Іноді мріється стати пташкою. Щоб долетіти туди, куди найбільше хочеться. І щоб приблизитись до небато найвірогідніше. Пташка дивиться з вишини вниз, і те, що тут, поміж нас, їй видається таким малим і таким незначущим. Бо хіба є щось вищим за саму високість? За те, що наближує нас до неба? Тому так хочемо мати крила, щоб піднятися над собою і глянути звідтам долу і впевнитися, якими насправді ми всі є малими. А те, чим зазвичай переймаємося, взагалі стає нічим, коли б раптом злетіти
Пташці багато не треба, вона з малим почувається щасливо. Тільки б крила й можливість літати. Тільки б вільна. І тільки б висота.
Якби жінка була пташкою
Була би тоді самодостатньою
Мабуть.
Іноді Мія скидається на пташку.
А може, і є нею. Та тількизсередини.
Чи вродилася такою, чи стала
Невідомо.
Поки.
До того ж Мія мало залежала від емоцій, могла змінювати їх щохвилинно і не підкорятися їм. Бувало, нагадувала дику кішку, а траплялосяхатню пестунку. Мала характер мякий і невимогливий, але й задирчастий, непостійний. Часом приковувала до себе увагу, мов метал, розпечений вогнем, а іноді холодила сказаним, як зледенілою водою. Мія була непояснимою, як сама любов, невгамовною, ніби вітер.
Утім, було й те, від чого вона залежала, як і сестра-близнючка. І цедитинство.
Нині, й далі по-незвичному співаючи й чудно тупаючи-пританцьовуючи на сируватій землі, замість відповісти сестрі, зупинилася, перекинулася на серйозну, запитала:
Що ти зараз згадуєш, Ліє? Підійшла ближче.
Лія уважно роздивилася простору даль. Зауважила: на тамтому березі якийсь молодик, орудуючи вправно фотоапаратом, знімкував зівялі квіти й присохлу траву. Дівчина добре це запримітила, бо які ще світлини можна робити на куцому вигоні, де ні людей, ні дерев, ні плодових кущів, на відміну від «зарослів» поруч із їхнім будинком. По той бік річки стояла одна, знай, стомлена трава й сумні одцвілі стебла.
Згадала, як ти малою загубила сережки на тому березі,відповіла Лія. І хутко продовжила:Бабині срібні гранатові. Як ми тоді боялися, що дід нас через це до хати не пустить Як ми ті сережки шукали в піску до самої ночі
і не знайшли. Ага, було таке, пригадую, бадьоріше за сестру мовила вбрана в чорне близнючка, доповнивши:Ти так сильно тоді злякалася, що дід мене набє! А я якось спокійніше до того поставилася Ну, випали сережки з кишені То ж не я упала з дерева, хоча сотню разів те могло статися Зирнула в темну пащу ясена, широко засміявшись і продемонструвавши рівність своїх красивих зубів. Ото за це він мене точно відлупив би ломакою, додала.
Думаю, не тебе
Ну, так, бабу Устю, виправилася Мія.
І нащо ти зняла тоді з вух ті сережки? вела своє Лія.
Бо думала, що в кишені ліпше збережуться, ніж на моїх вухах, знову лунко засміялася. Мені ж їсти не давай, тільки б пониряти. Метеор! Як казав дід
«Клятий метеор», так він казав, виправила Мію старшунка.
Вертлява сестра аж стрепенулася, так здивувалася почутому.
Не думаю, що то з великої злості він так казав, захистила предка. Мії не подобалася ця розмова, не любила вона насправді ні спогадів, ані мрій. Любила теперішність, хоча й залежала від минулого, бо всі ми звідти. Тільки дехто з минулим уміє розпрощатися, з теперішнім скомпанувавшись, а дехто з ним, як із другом незамінним, до самої старості попідруки йде, не розчувши, що насправді тонедруг. Бо друг не сковує, а розковує, не обтяжує, а звільняєчи від дурних думок, чи від руйнівних комплексів. Мія потайки це розуміла, але зізнатися в тому боялася. Як і сестра. Тим-то й тягла за собою спогади про дитинство з усіма його наслідками, як безцінну, хоч і надміру важку ношу.
Навіщо Лія почала цю розмову?
Для діда обізвати когось було, як «добрий день» сказати, тим часом засміялася Мія, бо їй, попри все, хотілося нині співати й танцювати.
Лія тим часом повела далі:
Думаєш, Андрій їх узяв? врешті глянула в очі сестрі-близнючці.
Айдер, виправила Мія сестру, звівшись на ноги й відвівши вбік погляд. Його насправді звати Айдером, стала розминатися, ніби на шкільній ранковій зарядці.
Так, але це, певно, тільки ти одна з «триквартирника» й знала. Усі завжди казали на нього «Андрій»
Ні, він тих кульчиків не взяв, я впевнена, відповіла Мія. Я зняла їх, бо думала, що з вух повипадають через мою біганину й пірнання. Поклала їх у кишеню дідової сорочки. Він мені віддав її назовсім, голубу таку, маєш памятати
Лія кивнула на знак згоди. Мія продовжила:
Той час я не люблю згадувати, струснула рудою чуприною. Нічого доброго тоді взагалі не було! Ніде! Ні вдома, ні в школі! Хочу забути, викинути з голови той кінець девяностих, коли вчителям по півроку не давали зарплат і ми жили голі-босі! Мія спалахнула, мов сірник, але хутко стишилася. Ходили, у чому було Позориська-посміховиська, з усміхом видала останні слова. Бо раптове згадування того, що зараз вона виглядає «на всі сто», миттєво втішило й осяяло її серце, як кімнатуувімкнене поночі світло. Будь-які прикрі спомини про колишнє безгрошівя розтавали в раптовій видноті, як і ненависна їй темінь. Мія любила яскравість у всьому.
Я ходила в бабиній кримпленовій квітчастій спідницінайгарніша у її гардеробі була, з неї сарафан мені вийшов, памятаєш? Лія й собі усміхнулася. Нічого, проходила в ньому до школи весь шостий клас!
Бо мала була, відказала на те Мія, і додала:Що ми тоді розуміли? Нічого ми не розуміли. Ніхто тоді думати нас не вчив. Усе треба було запамятовувати, вчити напамять, зазубрювати, закарбовувати, цитувати, знати спросоння, як алфавіт.
як табличку множення, виправила Лія.
Або як табличку множення, погодилася сестра. Що нам казали, те мали знати. Ні більше, ні менше. Знаєш те, що тобі наказано знати, молодець! Знаєш меншепогано. Знаєш більшетеж погано, бо забиваєш голову не тим, чим треба, воно тобі в житті не пригодиться Так і жили.
Може, ми й не розуміли нічого, але знали, що добре житито таки не так, як ми жили, що то якось по-іншому. Але згадай нашу Софію, Лія завела мову про найстаршу сестру. Їй уже двадцять чотири було, а вона в дідових перешитих штанях у школу до учнів ходила Згадай, як баба ті штани обрізала й уручну вшивала Сірі такі, з кантами
І материні всенькі грошики, що призначалися для нас, десь у трубу повилітали, дещо нагнівано проскрипіла Мія.
Що вже зробиш?! спокійно відреагувала на те Лія. Все, що спочатку, «за Союзу», вона передавала нам, дід на книжку клав І всі ті гроші пропали. А потім Потім вона, казав дід, нічого й не заробляла насправді. Ті заробітки з гастролями на словах більше були, ніж на ділі. Вона ж із хором уже потім співала, а не сама. Хворіла багато Лікувалася На те й гроші, певно, витрачала А що з того правда? Вже й не дізнаємося
До речі, у моїй шафі та дідова голуба сорочка досі лежить. Я її часом вдягаю, зненацька видала менша з близнючок.
Вдягаєш? щиро здивувалася Лія. Бо думала, що то тільки вона вдається до таких сентиментів.
Коли сумую за ними, то вдягаю, то так про діда-бабу Мія сказала. А ще, знаєш, що роблю?
Що? Лія вже не знала, що й думати.
Пирскаю в кімнаті дідовим «Трійним одеколоном», Мія знову заляскотіла, мов підірвана петарда. Ну, як пирскаю, трохи втихомирившись, вона взялася деталізувати й демонструвати сказане. Нахиляю ту майже спорожнілу пляшечку, що валяється в шухляді, у моєму столі, й роздмухую по хаті краплю-другу жахливого насправді запаху, на тих словах дівчина не просто скривилася, а й здригнулася від згадки про неприємний аромат.
Міє, ти мене дивуєш, зізналася сестра.
Зате правдою, відповіла на те менша з близнючок і тихо всміхнулася. Отак дід Гордій навідується до мене в кімнату
Ти справді за ними сумуєш? ще зчудованіше перепитала Лія, уважно подивившись на сестру. Досі вона була впевнена, що кожна з них, сестер Маковій, хоч і любили своїх діда-бабу, та водночас хотіли забути бідове й тяжке з ними життя. Проте зробити це було важко: все на хуторі про них нагадувало. Зокрема, найяскравіші, найчіткіші спогади миттєво переносили дівчат у час, коли вони були безвольними гвинтиками в руках дорослихродичів і вчителів, хоч і старалися зберігати цю память у найдальших і найтемніших закутках своїх шаф та шухляд.
Те, що Мія «приводила» діда до себе в кімнату, неабияк здивувало Лію. Невже сестра теж продовжувала любити авторитарного й нестерпного при житті предка?
«Але чому тут чудуватися, подумала допіру. Ти ж, Ліє, так само не зненавиділа своє минуле Думала, що Мія зможе? А якщо вона зможе, то й ти переймеш її вміння? Ні, вона лише твоя сестра-близнючка. Не вчителька тобі й не приклад для наслідування. Така, як ти. Тому із себе почни»
Ну, так, іноді сумую, Мія хтозна-чого засоромилася. Так-от, рятуючи себе од шаріння, хутко вернулася до теми найпершого «гранатового» спогаду. А під дідовою сорочкою на мені був купальник. Я, біжучи стрімголов до річки, де ви з Айдером уже були, забула, що хвилину тому поклала в кишеню сережки, скинула ту вдяганку із себе на ходу й давай махати, як прапором, над головою, дівчина розреготалася, демонструючи, як усе було в дитинстві.Дуркувала, щоб ви на мене звернули увагу Отоді кульчики й випали. Вилетіли, як хрущі, й загубилися чи то в траві, чи у воді десь, чи в пісок покотилися Айдер тоді до самого вечора помагав нам їх шукати
Так, я памятаю.
Ні, такий, як він, не міг знайти їх і привласнити, впевнено додала Мія.
За хвилину дещо сумовито мовила:
Дурний був час, страшний. Люди боялися бути собою, боялися називати свої справжні імена, не могли сказати, хто вони й звідки, як було з Айдером і його мамою Аліме, яку ми і всі називали Аллою Аллою Рустемівною.
Тепер усе так само, дивно відреагувала Лія.
Тобто «так само»? здивувалася сестра.
Тепер так само ніхто не хоче показувати себе справжнього, відказала близнючка і з неймовірною втіхою заговорила далі, бо нарешті вузол мовчання всередині неї розвязався й вона поділиться з найближчою людиною своїми відвертими думками.
Іноді Лія питала себе, чому вони із сестрою такі закриті одна від одної? Ніби закорковані пляшки із саморобним вином, котре господарі поставили витримуватися на роки, а відкрити не встигли, бо повмирали. А коли, бувало, й хотіли відкоркувати та пригоститися ним (спробувати бодай із цікавості, що ж там, наскільки подіяла багатолітня витримка?), то господиня вмить передумувала, бо боялася, що чоловік, пристрасний до алкоголю, напється та розбушується. Хай ліпше стоїть те вино, хоч і добротне, у закапелку. Нехай нікому життя не псує, нікого не будоражить, нерви не тріпає й не тривожить Ніби нема його насправді.
А воно було.
І дедалі кращало
І Лія так хотіла, щоби хтось нарешті її «відкоркував», хоч «пригубив», відчув той добрий, ароматний винний смак. Бо ж вино не для того, щоб у коморі стояти, вонодля столу, і то святкового
Що заважає їм, близнючкам, ділитися правдою, відвертістю, таємницями, переживаннями? Нехай із старшою Софією велика різниця у віці А вони ж Лія з Мією такі схожі Чому такі віддалені?
Не мала відповіді Лія. Певно, змалку так повелося: дівчата не відкривалися перед однокласницями, вчителями, а отже, і вдома трималися відчужено, тим паче, що вчителями були їхні найрідніші.
Тепер вигідно кимось прикидатися або когось із себе вдавати, тільки б не бути собою, продовжила Лія. Бо як дозволиш собі бути собою, то, знай, що наречуть тебе несучасним, старомодним, дивним, відлюдьком, ще як-небудь, Лія позагинала на лівиці пальці.Не приймуть за свого. Бо мода тепер у награності й штучності. Важливо кимось здаватися, а не бути. Головневажність, а не справжність, подача, а не суть. Тепер вірять словам, а не вчинкам, картинці, а не змістові,глибоко видихнула.
Ти перебільшуєш, на диво, Мія не перевела тему на щось незначуще, а спробувала сестрі заперечити.
Не думаю, вела своє близнючка. Але я, ластівко, так само не знаю ні себе, ні своїх сестер, Лія допіру й собі засоромилася. Позорисько-посміховисько, як ти кажеш.
Мія змовчала.
От скажи, тобі цікаво, про що я кожного вечора думаю, за що переживаю, чого, буває, плачу, про що мрію? пильно вдивилася в очі сестрі і спрожогу відвела погляд. Хто я у свої двадцять сім? Ти знаєш? Не знаєш. Бо я сама себе не знаю, стенула плечима. Ми загубилися, ластівко, досі живемо в минулому Вважаємо себе такими, якими вважали нас дід і баба, думаємо про себе так, як думали про нас вони Ніякий вітер змін не відвідав наш хутір і наш дім
Сестра не мала що сказати, тож далі слухала дивну сповідь Лії.
Постійно згадуємо дитинство, навіть коли не хочемо цього, воно волочиться за нами з усіма своїми звичками й правилами, як цеп із припоном колись за дідовим конем Нам здається, що дід досі за нами дивиться, що крок ліворуч, крок праворучрозстріл! Поводимося, ніби він тут, поруч, ніби обовязково про все дізнається, й не оминути нам покарання навіть за якісь найменші провини чи помилки
Це ти так живеш, люба моя бестіє,зауважила Мія.
А тині? усміхнулася Лія сестрі.
Ні,виказала свою впевненість молодша на сорок хвилин сестра.
Добре, що саме так ти думаєш, відповіла загадкою на те Лія. Ми навіть помилятися розучилися, додала. Кожнісінького разу ловимо себе на думці: а що сказав би про це дід? А що би він подумав? Чи не нашкодили б ми цим бабі Усті?
Просто дід же був авторитетом для нас
бо іншого не мали, вразила Лія сестру черговою відвертістю.
Що ти хочеш цим сказати? зацікавлено спитала Мія. Вона ще не дозволяла собі думати про предків як сестра.
Але Лія сестрі не відповіла прямо на запитання. Мовила ніби рівно, спокійно, але й упевнено:
Ми досі боїмося, що баба Устя проконтролює, чи ми ситно поїли, тому постійно готуємо «перше, друге, третє і компот», хоч не зїдаємо його. І викинути боїмося, бо колись ходили голодними-холодними Боїмося, що вона прийде й перевірить, як ми поприбирали в кімнатах, попідмітали у дворі, чи все «на пять» зробили в кожну «чисту» суботу Ми боїмося впустити в наш світ щось нове, не маємо сміливості щось змінити, порушити, на щось зважитися самі Спимо на тих самих старих ліжках, молимося так само, як у дитинстві, боїмося всього, чого боялися малими Нічого не змінюємо, нічого й не змінюється.
Ти чомусь і за мене, і за Софію кажеш, Ліє,зауважила Мія. Оно ж Софія вийшла заміж?
Двадцять сім літ я все це бачу й мовчу, бачу й нічого не роблю, бо боюся думати, говорити, змінювати хоч щось, хоч щось незначне і маленьке, спокійно додала Лія.
Не розумію тебе, усміхнулася Мія. Ти ж теж збираєшся заміж! Хіба то не зміна у твоєму житті? згадала одну з найближчих і, здавалося б, радісних родинних подій. Лія справді мала намір вийти заміж за набагато старшого за себе чоловіка, тільки весілля все відкладали і відкладали через хворобу матері нареченого.
Вона чомусь не відреагувала на сестрин закид.
Мія присіла й уважно подивилася на сестру-близнючку:
Руда моя бестіє, то, може, ти того часто плачеш, що насправді заміж не хочеш? видала себе тим, що іноді таки чує, що відбувається в сестриній кімнаті.Просто придумала собі, що як вийдеш заміж, то щось зміниться?
Лія перебила сестру:
Змінице ж не зачинити двері старому й піти назустріч новому. Змінице стати самому новим, зачинити двері себе старого, проказала Лія. А я хіба зможу?
Здається мені, ти все береш близько до серця, багато копаєшся в собі,скупо відповіла на те Мія, бо по-іншому не вміла. Ця невгамовна веремія, як часто називала її баба Устя, справді не любила відвертих розмов, заглиблень у щось складне і малопоясниме. Її більше вабила легкість, простота, безпроблемність. Тоді через ті кульчики сплакалася, хоча я, а не ти, їх згубила, знову згадала дитинство Мія. Що тобі той плач дає? Все одно буде так, як має бути. Хотів би дід нас набити, не дивився б на твій плач.
А я чогось думаю, що дивився б
Забула, як він бив бабу Устю, хоч вона плакала й ми плакали, просили його не битися? кинула і враз переінакшила тему: не гоже було діда поміж сестер засуджувати. Або як Олещуки жили, наші сусіди з лівого боку? Як сусідка плакала-просила не бити її, а чоловік того не чув, не бачив її сліз Педагоги, блін, розсердилася не на жарт. Добре, хоч виїхали звідси давним-давно, то поменшало вереску
Лія звела вуста в півусміху: хто б казав про вереск!
Тоінше, зауважила старшунка.
Те саме. Сльози чоловіків дратують, а не втихомирюють, запамятай.