Я закрила парасольку, струшуючи воду на хідник. З ресторану вийшов добродій у костюмі й швидко відскочив від крапель убік.
Ой, даруйте, пане!
Не турбуйтеся, панно, сказав чоловік, кивнув і торкнувся капелюха.
З ресторану дихнуло запахом смаженої картоплі та мяса з приправою. Вийшло сонце, позолотивши бетон і зігрівши мені потилицю. Чудововечірній концерт у парку не скасують. Мама хотіла зібрати кошик, щоб ми разом повечеряли на траві під місяцем.
Крутячи парасольку, щоб застібнути, я аж підскочила: на мене з калюжі під ногами дивилось обличчя. Я розсміялася: це ж я! й усміхнулася до свого відображення. Краї калюжі виблискували на сонці, і навколо мого обличчя виходила гарна рамка. Раптом позаду мого відображення щось змінилося: наче якась тінь зявилася. Я озирнулася. Із хмар вигиналася дугою пастельна веселка.
Потяг сповільнював хід.
Швиденько, Ліно. Відра в тебе? спитала мама.
Так, я підійшла до дверей. Коли потяг зупинився, я стала чекати на звук: чоботи й брязкіт. Двері прочинилися.
Одна людина! Два відра. Трупи є? крикнув енкаведист.
Я кивнула, готуючись вийти.
Охоронець відступив, і я стрибнула з вагона. Послизнулася на затерплих ногах і впала в грязюку.
Ліно, як ти? почувся мамин голос.
Давай! гаркнув охоронець, за чим видав довгу російську лайку і плюнув на мене.
Я встала й подивилася вздовж ешелону. Небо було сіре. Дощ не стихав. Почула крикі побачила, як у багнюку викинули бездиханне дитяче тіло. Жінка хотіла стрибнути за тілом дитини. Її вдарили прикладом в обличчя. Викинули ще одне тіло. Смерть почала збирати свій урожай.
Не стій, Ліно, сказав із вагона сивий. Швиденько там з відрами.
У мене було таке відчуття, ніби я марю в лихоманці. У голові паморочилося, ноги не слухались. Я кивнула й подивилася вгору, у вагон. На мене дивилося одне поверх одного кілька облич.
Брудні обличчя. Андрюс курив і дивився в інший бік. Синці в нього ще не минулися.
З-під вагона текла сеча. Дитина Они кричала. Я бачила мокре зелене поле. «Іди сюди, казало воно. Біжи!»
Може, і треба, подумала я. «Ну ж бо, Ліно!»
Що з нею? почулось у вагоні.
«Біжи, Ліно!»
Відра вислизнули з моїх рук. Я побачила, як з ними пошкандибав Андрюс. Я просто стояла і дивилася на поле.
Ліночко, повертайся, просила мама.
Я заплющила очі. Дощ хлюпав на моїй шкірі, волоссі. Я бачила татове лице, яке визирає з освітленої сірником діри в підлозі вагона. «Я зрозумію, що це ти так само як ти впізнаєш руку Мунка».
Давай!
Наді мною нависло обличчя енкаведиста. Він дихав перегаром. Він схопив мене під руки і вкинув у вагон.
Повернувся Андрюс із відром води й відром сірої баланди.
Сподіваюся, ти добре скупалася, сказав він.
Що ти там бачила, дівчинко? допитувався лисий.
Я я бачила, як енкаведисти викидали з потяга мертві тіла в багнюку. Двох дітей
Люди тихо охнули.
Двері вагона захряснулися.
А скільки було тим дітям? тихо спитав Йонас.
Не знаю. Вони далеко були.
Мама в темряві розчісувала моє мокре волосся.
Мені хотілося бігти, прошепотіла я їй.
Можу тебе зрозуміти, відказала мама.
Можеш?
Ліно, ну як же не зрозуміти бажання втекти звідси? Але, як твій тато сказав, нам треба триматися разом. Це дуже важливо.
Але ну як же вони просто вирішили, що ми худоба якась? Вони ж нас навіть не знають, сказала я.
Ми знаємо, хто ми, сказала мама. Вони неправі. І ніколи не давай їм переконати нас у чомусь іншому. Ти зрозуміла?
Я кивнула. Але також і розуміла, що деяких людей уже переконали. Я бачила, як вони з безнадійними обличчями затуляються руками перед охоронцями. Мені хотілося всіх їх намалювати.
Коли я поглянула на вагон знадвору, всі здалися мені хворими, зізналася я мамі.
Але ми не хворі,сказала мама. Ми не хворі. Скоро ми знову будемо вдома. Коли решта світу дізнається, що коїть Радянський Союз, цьому покладуть край.
Що, правда?
18
Ми не були хворі, а от інші людитак. Щодня на зупинці ми визирали з вагона й лічили викинуті тіла. Щоразу їх ставало дедалі більше. Я помітила, що Йонас відстежує кількість дітей, ставить позначки камінцем на дошці підлоги. Я дивилася на ці позначки й уявляла над кожною намальоване личко: волосся, очі, ніс, рот
Люди прикидали, що ми рухаємося на південь. Той, кого ставили на чатах біля діри, вигукував, що написано на знаках і табличках, коли ми їх проїжджали. Від тремтіння вагона в мене затерпли ноги. Від смороду голова обважніла, а все тіло страшенно свербіло. Воші кусали понад лінією волосся, за вухами, під пахвами.
Ми проїхали Вільнюс, Мінськ, Оршу, Смоленськ. Міста я записувала чорнилом на носовичку. Щоразу, коли відчинялися двері й зявлялося світло, я додавала деталей і знаків, які тато розпізнає: наші дні народження, був там і vilkasвовк. Малювала я лише посередині, а довкола зобразила багато рук, які торкаються пальцями. Під тими руками я написала «передайте далі» і намалювала литовську монетку. Коли носовичок скласти, напису не було видно.
Малюєш? прошепотів сивий чоловік, який накручував годинник.
Я підскочила.
Я не хотів тебе налякати, сказав він. Я не скажу нікому.
Я б хотіла передати це батькові,сказала я тихо. Щоб він міг нас знайти. Гадаю, я б могла б передати цей носовичок так, щоб він урешті дійшов до нього.
Розумно, сказав чоловік.
Він у цій дорозі ставиться до мене добре. Чи можна йому довіряти?
Мені треба дати це комусь, хто міг би зрозуміти, що це важливо, і передав далі.
Я б міг тобі допомогти, сказав він.
Ми їхали вісім днів, а тоді потяг смикнувся і став сповільнювати рух.
Біля діри-віконечка чергував Йонас.
Там ще один потяг. Їде в протилежний бік. Зупинився.
Наш вагон ледве тягся, дедалі втрачаючи швидкість.
Їдемо повз нього. Там чоловіки. Вікна у вагонах відчинені,сказав Йонас.
Чоловіки? перепитала мама. Вона швидко пробралася до вікна, помінялася з Йонасом місцями і щось крикнула по-російськи. Там відповіли. Її голос став енергійнішим, вона заговорила швидко, набираючи в груди повітря між запитаннями.
Бога ради, жіночко! сказав лисий. Чи не могли б ви припинити бесіду й сказати, що діється? Хто це такі?
Солдати, сказала збуджено мама. Вони їдуть на фронт. Між Німеччиною і СРСР війна. Німці входять у Литву! крикнула вона. Чуєте? Німці в Литві!
Люди у вагоні збадьорилися. Андрюс із Йонасом весело зарепетували. Панна Ґрибайте заспівала «Поверніть мене на Батьківщину!» Люди стали обійматися й кричати «ура».
Тільки Она мовчала. Її дитина померла.
19
Потяг із російськими солдатами поїхав далі. Двері відчинилися, Йонас вискочив із відрами. Я подивилася на Ону. Вона все прикладала мертву дитину ротиком до груді.
Ні,цідила вона крізь зуби, гойдаючись із боку в бік. Ні. Ні.
Підійшла мама.
О Боже! Мені так шкода!
НІ! закричала Она, притуляючи до себе немовля.
Мої пересохлі очі наповнилися гарячими слізьми.
Ну чого плакати? нарікав лисий. Ви ж знали, що так буде. Що тут дитині їстивошей чи що? Ви всінедоумки. Так воно й краще. Коли я помру, то, сподіваюсь, у вас стане розуму мене зʼїсти, якщо вам так жити кортить.
Він і далі щось бурчав, бурмотів, сердився. Слів було не розібрати. Я чула тільки сам голос, який бився в мої вуха. Кров пульсувала в грудях, підіймалася шиєю до голови
БУДЬ ТИ ПРОКЛЯТИЙ! крикнув Андрюс і, хитаючись, рушив на лисого. Якщо ти, діду, зараз не стулиш пельку, я тобі язик вирву. Так і зроблю. Тобі оці радянські добренькими здадуться.
Ніхто нічого не сказав, ніхто не спробував зупинити Андрюса. Навіть мама. Мені стало легше, немов я сама вимовила ті слова.
Ти ні про кого, крім себе, не думаєш! не вгавав Андрюс. Коли німці випхають Совєти з Литви, ми тебе на коліях залишимо, щоб ніколи більше не бачити!
Хлопче, ти не розумієш. Німці не розвяжуть нашу проблему. Вони створять нову, сказав лисий. Оті чортові списки пробурмотів він.
Тебе ніхто слухати не хоче, ясно!
Оно, люба, сказала мама. Дайте, будь ласка, дитину.
Не віддавайте її їм, благала Она. Будь ласка.
Ми не віддамо її охоронцям. Я обіцяю, сказала мама. Вона востаннє оглянула маленьку, перевірила її серце й дихання. Ми її загорнемо в щось красиве.
Она схлипнула. Я пішла до відчинених дверей віддихатися.
Повернувся Йонас із відрами.
Чому ти плачеш? спитав він, залазячи у вагон.
Я похитала головою.
Ну що сталося? не відступався Йонас.
Маленька померла, сказав Андрюс.
Наша маленька? тихо перепитав він.
Андрюс кивнув.
Йонас поставив відра. Він подивився на маму, в руках якої була сповита дитина, потім на мене. Присів, дістав із кишені камінець і поставив на підлозі ще одну позначку. На хвилю завмер, а потім почав бити каменем по тих позначках, дедалі сильніше й сильніше. Він так бив, що я злякалася, що брат може зламати руку. Я зробила рух у його бік. Андрюс зупинив мене.
Нехай, сказав він.
Я невпевнено подивилася на нього.
Краще хай звикне, сказав він.
До чого звикнедо нестримного гніву? Чи до такої глибокої печалі, немов з тебе вирвали серцевину й згодували тобі ж із брудного відра?!
Я подивилася на Андрюса, його обличчя ще залишалося опухлим. Він помітив мій погляд.
А ти звик? спитала я.
Мʼяз на його щелепі смикнувся. Він витяг із кишені недопалок цигарки й закурив.
Так, сказав він, випускаючи дим. Я звик.
Люди обговорювали війну, казали, як німці нас порятують. Уперше лисий мовчав. Я гадала, чи не сказав він про Гітлера правду. Чи не вийде, що ми зміняємо серп і молот на щось іще гірше? Здається, ніхто так не вважав. Тато міг би сказати напевне. Він завжди знає про всяку всячину, тільки от зі мною ніколи про це не говорив. А з мамоютак. Іноді вночі я чула з їхньої кімнати шепіт і бурмотіння. Я знала: це означає, що вони розмовляють про Совєти.
Я подумала про тата. Чи знав він про війну? Чи знає, що в нас усіх воші? Що ми збилися докупи, і серед насмертве немовля? Чи знає, як я за ним сумую? Я стиснула в кишені носовичок, уявляючи собі татову усмішку.
Ну не рухайся! нарікала я.
А в мене спина засвербіла, лукаво всміхнувся тато.
Ні, ти просто хочеш, щоб мені було складніше! дражнилася я, намагаючись уловити його ясні блакитні очі.
А я тебе перевіряю. Справжні художники повинні бути здатні вловити мить, відказав тато.
Але якщо ти не будеш сидіти спокійно, в тебе очі вийдуть косо! мовила я, наводячи олівцем тінь по краю обличчя.
А вони й так косі,сказав тато й звів очі до перенісся. Я засміялася.
Що чути від Йоани? спитав тато.
Останнім часомщось нічого. Я їй надіслала малюнок того будиночку в Ніді, який їй минулого літа сподобався. Вона мені навіть не відписала. Мама каже, що вона картинку отримала, просто з навчанням клопоту має багато.
Так і є,сказав тато. Вона ж, ти знаєш, хоче стати лікаркою.
Я знала. Йоана часто говорила про медицину й про те, що хоче вивчитися на педіатра. Вона постійно переривала мені малювання розповідями про мої сухожилля чи суглоби. А якщо я, до того ж, іще й чхала, Йоана одразу зачитувала мені список інфекцій, які мене до вечора заженуть у могилу. Минулого літа, коли ми були на канікулах у Ніді, вона познайомилася з хлопцем. Я щовечора чекала її розповідей про подробиці побачень. Йоані було вже сімнадцять, вона була мудра й досвідчена, а також мала книжку з анатомії, яка мене просто зачаровувала.
Ну ось, сказала я, завершуючи малюнок. Що скажеш?
А це що? тато показав на папері.
Мій підпис.
Підпис? Та це якісь карлючки. Ніхто ж тут твоє імʼя не розпізнає.
Я знизала плечима.
А ти розпізнаєш! сказала я.
20
Ми рухалися далі і проїхали Урал. Панна Ґрибайте пояснила, що Уральські горице межа Європи й Азії. Ми вїхали в Азію, іншу частину світу. Люди казали, що ми прямуємо до Південного Сибіруможе, навіть до Китаю чи Монголії.
Три дні ми намагалися тихцем винести з вагона Онину дитину, але щоразу біля дверей перебував охоронець. У вагоні стояв нестерпний запах розкладання. Мене нудило.
Она врешті погодилася скинути мертву дитину в туалетну діру. Вона стояла над отвором на колінах, плакала і притискала до себе згорток.
Ну заради Бога! стогнав лисий. Та приберіть її вже. Дихати нема чим.
Тихо! прикрикнула на нього мама.
Не можу, схлипувала Она. Її розчавить на рейках
Мама пішла до Они. Не встигла вона наблизитись, як панна Ґрибайте вихопила в Они сповиток і вкинула в діру. Я ахнула. Пані Рімене скрикнула.
Ну от і все, сказала панна Ґрибайте. Таке завжди легше зробити сторонній людині.
Вона витерла руки об сукню й поправила волосся, зібране в ґульку. Она обійняла маму й заплакала.
Йонас привязався до Андрюса, майже не відходив від нього. Він весь час ніби сердився і був зовсім не такий милий, як удома. Андрюс навчив його кількох російських жаргонних слів, які я чула від енкаведистів. Мене це лютило. Я розуміла, що колись трохи вивчу російську, але ця думка мені була ненависна.
Якось пізно ввечері я побачила, як обличчя Йонаса освітлює вогник цигарки. Коли я поскаржилася мамі, що він палить, та сказала дати йому спокій.
Ліно, я щовечора дякую Богові, що в нього є Андрюс, і ти теж дякуй, сказала вона.
Мій шлунок сам себе перетравлював. Голодні болі поверталися з безжальною регулярністю. Хоча мама й намагалася зробити так, щоб ми мали чіткий режим, я інколи дрімала вдень. Якось мої повіки вже стулялися, коли я почула крик у вагоні. Кричала жінка:
Як ви могли? Чи ви здуріли?!
Я сіла й стала роззиратися: що ж діється? Над Йонасом і Андрюсом стояла панна Ґрибайте. Я постаралася пройти до них.
Це ж Діккенс! Як ви посміли! Ви перетворюєтеся на таку худобу, за яку вони нас мають!
Що сталося? спитала я.
Твій брат і Андрюс курять цигарки! закричала вона.
Мама знає,сказала я.
З книжок! вона сунула мені в обличчя обкладинку.
У нас цигарки закінчилися, негучно сказав Йонас, але в Андрюса був тютюн
Панно Ґрибайте, сказала мама. Я дам цьому раду.
Оці радянські заарештували нас за те, що ми розумні, освічені люди. А курити сторінки книжокце От що скажете? спитала панна Ґрибайте. Де ви взяли цю книжку?
Діккенс. У мене у валізі були «Записки Піквікського клубу». Мені їх бабуся подарувала на Різдво, коли ще була жива.
Йонасе! Ти взяв мою книжку. Як ти міг?!
Ліно почала мама.
Я взяв твою книжку, сказав Андрюс. Я винен.
Так, ти винен! сказала панна Ґрибайте. Розбещуєш цього хлопчика. Як не соромно!
Пані Арвідене спала на іншому кінці вагона і не мала й гадки про те, що сталося.
Тиідіот! крикнула я Андрюсові.
Я тобі нову книжку знайду, сказав він.
Не знайдеш! Це був подарунок! сказала я. Йонасе, мені цю книжку бабуся подарувала.
Вибач, сказав Йонас, опустивши очі.Мені шкода.
Атож! крикнула я.
Ліно, це я придумав, сказав Андрюс. Він не винен.
Я тільки відмахнулася. Ну чого хлопці завжди такі дурні?
21
Тижні. Я вже згубила лік часу в дорозі. Перестала дивитися, як із вагонів викидають трупи. Щоразу, коли потяг рушав, за ним лишалися на землі тіла. Що подумають люди, якщо їх побачать? Чи поховають їх, чи справді вважатимуть, що вонизлодії та повії?
Відчуття в мене було таке, наче гойдаюся на маятнику. Щойно мене заносило в найглибшу безнадію, маятник хитало до якихось маленьких радощів.
Одного разу, наприклад, ми зупинились одразу за Омськом. Там стояла маленька будочка. Мама підкупила охоронця, щоб її випустив. Прибігла з повним подолом чогось важкого. У вагоні опустилася на коліна й розстелила спідницю. Цукерки, іриски, льодяник, чорна лакриця, цілі гори жуйок та інших ласощів райдугою лягли перед нами, скочуючись на підлогу. Яскраві кольорирожевий, жовтий, зелений, червонийі для всіх! Діти верещали й стрибали від радості. Я вкинула в рот жуйку. У моєму роті вибухнув цитрусовий смак. Я розсміялась, а Йонас сміявся зі мною. А для дорослих знайшлися цигарки, сірники й чорний шоколад.