Руденька - Юля Пилипенко

Юлія Олександрівна ПилипенкоРуденька

Від автора

Вітаю!

Мене звати Юля, мені 25 років, і я хочу звернутися до вас із таким ось питанням.

Ви коли-небудь запитували себе: «Що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Банальний початок, чи не так? Але майте терпець. Нівикиньте книжку геть. Зробіть так, як вам хочеться. Я це поважаю. Питання саме по собі гарне, та насправді воно не потребує відповіді. Воно потребує від вас дій і вчинківкроків, що ґрунтуються на любові до життя. Можна щодня ставити собі це запитання, навіть відповідати на нього, а що з того?

Протягом останніх семи років кожен мій ранок починається однаковоя розплющую очі й запитую себе про це. А вже потім роблю все, що заманеться. Те, що зробила б у разі, якби це був останній день мого життя. Водночас мої загострені почуття змушують мене повірити в те, що все для мене вперше Ви, напевно, вже здогадалися, що мій ранок починається не о 7.00 і не о 8.00 Він починається тоді, коли я цього забажаю. Я сама вибираю, коли починатись моєму ранкові. Іноді це 19.30, а іноді21.00. Залежно від того, о котрій годині для мене почалася ніч. Іноді моя ніч починається о 9-й ранку

Я літаю на побачення до різних країн, в той самий час маючи любовні стосунки. Легковажність? Авжеж. Я можу спинити авто в центрі міста, спричинивши затор, увімкнути аварійку, вийти і спостерігати під колективне волання автомобільних сигналів, як у бездонному небі пролітає літак. Просто тому, що я люблю літаки і їхні білосніжні сліди, які вони залишають не тільки в небі, а й у моєму житті. Я можу тижнями не відповідати на телефонні дзвінки просто тому, що мені не хочеться ні з ким спілкуватися. Егоїзм? Стовідсотковий.

Я можу терпіти голод кілька днів, віддавши свої останні гроші безхатченку не тому, що я завжди така добра чи чуйна, а просто тому, що цього дня мені потелефонував той, дзвінка від кого я чекала два тижні, і мені хотілося, щоб усі люди на світі були так само щасливі, як і я. І якщо їх сьогодні ощасливлять мої гроші, чому ні? Дурість? Можливо.

Я святкую Новий рік тоді, коли мені заманеться. При цьому я ніколи не ставлю ялинку. Вона в мене лежить. Гарна, проте лежача. Пофігізм? Певна річ.

Знаєте, як я молюся? Я маю свою особисту церкву. Це міст. Він гарний. Я його дуже люблю. Коли мені погано чи добре, я скуповую всі повітряні кульки в місті, привязую до них паперового літачка, на якому пишу своє прохання або подяку. До кого я звертаюся і кому дякую? Про це я розповім вам трохи згодом. Я приїжджаю на цей міст, виходжу з машини і запускаю в небо десятки напомпованих гелієм куль, які передають моє бажання в надійні руки. Дитинство? Романтика? Так. Але мені так подобається. І бажання здійснюються.

Знаєте, що я зробила, коли мені було двадцять один, і чоловік, удвічі старший за мене, зізнався у зраді, а потім місяць убивав мене своїм негативом? Я подарувала йому білий «Hummer», щоправда, лише на один вечір і вечерю при свічках. Не тому, що мені на той час аж так уже хотілося зробити йому приємність чи, навпаки, було байдуже, а тому, що я, як завжди, прокинулася вранці і поставила собі те ж таки питання. А потім подумала: якби сьогодні був перший і останній день мого життя, я б усе одно подарувала йому білого «Hummera» і вперше в житті зготувала б для нього вечерю, навіть усупереч тому, що він більше не був героєм мого роману.

Я практично не ношу годинників: усі вони в мене зупиняютьсядорогі й дешеві. Я живу поза часом, живу виключно для себе, а щедля людей, яких я шалено люблю.

Мій спосіб життя завдає чимало клопоту і переживань людям, які мною дорожать, та вони мене розуміють Вони знають, чому я живу саме так, і я не маю потреби перед ними виправдовуватися, пояснювати мотиви своїх вчинків і поведінки, яка не завжди вкладається в межі усталених поглядів. Причина проста: я задихаюся від життя, люблю його до сліз та іноді доводжу свою любов до цілковитого свавілля Я розкладаю мелодії на тисячі звуків, досі плачу, коли бачу сонце я люблю цей світ так, як люблять раз у житті. Вперше і востаннє. Просто тому, що для мене не існує «завтра». Мене не хвилює «завтра». Що це за день«завтра»? Це міф. Утопія. Вигадка.

Я хочу розповісти вам свою історію, в якій немає ані крихти вигадки. Лише щира правда, заснована на грі долі. Я навіть не змінила імен. Адже це реальна історія мого життя, і я не хочу називати чужими іменами Людей, які зробили його можливим. Що вам до моєї історії? Звісно, нічого. У кожного з вас повнісінько своїх власних історій, клопотів і переживань. У кожного з вас своє Життя. Але я вважатиму за честь, якщо ви все-таки прочитаєте мою історію до кінця. У такому разі в мене буде до вас одне прохання. Спитайте себе: «А що б я зробив(-ла), якби сьогодні був перший і останній день мого життя?» Не треба відповідати, просто спитайте. І якщо хоча б одна людина зрозуміє мене і зробить те, про що я так прошу це означатиме, що я недаремно подарувала вам свою душу разом з її вадами і переживаннями недаремно пустила вас у своє життя.

Моя історія починається від сьогодні. Я не хочу говорити «з кінця». Вважайте, що ви зі мною щойно познайомились і я беру вас із собою в подорож моїм життям. Смійтеся разом зі мною, засуджуйте мої легковажні вчинки, дорікайте в чомусь, а іноді просто міцно тримайте мене за руку. Ласкаво прошу до мого LIFE JOURNAL. І не забувайте: у ваших рукахмоя душа і вся правда про мене.

Я дуже хочу, щоб ви полюбили життя так, як люблю Його я

Yours, but not Forever,

Руденька

7 січня 2011 року

Париже привіт, Коханий Добридень, Місто з великої літери Я знаю, що про Тебе вже все сказано, все проспівано, все написано Про Тебе говорили і писали в усі часи, надсилали друзям, знайомим і заздрісникам листівки з Твоїм зображенням але чи часто пишуть особисто Тобі? Париже, Ти коли-небудь одержував листи? Я не розумію, як можна говорити про Тебе як про місто Хіба міста вміють відчувати, як Ти і я? Хіба міста здатні так зрозуміти людину, як зрозумів мене Ти, Париже? Я була в багатьох чудових куточках цього світу, і це дійсно були «просто міста» А Тиживий, справжній, божевільний, почуттєвий, чарівливий Ти змушуєш мріяти тих, хто не знав, що таке Мрія Ти викликаєш сльози на очах людей, які в житті можуть заплакати тільки одного разувтративши свої статки Ти проникаєш у душу і в підсвідомість Ти підкрадаєшся майже непомітно тихо тактовно з притаманним лише одному Тобі шармом а потім завдаєш одного ударувлучного, чіткого, просто в десятку, що зветься Серце

Твоє зухвале небо дивилося мені просто в очі, розуміючи мене без слів, читало мене, як розгорнуту книгу бачило всі мої думки, загострювало бажання, змушувало міркувати над тим, що я всіма силами намагалася забути Париже, Ти довідався про всі мої таємниці і як найвірніший друг поховав їх у темних закутках Монмартру Як дивно було спостерігати ті сотні людей, які стояли поруч зі мною неподалік від Сакре-Кер і дивились на Тебе згори вниз Вони дивилися то на мене, то на Тебе, але не розуміли, що ми з Тобою заодно вони не чули нашої розмови вони не підозрювали, як багато ми сказали одне одному там на Монмартрі Вони дивились на Тебе зверхньо, але Ти, Париже, все одно линув над ними Ти спостерігав за цими людьми дещо іронічно і знуджено втім, як і я

Ми з Тобою такі схожі ми з Тобою такі вільні нам не потрібні ці обличчя, безглузді слова, дурні прагнення, ідіотські вчинки, погляди, що в більшості своїй є ознакою вульгарності, пихи і порожнечі душі У нас є спільна таємниця, і це справді обєднало нас у пару Я кохаю Тебе, а Тимене. Все просто і трохи чарівливо. Скажу Тобі чесно: я в захваті від твоєї свободи. Твої зорі ніколи не вмирають Твоє Сонце ніколи не калатає перед тим, як увійти до чиєїсь спальні чи навіть до чийогось життя Твої будинки і шато можуть чудово існувати без людей, і при цьому вони не стануть пусткою, не втратять свого шарму, навпакище більше збережуть свою атмосферу та унікальність Навіть твій місяць не якийсь там, а французький

Париже рідний я полечу від тебети не напишеш, не подзвониш, ти просто запамятаєш мене і чекатимеш терпляче, безцеремонно, без трепету в серці, але з інтересом ти чекатимеш просто тому, що Тобі цікаво, яку таємницю я підготую до нашої наступної зустрічі Ти і Ямайже ідеальні коханці Тебе можна шалено любити, розчинятися в Тобі, довіритися Тобі, віддатися Тобі раз і назавжди, врешті-решт, до Тебе можна втекти але при цьому знати і розуміти, що після чергового розставання Ти не потурбуєш, не потривожиш, не докучатимеш дурними розмовами і банальними, нещирими фразами Ти просто спокійно чекатимеш бо Тобі начхати, що буде далі але в той же час, коли ми побачимося з Тобою наступного разу, Ти усміхнешся своєю найпривабливішою усмішкою і скажеш мені: «Bonjour, Jolie мені тебе бракувало» без зайвих слів просто обіймеш мене і ми знов зрозуміємо одне одного

Ми разом зустріли Новий рік я так про це мріяла ще з дитинства, після нашої першої зустрічі коли я, маленька, відвернувшись до вікна в автобусі, намагалася приховати свої сльози від моїх улюблених батьків, які познайомили мене з Тобою і, напевно, я закохалася ще тоді тому й плакала І ось через стільки літ я зустрічаю Новий рік наодинці з Тобою В той час, як триста пятдесят тисяч людей прогулювалися Єлисейськими Полями, я блукала алеями твоєї безсмертної душі і захоплювалася Твоєю байдужістю і мені так само було байдуже якщо чесно, мені просто було начхати я була з Тобою, а триста пятдесят тисяч людей і новорічні салютивсього лиш анімація Ти памятаєш, як Ти сховав мене, забрав із цього натовпу? Ти ніжно взяв мене за руку і потягнув за собою на авеню Рузвельт до ресторанчика, де ми не раз зустрічалися Ти, мабуть, шепнув щось офіціантові, бо він підготував для мене столик на терасі в заповненому по саму завязку ресторані Ти ж чудово знав, що мені потрібен столик саме на терасі, адже завжди, зустрічаючись із Тобою, я курю курю навіть тоді, коли кидаю курити назавжди і в цьому ми з тобою теж схожі нам подобається пускати дим бо ми з Тобою дихаємо чистим повітрям Свободи, Життя і Любові Ти памятаєш, як офіціант жартома підкурював мені крізь прозору скляну огорожу а я, так само жартуючи, прикурювала від веселого вогника віддзеркаленого полумя його запальнички? Ти памятаєш Наше «Bonne Annee»? Всі по двічі цілували мене а Ти, як завжди, холодним оком дивився на те, що відбувається

Ти памятаєш мої ранкові пробіжки Єлисейськими Полями від величної Тріумфальної арки до вічного Лувру? Ти памятаєш, як жадібно я ковтала Твоє повітря і як від Твого холодного, але одночасно палкого зимового дихання на мої очі наверталися сльози? Ти памятаєш назву пісні, яку Ти підслуховував у моїх навушниках під час ранкових кросів «Babe, Im gonna leave you» вітер перекладав Тобі англійські слова французькою а мій прискорений пульс вибивав дивним ритмом напис майже посеред стежки, що вела від мого розуму до серця: «Дівчинко, я збираюся покинути тебе» а я все бігла і вже не розуміла, звідки взялися сльози: чи це Твоє зимове дихання, чи це я а Ти все підморгував мені фарами дорогих авто

Париже, рідненький, якби ми були подружжям, я погодилася б заприсягтися Тобі у вічному коханні, але ця моя присяга трішки б відрізнялася від тієї, яку дають у кіно Це прозвучало б приблизно так: «Я присягаюсь кохати Тебе тим нерозсудливим коханням, на яке здатна я і тільки я Я присягаюся відчувати Тебе так, як можу відчувати Тебе тільки я Я готова, але не присягаюся кохати Тебе завжди, та все ж я присягаюся шалено кохати Тебе сьогодні і хай наше завжди триває тільки сьогодні адже для нас із Тобою не має абсолютно ніякого значення, що буде завтра а якщо раптом і наше сьогодні триватиме завжди тоді, Париже, друже мій Земля все-таки не така вже й кругла»

Париже, ми з Тобоюмайже ідеальна пара ми переживемо розлуки і жарти долі але Ти безсмертний, а яне зовсім тому не зволікай, друже мій не відбирай у мене дорогоцінні секунди щастя забери мене до себе якомога скоріше давай разом попросимо про це Всесвіт Ти ж знаєш, я волію втішатися Тобою, а не спогадами про Тебе тому я кажу Тобі: «А БЄНТО»

P. S. І ще: Ти відгадав мої таємниці, але не будь таким ревнивим Так, у цьому світі існує чоловік, який дуже схожий на Тебе але не конче було щодня дорікати мені, повторюючи по-французьки «Il у а», з легким глузуванням підкладати мені в готель мило, запах якого не те що б зворушив мене але цей запах торкнувся тієї невидимої хмарки, що вилітає з тіла (21 грам), коли людину забирає у свій таємничий світ всемогутнє небо цей клятий запах дорогого французького мила цей запах, який нагадує запах чоловіка, якого мені бракує і я сподіваюся, що Він, так само як і Ти, коли-небудь просто мовчки обійме мене ще раз і більше вже не відпустить.

16 грудня 2010 року

Моя барна стійка була захаращена десятками книжок: я захоплювалася творчістю Моне, я дізналася все про життя Ван Ґоґа, Тулуз-Лотрека, Ґоґена, Анрі Руссо й усіх імпресіоністів я запоєм читала Стендаля, Мопассана, Гюґо і Андре Моруа Аполлінер став моїм улюбленим поетом, Пікассо й Далімайже кумирами Це була якась невтолима спрага до знань: мені подобалось і відчувати цю спрагу, і насичувати її Я була в захваті, коли дізналася, що Далі розробив лого для карамельки «Чупа-чупс»

Господи, ну як мені дати їм зрозуміти, що мій жах не в сонному кошмарі а в тому, що прокидаючись я розумію: все це був тільки сон Усе перевернулося: у своїх снах я бачила іншу реальність сонячну, таку, якою був мій Листопад. А в реальному житті не було нічого, крім туги й незміренного смутку. Історія повторювалась. Як мені пояснити їм, що треба просто дати мені спокій? Усе. Мене немає: я вмерла, випарувалась, заховалася, полетіла геть, зачинилася в шафі, позичила у Гаррі Поттера мантію-невидимку обирайте будь-яку легенду, що не образить вашого самолюбства лишень припиніть мені дзвонити і називати мене «моя дівчинко». Досить читати мені по телефону казки на ніч і розповідати, як багато ви всі готові для мене зробити. Панове, я ніколи не була «вашою дівчинкою» і ніколи нею не буду! Я більше не користуватимусь Інтернетом і не відповідатиму на ваші дзвінки. ЩЕЗНІТЬ! Моє серце належить тільки Йому і більше нікому. А ще один чоловік нещодавно це серце збурив

P. S. Так не може далі тривати мене врятує або Париж, або трохи сонця а ще кращепаризьке сонце.

24 жовтня 2010 року, ближче до полудня

Я сиділа в аеропорту «Шереметьєво» втомлена, розбита і спустошена Я летіла «додому» А що «вдома»? І де цей «дім»? Ах, так у Дніпропетровську Принаймні це підтвердив мій посадочний. Хай живе Дніпропетровськ! Мій Рідний Дім! Вітаю тебе, чудове місто з уїю гармонією Добре, що в мене все ще є машина і собака ну й квартира хоча цікаво, чи в мене ще є квартира? Було б кумедно: я заходжу додому, а мене там чекає новоспечена сімейна пара Приємно очам: вона стоїть біля моєї незайманиці-плити і готує парові котлетки а він, той, хто був моїм, з усмішкою, сповненою умиротворення, у якій відбилася вся краса родинного вогнища, дивиться телевізор а ще кращечитає «Комсомольську правду» І тут я: «Вітаю, почувайтеся, як удома у холодильнику є трохи Evian й курячого філе для мого собаки» Або отак хоча краще ніяк. Ця позитивна хвиля моїх думок заносить мене до якогось російсько-італійського ресторану в аеропорту: я переглядаю зачароване меню і мій вибір, що зараз цілком став жертвою мого настрою, о девятій ранку зупиняється на мартіні, мартіні або мартіні. Це беручи до уваги, що за пятнадцять хвилин перед тим я на останні російські рублі купила в Duty Free «Martini Gold by Dolce amp;Gabbana». Мені завжди подобалася Моніка Белуччі, то чи могла я не спробувати напій, який рекламував її чорно-білий образ? Можливо, я прилечу додому і випю цей чудовий дизайнерський лимонад з моєю новою родиною дідько знову я про них думаю Отже, після пятдесяти грамів огидного теплого мартіні, випитого в товаристві спортсменів-інтелектуалів і двох повій, я рушила до свого гейту На той час я не думала про те, що після прильоту «додому» у мене можуть виникнути проблеми з українським паспортом, до якого не було вклеєне нове фото. На російському кордоні мене дуже суворо попередили: «Я взяв вас на замітку наступного разу, якщо ви прилетите з цим самим паспортом, ви не зможете потрапити на територію Російської Федерації» По-перше, я сподівалася, що наступного разу не буде По-друге, я завжди літаю із закордонним паспортом, який у той час, як російський прикордонник проголошував свою урочисто-погрозливу промову, спокійно лежав собі у німецькому посольстві міста Києва, прикрашений шенгеном на три роки а по-третє, мені тоді було однаковісінько: мене не хвилювала ні Російська Федерація ні Україна ні все інше бо я нічого не відчувала. Я ЗОВСІМ НІЧОГО НЕ ВІДЧУВАЛА. Олігархічна Москва украла всі мої певною мірою дитячі мрії, і найстрашнішея навіть не знала, як вона з ними поведеться. У моїй душі була така сама пустка і холоднеча, як і в порожньому аеропорту «Шереметьєво»: не було емоцій не було сил бажань, почуттів, турбот, сміху, злості, сліз У мені не було нічого Я сіла в автобус, який мав радісно допровадити своїх пасажирів до літака. Стояла біля навстіж розчинених дверей у геть розхристаному «Монклері», в угах, тоненьких колготках але навіть не відчувала холоду мене ніщо не хвилювало, ніщо не чіпало, і ось тоді стало страшно я подумала: «А що коли так буде завжди? Якщо раптом я більше ніколи не зможу відчути і покохати? Якщо ніколи більше не зможу заплакативід щастя чи з горя? Якщо це кінець кінець мого внутрішнього світу?» Я не знаю, що б сталося, якби я тоді так не подумала