Допоки лист Юрія блукав лабіринтами поштових відділень, у столичній редакції газети «Селянська правда» йшла гаряча дискусія щодо необхідності створення окремої літературної організації на противагу подібним організаціям пролетарського спрямування. Організація мала б опікуватись виключно селянськими проблемами, здобутками та перспективами.
Революційно-селянські мистці, йдучи в ногу з пролетарськими, братимуть матеріал для творчості з сучасної дійсності і побуту часів революції. Оспівуватимуть революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому. Освітлюватимуть все в дусі матеріалістичного світогляду,торсаючи хвилястого чуба, говорив Сергій Пилипенко, редактор газети «Селянська правда».Отож, основним завданням спілки селянських письменників має бути створення широкої побутової картини. Нам потрібні твори зі всебічно розробленим сюжетом, головним чином із життя революційного селянства.
Пропоную згуртувати молодняк, який пише про село. Таких, я думаю, знайдеться чимало,вплівся в бесіду круглолиций чоловічок з іронічним поглядом і великими залисинами, що віщували про таке: невдовзі цей чоловік стане зовсім голомозим.
Давайте, товаришу Губенко, також долучайтесь,посміхнувся редактор.І тут самим молодняком не обійтись. Потрібно шукати зрілих митців, які вже показали себе на літературній ниві.
Так я ж уже мудрую над союзом пролетарських письменників. Та ще й хотілося б щось сатиричне окремо випускати.
Пролетарські письменники зачекають а от селянські не можуть чекати. Впрягайтесь, товариші, впрягайтесь.
Єсть назва!піднімається хтось із середини кімнати, де, власне, й засідають.Єсть назва для селянської спілки. Нехай буде така назва«Плуг».
Пробити дозвіл на створення письменницької організації «Плуг» виявилось не такою простою справою. У забюрократизованих мізках радянських чиновників панували перестороги «як би чого не вийшло» та страх «як би за це не поставили до стінки». Існування організації Сергію Пилипенку доводилось відстоювати в ідеологічних та творчих баталіях. Лише після того, як «плужани» спільними зусиллями випрацювали й оприлюднили статут організації, «Плугу» дали зелене світло. У статуті зазначалось, що метою організації селянських письменників «Плуг» є нещадна боротьба з власницькою міщанською ідеологією серед селянства. «Плужани» пообіцяли вести плідну роботу з виховання у дусі пролетарської революції як своїх членів, так і широких селянських мас. Присяглися залучати їх до активної творчості в цьому напрямі.
Проти подібних аргументів чиновницький страх і перестороги виявлялися безсилими, а якби ті продовжували чинити опір, то й контрреволюційними.
Із високої платформи згуртованих селянських письменників найбільше діставалось критики, нарікань, а подеколи й образ так званим «буржуазним» літераторам: неокласикам, футуристам, імажиністам і символістам, яких іще кілька років тому так жалували й перед якими схиляли коліно як перед авангардом літературної думки. На стале переконання плугарів, подібні літературні течії носили загрозливо хибний характер, бо не відтворювали життєву боротьбу селянина за свої права, за рівність і братерство. Ці футуристи-символісти здебільшого кидались у чисте мистецтво, мало зрозуміле широким верствам населення. Імажиністи та неокласики, мовляв, бездумно бавились формою, тішилися своїми вміннями, геть забуваючи про читача та про його сподівання знайти у літературному тексті заклик до боротьби чи підтвердження правильно обраного шляху тієї боротьби.
Завданням «Плугу»,оголошував на зборах товариш Пилипенко,є не культивування форм, що існували дотепер у буржуазній літературі, або перенесених звідти в сучасну післяжовтневу, а виявлення нових принципів і типів форми шляхом практичного оволодіння старими літературними формами й перегартування їх у новому класовому змісті.
Закликаю не лишень дотримуватись постулатів нашої організації,емоційно розмахував руками Андрій Панів,а й вивчати сучасне село. Ретельно аналізувати його побут. А окрім цього, не втрачати тісних звязків із селянськими масами. Бо знаю, є вже серед нас, так званих селянських літераторів, ті, які жодного разу села не нюхали, ті, які не відрізнять на око бугая від корови.
У залі сміялись, а оратор вів далі:
І затісуються у ряди, і пишуть, бо через спілку нашу ті тексти бачать світ. Але в них, у тих графоманських письменах,і крихти правди немає, хоч як шукай. От, товариші, будь ласка, до прикладу.Товариш Панів виймав із кишені невеличку книжечку, бив нею, як сухою таранею, по долоні, чим знову викликав сміх, розгортав довільно й вигукував:О! Знову починають оспівувати українську ніч, зорі, те-те-те-те, місяць, ой-ой-ой-ой, соловейкоЗнову сміх у залі. Панів закриває книжку й кидає її під ноги.Досить! Вже оспівали ту українську ніч до нас. Сто разів оспівали, аж оскома на язиці. Потрібно показати через вірші, як звитяжно працює радянський селянин, як трудиться він у дружньому колективі, як він, цей селянин, змінився на краще за нової влади.
У гонитві за віднайденням єдино вірного бачення літератури в сучасному суспільстві селянські письменники поклали на свої плечі задачу окультурення селянства. Піднесення культурного рівня здійснювалось щосекундно шляхом творення більшої кількості друкованої продукції на потребу широких мас. Широкі трудові маси, правду ніде діти, не надто переймалися складними літературними процесами, що оце відбувались у письменницькому середовищі. Широкі трудові маси в переважній більшості своїй, як і за старої влади, думу думали, як прогодуватись та як би так спину гнути, аби її не зламати на тих пролетарських і сільськогосподарських будівництвах. Твори селянських письменників самі селяни не завжди приймали одностайно і схвально. Тому спілчани вирішили проводити активну просвітницьку роботу. Досить дієвим засобом пропаганди у численних філіях «Плугу», яких було чимало по всій республіці, виявився буржуазнийвечірки. Плужанські вечірки у невеличких містечках вирізнялись частотою й гучністю. Жодна дрібна філія не оминала можливості погуляти вволю на творчому вечорі, чи на вечірньому читанні, чи на зустрічі з письменником. Тим більш на зібрані членські внески завжди накривали худо-бідно якийсь стіл, принаймні наливка та яблука на тім столі були завжди. У пянкій мистецькій атмосфері віршоплети з легкістю видавали себе за поетів, а борзописці виглядали як справжні живі класики. Окрім філій Україною ширилися периферійні секції «Плугу». Чи не кожного сількора величали поштиво письменником і запрошували на численні вечори, зустрічі та диспути. Закрутило тим «Плугом» так, що почалась непомірна гонитва за кількістю прочитаних лекцій, проведених зустрічей, написаних статей і рядків. На вулицях маленьких містечок не здавався дивиною подібний діалог.
Ви, товаришу Ксеніє, де сьогодні ввечері гулятимете?питає юнак симпатичну стрижену дівчину, якій від сили років сімнадцять.
У «Плузі» читатимуть мою поему про трактор,відповідає задоволено товаришка Ксенія.
А ви написали поему?дивується юнак і тут-таки додає:Ти ж у школі самі двояки з письма мала.
Товаришка Ксенія бє хлопчину по голові тонким портфеликом, у якому, безсумнівно, заховані нетлінні рукописи. Хлопчина показує їй язика та крутить біля скроні вказівним пальцем. А товаришка Ксенія з високо піднятою головою крокує стежечкою, що вється між кущів ожини. Вона членкиня оратівського селищного відділення «Плугу» з дворічним стажем і гадки не має, що її поему прийдуть слухати аж чотири пятнадцятилітні слухачіякі також є членами цієї письменницької організації й також написали по поемі про трактор.
Уся ця формалістична надмірність працювала не на користь організації. Просвітянський метод у середині двадцятих почав втрачати актуальність. Письменників-плужан з іменем оточувало занадто розпухле коло початківців, людей, часто позбавлених будь-яких талантів. Згодом термін «плужанство» став синонімом обмеженості. Рядові члени «Плугу» видавали на гора тексти низького художнього рівня, виявляли примітивізм у розкритті людської психології. Їхні селяни були чимсь на кшталт картонних ляльокпласких, однотипних, бездушних та бездумних.
Зрештою метод масовості, який сповідували плужани, завдав чималої шкоди розвитку молодої української літератури, оскільки поповнював письменницькі лави людьми малоосвіченими, некультурними і позбавленими таланту.
Але це усе буде згодом а поки
Юрій Будяк отримав відповідь із редакції, але не таку, на яку сподівався. Кращу! Його не лише планували друкувати, а й запрошували доєднатись до гурту письменників під дахом спілки «Плуг». А це, своєю чергою, означало добрі новинидрукуватимуть його постійно й доволі часто. Юрій доєднався до київської філії, яка вже нараховувала чи не два десятки тих, хто більшою чи меншою мірою писав на тему села. Раз на півроку письменник Будяк не відмовляв собі у задоволенні зїздити до столиці на спеціальні понеділкові плужанські вечори, які відбувались у харківському «Селянському будинку».
Під час плужанських понеділків талановиті відомі письменники красномовно обговорювали тексти одне одного, сперечались, доводили одне одному свою правотуаж до хрипу. Більш запальні навіть бились, але то бувало вкрай рідко.
Юрія Яковича під час чергового візиту до столиці й зустрічі в «Селянському будинку» вразила читана молодим письменником Андрієм Головком «Червона хустина». Андрій читав, і вся його постать випромінювала біль, страх і ще якісь дивні відчуття. У залі перешіптувались, чи, бува, не автобіографічна та «Хустина», і сходились на думці, що таки придумана, вигаптувана з уламків чужих життів. Будяк слухав і думав чи то з радістю, чи з жалем, що сам ніколи так потужно не напише. Хоча були часиі він стріляв, і він бачив смерті. Але ж не підходив до злочину аж так близько, як справжній кривавий убивця.
Згодом Юрій, як і інші «плуги» й «борони», дізнається про вбивство дружини й дочки, скоєне Головком, вбивство, котре він так ретельно описав задовго до виконання свого безбожного, заздалегідь добре обмізкованого плану.
На одному з літературних вечорів, влаштованих спілками «Плуг» і «Гарт», Юрій запримітив чоловіка, який стояв біля стіни й уважно слухав дискусію про щойно проголошені вірші поета-початківця Усенка. Згадав, що у двадцятому в Камянці-Подільському стрічались із тим чоловіком
Тоді яскраво майоріли сподівання на створення власної української держави. Хто ж знав, що мине досить короткий в історичному розумінні часі називатиметься рідна земля не «народна республіка», а «радянська соціалістична»? Ніхто тоді цього не знав, і навіть оцей молодик, що подивився зараз на Юрія й підморгнув дещо легковажно. Упізнав, виходить. По закінченні дискусії Сергій Пилипенко закликав товаришів по перу до тиші й оголосив:
Товариші! А тепер прошу до слова Григорія Косинку.
Що тут знялось у залі Усі зааплодували, закричали, підхопили письменника Косинку й підкидали його аж до стелі. Будяк також радів, авжеж, він знав цього прекрасного літератора, рукописи котрого хотіли друкувати чи не усі видавництва в радянській Україні.
А тоді, при першій зустрічі з Будяком, Косинка бажав одногоевакуюватись на захід, подалі від більшовиків, які наступали. Червона армія рухалась у західному напрямку, примушуючи Центральну Раду та українську армію відступати. Разом із працівниками Ради тікали від карального меча й прості люди, які боялися потрапити під навалу червоних. Чому молодий Косинка понад усе хотів, аби його евакуювали, залишилось для Будяка загадкою. Та хоч би як там було, втекти Григорію не судилось. І, може, добре, що не вийшло, адже у тому ж таки двадцятому завдяки літературно-мистецькій групі «Гроно» побачили світ три новели Косинки, завдяки котрим, власне, молодий автор став знаним та популярним
За десять років українській культурі вдалось компенсувати відсталість від інших культур, російської зокрема. Та що там компенсувати, потужна армія українських радянських письменників переважила вплив будь-якого чужого літературного впливу. Армія ця складалась із пяти тисяч літераторів. Звичайно, не всі вони могли згодом увійти в престижний клуб письменників світового масштабу, багато з них писали посередньо, багато й зовсім недобре. Але пять тисяч тих, хто згодом міг би видати на гора бодай одне геніальне оповідання, бодай один вагомий вірші Україна могла б вважатись найпотужнішою в літературному плані державою. Із тих пяти тисяч років за двадцять плідної праці над собою могло б вирости бодай десятеро таких, як Шевченко? Могло й більше. Якби не та обставина, що не мали українські молоді письменники двадцяти років, а мали вони лиш трошки, лиш дещицю відведеного для творчості життя. А потім те життя нагло й безцеремонно забрали. Забрали чи й на зовсім, чи придушили страхом, що вже й писати так вільно і сміливо не моглось,стихли музи, відвернулись, заплющили очі, затулили вуха, бо не могли чути тих пострілів, тих стогонів і тих прокльонів, що неслись із харківського будинку «Слово».
Почалось масове нищення української інтелігенції в квітучому травні тридцять третього. Предтечею до цього нищення стало самогубство Миколи Хвильового. А тоді арешт Пилипенка, а за ним увязнення Косинки
Члени «Плуга»письменники, які прибули до Харкова переважно з периферії, з віддалених і не дуже куточків республіки. Привозили із собою цілі торби написаного, віддавали усе це на розсуд редактору Пилипенку. Він, маючи неабиякий журналістський досвід, відразу вихоплював найперспективніших початківців. Брав під крило, ставився як до рівних. Часто допомагав матеріально, коли бачив, що поет ледь ноги волочить від недоїдання чи руки ховає за спину, аби ніхто не побачив кривавих мозолів на тих руках (бо ж цілісінький день цей майбутній цвіт нації розвантажував вагони з вугіллям, аби прогодувати себе та родину).
Юрій Будяк тримав перший номер «Плуга», що вийшов у двадцять четвертому році завдяки кооперативному видавничому товариству письменників «Плужанин». Роздобув його в бібліотеці. З завмиранням серця листав його. Не тому серце Юрія завмирало, що на сторінках видання десь причаївся і його письменницький доробок. Тішила чоловіка думка про безмежні можливості теперішньої молоді, про широкий шлях, яким вони підуть,без воєн, вбивств, наглих смертей. Упевнений бувза таким поколінням спиняться війни, розквітне Україна буйним цвітом, рознесеться слава про неї повсюди. Хоч надворі, у тих селах, про які оце писали плужани, селян нещодавно викосив голод двадцять першого року, хотілось не помічати страшного, хотілось писати й читати про щось світле, добре. Ніс альманах додому, зачинявся у маленькій кімнаті комунальної квартири, сідав, як хлопчик, підібгавши коліна, на розхняблений диван і впивався у сторінки. Що далі читав, то більше розчаровувавсязі сторінок альманаху на нього дихала не та потужна правда, нехай навіть гірка або болюча, якою ділились під час літературних посиденьок, а щось зовсім інше. Якесь плакатно-картонне, лубочно-штамповане, обрізане за потрібним шаблоном. Звичайно, у збірнику були реальні малюнки з життя в українському селі. Але художня цінність! Де вона? Загубилась, знецінилась від змальовування ілюзорних успіхів колективізації. Оповідання, есе, вірші піднімали на ура процвітання артілей та комун. А він же знав про той голод, він же слухав, що кажуть люди, що каже мати, на яку й дивитись було боляче. Не допоміг матері навіть той хліб, який він возив з міста. Померла. Зійшла в могилу навіть не так від голоду, як від розуміння, що це несправедливоголодувати на таких благодатних чорноземах.
Дивувався Юрій, як можна не помічати справжнього стану речейфактичного знищення українського хлібороба.
«Відірвались ми від землі, не відчуваємо її,говорив сам із собою, слухаючи, як за стіною сусіди сваряться через чергу до нужника.Усі селянські письменники кинулись до столиці, не бачать, не чують, не знають, яке воноселянське життя. Пишуть те, чого хотілося б, але чого немає».
Поцілуй мене в сраку!верещала за стіною сусідка, а їй у відповідь кричав чоловічий голос:
Поцілуй собаку в сраку!
«А може, так і треба? Не помічати бруду,розмірковував далі Юрій Якович.Хто зна, хто зна»
Юрій вийняв з-під дивану невеличкий, не більший ніж жіноча долоня, записник, черконув двійко слів і потягся рукою до полиці з книжками. Дістав «Fata morgana» Коцюбинського. Блокнот впав на підлогу, відкрившись на тому місті, де його останній раз турбували. «Сказати на зїзді»значилось там.