Я й собі із землі встала. Геть не знала, шо сказати. Засоромилася, а чого?
То давай сплетемо, нарешті відповіла.
Павлусь подивився на мене так пильно, по голові погладив, сказав:
Вельми гарні мені твої коси. Коби не вогняні такі, коби не рижі, не знаю, чи так сильно горів би тобою А так тільки глянуй усе всередині займається вогнем. Дивись, не спали мене всього, збережи. Най тільки серце горить-не згорає, як ото грива твоя червоняста, засміявся.
Я й собі заляскотіла сміхом.
Чого ти? спитав він.
Ти так се розказав, шо я маком тебе уявила. Він теж-ка весь червоний од любові.
Ну, от, не перетвори мене на мак, а то лиш тут на вигоні мене й бачитимеш, у букет рватимеш, удома на стіл у слоїк ставитимеш, потім карандашами малюватимеш, усміхнено проказав він.
А мені в ту мить стало вельми страшно. Так страшно, що аж закололо в серці. Бо абищо я ляпнула язиком.
Дурна я, не слухай, підбігла до нього, міцно за шию обняла. Вперше так крепко.
Потом-ка ми сплели той вінок кохання. Але він у нас незакінченим вийшов. Для нього треба було найбільше ромашок. Павлусь сказав: то символ юності, доброти і ніжності. То ми їх назбирали. А ще треба був цвіт яблуні, вишні, гроно калини, а між квітамивусики хмелю, як символ розуму. То для деяких сих рослин тре було весни дожидатися Але так як всього в одному такому вінку могло бути до дванадцяти різних квіток, то ми ше зібрали барвінок, безсмертник, деревій, любисток, волошки і мак Павлусь переповів, шо йому мати сказала, мол, вінок із живих квіток захищає дівчину від злого ока, а щеколи дівчина має його на голові, то володіє чарами.
Мені тих чарів не треба було. Бо й так, що треба для щастя, я мала.
Тільки за мамою і сестрою скучала. Але вони живі-здоровізнала. І це мене заспокоювало.
Як ішли ми додому, вийшла з хати Варця Гапониха. Помахала нам, покривилася, бо на голові моїй вінок забачила, поклекотала щось до нас по-індичому (ніхто її не розумів через оту її вроджену «вовчу пащу»), та й сховалася за дверними шторами
Жаліла я її завсіди. Ще й мати не пускала її по маки до річки Бідна та Варка. Невільна.
А може, я неправду кажу. Не знаю.
Поживу-побачу.
Пишу се в літі 1966 року.
Хай би колись прочитала Марія.
А яНадія.
На сім крапка.
Поки.
Розділ ІІВолелюбний сусіда
1
Лія відчинила дверцята шафи, намірившись помістити туди вішак із речами, що їх вдягала цього недільного дня. Перебирала думки про Софію (і що таке приховує сестра у своїх зажурених очах?), але більше не йшла їй із голови дивна жінка, яку сьогодні побачила здалеку.
Вони з Мією проводжали Софію з Семеном, за ворітьми розпрощалися. Мія пострибала стежкою до хати, а Лія рушила до річки, захотіла роздивитися захід сонця: з кожним днем він змінювався, ставав усе менш тепло-колірним та безхмарним. І тоді, як спинилася біля ясена, запримітила: там, де зранку побачила фотографа, нині стояла якась жінка й махала до неї рукою. Але назустріч не пішла. Побоялася, певно. Вона була невеличка, опецькувата, вдягнена в куцу, до колін, плащовку, у бордовій квітастій хустці і, що найбільше вразило Лію, з вінком на голові. Згодом дивачка зняла його й затрясла над собою, волаючи щось невиразне.
Лія злякалася. Чи не вперше за останні роки свого тихого й самотнього хутірського життя дівчині стало не по собі.
Якби хоч чути, що вона кричить!
Але нічого не розібрати.
Якби бодай слово виразне піймати!
Ажодного.
Лія поспішила додому, замкнулася в кімнаті й стала роздумувати, чи не завітала, бува, до їхнього селища сама Варця Гапонихасамітниця з «вовчою пащею»з материних записів, що їх якраз сьогодні прочитали. Все те мало скидалося на правду, але чулася так, ніби повідана Софією історія із записника постала перед Лією наяву.
Й ото тільки-но надумала Лія вішати в шафу одежу, як хряпнули долу ті лахи з рукза стіною зчинилось незвичне.
Сварка.
У сусідній квартирі, котру сестри називали за прізвищем давніх сусідів Олещуківською, хтось закричав.
Лія ще вчора почула, що хтось із сусідів зявився. Цілими місяцями не було нікого, зрідка хтось навідувався на день-два: то якісь далекі родичі колишніх мешканців, то якісь їхні друзі. Сестри навіть подумували-мріяли були, що колись зможуть увесь будинок викупити й до ладу довести, бо «корінні» жильці давно цей дім покинули й забули.
Через стіну «дитячої» спершу мешкала кримськотатарська родинамолода Аліме із сином Айдером. Та вони багато літ тому виїхали до Криму. Згодом там оселилася молода вчителька англійської мови з чоловіком-бізнесменом, який хутко придбав житло в селищі, й вони переїхали. А цю квартиру хоч встигли приватизувати, бо «хай буде, у майбутньому згодиться», але порядку наводити в ній не збиралися. Так і стояла пусткою, хіба заїжджі знайомі «англічанки» час від часу навідувалися відпочити на вихідних, «ніби на дачі».
З іншого, де Ліїна кімната, краю жила вчительська пара Олещуків, котра билася-сварилася, доки не розлучилася й не розїхалася по різних кутках України. За чутками, так і повмирало колишнє подружжя далеко одне від одного, старості не діждавшись. Бо ненависть на людей діє як отрута. Саме з боку дідівської спальні, у якій оселилася Лія, почулася теперішня галаслива пара.
«Ненавиджу! Ненавиджу!»увиразнився жіночий голос.
Лія і не думала підслуховувати, але крик «сусідки» був таким голосним, що дівчина мимоволі опустилася на стілець, що тулився до стіни, котра й не збиралася таїти чиюсь до когось запеклу ненависть.
«Ненавиджу тебе, ненавиджу себе! громом затріщали волання. Навіщо ти такий мені зустрівся?! Та я ж мала в сто разів кращих за тебе чоловіків! Успішніших, багатших, цікавіших! А ти! А ти! Та краще жити самій, ніж бути за таким, як ти! Де ти взявся на мою голову?!»
Старша з близнючок тепер навіть вухо приклала до стіни. «Оце так дістав благовірний», кинула думкою.
«Як таким можна й бути?! не вгавала дружинонька. Щоб нікого чоловіку не треба було, крім себе самого! Місяцями не бачиш дитини! Який ти батько?!»
Лії дійшло, що йдеться таки про чоловіка й дружину.
У цей час почувся густий і низький, наче ведмежий рев, чоловічий голос. Утім, що саме той буркнув, розібрати було годі. З подальших коментарів дружини стало зрозуміло, що йшлося про спільну доньку.
«Добре, що купуєш і забезпечуєш, ще би не купував і не забезпечував, то це взагалі був би повний капець! не втихала розгнівана жінка. Куди їдеш, по що, коли вернешсяніколи нічого ніхто не знає! Як неприкаяний! Квартирант, а не чоловік! У других сімях вітчими більше уваги дітям приділяють, як тирідний батькосвоїй дочці! Та щоб я та їздила за тобою та ще кликала додому?! Де моя гордість?! Своєю байдужістю ти перетворив мене на якусь млямлю!»вибухнула плачем.
Чоловік знову щось промимрив, відтак почулося, як гримнули двері.
Затим до Лії почало доноситися тільки жіноче скрушне схлипування
Одягнувши нічну сорочку й укрившись теплою ковдрою, вона подумала вже в ліжку: чому ні мати Марія, ні баба Устя ніколи й словом не обмовилися їм про їхнього батька? Як же так прожити, щоб нічого про нього й не дізнатися?! Не буває так! Ніхто їй не повірить, коли скаже, що ні вона, ні Софія так і не змусили матір розповісти, хто їхній батько, де він, звідки, чи взагалі живий? Лише Мія не боялася, іноді торкалася цієї теми. По-різному те робила: то жартома, то між іншим, то серед читання Але мати ніколи не реагувала на ці запитання. Завше їх оминала, ніби не чула, або просто всміхалася. Це було єдине, що вона робила, коли найшустріша та найсміливіша з доньок запитувала про тата, або про її дивну й нікому не зрозумілу фанатичну любов до маків. Усміхалася. І цим здавалася глухонімою. Як і неживі квіти, що ясніли мертво з усіх закутків її кімнати.
Пішла Марія за світи, так нічого й не повідавши рідним дітям. Ось чому не раз Лія думала, що й вона із сестрами росте, мов ті маки на їхньому штучному лузі: всі, хто їх бачить, спершу захоплюються, а відтак чудуються, навіщо стільки яскравості під одним хатнім дахом? Затямивши материні заповіти, дівчата налаштувалися жити так, як веліла вона, діяти так, як того хотіла Марія. А добре це чи поганоодному часові знати.
Так, Лія погоджувалася із сестринськими заувагами, вона справді не кохала свого майбутнього чоловіка Івана Петровича, але хіба тільки це робить жінку щасливою? Мати Марія взагалі нічого подібного не почувала, судячи з того, як прожила, ніколи ні на що не нарікаючи. Навпаки завше світилася од радості, мовлячи: «Зате які в мене маківки повиростали! Які квітки-донечки!» Лія теж найбільше чекала на материнство. Думки про дитину затемнювали будь-які інші її бажання.
Наступного дня, цієї самої вечірньої пори, коли Лія, перекинувшись кількома словами із сестрою про її успішні вокальні тренування й навзаєм сказавши, що в школі все по-старому добре, взялася готуватися до сну, за стіною знову почалася гризня. Жінка зарепетувала, й так само ненависно та істерично:
«То що, може, кинеш нас, може, наплюєш на нас?! Може, завоював директрису і все, страсть паутіхла?! Може, розвестися надумав?! Думаєш, якщо менісорок пять, то все, моє життя закінчено?! Думаєш, більше на мене ніхто і не гляне?! Нащо десять років тому на мені женився, скажи, нащо, коли знав, що сімя тобі не потрібна?!»не вгавала вона.
Лія схопила котрогось із учнівських зошитів, скрутила його в трубку й приставила до стіни, притулившись вухом. Їй було цікаво, що скаже у відповідь такий абиякий і нездалий чоловік.
Але він змовчав.
«Не мовчи, заразо!»жінка, ніби відчувши бажання Лії, гримнула на благовірного.
Він укотре промурчав щось неясне.
«Холєра», розізлилася тим часом Лія.
«Якщо казати таке, то краще нічого! далі повела свою партію сусідка. Не переживай, я поїду, а ти лишайся в цій норі, у цьому сараї! Не їж нічого, до мами поїдь, у село кохане, сала набери! Що хоч, те роби, вітром війся, як неприкаяний, але додому в Київ не являйся! Дитині скажу, що пропав безвісти! Що-небудь набрешу, тільки б забула батька самашедшого! За що вона тебе любить?! За що?! укотре взялася схлипувати. Ненавиджу! Ненавиджу!»
І знову гримнули двері.
А потім це повторилося знову.
А потімще і ще.
Лія навіть звикла до сусідських розборів (до скандалів їй взагалі було не звикативиросла в них), тож за початком крику почала встановлювати час: «Ага, значить, на годиннику зараздесята вечора». Або ж навпаки: «Десята? Ага, зараз почнеться»
Так і було.
Дівчина добре зауважила й знала напевне, що її немолода сусідка хоч і репетує щовечора про розлучення з непутнім мужем, та найбільше цього боїться. Хоча вона дістає його тим, що не чекає вдома в Києві, але отого його повернення найбільше потребує. Хоча чоловік недобрий, та вона його не відпустить ніколи й нізащо. Певно, саме тому вони досі разом. Чи то пак разомлише за документами.
Учуваючи час до часу поміж жіночим вереском чоловічий низький і глухий бас, Лія намалювала образ цього невдахи. Він видавався їй дебелим і клишоногим, схожим на ведмедя, з нерівною, напівзігнутою спиною, закошланою, абияк підстриженою темною чуприною і густими старомодними вусами.
«І нащо він їй такий?»навіть подумала була. Але, згадавши свого нареченого, стрепенулася: авжеж, кожен щасливий по-своєму, зрозуміти чужі пристрасті мало кому дано.
2
Мія вкотре заспівала. На власну музику поклала вірш «Ода макові», що його вивчила напамять, читаючи кілька разів іще матері. Він їй вирізнився з-поміж інших, палко-багрових на колір текстів, ледь-ледь червонавим сумом, тож, виспівавши цілий ранок, не перестала мугикати й зараз.
Сестра Лія була на роботі. А вона вийшла до річки, аби поспостерігати за течією. Іноді Мія зауважувала всілякі природні красоти в русі й творила під них музику. Так, ніби саме водяне колихання, листопадовий поспіх або пташиний танець накочували на її слух цілі клубки оригінальних мотивів. Мія любила все, що рухається, бо й сама була меткою та вертлявою.
Допіру, притупуючи каблуками, муркочучи та стенаючи ритмічно тендітними плечима, дала волю думкам: «Якби сталося так, течіє, щоб і мені, як тобі, мчати невідомо куди, не зупиняючись і нічим дорогою не переймаючись, до річки звернулася. Якби то так, течіє, щоб ніколи нікуди не прийти, ніде не затримуватися, ні на що не спокушатися, підійшла до самого берега. Ти, коли дощ, в унісон ляскотиш, коли сніг, хочеш спиш, хочеш струмком клекотиш, і я хочу такої волі Коли сонце, тобі не парко, коли холод, тобі до нього байдуже, не залежиш ні від чого, живеш на повну, хай там що і хай там як, і я так хочу».
Мія розкинула руки вшир, скидаючись на якусь кіношну чаклунку, бо вбрана була в довгий, аж до пят, шкіряний чорний плащ. Руді кучері обпали на лискучі наплічники, очі заграли волошковим блискомніби й справді зобразила на чиєсь прохання вродливу шкодливу віщунку.
Якби й мені так, як вітру, раптом мовила вголос. Якби так, щоб як вінбути скрізь і ніде, бути туті вже там, знову махнула вшир руками.
Жити без дому, без хати? втрутився зненацька чужий голос.
Мія здригнулася, але не обернулася. Хоч і наполохалася, але відповіла рівно:
Щоб усеі за хату, й за дім! глянула на мить убік, запримітила ліворуч статний силует.
Дивні бажання як для дівчини, сказав незнайомець. Хіба не дому вона шукає, не сімейного гнізда? знову мовив питально до Мії.
Вона ж урешті зблиснула на нього хитрим оком, шпурнула наведеними на повіках стрілами, відтак голосно зареготала. Сміх її був глибоким і звабливим. Таємничим. Навіть відьомським.
Біля неї невідь-звідки появився чорнявий красень.
На якусь мить дівчині захотілося повірити в те, що цеїї колишній сусід-хлопчина, котрий жив удвох із матірю в «триквартирнику», старший на років три Айдер, «культурний», «вихований» хлопчик із її дитинства, з яким вона зрідка компанувалася, влаштовуючи стрибки у воду з тамтого берега річки, лазила по деревах, ганяла у футбол. Але ті ігри тривали лічені хвилини: дід Гордій, чи правильніше, Гордій Васильович, не дозволяв своїм внучкам-школяркам «мати діло» з хлопцямині розмовляти довше, «як положено», ні загравати з ними, ні сміятися до них, ні стрибати у воду чи забиратися на дерева.
Примечания
1
Назва селища вигадана (тут і далі примітки авторки).
2
Шипатийпишний.
3
Здибанказустріч, побачення.
4
Старшункастарша за віком.
5
Зашуганийзаляканий, застрашений.
6
Розфуфиренийрозчепурений, розцяцькований.
7
Розкушнякатой, хто живе в розкоші.
8
Аж-няаж.
9
«При долині мак, при широкій мак»весняна обрядова хліборобська пісня, хоровод, у якому беруть участь дівчата, молодиці й малі діти.
10
Скомпануватисяздружитися.
11
Кульчикисережки.
12
Більшатут: старша за віком.
13
Із розробки уроку вчителя-методиста Тетяни Балагури на тему «Мак у народних повірях, легендах, переказах, традиціях».
14
Вірш української поетеси Ганни Вівчар (1944 р. н.), уродженки села Садове Токмацького району Запорізької області.
15
Петро Медведикукраїнський літературознавець, фольклорист, етнограф, бібліограф, мистецтвознавець, краєзнавець.
16
Із книжки «Неопалима купина. Легенди та перекази Землі Тернопільської», Тернопіль: «Джура», 2007.
17
Із уроку Тетяни Балагури.
18
Столиктут: верхня шухляда.
19
Муситьтут: мабуть.
20
Зараз-кизараз.
21
Пущітут: майже
22
Пушлопішло, взялося.
23
Гєтгеть, цілком.
24
Чосьчогось.
25
Меїмоїй.
26
Свемисвоїми.
27
Гинчийінший.
28
Штукатут: сенс.