Він щось казав на зїзді письменників, але його не чули, як не чули інших, подібних до нього. Гриміли й неслись приміщенням гучні голоси правильних промовцівтих, які опирались не на художні принципи поетичного слова, а на керівну роль партії у формуванні літпроцесу і на особистий неповторний, неоціненний внесок комуністичного найвищого керманича у той процес. Новий вождь оселився у Кремлі на довгі роки, і з кожним новим роком його владарювання все рідше можна було почути живе слово, слово правди, слово, не оброблене кислотою лицемірства та блюзнірства.
Ох, як же тоді закрутилось! Мов у жахливому сні, із котрого не можна виборсатись. І як воно почалось, від чого відштовхнулось? Якось проґавили, випустили з поля зору, недогледіли. Й отямитись не встигли, як письменники стали чи не найпершими ворогами свого народу. Ті, хто цілодобово шукав шляхів полегшення життя знедоленим, виявились у перших рядах зрадників. І так усе це підступно підкралось, ззаду, зі спини, і встромило гострого ножа між ребра
Спочатку журнали, альманахи та газети почали друкувати критичні статті про тих письменників, котрі дозволили собі описувати не звитяжні перемоги на мирних фронтах, а реальну правду життя. Спеціальними постановами ідеологи вимагали подібних викриттів. У тих статтях письменники-пристосуванці з тих, хто не мав достатнього таланту, клювали, цькували й гавкали на колег. Навіть Сергій Пилипенко у статті, яку розмістили в «Плужанину», різко висловлювався щодо неправильних письменників. Колонка сповіщала, зокрема, й про те, що вчорашній основоположник справжнього українського слова товариш Хвильовий не гребує використовувати в текстах порочні естетичні концепції. Ініціативу головного плужанина підхопили рядові стрічкогони. Яких лиш епітетів не придумували, якою словесною отрутою не плювались у бік тих, хто не вписувався у циркуляри й виписані сталінським режимом правила.
Літературний моноліт, який здавався таким непорушним, незважаючи на свою неоднорідність, дав тріщину. На початку тридцятих із тих пяти тисяч виплеканих Україною письменників більша частина писали під диктовку, злобливо тупотіли ногами, даючи зрозуміти вільнодумцям, що й на них знайдеться управа, клеймили критичними статтями наліво й направо всіх неугодних вождям і вождикам, великим начальникам і їх підлабузникам. «Плуг» розростався як на дріжджах і при цьому безповоротно ржавів. У селах ватажки письменницьких осередків проводили збори за зборами, гатили селянські душі й тіла багатослівними лекціями, розводили демагогію навколо письменництва, письменників, книжоктих, які варті уваги, і тих, кого читати конче заборонено.
Такий міцний на початку двадцятих «Плуг» затерся між навалою псевдолітераторів. Плужанами стали ті, хто носив домоткану сорочку під тоненький пасочок, розповідав про колгоспні звитяги, ніколи не виїжджаючи зі столиці навіть на природу. Писали замість віршів куплети, замість оповіданьзамітки, замість критикикритиканство.
Був травень, рясно цвіли дерева, коли літературний Харків накрила страшна, хоча й очікувана звістка: письменник Хвильовий застрелився у своїй квартирі. Багато хто з літераторів, котрі писали щось більше, ніж хвалебні оди державному устрою, почали палити написане або ховати те написане по знайомих, якоюсь письменницькою інтуїцією відчуваючи недобрі часи, що насувалися. Новітня інквізиція не забариласьі вдарила вона по отому сегменту, який так вільно себе почував у новій державі, так багато мріяв і так багато на себе брав,по отому Відродженню, що нараховувало, звичайно, не пять тисяч, а кілька сотень трибунів слова, гігантів вільної думки.
Юрій Будяк і своє палив, бо ж було і в нього понаписувано чимало чогось подібного до «Геть від Москви» покійного Хвильового. Він бо так палко бажав втекти од московського протекторату, від тієї осоружної московської опіки, важкої братської руки, що не підтримує, а скорше давить. Бажання це було задавнене, вже встигло й перекипіти, бо ж тельбушилось у ньому ще з самої юності. Палив рукописи і знавніколи більше він не візьметься за актуальну, злободенну, викривальну літературу. Банальний інстинкт самозбереження брав гору над іншими інстинктами, у тім числі над бажанням стати безсмертним завдяки потужним текстам. Письменник не віддав вогню лише рукописи творів для дітей. Дивився на ті назви: «Маленьким діткам», «На вовка», «Загадочки-думочки» і найулюбленіше«На городі цап-цап».
Такі теплі й милі віршики Хотілося закутатись у ті загадочки-думочки, аби оминув страшний тридцять третій. До Києва ще не дісталась залізна рука дикого правосуддя. А до будинку письменників «Слово» щоночі підїздила таємнича автівка. Та автівка везла цвіт нації в якісь потойбічні закамарки, звідкіля вони або не виходили зовсім, або виходили іншимиприниженими, позбавленими крил та голосу.
У листопаді тридцять четвертого заарештували, а вже за місяць розстріляли геніального Григорія Косинку. А до цього під жорна державного політичного управління потрапив фундатор «Плугу» Сергій Пилипенко. Наприкінці тридцять третього у нього відібрали волю, а в березні тридцять четвертогожиття. Колегія ОДПУ Української радянської республіки затвердила пропозицію щодо застосування проти письменників найвищої міри соціального захисту!
Дамоклів меч завис над багатьма спілчанами, отими, які ще кілька років тому так хотіли потрапити до омріяного гурту, що називався коротко і влучно «Плуг», а тепер, можливо, картали себе за необачні бажання. Атож-бо, сам керівник обєднання знищений за контрреволюційні дії Це ж він міг бути основоположником цілої контрреволюційної організації І понеслосьписали хто швидше, доноси один на одноголітературною, співучою, гарно припасованими реченнями, складно, як ото могли оповідання написати, чи новелу, а чи й роман.
Юрій Будяк ні на кого нічого не писав, чекав, коли за ним прийдуть. Знав, як це має відбутись, бо ж за ним вже двічі свого часу приходилиспочатку в двадцять другому, а тоді зновуі двох років не минуло, як постукали серед ночі у двері. Тоді його оминуло увязнення, бо ж були і захисники і самому підозрюваному давали можливість виправдатись, пояснити.
У тих двадцятих чека висувала Покосу сміховинні обвинувачення, тісно повязані з містом Біла Церква. Нібито він під час нападу білогвардійців брав участь в урочистій зустрічі ворожої армії. Юрій справді у зазначені роки жив у Білій Церкві, навіть двічі його там обирали заступником голови «Просвіти».
Перша спроба заґратувати Юрія Покоса не знайшла відгуку в суддів. Народний суд виправдав чоловіка, але комусь у тім чека усе не сиділось на місті, усе хтось у тому чека хотів, аби Покос не гуляв на волі. Та й удруге, у двадцять четвертому, суд не побачив у діях Юрія складу злочину. До того ж свідків обвинуваченню знайти не вдалось. Усі ті обвинувачення базувались на чиємусь доносі. Імя донощика в суді не оприлюднювалось, хоча прізвисько його Юрій запамятав на все життя. Посилались на людину під імям Серп.
Було дивно тепер, коли спливли роки, згадувати ті часи, коли суд міг двічі виправдати людину, бо не було достатньо доказів. Смішно. Зараз усе по-іншому, в дію вступила вбивча машина, без душі, без серця, без мізків, яка запрограмована була на однечітке виконання наказу. Ніяких доказів ніхто більше не потребував, досить було того, що написано в анонімному листі.
За письменником Будяком прийшли першого лютого тридцять пятого року. Подзвонили у двері, сусіди сиділи тихенько у своїх кімнатах і робили вигляд, що їх немає вдома. Квартирою розносились довгі протяжні сигнали дзвінка, що означалогості саме до Юрія Яковича. Він не відчиняв, тому хисткі двері було вибито, Юрію Яковичу скручено за спиною руки, ніби він вбивця чи нападник, і поволочено його вузькими сходами в сумеркову холодну підворітню, а вже звідтілядо ще темнішої, ніж ця зимова підворітня, вязничної камери.
У столичній вязниці Юрій провів трохи більше як півроку, допоки тривало слідство. Усе чекав, що його, як і тих, по чиїй справі проходив, ось-ось розстріляють. Але чи то фатум втрутився, чи ще які сили, засудили лиш на пять років. У обвинувальному висновку, який ретельно підготував уповноважений НКВС Проскурянов, зазначалось: «Юрію Яковичу Покосу, 1879 року народження, уродженцю Полтавської губернії, інкримінується приналежність до контрреволюційної організації, очолюваної Сергієм Пилипенком, а також активна контрреволюційна діяльність і терористичні настрої». Окрім цього, Покоса підозрювали у тісних звязках із розстріляним Григорієм Косинкою.
Оце-то тісні звязки!бурмотів Юрій, випадаючи з короткого сну.
Розклепив важкі повіки, обдивився темне приміщення, в якому битком люду, почув кроки, що лунали десь за зачиненими дверима, і ще до того, як цей хтось, кому належали кроки, відчинив двері барака, встиг закінчити розпочату думку:
Один раз його бачив у Харкові й один раз у Камянці.
Вста-а-а-ати!заволали в унісон два ще не протверезілі вохрівці. І один із них звернувся напряму до Покоса:Встати, контра націоналістична!
5
Новий тисяча девятсот двадцятий рік Юрій Покос зустрів у Камянці-Подільському. І що його усе повертало до того міста? Був там за пять років до того, у військовому шпиталі. А у двадцятому направили з Центральної Ради для узгодження низки питань, повязаних із фінансуванням армії.
Невеличке містечко Камянець на Поділлі було потужним центром формування військ Української Народної республіки. Вулицями снували колони вояків, які ще не нюхали пороху, молодих і полохливих. Вони йшли вмирати за те лише, що хотіли свободи й незалежності, хотіли вільної України, а не московської вотчини.
Саме на подільській землі у коридорі секретаріату стикнувся Покос із молодим Косинкою, який виділявся з-поміж людей, котрі очікували евакуації, тим, що був призовного віку й зовні скидався на вояка, хоча вдягнений у цивільне й міг вповні бути простим селянином. До Косинки тоді присікався офіцер. Цей прапорщик усе допитував, чи, бува, не засланий від більшовиків козачок цей парубок. Користуючись своїм статусом, Юрій Покос відвів Григорія від офіцера. У спокійній бесіді довідався, що той мало не рік перебував у повстанському загоні легендарного трипільця отамана Зеленого, який боровся і проти гетьмана, і проти Петлюри, і проти більшовиків.
Не думаю, що потрібно про це багато говорити. Краще забути,сумно казав втомлений Косинка.
Тоді Юрій Покос не знав, що перед ним майбутній письменник і що невдовзі вони стрінуться вже за кращих обставин. А ще пізніше доля припне Покоса до Косинки й закине за тісні звязки з цим малознайомим молодиком аж у Казахстан.
Ну Казахстанвсе ж не Африка!почув Юрій останню фразу в сумних розмислах Іллі Савича й не зміг втримати сміх.
Ілля Савич здивовано оглядав товариша: чи, бува, не збожеволівтак сміятись, коли хочеться вити вовком од того життя-буття. Он, вчора охоронці притягли Юрія на собітак наробився, кинули на нари, цілісіньку ніч стогнав. А тепер, бач, гигоче. В Іллі Савича був такий стурбований вигляд, а в Юрія так боліло все тіло, що він урвав свій раптовий сміх.
Все нормально,заспокоїв, звішуючи ноги з лежанки.Це я згадав своє. Давнє.
Ну, то поділіться з товаришами,попросив професор.Хіба вам шкода?
Те своє давнє ворог народу Юрій Якович Покос згодився переповісти охочим. Пошепки, щораз потроху перед сном. Його історії, сповнені військового героїзму та романтики мандрів, додавали сил, сповнювали надією на краще, на бодай якесь майбутнє.
От же ж бреше, як по воді пливе,не вірили у ці розповіді одні.
Тш-ш-ш,просили інші, хто й краплі не сумнівався у правдивості Покосових оповідок.
Спочатку був Крим, а тоді Тоді Кавказ. Після Кавказу ох як далеко мене закинуло
Далекі мандри
1
У губернському місті Катеринослав Юрко не затримався надовго. Кликали до себе інші землі, інші народи, інші звичаї та традиції. Хотів не з книжок, а на власному досвіді вчитись далі. Як виповнилось йому двадцятьгайнув вкупі з Петром на південь. Устиг закінчити три курси гімназії, заощадив трохи грошей, попередив матір, що його якийсь час не буде.
Хочу побачити світу. Знати, чим люди живуть поза нашою землею,утішав, і мати благословила на путь.
Зібрала в торбу харч, вклала вишиту батькову сорочку.
Оберіг,сказала.
Перехрестила тричі й відпустила.
Природжена цікавість і молодеча допитливість виявились не єдиними причинами відїзду. Юрко тікав від можливих неприємностей, які могли йому загрожувати через занадто близьку дружбу з політичними гуртківцями. Деяких із тих гуртківців уже викликали до поліційних відділків, проводили там із ними довгі бесіди. Петро Гаркуша також побував на аудієнції у фараонів. Він і був ініціатором втечі.
Найкращий спосіб уникнути питаньдесь подітись,доводив товаришу.
Петро ніколи докладно не переповідав, про що саме з ним говорили у царській охранці. Але згодом один із їхніх спільних друзів, котрому також пощастило побувати у катівні, вибовкав деяку інформацію. Декілька членів одного з політичних гуртків пили пиво у шинку, наповненому людом та цигарковим димом, гомоном та брязкотом скла. Серед нихЮрій Покос.
Вони усім пропонують співпрацювати. І мені пропонували, але я їхі гуртківець нахилявся до хлопців і розповідав, куди він послав нахабних жандармів.За це вони до мене приставили спостерігача. Он він, думає, я не бачу,озирнувся та спрямував погляд на чоловіка з розгорнутою газетою. Чоловік подивився на гурт молодиків і, посміхнувшись, знову взявся до читання.Треба подивитись, за ким не стежатьзначить, того завербували.
«Треба подивитись,подумав Юрій про Петра, а тоді подумки присоромив себе за ці підозри.Хоч би як там було, я йому довіряю. Він мій друг».
Місцева влада, яка не реагувала на побутові неподобства у робітничих районах, пильно стежила за настроями робітників. Мала нишпорок із пролетаріату та борців за свободу цього пролетаріату.
Імперією ширились ідеї революціонера Ульянова, який називав себе Лєніним, вже чітко звучало його кредо, котре скоріше походило на погрози самодержавству. «Російський робітник,гаркавив низькорослий революціонер з-за кордону,піднявшись на чолі усіх демократичних елементів, поборе абсолютизм та поведе російський пролетаріат (поруч із пролетаріатом усіх країн) прямим шляхом відкритої політичної боротьби до звитяжної комуністичної революції». Від інфекції соціал-демократичних доктрин залихоманило й Катеринослав. Тепер вчорашні наївні народники виглядали на тлі аж занадто войовничих послідовників марксизму дрібними ліриками у коротеньких штанцях. Юрій встиг лиш раз відвідати марксистський гурток «Спілка боротьби за визволення робітничого класу», і саме цього разу гуртківцям довелось тікати, бо ж на них влаштували облаву. Покос вислизнув, а Гаркушу впіймали. Віднедавна у робітничі поселення чи не двічі на день навідувалися жандарми. Придивлялись, прислухались, кроку не можна було ступити, аби не наштовхнутись на служаку політичної поліції. Петро Гаркуша був сам не свій, казав Юркові, що за ним стежать і, можливо, хочуть іще раз заарештувати.
Ти ж нічого не підписував?поцікавився Юрій.
Не думав, що назвеш мене зрадником,образився товариш і кілька днів по тому не навідувався до Покоса.
Переборовши образу, запропонував другові здійснити подорож на півострів Крим.
А тоді можна й на Кавказ дременути,із захватом окреслював плани на майбутнє.
Молода, схильна до авантюр душа рвалась до чогось нового й незвіданого. Хотілося селянському сину побачити світу, збагнути, який той світ неоднорідний, кипучий та безкінечний. На порозі нового століття думалось, що увійти в тисяча девятсотийце перейти своєрідний рубікон застарілих забобонів, непотрібних традицій, рабських уявлень про світобудову. Перейти, аби там, по той бік муру девятнадцятого століття, відкрилося щось небувале, осяйне й правдивеподібне до того, що описував російський поет. Юрій натхненно прокручував у памяті поетичні рядки, які (дуже хотілось у це вірити) могли стати передбаченням: «Важкі закови упадуть, темниці рухнуть, і свобода вас прийме радо біля входу». Юрій Покос прагнув свободи, усіма клітинами тіла й душевними фібрами бажав, щоб окови впали. Під оковами він мав на увазі доволі широкий спектр понять. Вірив, що оці революційні вітри зможуть врешті-решт, нехай не зараз, нехай через тридцять, пятдесят років наблизити його до мрій, які вклав у сина покійний батько.
А це що за літера?питав татусь. Маленький Юрко не відав, що то за літера така чудернацька, майже наприкінці абетки примостилась.Запамятай, сину, з цього рогачика починається назва твоєї прекрасної Батьківщини. Це У, Україна. Не частина Московії й не Малоросія, прости Господи. Буде ще, буде нам воля, зітхнемо ще на повні груди, звільнені та щасливі. Як козаки на Січісамі собі пани, самі собі хазяї.