Може. Дід справді страшно не любив, коли ми плакали.
Для мене та згуба, ті сережки, не були якоюсь бідою чи проблемою. Подумаєш, кульчики срібні, не золоті ж!
Але ж бабині,дещо голосніше проказала Лія, бо досі вела мову ледь чутно. То так довколишній тиші не хотіла нашкодити.
Та бабині, але ж у неї й золоті були, відповіла на те Мія.
Ластівко, ти щось геть не те зараз кажеш, Лія попри дещо неприємне здивування сказала це тепло.
Я й тепер спокійно до всього ставлюся, не те що дехто, Мія хихикнула-підколола свою чуттєву сестру. Кажу ж: не бери все близько до серця, а ти А ти невиправна, руда моя бестіє! стукнула себе в акуратні боки.
Лія вернулася до свого:
А дід тоді прийшов і навіть не крикнув на нас Він теж любив ходити по тамтому березі річки, щось нишпорити в траві, як отой фотограф, кивнула на незнайомця вдалині.
Бо йому ті сережки були по цимбалах, махнула правицею Мія, не зауваживши сестриного обєкта спостереження. Хай-но я згубила б те, що він за свої гроші купляв, то дісталося б нам обом, додала. Хоча, якщо подумати, нормальний він у нас був, бувають гірші
Ото-то, що дивлячись із ким порівнювати, укотре не приховала своїх сумнівів Лія. І хутко пояснила:Ми його любили якось по-своєму, бо більше не мали кого любити. Він же насправді, якщо подумати, був нестерпним злюкою і невиправним лихословом, сама не вірила, що це каже. Строгим до переляку. Всі його боялисяя, ти, Софія, баба Устя
Тільки не мати Марія, знову виправила сестру уважна веремія.
Лія продовжила:
Але він був нашим, рідним, тому ми його, незважаючи ні на що, любили
Ох, і рідко дозволяла собі Лія про таке навіть думати, не те що казати. Далебініколи досі!
Мія тим часом від несподіванки не знайшлася зі словами. Та й загалом ця сентиментально-незатишна й довга розмова загнала її у якийсь геть незручний кут, тож вона, швидко рушивши берегом, узялася муркотіти собі під ніс згадану «квіткову» пісню.
За мить довкола знову повисло беззвучне жовтаве затишшя.
Лія причаїлася. Ні про що не думаючи, заслухалася тишею
А врешті пригадала поїздку до моря. Не першу, а ту, що вона згадувала вже не по-дитячому і найчастіше. Їй, як і сестрі Мії, було пятнадцять, Софіїдвадцять сім. Найстарша сестра, що замінювала молодшим маму, попри живих, але дуже немолодих діда-бабу, викроїла зі свого насиченого повсякденного господарського життя тиждень на відпочинок і вони втрьох поїхали до Криму.
У Сімферополі були десь о пятій ранку. Перед тим як рушити до далеких родичів у Нижньогірський, вирішили якнайшвидше побачити море. Привітатися з ним, як зауважила Лія. І от вонина гальковому березі в Гурзуфі.
Була рання весна, не літо. Сонце, чи радше його спина, вкрита легким туманним ситцем, тільки показалася на видноті. Проснувшись і потягнувшись, сонечко стало схожим на вдоволене кошенятко-лежня, що своїми кігтями-променями кинулося загравати з холодною водою, а втім, пустилося в ігрища з іскристим різнобарвям. Це мальовниче природне дійство, що граційно здійнялося над морем веселкою-дугою, народивши новий весняний день, заворожило зір, залоскотало уяву
Лія незчулася, як стала роззуватися. Софія з Мією скрикнули, мовляв, ні, не роби цього, замерзнеш, але Лія вже входила у воду. Дівчині здалося, що вона не просто привіталася з морем, а поцілувалася з ним. Ніби й сама була водою Про це вона через роки напише:
Іноді хочеться стати водою. Щоб усім приносити радість. І щоб бути корисноюто найвірогідніше. Вода завжди і всім потрібна, без неї ніяк, а з неюжиття, здоровя, дужість. Чиста воданеобхідна, велика водапожадана. У спраглу пору зокрема.
Якби жінка була водою
Була би бажаною ціле життя
А отже, щасливою.
Мабуть.
Якби й собі почуватися водою
Хоча б іноді.
Як не вродилася такою, то стати
Якби.
За кілька хвилин дівчина брела берегом удаль, забувши про все і всіх, а коли спинилася, прислухалася
Море говорило, Лія була певна. Розповідало про надокучливе зимування, неспокійний сон, безрадісну дрімоту-самотність. Тепер, не соромлячись, воно ділилося показною втіхою від приходу весни, від щоденного блиску сонця і найперших уранішніх відвідувачів. Нинішнього світанку саме Лія привіталася з морем «за руку» і розділила з ним радісне пробудження.
Дужі хвилі обпікали її ноги холодом, сколювали гостротою незнаних досі відчуттів. Повітря окутувало свіжістю й потужним шалом
Пірнувши в цю купіль із головою, але не зрушивши з місця, Лія заслухалася дивним шепотом оживленої, незмореної, оновленої ранньовесняної морської води, захопилася незвичним говорінням, силою його енергії, густим, тріскучим, погожим диханням У цей час дівчина почулася по-справжньому радісно. Так, ніби відкрилося їй щось потаємне, ніким, окрім неї, не відане. А завше, коли Лія це відчувала, себто, коли природа чи навколишня дійсність дозволяла їй бачити й чути щось виразніше за інших, зазирати далі, ніж зазвичай, дізнаватися більше, тоді вона здавалася сама собі найщасливішою. У такі миті дівчина чулася особливою і зауважувала, як це насправді приємно. Адже досі вона жила з переконанням, що вирізнятисянескромно, що це дурний тон. Треба бути як усі, бо так її вчили предки-вчителі.
Відтоді Лія мріяла про поїздку до моря саме ранньої весни, бо знала: воно чекає і тільки тієї пори вражає надсильно.
Нині дівчину так захопила домашня тиша.
Та вже за кілька хвилин у Мії заверещав телефон.
Лія здригнулася, хоча річкова вода, на яку перевела погляд, зосталася незворушною, мов перекинулася на скло. А на нім, була впевнена старша з близнючок, стояла нерухомо, як ото вона недавно на подвірї, дивна пташка з дівочим обличчям. Коли Мія крикнула в телефон: «Ідемо, Софіє, вже йдемо!»тиша, змахнувши велетенськими крильми, знялася вгору, не змінюючи свого дитинного виразу.
2
Семен, як завше, був у чорній рясі. Мія іноді навіть кепкувала над цим, щоправда, не зятеві в очі те казала, а сестрі Софії, та й то тихцем, наскільки в неї виходило: «Він хоч у ліжко без ряси лягає?»гиготала, але хутко заспокоювалася: диякона Семена невсидлива Мія не те що побоювалася, вона не хотіла мати з ним якихось розмов. Бо про що їм було говорити, як він їй годився в батьки?
Нині подружжя приїхало з іншого «пристоличного» селища завсідним чорним «Вольцваґеном», припаркувавши його біля воріт. Софія в довгому тілесному плащі й блідій рожевуватій шалі поважно, притримуючи низ ледь помітного живота, йшла стежкою, що вела до середнього входу білого цегляного «триквартирника». Дім був накритий зчорнілим од давності й полатаним шматинами моху шифером. Софія ще й подумала була, що руйнується поволі її колиска, дірявіє, трухне. Але мала вже інший клопітбула при надії. Приховувати цього жінка сенсу не мала, хоч і береглася сторонніх очей, бо непросто виношувати первістка в тридцять девять років.
«І все одно, яка ж вона гарна», зауважила Лія, котра вважала найстаршу Софію найвродливішою у їхній трійці. Крім цього, щиро захоплювалася сестриною розсудливістю і стриманістю. Якщо себе Лія називала боягузкою, самітницею та «однобарвною, з рудуватим відтінком», ставковою очеретянкою, котра «тулилася до води» й «ховалася в густому різнотравї», дослівно запамятала опис цієї пташки, то Софія була значно впевненішою і твердішою. Саме цього хотілося «позичити» Лії в характері старшої на дванадцять років сестри. Здавалося, Софія змалку знала, як вона хоче жити. І схоже, задумане втілювалося у її життя, хай навіть далеко після третього десятка
Хоча, може, то Лії лише так здавалося?
Бо Софію вона так само не знала «зсередини», як і Мію, як і себе.
Близнючки міцно обійняли сестру, вітаючись, розцілували в обидві щоки, бо давненько не бачилися. Завагітнівши, Софія часто нездужала й старалася не покидати свекрушиного дому, де за нею старався, як міг, доглядав чоловік. Допіру він поручкався з близнючками, ніби з далекими знайомими. Відкритістю та близькістю з новими родичками Семен також не вирізнявся.
Проходьте, запросила Лія гостей до хати, відваживши всередину важкі, давно пофарбовані в синє двері. Вони зачепилися за коридорну долівку, неабияк заскрипіли й зашкребли, чим натякнули, що пора би господарям їх підтесати, а заржавілі петлі змазати машинним маслом чи бодай свинячим жиром.
Софія не була тут від свого весілля. Зайшовши до тісної кухні з облупленими й подертими меблями, хутко сіла на крісло, що мало тверду спинку.
Зараз, хвилююче закректала, розтираючи пальцями лоба і скроні,трохи посиджу, й минеться, додала, лунко дихаючи.
Лія набрала в чайник води.
Я запарю мяти, мовила. Для всіх.
Мені не треба, відмовився Семен. Піду роздивлюся ваше господарство, попрошкував коридором. Така погода Піду я надвір, повторив і зник за дверима.
Дівчата добре знали, чому так зять-диякон зробив, то наодинці їх залишив. Знав, що скучають близнючки за Софією.
По тому, як Лія розлила кипяток у прозорі скляні чашки, у котрі перед цим поклала по чотири великих листки сухої мяти, Софія скерувала:
Ходімо, мої хороші, маємо почитати
3
Кімнат у житлі було три. У дитячійтак дівчата називали найменшуоселялася вертлява Мія. Їй на просторі не залежало: аби лише диван, стіл, компютер, навушники й музика. Це все якраз поміщалося в куценькій конурці з вузькою шибою і тусклими голубуватими стінами, що були цілковито заклеєні застарілими й пожовклими малюнкамипортретами всіх тутешніх «хатніх жінок», які за життя намалював простим олівцем дід Гордій.
«Та-а-а-ак, лише раз, було, роздратувалася Мія через малі розміри своєї кімнатчини, коли намірилася розкласти на долівці зроблені на замовлення великі світлини з весілля колишньої однокурсниці, а місця забракло. А за життя діда-баби нам вистачало тут місця всім трьом», зчудувалася.
Лія жила тепер у дідівській спальні, як її називали здавна, просторішій, але й прохолоднішій кімнаті. Холоду, зокрема, додавали незвичні, як для стін відпочивальні, темно-зелені шпалери з різноманітними закарлюками коричневого тону. Все це в бурхливій Ліїній уяві скидалося на дрімучий ліс. Утім, він аж ніяк її не лякав, а навпаки відгороджував та захаращував від частих лих і несподіванок навколишнього світу. Лія була великою самітницею. Як і Мія. Як і Софія. Бо такою була їхня мати Марія, зі слів баби Усті.
У Ліїній кімнаті стояло древнє широчезне двоспальне ліжко з бордовими, покритими тривким лаком, деревяними бильцями. Дві тумбочки із такого ж довговічного матеріалу із золотавими відмичками тулилися з обох його боків. Далі два мякі крісла з твердими підлокітниками й вишневими картатими накидками. Все це було ще предківське, але добре збережене. Як і широка тридверна лакована шафа, трельяж із трьома високими, по боках рухливими дзеркалами й чотирма відсувними шухлядами. А ще книжкова тонкостінна пятиярусна етажерка з найбільшою кількістю «педагогічних» видань та книжок 1970-1980-х років випуску, дебела швейна машинка, над якою висіла невеличка квадратова шафка з різними «дорогоцінними» документами і паперами, та письмовий стіл. Сідаючи за нього, Лія часто уявляла бабу Устю, яка теж перевіряла зошити та атласи, й теж«первачків-третячків»: була вчителькою початкових класів.
А от до зали, у якій донедавна жила найстарша Софія, близнючки заходили рідко. По-перше, тому, що саме в ній померла їхня мати Марія. А по-друге, була ця кімната дещо незвичайною. Дівчата називали її червоною. Через те, що скидалася вона на міні-музей польових червоних маків. Ці квіти майоріли тут зі стін, красувалися на шторах, скатертинах і покривалах, стояли у вазах, визирали з картин, малюнків, вишиваних рушників та обкладинок безлічі брошур і книжок, що були акуратно складені на полицях заскленого серванта. Їхня мати Марія, з розповідей баби Усті, обожнювала суцвіття маку і з самої юності вирішила з ними не розлучатися, обладнавши кімнату під справжній луг. Щоправда, штучний. Вона скуповувала в книгарнях усілякі книжки, де згадувалися ці квіти, й власноруч списала до трьох десятків товстих зошитів почутими чи то з радіо, чи з телебачення, чи від когось із людей оповідками, легендами, прислівями та віршами про мак. Навіть постіль юна Марія мала з маками. І паласи на долівці. Все повторювала, що вірить: рай на небі схожий на заквітчану макову долину. Тільки живу, а не «підробну», як у її кімнаті. Таку, яку вона бачила геть малою «в діда на Волині»
То все, знову-таки, слова Устини Маковій, яка розповіла внучкам і те, що спершу вона з дідом Гордієм насторожилися через дивне захоплення доньки Марії, а врешті списали все на її творчу артистичну натуру. Марія «хутко після науки» подалася концертувати «по всьому Союзу», і відтоді в цій кімнаті ніхто не порядкував.
Сестри не насмілювалися розпочинати перестановки чи генеральні прибирання, цінували неньчин світ, не порушували його, берегли, як уміли й могли. До того ж Софія теж надзвичайно любила квіти маку, зокрема й малювати.
Марія Маковій, їхня мати, була жінкою, зітканою з тайни. Тайною була помережана й навхрест переплетена. Мовби гобелен якийсь, а не людина! Доньки її практично не бачили, а як бачили, то й підійти боялися, такою далекою і неземною-красивою вона їм здавалася.
Жінка й собі ніжністю доньок не радувала, обіймами не балувала. Заходила в хату, як на сцену, й зникала за дверима, ніби за кулісами. На роки Діти й підвестися не встигали з твердих табуретів. Була матірі нема більш.
Так і жили рудоволосі дівчата: від приїзду неньки до її відїзду. Хоча нічого їм те не давало, окрім розпачу й болю, щоправда, прихованого
Про матір, крім діда, ніхто вдома вголос не говорив. А позаяк баба Устя, добра й терпляча душа, тільки любляче про доньку Марію відкликалася, то й дітям прищепила схожі до неї почуття. Дівчата щиро вірили в усе, що про неї дізнавалися, бо вибору не мали. Зрештою, й самі від неньки не вельми відставали: кожна свою чудність мала, та не всім її виказувала. То так дід Гордій про онучок казав. Як і про Марію, «невдячну» й «абияку» доньку.
Одно слово, матері діти не знали, але любили її. Хтозна й чого? Як ото й діда. Не мали іншого, то любили, якого мали. Бо, як часто тепер повторювала Лія, свій, рідний, а отже, любимий. Як до нього по-іншому ставитися? Треба ж когось у житті та й любити.
І ще одна причина такої прихильності до матері-зозулі була в дівчат. Церозповіді про неї. І баба Устя, і найстарша Софія вміли так переповісти все, що знали про таємничу Марію, з таким захватом те зробити, що в близнючок і сумнівів не виникалозахоплюватися жінкою, яка чомусь не живе з ними й бачить раз у пятилітку, чи, може, ненавидіти. Все, що треба було знати малим про неньку, вони знали. На цім і крапка. Головне, що мама є. І вона їх, певна річ, любить.
Так мати Марія і жила з дітьмиу їхніх думках та серцях. Не треба й поруч бути.
Ну, а оцього баба Устя внучкам не розказувала, вони самі дійшли й збагнули, що простакуватістю Марія не вирізнялася, маючи гарну вроду й успішну співочу карєру, заміж, як більшість із її колежанок і як належало, не поспішала, хоч пребагато разів кликали її туди завидні женихи.
Хто є батьком дівчатокодній Марії було відомо. Про нього мовчала вона, про нього не знав ніхто.
«Дивачка», так називали Марію знайомі. Але то її не обходило. Просто не подобалося Марії жити як усі. Змиритися з життям, яке спостерігала навколо, не мала бажання, тож творила власний світ, у якому почувалася комфортно. Оголосила, так би мовити, реальності війну. Крутила життям, як їй серце веліло, і докрутилася
Тільки
То так збоку думається.
Насправді зазвичай інакше.
Довідавшись про невиліковну хворобу, Марія нарешті приїхала в батьківську хату. Була мовчазною, як підступна біда, відчуженою, малопояснимою. Захованою в себе, ніби в мушлю. «Як уродилася гобеленом, так ним і вмерти зібралася», сказав би хтось менш совісний, та не було таких довкола.
Проте одного дня запросила Марія до себе в кімнату доньок. Дівчата якраз із весняного Криму вернулися, себто близнючки мали по пятнадцять, Софіядвадцять сім.
Софіє,ворушила вустами знеможена жінка, проситиму, щоб ти не просто була мудрою і терпимою. Не оцінять того всі. Прошу, щоб про себе не забувала думати, для власної вигоди своїм розумом користалася, мовила незрозуміле. Чуєш?
Чую, тихо відповіла Софія.
Ліє,перевела погляд на другу доньку. Ти, коли заміж вийдеш і чоловік не шануватиме, за діток, яких йому народиш, не цінуватиме, не терпи, чуєш?
Чую, послухалася більша з близнючок.