Так і є! сказав тато. У неї неповторний стиль. І вона надзвичайно розумна, додав він, підморгнувши мені.
То значить, у матір вдалася! пожартував хтось за столом.
Усі засміялися.
Скажи-но мені, Ліно, сказав газетяр, якої ти думки про нову Литву?
Ну, перебив його тато, це все-таки не юнацька розмова, правда?
Це буде розмовою для всіх, Костасе, відказав журналіст, від старого до малого. До того ж, посміхнувся він, не буду ж я це в газеті друкувати!
Тато засовався на стільці.
Що я думаю про радянську анексію? я мить помовчала, не дивлячись батькові в очі.Я вважаю, що Йосиф Сталіннахабний агресор. І вважаю, що ми маємо вигнати його війська з Литви. Їм не можна дозволяти прийти і брати все, що хочеться, і
Годі, Ліно. Лишай тут кавник і повертайся до мами на кухню.
Але ж це правда! не відступалася я. Це несправедливо!
Годі! сказав тато.
Я повернулася на кухню, ненадовго зупинившись, щоб підслухати.
Не заохочуй її, Владасе. Дівчина вперта, вона мене смертельно лякає,сказав тато.
То що ж, відповів журналіст, тепер ми бачимо, наскільки вона подібна до свого батька, чи не так? Справжню партизанку виховав, Костасе.
Тато мовчав. Зібрання скінчилось, і гості виходили з дому по черзі, через певні проміжки, одні через парадні двері, іншічорним ходом.
Університет? спитав лисий, і далі кривлячись від болю. Ну, тоді його далеко повезли
Мій шлунок стиснувся, немов від удару. Йонас у відчаї подивився на маму.
Власне, я працюю в банку і бачив твого батька вчора надвечір, усміхнувся якийсь чоловік Йонасові.
Я розуміла, що це неправда. Мама вдячно йому кивнула.
То, значить, бачив його по дорозі до могили! похмуро відказав лисий.
Я готова була спопелити його очима: скільки ж клею треба, щоб заклеїти тобі пельку!
Я збираю марки. Я простий колекціонер, і вони мене шлють на смерть, бо я листувався з іншими колекціонерами за кордоном. А от університетського точно ж першим номером у список внесли за те, що
Замовкніть! вихопилося в мене.
Ліно! зупинила мене мама. Ти маєш негайно перепросити. Бідолашному панові дуже боляче, він сам не розуміє, що каже.
Я дуже добре розумію, що кажу! відказав пан, не зводячи з мене очей.
Лікарня відчинилась, і звідти вихопився страшний крик. Енкаведист тягнув сходами босу жінку в закривавленій лікарняній сорочці.
Моя дитина! Будь ласка, нічого не робіть моїй дитині! кричала вона. Вийшов інший офіцер, несучи сповитий згорток. За ним вибіг лікар, хапаючи енкаведиста за одяг.
Прошу вас, ви не можете забрати новонародженого. Дитина не виживе! кричав лікар. Пане, благаю вас! Будь ласка!
Офіцер розвернувся і вдарив лікаря по коліну підбором чобота.
Жінку підняли в кузов. Мама і панна Ґрибайте посунулися, щоб її можна було покласти поряд із лисим. Дитину передали знизу.
Ліно, будь ласка, сказала мама, передаючи мені червоне маля. Узявши згорток, я відразу навіть крізь пальто відчула тепло маленького тільця.
Боже, моя дитина! заплакала жінка, дивлячись на мене.
Дитина тихо скрикнула й замахала крихітними кулачками. Її боротьба за життя почалася.
6
Чоловік із банку передав мамі свій піджак. Вона накинула його на плечі породіллі і прибрала в неї з обличчя волосся.
Усе гаразд, люба, сказала їй мама.
Вітас! Мого чоловіка забрали, Вітаса! видихнула молодиця.
Я подивилася на розчервоніле личко в пелюшках. Новонароджене. Дитина прожила лише кілька хвилин, а її вже Совєти записали в злочинці. Я пригорнула дитинку і торкнулася її лоба губами. Йонас прихилився до мене. Якщо вони таке зробили з оцим малям, то що чекає на нас?
Як вас звати, люба? спитала мама.
Она, молода матір витягнула шию. Де моя дитина?
Мама взяла згорток у мене і поклала на груди жінці.
Моя дитинка! Мила моя дитинонько! заплакала жінка, цілуючи маля.
Машина рвонула вперед. Она благально подивилася на маму.
Моя нога! стогнав лисий.
Чи є тут медики? спитала мама, переводячи погляд від обличчя до обличчя. Люди хитали головами. Хтось навіть очей не підвів.
Я спробую шину накласти, зголосився банківський працівник. Чи є в кого-небудь щось пряме? Будь ласка, допомагаймо одне одному.
Люди ніяково завозилися, замислившись, що в них такого є серед речей.
Пане! сказав Йонас. Він простягнув невеличку шкільну лінійку. Літня жіночка, яку вразило те, що я в нічній сорочці, заплакала.
О так, це дуже добре, відказав пан із банку й узяв лінійку.
Дякую, золотко, усміхнулася мама до Йонаса.
Лінійка? Ви що, мені ногу шкільною лінійкою вправлятимете?! Ви з глузду зїхали! розкричався лисий.
Наразі це найкраще, що в нас для цього є,відказав банківський працівник. А в кого є чим привязати?
Пристрельте мене хто-небудь! лементував лисий.
Мама зняла з шиї шовкову хустку і дала банківському працівникові. Бібліотекарка теж розвязала шарф, панна Ґрибайте стала порпатись у торбі. Сорочка Они спереду просякала кровю.
Мені стало млосно. Я заплющила очі, намагаючись подумати про щосьпро будь-що, аби заспокоїтись. Уявила свій альбом. Відчула, як рука сама поворухнулась. Образи, немов картинки з чарівного ліхтаря, зарухалися в мене перед очима. Наш дім. Мама повязує татові краватку на кухні, конвалії, бабуся Її лице чимось мене заспокоїло. Я подумала про фотографію у валізі. Бабусенько, подумала я, допоможіть!
Ми прибули на якийсь полустанок за містом. Увесь він був забитий такими самими радянськими вантажівками, повними людей. Ми проїхали повз якусь машину, з кузова якої визирали чоловік і заплакана жінка.
Пауліна! гукав чоловік до нас. Чи не у вас наша дочка Пауліна?
Я похитала головою.
А чому ми за містом, а не на каунаському вокзалі? спитала літня жінка.
Може, так легше нас із родинами організувати. Адже на головному вокзалі стільки людей, відповіла мама.
Певності в маминому голосі не було. Вона намагалася переконати себе. Я роззирнулася. Полустанок притулився в якійсь безлюдній місцині, навколо стояв темний ліс. Я відчула, як підіймається край килима і велетенська радянська мітла змітає нас під нього.
7
Давай! закричав енкаведист і відкрив кузов.
Полустанок був повний машин, офіцерів і людей з речами. Із кожною миттю шум гучнішав.
Мама нахилилася до нас і поклала руки нам на плечі.
Тримайтеся мене. Якщо треба, тримайтеся за пальто. Ми не повинні загубити одне одного.
Йонас учепився в мамине пальто.
Давай! кричав офіцер, смикнувши якогось чоловіка з кузова так, що той упав на землю.
Мама й банківський працівник почали допомагати решті. Я тримала немовля, поки спускали Ону.
Лисий корчився від болю, коли його зносили з машини.
Чоловік із банку підійшов до енкаведиста.
У нас є люди, які потребують допомоги медиків. Будь ласка, знайдіть лікаря.
Офіцер не звернув уваги.
Лікарі! Медсестри! Нам потрібна медична допомога! кричав чоловік у юрбу.
Енкаведист схопив банківського працівника, приставив йому до спини гвинтівку і повів геть.
Мої речі! крикнув чоловік.
Бібліотекарка схопила валізу чоловіка з банку, але не встигла передати йому: той уже зник у натовпі.
Зупинилася якась литовка і назвалася медсестрою. Вона зайнялася Оною та лисим чоловіком, а ми всі стояли колом навкруг них. Було багато пилу. Босі ноги Они вже облипли брудом. Мимо ходили маси людей, і всі намагалися не помічати відчайдушних облич інших. Я побачила дівчинку з моєї школи: вона разом із мамою проходила повз. Вона підняла руку, хотіла мені помахати, але мати затулила їй очі рукою.
Давай! гаркнув енкаведист.
Ми не можемо лишити цих людей, сказала мама. Ви маєте дати нам ноші.
Офіцер тільки засміявся:
Так понесете.
Ми понесли. Двоє чоловіків із нашої машини несли лисого, той лементував. Я несла маля й валізу, а мама підтримувала Ону. Йонас щосили тяг решту речей, йому допомагала бібліотекарка.
Ми дійшли до платформи. Там хаос просто стояв у повітрі. Розлучали родини. Діти плакали, матері благали. Двоє енкаведистів тягли кудись чоловіка. Жінка його не відпускала, і її протягли кілька метрів і лише тоді змогли відкинути ударами чобіт.
Бібліотекарка взяла в мене немовля.
Мамо, а тато тут? спитав Йонас, не відпускаючи її пальта.
У мене виникало те саме питання. Коли, де ці радянські офіцери схопили мого батька? Чи дорогою на роботу? Чи, може, коло газетного кіоску в обід? Я вдивлялася в юрмища на платформі. Були там літні люди. У Литві завжди шанували старість, а зараз наших стареньких гнали кудись, немов худобу.
Давай! Енкаведист схопив Йонаса за плечі й потяг кудись.
НІ! крикнула мама.
Вони забирали Йонаса. Мого красивого славного братика, який виганяв тарганів з хати, замість того щоб їх давити, який віддав свою лінійку, щоб перевязати поламану ногу надокучливому лисому дідку.
Мамо! Ліно! кричав він, махаючи руками.
Стійте! закричала я і кинулася за ними.
Мама схопила офіцера за одяг і заговорила до нього російськоючистою, швидкою. Він зупинився і став слухати. Вона заговорила до нього тихіше, спокійніше. Я нічого не розуміла. Офіцер смикнув Йонаса до себе. Я схопила брата за другу руку. Він безгучно ридав, його плечі трусилися. На штанях у нього зявилася велика мокра пляма. Він опустив голову й заплакав.
Мама витягла з кишені пачку рублів, обережно показала її енкаведистові. Він простягнув руку і сказав мамі щось, зробивши жест головою. Мама зірвала з шиї бурштиновий кулон і сунула в руку енкаведистові. Йому, здається, було мало й цього. Мама й далі говорила щось російською і дістала з пальта кишеньковий годинник. Я знала цей годинник. Мамі він дістався від батька, і на його золотій кришці з другого боку вигравійоване його імя і прізвище. Офіцер схопив той годинник, відпустив Йонаса і почав кричати на інших людей.
Ви коли-небудь питали себе, якою є ціна людського життя? Того ранку життя мого брата вартувало кишенькового годинника.
8
Усе добре, мій хороший. Із нами все гаразд, запевняла мама Йонаса, обіймаючи його й цілуючи його заплакане лице. Правда, Ліно? У нас усе гаразд.
Правда, тихо сказала я.
Йонас, ще не переставши плакати, затулив руками мокру пляму на штанях: йому було соромно.
Не хвилюйся, серденько. Перевдягнеш, сказала мама, йдучи попереду, щоб сховати його за собою. Ліночко, дай, будь ласка, братові плащ.
Я зняла свій плащ і дала мамі.
Ти його зовсім трохи поносиш.
Мамо, а навіщо він хотів мене забрати? спитав Йонас.
Не знаю, голубе. Але зараз ми разом.
Разом. Ось так ми стоїмо на платформі серед недоброї метушні: я у квітчастій нічній сорочці, а мій брат у легкому блакитному плащі-дощовику майже до землі. Мабуть, вигляд у нас був смішний і безглуздий, але ніхто на нас і не глянув.
Пані Вілкене, швидко! Це гугнявий голос панни Ґрибайте, вчительки. Вона кликала нас до себе. Ми тут. Швиденько, бо людей розділяють!
Мама схопила Йонаса за руку.
Ходімо, дітки.
Ми пробиралися крізь натовп, як човник крізь шторм, без певності, чи потонемо, чи втримаємося на плаву. Понад усією платформою, наскільки бачило око, стояли червоні деревяні вагони. Вони були зроблені абияк і брудні: у таких возять худобу. До них рухалися юрмища литовців із речами.
Мама вела нас крізь натовп, то підштовхуючи, то тягнучи за плечі. Я бачила побілілі пальці, які стискали ручки валіз. Якісь люди стояли на колінах і, плачучи, намагалися перевязати розвалені валізи мотузкою, а енкаведисти топталися по їхніх речах. Заможні селяни та їхні родини несли відра, в яких хлюпало молоко, і голови сиру. Пройшов якийсь малюк із ковбасою завдовжки з нього. Він впустив свою ношуі вона миттєво зникла під ногами натовпу. Якась жінка зачепила мою руку срібним свічником, пробіг чоловік з акордеоном. Я подумала про красиві наші речі, розбиті на підлозі вдома
Швидко! крикнула панна Ґрибайте, роблячи нам знак. Це родина Вілкасів, сказала вона офіцерові з записником. Вони в цьому вагоні.
Мама стала перед вагоном і почала уважно вдивлятися в натовп. «Ну будь ласка», благав її погляд: вона виглядала нашого тата.
Мамо, прошепотів Йонас, це ж вагони для корів і свиней!
Так, я знаю. То в нас буде пригода, еге ж? Мама підсадила Йонаса у вагон, і тут я почула, як плаче немовля і стогне чоловік.
Матусю, ні! сказала я. Я з ними не хочу.
Припини, Ліно. Їм потрібна наша допомога.
А хтось інший не може їм допомогти? Нам теж допомога потрібна.
Мамо! Йонас хвилювався, що поїзд може поїхати. Ви ж сідаєте, так?
Так, серденько, сідаємо. Візьмеш оцю торбу? мама розвернулася до мене. Лінусю, ми не маємо вибору. Якщо можеш, постарайся не лякати брата.
Панна Ґрибайте простягнула згори руку мамі. А я? Мені ж теж страшно. Хіба це не важливо? Татку, де ж ти? Я озирнулася на платформу, де панував жахливий гармидер. Мені хотілося бігти й бігти, світ за очі, доки стане сил. Я б побігла до університету і шукала б там тата. Побігла б додому. Просто побігла бі все.
Ліно! тепер мама стояла переді мною і взяла мене за підборіддя. Я розумію. Це жах, прошепотіла вона. Ми маємо триматися разом. Це дуже важливо.
Вона поцілувала мене в лоб і розвернулася до вагона.
Куди ми? спитала я.
Я ще не знаю.
Ми що, маємо бути в оцих вагонах для худоби?
Так, але я певна, що це ненадовго, відповіла мама.
9
Повітря у вагоні було задушливе, повне тілесних запахів навіть при відчинених дверях. Люди тулилися всюди, сиділи на торбах. У кінці вагона великі дошки метрів зо два завширшки були встановлені як полиці. На одній з таких полиць лежала без сил Она, і дитя плакало біля її грудей.
Ай! мене вдарив по нозі лисий. Обережно, дівчинко! Ти мало на мене не наступила!
А де ж чоловіки? спитала мама в панни Ґрибайте.
Їх забрали.
Тут потрібні чоловіки, щоб допомогти пораненому, сказала мама.
Нема їх. Нас якось по групах розсортували. Вони зараз усе людей ведуть і у вагон кидають. Є якісь літні чоловіки, але в них сил мало, сказала панна Ґрибайте.
Мама роззирнулася вагоном.
Давайте малих на верхню полицю примостимо. Ліно, посунь, будь ласка, Ону на нижній трохи, щоб діти могли залізти нагору.
Не дурійте, жінко! буркнув лисий. Зробите більше місця, то сюди більше напхають!
Бібліотекарка була менша від мене на зріст і кремезна. Вона була сильна й допомогла мені посунути Ону.
Я пані Рімене, відрекомендувалася вона Оні.
Пані То й вона заміжня. А де ж її чоловік? Мабуть, там, де й тато. Дитина надсадно закричала.
Ваше маляткоце хлопчик чи дівчинка? поцікавилася пані Рімене.
Дівчинка, кволим голосом відповіла Она. Вона підігнула свої босі ноги, щоб звільнити ще трохи місця. Ноги були подряпані та облиплі грязюкою.
Їй скоро їстоньки час, сказала пані Рімене.
Я роззирнулася вагоном. Голова в мене була немов окремо від тіла. У вагон напихали й напихали людей, прийшла і якась жінка з сином мого віку. Мене хтось смикнув за рукав.
Ти зараз спати ляжеш? спитало в мене мале дівча з білявим, аж перламутровим волоссям.
Що?
Ти сорочку нічну вдягла. Ти зараз спати лягатимеш? вона показала мені потягану ляльку. Це моя ляля.
Нічна сорочка. Я досі в нічній сорочці. А Йонас досі в моєму блакитному плащі. Я зовсім забула. Я проштовхалася до мами і Йонаса.
Нам треба перевдягтися, сказала я.
Тут зараз тісно, валізу не відкриєш, сказала мама. Та й нема де перевдягатися.
Ну будь ласка, попросив Йонас, кутаючись у мій плащ.
Мама спробувала перейти в куток, але це нічого не дало. Вона нахилилась і ледь-ледь відкрила валізу. Засунула руку, стала шукати там щось навпомацки.
Я побачила свій рожевий светр і комбінацію. Урешті мама дістала мою темно-синю бавовняну сукню. Потім стала шукати штани для Йонаса.
Вибачте, пані,сказала вона до жінки, яка сиділа в кутку вагона. Можна з вами помінятися місцями, щоб мої діти могли перевдягтися?