І вони можуть роздобути пігулки?
Треба встановити з ними контакт. Їхню групу називають Братством.
Зедка показала на жінку із сивим волоссям, яка жваво розмовляла з іншими жінками, молодшими.
Її звуть Марі, вона належить до Братства. Познайомся з нею.
Вероніка рушила до Марі, але Зедка її зупинила.
Не поспішай: вона розважається. Вона ніколи не відмовиться від того, що її тішить, задля розмови з незнайомою дівчиною. Якщо вона відреагує погано, ти більше ніколи не зможеш до неї наблизитися. Божевільні ніколи не змінюють свого першого враження.
Вероніка засміялася, почувши, з якою інтонацією Зедка вимовила слово божевільні. Але їй стало тривожно, бо все тут здавалося їй надто нормальним, надто спокійним. Після стількох років одноманітного життя, коли з роботи вона йшла до бару, з бару в постіль до коханця, з постелі коханця до свого помешкання, зі свого помешкання в дім матері тепер вона жила життям, про яке ніколи й не мріяла: притулок, божевільні, психлікарня. Місце, де ніхто не соромився називати себе божевільним; де ніхто не кидав те, чим утішався, аби лише сподобатися іншим.
Вона стала допитуватися, чи Зедка говорила серйозно, чи це лише манера психічно хворих, щоб прикидатися, ніби вони живуть у кращому світі, ніж інші. Але яка різниця? Вона жила цікавим життям, відмінним і несподіваним: хіба могла вона уявити собі таке місце, де люди прикидаються божевільними, аби мати змогу робити все, що їм заманеться!
Раптом Вероніка відчула, як їй кольнуло в серце. Розмова з лікарем негайно повернулася до її думок, і її опанував страх.
Я хочу гуляти сама, сказала вона, звертаючись до Зедки.
Зрештою, вона також божевільна, і їй не треба комусь подобатися.
Жінка відійшла, а Вероніка дивилася на гори, які маячили за мурами Віллєти. У неї зажевріло бажання жити, але вона рішуче його відкинула.
«Мені треба якнайшвидше роздобути пігулки».
Вона замислилася про свою ситуацію тут, аж ніяк не ідеальну. Якби навіть їй дозволили витворяти всі ті безумства, які їй захотілося б, вона не знала б, із чого почати.
Вона ніколи не робила нічого безумного.
Трохи прогулявшись у саду, усі повернулися до їдальні й пообідали. Після обіду санітари повели чоловіків і жінок до величезної зали для відпочинку, де було багато всякої всячини столи, стільці, канапи, фортепіано, телевізор і широкі вікна, крізь які можна було милуватися сірим небом і низькими хмарами. Вікна не були заґратовані, бо зала виходила в сад. Двері були зачинені через холод, але досить було повернути ручку, щоб знову вийти й гуляти між деревами.
Більшість дивилися телевізор. Дехто дивився в порожнечу, інші стиха розмовляли між собою але хто цього не робив хоч колись? Вероніка помітила, що літня жінка, Марі, тепер приєдналася до великої групи в одному закутні величезної зали. Кілька пацієнтів проминали Вероніку, і вона спробувала приєднатися до них: хотіла послухати, про що вони розмовляють.
Вона намагалася приховати свої наміри. Та коли підійшла близько, вони замовкли й усі разом подивилися на неї.
Чого вам треба? запитав літній пан, який здавався лідером Братства (якщо така група справді існувала й Зедка не була більш божевільною, ніж здавалася).
Нічого, я лиш проходила.
Усі перезирнулися й недовірливо похитали головами. Один із них зауважив іншому: «Вона лише проходила!» Інший голосніше повторив цю саму фразу і за мить усі почали викрикувати ці слова.
Вероніка не знала, що їй робити, її паралізував страх. Один санітар, дужий і з неприємною зовнішністю, підійшов подивитися, що відбувається.
Нічого, відповів йому один із групи. Вона тільки проходила. Зупинилася тут, але незабаром піде далі.
Уся група дружно зареготала. Вероніка гмикнула, напівобернулася й пішла геть, аби ніхто не помітив, що її очі наповнилися слізьми. Вона вийшла в сад без теплого одягу. Один із санітарів намагався переконати її повернутися, але до нього підійшов інший, який щось йому прошепотів, й обидва дали їй спокій на холоді. Не було сенсу дбати про здоровя приреченої.
Вона була спантеличена, напружена, роздратована на саму себе. Ніколи Вероніка так по-дурному не потрапляла в пастку провокацій, адже вона з дитинства навчилася, що треба завжди триматися байдужою, поки не виникне нова ситуація. Проте ці божевільні домоглися, щоб її опанували сором, страх, гнів, бажання повбивати їх, поранити їх словами, яких вона ніколи не наважиться вимовити.
Мабуть, пігулки (або лікування, спрямоване на те, щоб витягти її з коми) перетворили її на жінку слабку, неспроможну захистити себе. Вона зустрічалася з гіршими ситуаціями у своєму підлітковому віці, але вперше не змогла утриматися від сліз. Їй треба стати такою, якою вона була, вміти відповідати на виклики з іронією, вдавати, ніби образи її не зачіпають, бо вона переважає всіх. Хто з тієї групи знайде мужність побажати собі смерті? Хто з них наважиться навчати її, як треба жити, якщо найкращі роки свого життя вони провели за мурами Віллєте? Вона ніколи не попросила б їхньої допомоги хай там у чому, навіть якби їй довелося чекати смерті протягом пятьох або шістьох днів.
«Один день уже минув. Отже, залишається чотири або пять».
Вона трохи пройшлася, дозволяючи, щоб холод проник їй у тіло й заспокоїв кров, яка струменіла надто швидко, заспокоїв серце, що калатало несамовито.
«Ну, гаразд, я перебуваю тут, маю лічені години життя й надаю ваги базіканню людей, яких я ніколи не бачила й через короткий час більше не побачу. І я страждаю, дратуюся, хочу нападати й захищатися. Навіщо мені гаяти на це час?»
Проте реальність була в тому, що вона марнувала ту крихту часу, яка їй залишилася, щоб змагатися за власний простір у цьому чужому середовищі, де доводилося чинити опір, бо інакше інші примусять тебе підкорятися їхнім правилам.
«Неймовірно. Я ніколи такою не була. Ніколи не змагалася за дурниці».
Вона зупинилася посеред морозного саду. Чи не тому, що життя досі здавалося їй суцільними дурницями, їй тепер доводилося змиритися з тим, що накинуло їй таке безглузде життя? У підлітковій юності вона вважала, що їй рано робити вибір; тепер, у молодості, вона переконала себе в тому, що змінюватися їй пізно.
І куди поділася її колишня енергія? У зусиллях домогтися, щоб її життя залишалося таким самим, як і було. Вона пожертвувала багатьма своїми бажаннями для того, щоб батьки любили її так, як любили дитиною, хоч вона й знала, що справжня любов змінюється з часом, зростає або знаходить нові способи виражати себе. Коли одного дня вона почула, як мати з плачем розповіла їй, що їхній шлюб із батьком закінчився, Вероніка подалася шукати батька, плакала й погрожувала й нарешті видобула з нього обіцянку, що він повернеться додому, не уявляючи собі, яку високу ціну їм обом доведеться заплатити за це.
Коли вирішила влаштуватися на роботу, то відхилила спокусливу пропозицію компанії, що розгорнула свою діяльність у її молодій країні, й улаштувалася працювати в публічній бібліотеці, де платня була невеликою, проте надійною. Вона працювала щодня за тим самим розпорядком, запевняючи своє керівництво, щоб не дивилися на неї як на загрозу, вона задоволена своїм місцем і не збирається вимагати збільшення заробітної плати; вона тільки хоче мати регулярну платню паприкінці кожного місяця.
Вона винайняла кімнату в монастирі, бо черниці вимагали, щоб їхні пожильці поверталися до призначеного часу й залишали ключ у дверях. Той, хто не повертався вчасно, мусив спати на вулиці. Таким чином вона завжди могла назвати своїм коханцям правдиву причину, чому вона не може вночі спати в готелях або в чужих ліжках.
Коли думала про одруження, то завжди уявляла себе в маленькому шале за межами Любляни з чоловіком, не схожим на її батька, який зароблятиме рівно стільки, щоб мати змогу утримувати родину, який буде задоволений тим, що вони обоє житимуть разом у будинку з розпаленим каміном, милуючись укритими снігом горами.
Вона виховала себе так, щоб давати чоловікам точну міру втіхи ні більше, ні менше, лише необхідне. Вона не гнівалася ні на кого, бо це означало б воювати з ворогом, а потім терпіти такі непередбачені наслідки, як, наприклад, помсту.
Коли вона досягла майже всього, чого прагнула в житті, то дійшла висновку, що її існування не мало глузду. Бо всі її дні були однаковими. І вирішила померти.
Вероніка повернулася із саду й попрямувала до групи, що зібралася в закутні зали. Люди жваво розмовляли, але замовкли, коли вона підійшла.
Вона наблизилася до старшого чоловіка, який здавався головним. Перш ніж хтось міг її зупинити, вона врізала йому лункий ляпас.
Відплата буде? запитала вона голосно, щоб усі в залі її почули. Ви якось відреагуєте?
Ні, чоловік притулив до обличчя долоню. Тонка струминка крові потекла йому з носа. Вам недовго залишилося нас турбувати.
Вероніка покинула залу й пішла у свою палату з тріумфальним виглядом. Вона вчинила щось таке, чого ніколи не робила у своєму житті.
Минули три дні після інциденту з групою, яку Зедка назвала Братством. Вероніка шкодувала, що дала тоді ляпас, не тому, що боялася помсти з боку чоловіка, а тому, що така поведінка була для неї нехарактерною. Зрештою, так вона дійде висновку, що життя варте того, щоб жити, а це завдасть їй непотрібного страждання адже так чи інак, а їй доведеться покинути цей світ.
Єдиний для неї вихід це усамітнитися від усього й від усіх, докласти зусиль, щоб бути такою, як і раніше, підкорятися всім вимогам і всім правилам Віллєте. Вона виконувала всю рутину, яку накидала пацієнтам психіатрична лікарня: прокидалася рано, пила вранішню каву, виходила на прогулянку в сад, обідала, сиділа в залі для відпочинку, вечеряла, дивилася телевізор і йшла спати.
Перед сном завжди приходила санітарка з ліками. Усі інші жінки ковтали пігулки, а Вероніка була єдиною, кому робили укол. Вона ніколи не протестувала; лише запитала, чому їй дають стільки заспокійливих, адже вона не має проблем зі спанням. Їй пояснили, що то не снодійний укол, а ліки від серця.
Й ось так, підкоряючись рутині, дні в притулку минали, всі однакові. Однакові дні минали швидше: ще два або три дні, і їй не треба буде розчісуватися й чистити зуби. Вероніка помітила, що її серце стає дедалі слабкішим. Вона задихалася, відчувала біль у грудях, втрачала апетит і відчувала отупіння, коли робила якесь зусилля.
Після інциденту з Братством вона не раз думала: «Якби в мене був вибір, якби я раніше зрозуміла, що дні мої будуть однаковими, бо такими я хотіла їх мати, тоді, можливо»
Але відповідь завжди була однакова: «Ніякого можливо, бо вибору в тебе не було». І до неї повертався внутрішній спокій адже все визначено.
Вона поновила стосунки (не дружбу, бо дружба вимагає тривалого спілкування, а це було неможливо) із Зедкою. Вони грали в карти це допомагає збувати час, а іноді мовчки прогулювалися в саду.
Вранці того дня, відразу після сніданку, усі вийшли «на сонячні ванни» як вимагав розпорядок дня. Проте санітар попросив Зедку повернутися в палату, бо сьогодні їй призначено процедуру.
Вероніка пила каву із Зедкою й чула цю розмову.
Що таке «процедура»?
Давній метод лікування ще з шістдесятих років, але лікарі вважають його корисним для моєї хвороби. Хочеш подивитися?
Ти ж сказала, що в тебе депресія. Хіба якоїсь процедури досить, щоб поновити хімічні речовини, яких бракує в організмі?
Хочеш подивитися? наполягала Зедка.
«Я зможу порушити рутину, подумала Вероніка. Зможу відкрити щось нове, хоч мені вже нічого не треба навчатися, треба тільки мати трохи терпіння».
Але цікавість була сильнішою, і вона кивнула.
Це не вистава, запротестував санітар.
Вона помре. А що вона бачила? Дозвольте їй піти з нами.
Вероніка дивилася, як жінку з незмінною усмішкою на губах привязали до ліжка.
Розкажіть їй, що відбувається, мовила Зедка, звертаючись до санітара. Бо вона може злякатися.
Він обернувся й показав підготовлений до уколу шприц. Схоже, він був радий, що з ним розмовляють як із лікарем, який розповідає стажерам про правильне лікування й адекватні процедури.
Цей шприц містить дозу інсуліну, сказав він поважним тоном професіонала. Її вколюють діабетикам, щоб знизити високий рівень цукру. Але якщо доза набагато перевищує звичну, різке падіння цукру в організмі вкидає пацієнта в кому.
Він легенько постукав по голці, висмоктав зі шприца повітря і вколов його у вену на правій нозі Зедки.
Саме це тепер і відбудеться. Хвора увійде в штучну кому. Не бійтеся, якщо її очі оскліють, і не сподівайтеся, що вона вас упізнає, поки перебуватиме під дією ліків.
Це жахливо, негуманно. Люди борються, щоб вийти з коми, а не провалитися в неї.
Люди борються за те, щоб жити, а не вкорочувати собі віку, відповів санітар, але Вероніка пустила повз вуха його провокаційну відповідь. Стан коми дозволяє організмові відпочити. Його функції різко падають, і напруга, яка тисне на нього, зникає.
Говорячи, він упорскував рідину, й очі Зедки втрачали блиск.
Будь спокійна, говорила Вероніка, звертаючись до хворої. Ти абсолютно нормальна, а та історія про царя, яку ти мені розповіла
Не забирайте в неї час. Вона більше вас не чує.
Жінка на ліжку, яка кілька хвилин тому ясно мислила й здавалася сповненою життя, тепер нерухомо дивилася в якусь точку, а з її рота витікала цівка пінястої рідини.
Що ви зробили? крикнула Вероніка, звертаючись до санітара.
Виконав свій обовязок.
Вероніка стала гукати Зедку, кричати, погрожувати поліцією, газетами, правами людини.
Заспокойтеся. Навіть перебуваючи в психлікарні, необхідно дотримуватися правил.
Вероніка відчула, що санітар говорить серйозно, і її опанував страх. Та оскільки вона не мала чого втрачати, то кричала й кричала.
Звідти, де вона була, Зедка могла бачити палату з усіма порожніми ліжками крім одного, там лежало її привязане тіло, на яке дивилася перелякана дівчина. Дівчина не знала, що в людини на ліжку біологічні функції діють відмінно, але душа літає вгорі, майже доторкаючись до стелі, перебуваючи у стані глибокого миру.
Зедка вирушила в астральну подорож, яка стала для неї цілковитою несподіванкою під час першого інсулінового шоку. Вона ні з ким на цю тему не розмовляла; вона потрапила сюди лише для того, щоб вилікуватися від депресії, й мала намір покинути це місце назавжди, як тільки дозволить стан її здоровя. Якби вона розповіла, що її душа виходить із тіла, вони подумали б, що вона стала більш божевільною, аніж була тоді, коли потрапила до Віллєте. А вона, коли повернулася у своє тіло, заходилася читати книжки, щоб дізнатись більше про дві проблеми: інсуліновий шок і дивне відчуття польоту в повітрі.
Особливих відомостей про процедуру такого лікування вона не знайшла: уперше її застосували тисяча девятсот тридцятого року, але заборонили в психіатричних лікарнях через можливість завдати непоправної шкоди пацієнту. Одного разу під час сесії інсулінових шоків астральне тіло Зедки відвідало кабінет лікаря Ігоря, саме тоді, коли він розмовляв на цю тему зі спонсорами притулку.
«Це був би злочин!» сказав він.
«Але так лікувати дешевше й швидше! відповів один з акціонерів. Крім того, хто цікавиться правами божевільного? Ніхто не протестуватиме!»
Але навіть за такої ситуації деякі лікарі вважали цю процедуру ефективною й швидкою формою лікування депресії. Зедка намагалася прочитати всю доступну їй літературу, в якій ішлося про інсуліновий шок, а надто розповіді пацієнтів, які вже лікувалися в такий спосіб. Історія завжди була однакова: жахіття і ще жахіття, причому жоден не спізнав того відчуття, яке вона переживала тепер.
Вона дійшла висновку (і мала на це очевидні підстави), що не було ніякого звязку між інсуліном і відчуттям того, що свідомість вилітає з тіла. Радше навпаки: тенденція такого лікування була спрямована на те, щоб зменшити спроможність пацієнта мислити.
Читаючи книжки про існування душі, вона переглянула кілька творів з окультизму, аж поки одного дня не натрапила на чималий шар літератури, в якій ішлося саме про те, що вона переживала: це називалося «астральними подорожами», і багато людей уже їх відбули. Деякі вирішили описати те, що вони пережили, інші навіть вигадували способи домогтися, щоб душа вилітала з тіла. Зедка тепер знала ці способи напамять і користувалася ними щоночі, аби літати, куди їй хотілося.
Розповіді про практику та видіння були різними, але всі мали деякі спільні характеристики: дивний і неприємний шум, який лунає перед тим, як тіло й дух розлучаються, потім шок, швидка втрата свідомості, а потім спокій і радість польоту в повітрі, відчуття поєднання з тілом срібною ниттю, яка може до нескінченності розтягуватися, хоч існувала легенда (у книжках, звісно), що людина помре, якщо дозволить цій ниті порватися.