські нариси, наштовхнуло на ідею написати в редакціюану як і його доробками зацікавляться.