Перша поличка, друга книжка, третя сторінка.
Кому читати? порівняно веселіше пролепетала Лія.
Читай ти, Ліє, читай, люба, відповіла сестра, спираючись об стіс подушок на другому, «своєму», а не «материному» ліжку.
«Дівчата-українки любили прикрашати свої голови вінками, задекламувала старша з близнючок. Бувало, і для того, щоб освідчитися нерішучому парубку, вони вязали вінок із волошок та польових маків. Волошкасимвол простоти і ніжності, мак уселяє надію. Вважали, що любов прийде сама, коли такий вінок дівчина власноручно одягне на голову своєму обранцеві Ще цвіт маку долучають у вінок тоді, коли в родині хтось загинув у боротьбі з ворогами. До того ж мак є символом печалі й туги», завершила.
Ліє, а чого ти досі того не зробила? знічевя заясніла усмішкою Мія.
Що саме? перепитала сестра-близнючка.
Не сплела вінок із волошок та польових маків і власноручно не одягла його на голову своєму Івану Петровичу, широко заскалилася.
Лія спершу не знайшлася з відповіддю. Але за трохи мовила:
Мені й так нормально.
Іти заміж, не кохаючи, можеш тільки ти, руда моя бестіє,ніжно мовила Мія.
Ти вже визначилася? перепитала Лію Софія.
Так, відповіла та.
Дівчата примовкли.
За хвилин кілька:
А в тебе, Міє, що нового? звернулася до наймолодшої сестри Софія.
Я закохана! простягнула вгору руки й удоволено заплескала в долоні «бистріша» з близнючок.
Лія мовчки усміхнулася.
І в кого тепер? спитала Софія, хоч і знала, що нічого серйозного від «нетипової» сестри не почує.
У свого викладача з вокалу, відповіла, регочучи.
Вокалу? здивувалася Лія. Вона добре знала, що сестра досі вправлялася у фотографуванні, а не в співі.
Вчора мала перший урок, Мія метушливо закрутила вказівними пальцями руді завитки, що спадали з обох боків на її витончені плечі.Ні, фоткати я не покину, далі робитиму те на замовлення, додала, але повчуся ще й співати, може, більше зароблятиму, якщо співатиму у якому-небудь ресторані.
Баба Устя не була б у захваті від такого рішення, відреагувала Софія серйозною. Мати Маріятеж. Не кажу вже про діда.
Учитель сказав, що з моїм талантом можна вже виходити на сцену! злегка образилася Мія, проте не показала того.
Він неодружений? вирішила уточнити Софія.
Якби він був неодружений, то навряд чи мене зацікавив би, загоготала Мія. Вона знову пожартувала. Це було її улюбленим заняттям і водночас завсідною палкою-виручалкою. Дівчина мала переконання: сказане зі сміхом рідко сприймається людьми як щось серйозне, хоч і вказує на певну правду.
Ясно все з тобою, спокійно видихнула вагітна сестра.
Ліє, а ти свого мужа й після весілля називатимеш Іваном Петровичем? розширила блискучі й звеселені очі Мія. Чи не завелика честь як для вчителя музики, руда моя бестіє? сміючись, додала.
Так мені зручніше, спокійно відреагувала на сестрині кпини Лія. І хутко перевела тему:
Софіє, а ви як із Семеном? Що у вас? поцікавилася в заміжньої сестри.
Але Софія не насмілилася виказати правду. Мовивши: «Добре все», запропонувала іще почитати. Бо її правда була гіркою. Аж давкою
Як разючо три сестри були схожі зовні, так дуже вони відрізнялися характерами. Три донькимов три дороги. За легендою їхньої матері Марії, одна була до порад мудрих і вчинків зразкових, другадо материнства завидного та сімейства омріяного, третядо інтриг нескінченних і тайни манливої.
Визначишся, любчику, чого душа по правді бажає, ту дорогу вполюєш, нею життям і помандруєш. При цьому легко йтимеш, гармонію почуватимеш, щастя здобуватимеш. А коли не втрапиш на «свою» дорогу, заблукаєш у нетрях, то себе загубиш. Бо нерідне навряд коли люблячим стане, хіба під себе переіначить. Тому слухайся себе з усіх сил, придивляйся до шляхів розмаїтих. Знай, що часто вони обнадіюють та захоплюють, а коли розкриваються та інакшими виявляються, коли ти їх, мов найкрутіші течії під час сплаву підкорюєш, то розбиваються твої уявлення, ніби човен об непомічену підводну скалу, настає тоді пустка в душі й безнадія. Не легковаж, життям ідучи, любчику. Свій шлях знайди і легко йди. Бо штука щастяне в доланні складностей, а в легкості життєвої ходи.
Найстарша Софія Маковій добре знала, якою дорогою хоче йти і куди хоче нею прийти. Кохання своє хоч не хутко, та знайшла. Там, де найбільший спокій душі відчувала. У храмі. Упевнена була: не прогадає.
Лія тим часом про взаємне кохання мало дбала, вона батька своїм майбутнім дітям повсякчас шукала.
А Мія жила невгамовним фантазерством. Закохувалася в тих, хто ніколи не був би з нею. Та й не були вони такими, якими вона їх сама придумувала. Мія з реальністю мало мирилася, як і матір її колись.
Коли Софія виходила заміж, за дружок були сестри-близнючки. Гості попервах чудувалися, як же розрізнити їх, адже справді однаковісінькі, мовби в дзеркало, а не одна на одну дивляться. А врешті таки запримітили відмінність. Чи, правильніше, Софія підказку новим родичам підкинула, мовляв, ви придивіться до їхніх очей і знатимете тоді, хто є хто.
Очі в неромантичної, як зауважила була Софія, а приземленої Лії хоч зеленкуватими, як у сестри-близнючки були, проте ховалися, мов шибки за тюлем, у легкім смутку й невиразності. Так, ніби вечірню пору віддзеркалювали, захід сонця в них убачався, а не багатонадійний світанок. Лія, було, навіть написала про себе:
Іноді хочеться стати вечірньою порою. Щоб отримати надію на добре завтра. І щоб зібрати найрідніших удома за круглим столомто найвірогідніше. Вечір бажаний, на нього чекають закохані й літні, той, хто денно працює, і діти, бо додому вернуться батьки. Вечірзатишний, теплий, пухкий, як махровий халат Він красивий із вікна в час заходу сонця, пахне свіжою їжею з кухні Вечір здружує, скріплює, зміцнює, садовить навпроти і зчитує погляди розставляє крапки над «і».
Якби жінка була вечірньою порою
Була би тоді неквапливою
І уважнішою, й більш довірливою.
Мабуть.
Іноді я сама собі нагадую вечірню пору.
А, може, і є нею. Та тількизсередини.
Чи вродилася такою, чи стала
Невідомо.
Поки.
Тим часом очі меншої Мії яскріли помітним вогником, заряджали бадьорістю. Дивлячись у них, і собі ого-го яка охота до життя невідь-звідки бралася! Щоправда, не цікавило те саму Мію, байдуже їй було зазвичай до інших. На жаль. А, може, й на щастя.
Три сестри на прізвище Маковій були яскравими та вродливими. Тільки в Софії волосся не так кучерявилося, як у молодших сестер. А от природною їхньою рудизною і вона приворожувала не менше за близнючок. Марія, їхня мати, саме шаленством вогневих кучер приборкувала за життя співочу сцену та чоловіків. Відтак і донькам ту хорошість передала, вони її до краплі успадкували.
Ще Софія злегка відрізнялася від сестер пишнішими вустами й ширшими вилицями. Інші риси обличчякругле личко, розльоті брови, тонкий ніс, маленькі вушкамала такі ж, як і в близнючок.
Загалом усі три доньки Марії Маковій були дуже схожими на неї. Недаремно так залежали від її поглядів, слів та думок, хоч і переказаних кимось. Але самі дівчата про вроду та красу говорили мало. Не заведено було в родині.
Найвеселішою поміж усіх весільників була Мія. Вбрана, як і сестра, у грайливу червону сукню, причепурена, як і близнючка, приколками з яскравими голівками польового маку, що вабливо визирали з рудих прегарних завитків, вона вирізнялася легкістю в поведінці, невимушеністю, помірною розкутістю.
Лія, що мала не менш чарівний вигляд, трималася скуто. Тому хлопці, які були запрошені на весілля, здебільшого крутилися біля Мії.
Але за трохи
Уже на котрий повільний танець Лію запрошував один і той же кавалер середнього віку й високого зросту.
Іван Петрович, назвався. Бурда.
Лія, подала руку. Маковій.
Так, знаю, відказав танцівник. Я немало прожив і побачив, але таких шалених красунь, як ви й ваші сестри, не бачив, мовив, не приховуючи захвату.
Лія зиркнула на партнера. Добре вгодований, крепкий, йому було десь далеко за сорок, мав густе кучеряве темнаве волосся, лише злегка присипане сивиною на скронях й укладене в акуратну зачіску. Високий лоб, вузькі карі очі, що скидалися на щурячі, коли, хитруючи, примружувалися, темні широкі брови, «бульбинкою» ніс, великі губи, гладкі щоки. Дівчина й не виснувала одразусимпатичний її партнер чи абиякий, бо не на те зважала. Вона намірилася до нього придивитися та прислухатися, аби зрозуміти, чи влаштує він її як добрий сімянин.
Думаю, ви нам лестите, відповіла на комплімент. До того ж Софія, на мій погляд, найкрасивіша в нашій трійці,упевнено додала, дивлячись на чарівну наречену.
Софія направду вражала красивістю, попри зовсім не юний вік. На думку сестер, вона належала до того типу жінок, котрі віку не мали. Ба навіть із віком молодшали. Ніхто не міг дати їй тридцять вісім. У Софії не було ні помітних зморшок, ні сивини, виглядала радісною й осяйною, з ніжним обличчям і гарними манерами. Істинно, як мати Марія Маковій, котра не сходила зі сцени, справді, як артистка. Чи не тому про Софію Лія була написала:
Іноді хочеться бути артисткою. Щоб отримувати якнайбільше уваги. І дарувати людям святото найвірогідніше. Артистками захоплюються, на них рівняються, вони є кумирами й музами
Знайомі Софію вважають красунею.
Ми із сестроюзразковою.
Семен, напевне, ідеальною.
Софія себе називає звичайною.
Хоча, мабуть, часто вона почувається саме артисткою
Та тількизсередини.
Але ж Софія вже зайнята, засміявся Бурда, і собі кинувши ласим оком на молодуху в білій приталеній сукні. Але хутко викрутився:Ваша, Ліє, скромність і непоспішність підкорили мене особисто, зізнався.
Думаєте, що такий же спокійний у мене характер? усміхнулася йому. Та щоб не видатися нескромною, чи, радше, аби не злякати нового кавалера, і собі навзаєм зізналася:Насправді так і є.
Уже за другим танцем кавалер звернувся до Лії:
Ми могли би зустрітися завтра чи післязавтра?
Якщо доля, то так, серйозно відповіла дівчина.
А самі ви як би хотіли? поцікавився чоловік.
Моє бажання є чимось малим і незначним проти того, що приготувало мені саме життя, відказала Лія. І заслухалася мелодією, під яку виводила доладні й обережні танцювальні па. Звучала пісня «Маки червоні», котру не раз чула від Мії: сестра вивчила її слова з материних записників і поклала на власну музику.
Цей не вельми зграбний, на думку Лії, погано доглянутий пан у чорному дешевому костюмі й білій невипрасуваній сорочці ніяк їй не сподобався. Чи то паксерце Лії зосталося незворушним після їхнього знайомства. Втім, дівчина відчула: він може стати непоганим для неї чоловіком. Звідки взявся цей здогад: не бралася дошукуватися, однак немолодий вік партнера з танцю, а отже, життєвий досвід і поважність, міркувала, зможуть прислужитися їй, «приземленій», у творенні міцної родини.
Лія справді шукала насамперед батька своїм майбутнім дітям. А Іван Петрович, видавалося, доволі підходящим був для цього кандидатом.
На весіллі дівчата-близнючки познайомилися і з новими родичамибатьками нареченого Семена, набожними Вірою Василівною та Віталієм Володимировичем, сизими голубками, як про них відкликалася сестра Софія, пенсіонерами. А ще з їхнього донькою, Семеновою молодшою сестрою Олею. Ця дівчина, років двадцяти восьми, від природи була непримітною, тому надмірна косметика, яку вона використала для весільного макіяжу, впадала в очі передусім. Ні, близнючки та Софія подібних переборів собі не дозволяли. Та й не зрівнятися було з ними повновидій і безформній Ользі.
Із весілля Софія поїхала до свекрів. Вони жили в невеликому приватному будинку.
Ну, все, будьте розумницями, побажала новоспечена дружина сестрам-близнючкам.
Бережи себе, Софіє,майже одноголосно прощебетали вони навзаєм.
5
За вікном похмурилося й показалася постать Семена. Вона повільно зарухалася в бік будинку.
Софія так і не насмілилася розповісти сестрам про своє новоспечене, а вже нестерпне заміжжя.
Лія і цього разу не зізналася вголос, що виходить заміж лише ради самого заміжжя й аж ніяк не з любові.
Мія вкотре не одержала відповідей на безліч запитань щодо рідних. Ті запитання роками висіли під стелею їхнього старого дому, ніби задавнене павутиння, яке господарі вдавали, що не помічали.
А воно було.
І далі снувалося
А давайте ще із зошита почитаємо? запропонувала насамкінець Мія. Того, чорного, з білим написом «Для Марії»
Давайте, відповіла Софія і відімкнула обидві шухляди в столі.Я сама прочитаю, постановила. Розгорнувши зошит, процитувала:
Вінок кохання
Павлусь знав, шо я найбільше люблю маки, то все їх мені приносив. Або ми разом по них ходили до річки на вигін.
Моя однолітка Варка Гапониха маків не любила. Все кривилася, коли бачила мене з букетами. Але я їй не вірила. Бо як можна не любити сі квіти? Вони для менехоч і кольору крові, алекрові любові.
Дід теж-ка так пояснював. Казав:
Чув, шо найперше мак виріс із крові розпятого Христа. З того чєсу й росте там, де пролилось мніго крові невинно вбитих
А вже як виповнилося мені тринадцять, зробили ми з Павлусем одну вельми цінну для нас двох штуку. І сталося те геть не сплановано.
Ми гуляли, й Павлусь сказав:
Учора мати сплела вінок уже для нашої Гальки.
То він про найменшу сестру згадав.
І далі таке повідав:
Мати сказала, шо то так здавна повелося, шо дівчата починають носити вінки з трьох літ, а нашій якраз стільки зараз-ки, ти ж знаєш. То мати сказала, шо іменно вона мусить то зробити, бо так тре, щоб іменно мати зробила найпершого вінка для доньки. Ще навіть тре змочити того вінка в росі, як сонце зійде. Ше сказала, шо потом-ка ще сім днів так буде робитикупатиме вінка в росі, а тоді до скрині покладе.
О, то се гарно, відповіла я. І подумала, що мені, певно, теж-ка мама вінок сплела би, якби коло нас жила. Але так сталося, що нас розлучили.
Я рідко чіпала сю історію, бо мало про шо у свему житті шкодувала, хіба про те, шо не бачу ні мами, ні сестри Які вонине знала, тільки уявляла А так Дід мене дуже сильно любив. Мені з ним вельми добре було. Вільно дихалося. Та й Павлусь думати про пусте не давав.
Далі він таке тогді розказав:
Вінок для Гальки вийшов із чорнобривців, незабудок, барвінку й ромашок. І кожна ся квітка нібито повинна лікувати малу: чорнобривці помагають од голови, щоб не боліла, незабудки й барвінок на очі добре дають, зір розвивають, а ромашки серце заспокоюють. Ше мати сказала, що вже як шість літ малій стукне, то вплете в той вінок мак, щоб давав сон і беріг думку Надько, звернувся раптово до мене Павлусь, а давай сплетемо для тебе вінок?
Для мене? здивувалася я. А який?
Ну, отой, відказав він. Шо то той
Павлусь хоч старший за мене на два роки був, та не набагато сміливіший у гутірці.
Який? я справді не могла докумекати.
Я чув, як сьогодні мати дещо сказала нашій Наталці
То вже про середню сестру Павлусь заговорив, їй чотирнадцять.
Мати сказала, шо їй такий вінок уже можна сплести, бо його можна робити дівчатам од тринадцяти літ і до замужу, відказав він.
Я нашорошила вуха й далі слухала його, не знала, шо сказати.
Мати сказала, шо тобі теж-ка вже можна
Мені теж-ка вже можна? я трохи насторожилася. Про шо ти кажеш, Павлусю? шарпонула його за рукав.
Та ж про вінок! скрикнув він і помчав стрімголов до річки.
Я спурхнула за ним. Як отой шуліка, зірвалася з місця.
Ти куди?! зарепетувала. Але й зареготала нараз. Втекти хоч од мене?! Не вийде!
Ми часто так у доганячки грали
Павлусь оглянувся пару раз, побачив, шо я за ним лечу, і собі став сміятися на всьой луг. Голосно, аж луна за селом пушла.
Біжи, Надько, хутчіш біжи за мною, Надько, доганяй! заголосив.
А потом-ка навмисно спотикнувся, упав у траву, покрутився, як поліняко, і вспокоївся. Засопів, мовби дід.
Я підбігла й бебехнула грудкою поруч.
Швидкий, сказала йому, сміючись.
Токоби ти знала, шо ніколи й нікуди од мене не зможеш втекти, відповів він серйозно.
Та я й не збираюся, відказала я й вирвала коло себе високу травину. То шо, який мені вже можна вінок плести, га? спитала й полоскотала соломиною лице Павлуся.
Він підвівся, сів, тоді шпарко нахилився, чмокнув мене в щоку й скочив на ноги.
Вінок кохання, Надько, так він називається, відповів і очі відвів.