Високий лікар у білому халаті, що контрастував із пофарбованими в чорний колір вусами та волоссям, стояв біля її ліжка. Поруч із ним молодий стажер робив якісь записи в розкритому блокноті.
Скільки часу я вже тут? запитала Вероніка, звернувши увагу на те, що говорити їй складно, їй не вдавалося виразно вимовляти слова.
Два тижні в цій палаті після пятьох днів в реанімації, відповів лікар. І дякуйте Богові, що ви досі тут.
Молодий стажер здавався здивованим, так ніби ця остання фраза старшого лікаря не відповідала дійсності. Вероніка відразу помітила його реакцію, і її інстинкт загострився: невже вона перебувала тут довше? Їй досі загрожує небезпека? Вона стежила за кожним порухом, за кожним жестом обох лікарів; вона знала, що ставити запитання марно, вони ніколи не скажуть їй правду, та коли вона буде уважною, то зможе зрозуміти, що відбувається.
Назвіть своє прізвище, адресу, цивільний стан і дату народження, зажадав старший.
Вероніка памятала своє прізвище, цивільний стан і дату народження, але помітила, що в її памяті утворилися білі плями: вона не змогла точно пригадати адресу.
Лікар наблизив ліхтар до її очей і довго мовчки їх розглядав. Молодший зробив те саме. Вони обмінялися поглядами, які не означали нічогісінько.
Ви сказали нічній санітарці, що ми неспроможні заглянути вам у душу? запитав молодший.
Вероніка не памятала, щоб вона сказала щось подібне. Їй важко було збагнути, хто вона така й чому вона тут.
Ви безпробудно спали під дією заспокійливих пігулок, і це могло вплинути на вашу память. Будь ласка, спробуйте відповісти на все, що ми вас запитуємо.
І лікарі почали ставити їй абсурдні запитання: скільки важливих газет публікуються в Любляні, памятник якому поету стоїть на її центральному майдані (о, цього вона не забуде ніколи, у душі кожного словенця закарбований образ Прешерна), якого кольору волосся в її матері, імена й прізвища її колег, які книжки найчастіше читають у бібліотеці.
Спочатку Вероніка мала намір не відповідати у її памяті досі панував хаос. Але запитання тривали й вона відновлювала у своїй памяті те, що забула. У певну хвилину вона пригадала, що тепер перебуває в психіатричному притулку й що хворі, в яких порушена психіка, не зобовязані бути послідовними у своїх відповідях. Але задля свого ж таки добра й щоб тримати лікарів біля себе, аби спробувати довідатися від них більше про свій стан, вона напружувала розум у пошуках потрібних відповідей. Вона називала імена й факти, відновлюючи не лише свою память, а й свою особистість, свої бажання, свій спосіб бачити життя. Думка про самогубство, яка здавалася похованою того ранку під нашаруванням заспокійливих ліків, знову вийшла на поверхню.
Непогано, сказав старший лікар, закінчивши розпитування.
Скільки ще часу я маю бути тут?
Молодший лікар опустив очі, й вона відчула себе підвішеною в повітрі, ніби починаючи з відповіді на це запитання буде написана нова історія її життя й ніхто не зможе змінити її.
Ти можеш сказати їй, зауважив старший. Багато пацієнтів уже знають про це, і вона про все довідається неминуче. У цій лікарні зберегти таємницю неможливо.
Що ж, ви самі визначили свою долю, зітхнув молодший лікар-стажер, зважуючи кожне слово. Тепер ви маєте наслідки свого вчинку: прийняті в такій неймовірній дозі наркотики призвели до коми, в якій ваше серце зазнало безповоротних ушкоджень. Ви заробили собі некроз шлуночка
Говори зрозуміліше, порадив молодшому старший. Скажи прямо про те, що її цікавить.
Ваше серце зазнало тяжких ушкоджень. І незабаром воно перестане битися.
А що це означає? перелякано запитала вона.
Той факт, що серце перестає битися, може означати тільки одне: фізичну смерть. Я не знаю, які ваші релігійні вірування, але
Через який час моє серце перестане битися? урвала його Вероніка.
Через пять днів, а щонайбільше через тиждень.
Вероніка відчула, що поза виглядом професійної поведінки і стурбованості, цей хлопець промовляв свої слова з глибокою втіхою. Наче вона заслужила ту кару й правила за взірець для інших.
Усе своє життя Вероніка бачила, що багато людей, яких вона знала, розповідали про жахіття чужого життя з таким виглядом, ніби були дуже стурбовані й прагнули допомогти, але насправді знаходили втіху в стражданні інших, бо це вселяло їм віру в те, що вони щасливі, що життя було до них великодушним. Вероніка терпіти не могла таких людей. Вона не хотіла дати цьому хлопцеві жодного шансу скористатися зі свого становища, щоб приховати свої власні розчарування.
Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.
Отже, я не зазнала невдачі.
Ні, підтвердив він.
Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.
Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа швидка дія пігулок, а інша чекати смерті протягом пятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.
У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.
«Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».
Їй треба вибратися звідси й роздобути нові пігулки. Якщо вона їх не знайде, то вона готова вистрибнути з вікна висотного будинку в Любляні: вона не хотіла б завдавати батькам зайвих страждань, але іншого виходу в неї не буде.
Вона розглянулася навколо: усі ліжка були зайняті, люди спали, кілька з них гучно хропіли. Вікна були заґратовані. У кінці палати горіло тьмяне світло, наповнюючи все довкола дивними тінями й дозволяючи тримати приміщення під постійним наглядом. Біля світла сиділа санітарка й читала книжку.
«Ці санітарки мають бути дуже культурними особами. Весь час вони читають якусь книжку».
Ліжко Вероніки стояло найдалі від дверей між нею та черговою було майже двадцять койок. Вона підвелася з великими труднощами бо, якщо вірити лікареві, вона майже три тижні перебувала без руху. Санітарка підвела очі й побачила дівчину, яка наближалася до неї з пляшкою сироватки для переливання в руці.
Я хочу до туалету, прошепотіла вона, намагаючись не розбудити інших пацієнток.
Санітарка недбалим жестом показала їй на двері. Розум Вероніки швидко працював, шукаючи в усіх кутках вихід, пролом, можливість покинути цю будівлю. «Мені треба діяти швидко, поки вони думають, що я надто слабка».
Вона уважно розглянулася навкруги. Туалет був комірчиною без дверей. Якби вона хотіла вийти звідти, їй би довелося схопити чергову й силоміць відібрати в неї ключ. Але для цього вона була надто слабка.
Це вязниця? запитала вона чергову, яка тепер покинула читати й стежила за її рухами.
Ні. Це притулок для божевільних.
Я не божевільна.
Жінка засміялася.
Так усі тут кажуть.
Ну, гаразд. Тоді я божевільна. Але якими вони є, божевільні?
Жінка сказала, що Вероніці не слід довго стояти на ногах, і звеліла їй повернутися до ліжка й знову лягти.
Які вони, божевільні? наполягала на своєму Вероніка.
Завтра запитаєш у лікаря. І йди спати, інакше я муситиму хоч мені цього й не хочеться дати тобі заспокійливий укол.
Вероніка підкорилася. Повертаючись назад, вона почула, як хтось прошепотів на одному з ліжок:
Ти не знаєш, що таке божевільний?
У першу мить вона вирішила не відповідати. Не хотіла заводити тут подруг, утворювати соціальні гуртки, шукати собі союзників для великого повстання. Вона мала тільки одну ідею-фікс: померти. Якщо не вдасться звідси втекти, вона знайде спосіб накласти на себе руки тут і якомога скоріше.
Але жінка в ліжку повторила те саме запитання, яке Вероніка поставила черговій:
То ти не знаєш, що таке божевільний?
Ти хто така?
Мене звуть Зедка. Повертайся до свого ліжка. Потім, коли чергова вирішить, що ти вклалася спати, скотись на підлогу й підповзи сюди.
Вероніка повернулася на своє місце й зачекала, поки чергова знову зосередилася на книжці. Що означає божевільний? Вона не мала про це найменшого уявлення, бо слово «божевільний» застосовували скрізь і всюди: казали, наприклад, що деякі спортсмени божевільні у своїх намаганнях бити високі рекорди. Або божевільними називали митців, бо вони жили в якийсь непевний, несподіваний спосіб, не так як усі «нормальні» люди. З другого боку, Вероніка бачила багато погано вдягнених людей, які ходили взимку вулицями Любляни, проповідуючи кінець світу й штовхаючи поперед себе візки з торбами та ганчірям.
Вона не могла заснути. Лікар сказав, що вона спала майже тиждень, багато часу для того, хто звик жити без великих емоцій, але має суворий розпорядок на відпочинок. То що ж таке божевільний? Мабуть, краще запитати в одного з них.
Вероніка низько присіла, витягла з руки голку й поповзла туди, де лежала Зедка, намагаючись не звертати уваги на корчі у шлунку; вона не знала, чим була спричинена її нудота: ослабленим серцем чи докладеними зусиллями.
Я не знаю, що таке божевільний, прошепотіла Вероніка. Але я не божевільна. Я самовбивця, яка не змогла домогтися свого.
Божевільний це той, хто живе у своєму світі. Як шизофреніки, психопати, маніяки. Або це ті люди, які відрізняються від інших.
Як ти?
Думаю, провадила Зедка, вдавши, ніби не почула її коментар, ти вже чула про Ейнштейна, який стверджував, що не існує часу без простору, а існує поєднання цих категорій. Або про Колумба, який наполягав, що по той бік океану немає безодні, а є материк. Або про Едмунда Гілларі, який запевняв, що людина спроможна піднятися на Еверест. Або про «Бітлз», які створили іншу музику й одягалися всупереч звичаям своєї епохи. Усі вони й тисячі інших теж жили у своєму окремому світі.
«Ця психічно хвора говорить речі, які мають сенс», подумала Вероніка, пригадуючи розказані матірю історії про святих, які вміли розмовляти з Ісусом або Дівою Марією. Вони теж жили у своєму окремому світі?
Я бачила жінку в червоній сукні з декольте і з каламутними очима, яка ходила вулицями Любляни, коли термометр показував пять градусів нижче нуля. Я думала, вона пяна, й хотіла допомогти їй, але вона відмовилася від моєї куртки. Можливо, в її світі було літо; а її тіло залишалося гарячим, жадаючи когось, хто її чекав. Можливо, та особа існувала лише в її мареннях, але вона має право жити й померти, як їй хочеться, хіба не так?
Вероніка не знала, що сказати, але слова божевільної мали сенс. Хто знає, чи вона не та сама жінка, яка ходила напівголою вулицями Любляни?
Я хочу розповісти тобі одну історію, сказала Зедка. Могутній чаклун, який надумав зруйнувати царство, вилив магічний трунок у колодязь, із якого брали воду всі жителі тієї держави. Хто її пив, той ставав божевільним.
Наступного ранку всі напилися води й збожеволіли, крім царя, який мав колодязь для себе та своєї родини, куди чаклун не мав доступу. Занепокоєний цар спробував вплинути на своїх підданців, ухваливши кілька постанов про суспільну безпеку та суспільне здоровя: але поліцаї й чиновники напилися отруєної води й визнали абсурдними його накази, вирішивши ні в якому разі їх не виконувати.
Коли жителі того царства довідалися про декрети свого монарха, вони вирішили, що він збожеволів і його укази не мають сенсу. Із криками вони пішли до замку й стали вимагати, щоб він зрікся царства.
У розпачі цар був готовий покинути трон, але цариця запротестувала: «Ходімо до того колодязя й випємо води. Тоді ми станемо такими, як і вони».
Так і зробили: цар і цариця напилися божевільної води й відразу почали верзти нісенітницю. І тоді їхні піддані покаялися: тепер, коли цар виявляє стільки мудрості, чому не залишити його на троні?
У державі запанував спокій, хоч її жителі поводилися зовсім інакше, ніж їхні сусіди. І цар зміг залишитися на троні до кінця своїх днів.
Вероніка засміялася.
Ти не схожа на божевільну, сказала вона.
Але я справді божевільна, хоч мене легко вилікувати, бо мій випадок простий: досить підтримувати в моєму організмі певну кількість певної хімічної речовини. Проте я сподіваюся, ця речовина розвяже лише мою проблему хронічної депресії; я хочу залишатися божевільною, живучи так, як я мрію, а не так, як хочуть від мене інші. Знаєш, що існує там, за стінами Віллєте?
Народ, який напився з одного колодязя.
Саме так, сказала Зедка. Вони вважають себе нормальними, бо всі роблять одне й те саме. Я хочу вдавати, ніби теж напилася тієї води.
А я її вже напилася, і саме в цьому моя проблема. Я ніколи не страждала від депресії й не переживала великої радості чи великого смутку, які тривали б довго. У мене такі самі проблеми, як і у всіх.
Зедка помовчала.
Нам сказали, що ти помреш.
Вероніка на мить завагалася: але треба було ризикнути.
Я житиму ще пять або шість днів. Я зараз міркую про те, чи існує спосіб померти раніше. Якби ти або хтось інший роздобули для мене ще пігулок, я певна, моє серце більше не витримало б. Зрозумій, як я страждаю, чекаючи неминучої смерті, й допоможи мені.
Перш ніж Зедка відповіла, зявилася санітарка зі шприцом.
Я можу вколоти його тобі сама, попередила вона. Але якщо ти чинитимеш опір, я покличу охоронців знадвору, щоб вони мені допомогли.
Не марнуй свою енергію, сказала Зедка Вероніці. Збережи сили, якщо хочеш зробити те, про що мене просиш.
Вероніка підвелася, повернулася на ліжко й дозволила санітарці виконати свій обовязок.
Це був її перший нормальний день у притулку для психічнохворих. Вона покинула палату й випила кави у великій їдальні, де разом харчувалися пацієнти з чоловічого й жіночого відділень. Звернула увагу на те, що всупереч побаченому нею в фільмах скандалам, крикам, безумним вимахуванням руками усе, здавалося, поглинула гнітюча тиша; схоже, ніхто не хотів пускати сторонніх людей у свій внутрішній світ.
Після кави (мабуть, погана слава Віллєте не була повязана з поганим харчуванням) усі вийшли, щоб прийняти сонячну ванну. Насправді сонця не було температура опустилася нижче нуля, й сад накрило снігом.
Я перебуваю тут не для того, щоб зберегти життя, а для того, щоб із ним попрощатися, сказала Вероніка одному із санітарів.
Усе одно хворим треба приймати сонячну ванну.
Хто з нас божевільний? Сонця немає.
Але є світло й воно допомагає заспокоїти пацієнтів. На жаль, зима в нас триває довго; інакше ми мали б набагато менше роботи.
Сперечатися було марно. Вероніка вийшла трохи прогулятися, пильно роздивляючись навколо й потай шукаючи спосіб утекти звідси. Мур був високий, як вимагали будівничі старовинних казарм, але будки вартових були порожні. Сад оточували будинки військового типу, де сьогодні розташовувалися чоловічі й жіночі палати, приміщення адміністрації й кімнати для обслуги. Після першого швидкого огляду вона помітила, що охоронялася лише брама головного входу тих, хто заходив і виходив, перевіряли двоє охоронців.
Усе, здавалося, закрутилося в її мозку. Щоб пожвавити память, вона спробувала пригадати всілякі дрібниці наприклад, місце, де вона залишала ключ від свого помешкання, який диск вона нещодавно купила, останню книжку, яку її попросили видати в бібліотеці.
Я Зедка, сказала жінка, підходячи до неї.
Учора вночі вона не могла побачити її обличчя, бо сиділа навпочіпки під час усієї розмови. Зедка мала років тридцять пять і здавалася абсолютно нормальною.
Сподіваюся, укол тобі не зашкодив. Із часом організм пристосовується до заспокійливих ліків і вони втрачають ефект.
Зі мною все гаразд.
Наша вчорашня розмова Ти памятаєш, що ти в мене просила?
Чудово памятаю.
Зедка взяла її за лікоть, і вони пішли далі парком поміж безлистих дерев. За мурами можна було бачити гори, які зникали у хмарах.
Сьогодні холодно, але ранок гарний, сказала Зедка. Дивно, але моя депресія ніколи не навідує мене в такі дні захмарені, сірі, холодні. При такій погоді я маю відчуття, що природа перебуває у згоді зі мною, віддзеркалює мою душу. Проте, коли зявляється сонце, діти граються на вулицях і всі втішаються красою дня, мені буває найгірше. Здається несправедливим, що природа буяє своїми розкошами, а я почуваюся ні в сих ні в тих.
Вероніка делікатно вивільнила руку. Їй не подобалися фізичні контакти.
Ти урвала свою фразу. Ти говорила про моє прохання.
Тут, у лікарні, є одна група. Це чоловіки й жінки, які могли б виписатися, повернутися додому але вони не хочуть звідси виписуватися. Причин багато: Віллєте не такий уже поганий заклад, як про нього розповідають, хоч, звичайно, і не пятизірковий готель. Тут вони можуть говорити все, що думають, робити все, що їм заманеться, не чуючи жодного слова критики: зрештою, вони у психіатричному притулку. Але під час державних інспекцій ці чоловіки й жінки поводяться так, ніби справді хворі на небезпечний психоз, тим паче що деякі перебувають тут коштом держави. Лікарі про це знають, але, схоже, існує наказ хазяїв, щоб ситуація залишалася такою, як вона є, хоч насправді тут більше симулянтів, ніж хворих.