Ценаше місце! відрубала пані.Ми не пересядемо!
Двоє її дочок подивилися на нас.
Я розумію, що це ваше місце. Ми на секундочку, щоб діти не в усіх на очах перевдягалися.
Жінка нічого не сказала і склала руки на грудях.
Мама штовхнула нас у куток, майже просто на ту жінку.
Но! вигукнула жінка, виставивши руки перед собою.
О, дуже перепрошую. Просто заради пристойності,мама взяла в Йонаса мій плащ і розгорнула його, як ширму, затуливши нас від сторонніх очей.
Я швидко перевдяглась і затулила Йонаса ще й своєю сорочкою.
Він впісявся, сказала одна з дівчат, показуючи на мого брата. Йонас завмер на місці.
Ти впісялася, дівчинко? сказала я голосно. Бідолашна!
Відколи ми зайшли до вагона, температура в ньому зростала й зростала. Моє обличчя огортав сирий запах поту. Ми проштовхалися до дверей, щоб трохи подихати. Поставили валізи одну на одну, зверху сів Йонас, тримаючи вузлик від тітки Реґіни. Мама стала навшпиньки й намагалася визирнути на платформу, шукаючи очима тата.
Ось вам, якийсь сивий чоловік поставив на підлогу невеликий ящик. Ставайте на нього.
Дуже вам дякую! сказала мама і зробила, як він пропонував.
І давно? спитав він.
Відучора, сказала вона.
А чим він займається? спитав сивий.
Він проректор в університеті. Костас Вілкас.
О так, Вілкас, чоловік кивнув. У нього були добрі очі.Які красиві діти.
Так. У батька вдалися, сказала мама.
Ми всі разом сиділи на оксамитовій канапі, Йонасу тата на колінах. Мама була вбрана в зелену шовкову довгу сукню. Її жовте волосся спадало блискучою хвилею на одне плече, а смарагдові сережки зблискували на світлі. На татові був один з його темних костюмів. Я дібрала для себе кремову сукню з брунатним атласним поясом і таку саму стрічку в волосся.
Яка красива сімя, сказав фотограф, установлюючи великий апарат. Костасе, Ліна просто в тебе вдалася.
Бідолашна, віджартувався тато. Будемо сподіватися, що, коли виросте, буде схожа на маму.
Ага, сподівайся, відповіла я йому.
Усі засміялися. Сяйнув спалах.
10
Я порахувала: сорок шість людей було напаковано в оцю клітку на колесаха можливо, труну. Я малювала пальцями на пилюці в передній частині вагона, витирала малюнки, потім знову починала.
Люди балакали про те, куди нас везуть. Одні казалидо НКВД, іншів Москву. Я оглянула людей. Обличчя дивилися в майбутнє, кожне по-своєму. Я бачила рішучість, гнів, страх, сумяття. У когосьбезнадія. Вони вже здались. А я?
Йонас відганяв від обличчя й волосся мух. Мама тихо розмовляла з жінкою, син якої був мій ровесник.
Ви звідки? спитав хлопець у Йонаса. У нього було темне хвилясте волосся і карі очі. У таких в школі часто закохуються.
З Каунаса, відповів Йонас. А ви?
Шанчяй.
Ми мовчки, ніяково подивилися одне на одного.
А де твій тато? бовкнув Йонас.
У литовському війську, хлопець трохи помовчав. Давно вдома не був.
Його мама була схожа на офіцерську дружину, витончену й не звиклу до бруду. Йонас балакав далі, я не одразу змогла його зупинити.
Наш тато працює в університеті. Я Йонас. А це моя сестра Ліна.
Хлопець кивнув мені.
А яАндрюс Арвідас.
Я кивнула у відповідь і відвела очі.
Як ти гадаєш, вони нас випускатимуть хоч на кілька хвилин? спитав Йонас. Тоді, якщо тато буде на станції, він нас побачить. Зараз він не може нас знайти.
Енкаведисти нам не дуже взагалі щось дозволятимуть, сказав Андрюс. Я бачив, як вони били якогось чоловіка, котрий намагався втекти.
Вони називали нас свинями, сказав мій брат.
Не слухай їх, Йонасе. Самі вони свині. Тупі свинюки, сказала я.
Тихо! Я б такого не казав! відповів Андрюс.
А ти хто такий, поліцай чи що? спитала я.
Андрюс звів брови догори:
Та ні, я просто хотів, щоб ви в халепу не потрапили.
Не треба нам халепи, Ліно, сказав Йонас.
Я озирнулася, поглянула на маму.
Я віддала їм усе, що мала. Збрехала, сказала, що він недоумкуватий. У мене не було вибору, пошепки розповідала мати Андрюса. Інакше нас би розділили. Тепер у мене нічого немає, ані крихти.
Розумію, сказала мама, взявши жінку за руку. З нами теж таке хотіли зробити, а хлопчику лише десять років.
Онина дитина заплакала. До мами проштовхалася пані Рімене.
Вона намагається погодувати дитину, але щось не виходить. Воно ротиком узятися як слід не може.
Години тяглися, немов довгі дні. Люди стогнали від спеки й голоду. Лисий нарікав на свою ногу, інші намагалися облаштувати простір і речі. Я мусила покинути малювання на підлозі, натомість шкрябала малюнки нігтем на стіні.
Андрюс вискочив із вагона, щоб сходити в туалет, але енкаведист ударив його і вкинув назад. Кожен постріл і скрик змушували нас здригнутися. Ніхто вже не наважувався вийти з вагона.
Хтось помітив діру завбільшки з дошку там, де сиділа вперта жінка з дочками. Вони приховували діру і те, що з неї йшло свіже повітря. Люди насунули на неї, вимагаючи, щоб вони пересіли. Коли їх відтягли з того місця, ми всі по черзі використовували діру як туалет. Дехто просто не міг змусити себе справити потребу так. Від тих звуків і запахів у мене закрутилася голова. Хлопчик звісив голову з вагона: його знудило.
Пані Рімене зібрала докупи всіх дітей і почала розповідати казки. Діти з усього вагона проштовхалися до нашої бібліотекарки. Навіть обидві дочки отієї буркітливої жінки пішли від матері й сиділи, загіпнотизовані чарівними казками. Дівчинка з лялькою прихилилася до пані Рімене і смоктала пальчик.
Ми сиділи колом на підлозі бібліотеки. Один із молодших хлопчиків лежав на спині й смоктав палець. Бібліотекарка гортала книжку з картинками, виразно читала. Я слухала й малювала персонажів у блокноті. Намалювала драконаі серце закалатало. Він був живий. Я відчула хвилю його гарячого дихання, яка відкинула назад моє волосся. Потім я малювала принцесу, яка тікає, і її золотаві коси тягнуться за нею схилом гори
Ліно, ти готова йти?
Я підвела очі. Наді мною стояла бібліотекарка. Усі діти вже розійшлися.
Ліно, чи все з тобою гаразд? Ти так розчервонілася. Тобі не погано, ні?
Я похитала головою і показала їй блокнот.
Оце так! Ліно, це ти сама намалювала? бібліотекарка швидким рухом потягнулася по блокнот.
Я всміхнулася й кивнула.
11
Сонце почало сідати. Мама заплела моє спітніле хвилясте волосся. Я намагалася порахувати, скільки ж годин просиділи ми увязненими в цьому ящику, і гадала, скільки нам іще їхати. Люди їли те, що взяли з собою. Більшість ділилася харчами. Дехтоні.
Ліно, ота хлібина почала мама.
Я похитала головою. Чи справді хлібина й далі лежить на моєму столі?
У мене немає хліба, відказала я.
Ну що ж, сказала мама і понесла щось поїсти Оні. Мамині губи стислися: вона була розчарована.
Андрюс сидів, підтягнувши коліна до підборіддя, і курив цигарку. Він дивився на мене.
Скільки тобі років? спитала я.
Сімнадцять, він і далі дивився просто на мене.
І давно ти палиш?
А ти хто така, поліцай чи що? сказав він і відвів очі.
Настала ніч. У деревяному ящику було темно. Мама сказала, що нам треба бути вдячними, що двері залишено відчиненими. Я не збиралася ні за що дякувати енкаведистам. Кожні кілька хвилин було чути тупіт чобіт понад вагоном. Мені не спалося. Було цікаво, чи є на небі місяць, а якщо є, то який він. Тато казав: учені вважають, що з Місяця Земля здається блакитною. Тієї ночі я була згодна з ученими. Я б намалювала Землю блакитною, обважнілою від сліз. Де ж тато? Я заплющила очі.
Щось торсало мене за плече. Я розплющила очі. У вагоні стало світліше. Наді мною стояв Андрюс і намагався розштовхати мене носаком черевика. Він приклав палець до губ і кивнув головою вбік. Я озирнулася на маму. Вона спала, туго кутаючись у пальто. Йонаса не було. Я стала роззиратися на всі боки: де ж він? Андрюс знову мене підштовхнув і махнув рукою вперед.
Я встала і стала пробиратися до виходу, переступаючи через людські клунки. Йонас стояв у дверях вагона, притискаючись до одвірка.
Андрюс сказав, що годину тому прийшов довгий потяг. Хтось каже, що там чоловіки, прошепотів Йонас.
Може, там тато?
А хто тобі про це сказав? спитала я Андрюса.
Та нехай, сказав він. Ходімо наших батьків шукати.
Я глянула вниз із дверей. На обрії щойно показалося сонце. Якщо тато справді на цьому вокзалі, я хотіла його знайти.
Я піду й скажу, що змогла дізнатися, сказала я. А де той потяг?
Позаду, сказав Андрюс. Тільки ти не ходи. Я піду.
Але ж як ти знайдеш нашого батька? Ти ж не знаєш, який він! різко відказала я.
Ти завжди така любязна? поцікавився Андрюс.
Може, ви б обоє пішли? запропонував Йонас.
Я й сама можу, сказала я. Знайду тата і приведу до нас.
Це безглуздо! Ми гаємо час. І чого я тебе розбудив? сказав Андрюс.
Я визирнула з вагона. Охоронець був метрах у тридцяти, стояв спиною до нас. Я звісила ноги і тихо спустилася на землю, пролізла під потяг. Андрюс мене перегнав. Раптом ми почули скрикце стрибнув Йонас. Андрюс схопив його, і ми пірнули під потяг, спробували сховатися за колесо. Енкаведист зупинився й озирнувся.
Я заткнула Йонасові рот. Ми зіщулилися за колесом, затамували подих. Офіцер пішов далі.
Андрюс висунувся на другий бік і помахав нам: вилазьте сюди. Я виповзла. З другого боку нашого вагона був напис російською.
«Злодії та повії», прошепотів Андрюс, ось що тут написано.
Злодії та повії. У цьому вагонінаші матері, учителька, бібліотекарка, літні люди, новонароджене маля. Злодії та повії! Йонас подивився на напис. Я взяла його за руку, радіючи, що він не вміє читати російською. Я шкодувала, що він не лишився у вагоні.
За нашим потягом стояв ще один ешелон червоних вагонів для худоби. Але двері там були зачинені на великі засуви. Ми роззирнулися, тоді вскочили під другий потяг, уникаючи нечистот на колії. Андрюс постукав у підлогу коло діри, що правила за туалет. Зявилася якась тінь: хтось визирнув до нас.
Як твого батька звати? спитав мене Андрюс.
Костас Вілкас, швидко відповіла йому я.
Ми шукаємо Пятраса Арвідаса і Костаса Вілкаса, прошепотів Андрюс до незнайомця.
Голова зникла. Ми почули човгання. Через якийсь час незнайомець висунувся знову.
У нашому вагоні нема. Будьте обережні, дітки. Поводьтеся дуже тихо.
Ми бігали від вагона до вагона, обминаючи нечистоти, стукаючи.
Щоразу, коли голова, яка висовувалася до нас, зникала, у мене в животі все напружувалося.
Ну будь ласка, будь ласка благав Йонас. А потім ми йшли далі; незнайомці нас просили бути обережними й переказати вітання їхнім близьким людям. Ми дійшли до сьомого вагона. Ще один чоловік пішов у вагон. Там запала тиша.
Ну будь ласка, будь ласка бурмотів Йонас.
Йонасе?
Татку! ми намагалися не закричати. Почулося, як сірник чиркнув об дошку. Із діри висунулося татове обличчя. Воно здавалося сірим, під одним оком у нього був великий синець.
Татку, ми он у тому вагоні,почав Йонас. Ходи до нас!
Тихіше, сказав тато. Я не можу. І вам тут не треба бути. Де ваша мама?
У вагоні,відказала я. Мені було радісно, хоча я і вжахнулася, побачивши татове опухле, розбите лице. А ти як?
У мене все гаразд, сказав він. А ви як, як мама?
У нас все гаразд, сказала я.
Вона не знає, що ти тут, сказав Йонас. Ми хотіли тебе знайти. Татку, вони вломилися в наш дім і
Я знаю. Наш потяг будуть чіпляти до вашого.
А куди нас везуть? спитала я.
Напевне, до Сибіру.
Сибір? Такого просто не може бути. Сибір на іншому кінці світу. Там же нічого немає! Я чула, як тато щось каже до когось у вагоні. З діри висунулася його рука, в ній було щось зімяте.
Ось, візьміть куртку і шкарпетки. Вам знадобляться.
Усередині почулися ще якісь звуки. Тато спустив нам ще один піджак, дві сорочки і ще шкарпетки. Потімвеликий шмат шинки.
Діти, поділіть це і зїжте, сказав тато.
Я, вагаючись, дивилася на шинку, яку тато простягав нам у ту діру, яка використовувалась як туалет.
Зараз же в рот покладіть! наказав тато.
Я поділила шмати на чотири частини і дала по одній Йонасові й Андрюсові. Останній шматок поклала в кишеню сукнідля мами.
Ліно, оце передай, будь ласка, мамі. Скажи, що, коли буде необхідність, вона зможе це продати, з діри висунулася татова рука: він простягав мені свою золоту обручку.
Я так і заклякла, просто стояла й дивилася.
Ліно, ти зрозуміла? Скажи їй, що це можна продати, якщо будуть потрібні гроші!
Я хотіла сказати йому, що ми вже викупили Йонаса за кишеньковий годинник, але лише кивнула й наділа обручку на великий палець. Проковтнути шинку я не могла: в горлі стояв клубок.
Пане, сказав Андрюс, а Пятраса Арвідаса у вас у вагоні немає?
На жаль, синку, немає,відказав тато. Це дуже небезпечно. Повертайтеся до свого вагона!
Я кивнула.
Йонасе!
Так, тату! сказав Йонас, зазираючи в діру.
Ви дуже сміливіне побоялися сюди прийти. Тримайтеся разом! Я знаю, ти добре подбаєш про матір і сестру, поки я не можу бути з вами.
Подбаю, татусю, обіцяю! сказав Йонас. Коли ми побачимося?
Тато замислився.
Не знаю. Маю надію, скоро.
Я притискала до себе купу одягу. По щоках покотилися сльози.
Не плач, Ліно. Тримай себе в руках, сказав тато. Ти можеш мені допомогти.
Я подивилася на нього.
Розумієш? тато з ваганням поглянув на Андрюса. Ти можеш мені допомогти знайти вас, прошепотів він. Я зрозумію, що це ти так само як ти впізнаєш руку Мунка. Але будь дуже обережна!
Але непевно почала я.
Я люблю вас обох. Перекажіть мамі, що я її кохаю. Скажіть, хай подумає про дуб. Моліться, діти, і я вас чутиму. Моліться за Литву. А тепер біжіть назад. Швидко!
В очах, у грудях мені пекло. Я пішла, але ледь не впала.
Мене підхопив Андрюс.
Ти як? спитав він. Його обличчя було стурбоване, лагідне.
Усе нормально, сказала я, швидко витерла очі й вивільнилася з його рук. Ходімо твого батька шукати.
Ні. Ти ж чула, що тобі батько сказав. Біжи назад швиденько. Перекажи мамі його слова.
А твій батько?
Я ще кілька вагонів прогляну. Зустрінемося в кінці вагона, сказав він. Тільки йди, Ліно. Не гай часу.
Я вагалася.
Ти боїшся йти сама?
Ні! Не боюся, сказала я. Батько сказав, що ми маємо триматися разом, але ми підемо самі.Я схопила Йонаса за руку. Ми ж без нього дійдемо, так, Йонасе?
Йонас побіг за мною, спотикаючись і озираючись через плече до Андрюса.
12
Стояти! скомандував голос.
Ми були так близько, майже під нашим вагоном. Енкаведистські чоботи покрокували в наш бік. Я сховала в кулак палець із татовою обручкою.
Давай! прикрикнув голос.
Ми з Йонасом вилізли з-під вагона.
Ліно! Йонасе! закричала мама, визираючи з вагона.
Офіцер націлився з гвинтівки на маму, даючи їй знак мовчати. Потім почав ходити навколо нас, дедалі звужуючи коло.
Я відчула, як до мене притискається Йонас. Я стисла кулак міцніше, сподіваючись, що охоронець не помітить татової обручки.
Ми оце випадково в туалет впустили, збрехала я, показуючи йому купу одягу. Мама переклала мої слова російською.
Офіцер подивився на шкарпетки нагорі тої купи. Схопив Йонаса, став обшукувати його кишені. Я подумала про шинку. Як я цей шматок поясню, якщо тут усі такі голодні? Охоронець штовхнув нас обох на землю. Став махати дулом гвинтівки перед нашими обличчями, щось вигукуючи по-російськи. Я скулилася біля Йонаса, не зводячи очей з дула. Заплющила очі. Благаю, не треба Він пхнув чоботом гравій нам на ноги, а потім сплюнув своє «Давай!»і показав на наш вагон.
Мамине обличчя було сіре. Вона цього разу не змогла приховати від мене страх. Її руки тремтіли, вона майже задихалася.
Вас могли вбити!
У нас усе добре, мамо, оголосив Йонас. Його голос тремтів. Ми ходили шукати тата.