Де Андрюс? із-за маминих плечей визирала пані Арвідене.
Він із нами ходив, пояснила я.
Але де ж він? питала його мати.
Він хотів знайти свого тата, сказала я.
Його тата? вона важко зітхнула. Ну чого він мені не вірить? Я ж казала йому, що його батько вона відвернулась і розплакалась.
Я розуміла, що ми зробили страшну помилку. Ми не повинні були залишати Андрюса самого.
Ми його знайшли, мамо! Ми знайшли тата! сказав Йонас.
Навколо нас зібралося багато людей. Вони хотіли знати, скільки в тому ешелоні чоловіків і чи не бачили ми їхніх близьких.
Він сказав, що ми їдемо до Сибіру, розповів Йонас. І дав нам шинки. Ми троє поїли, але залишили й тобі. Ліно, дай мамі шинку.
Я дістала з кишені мамину частку.
Вона побачила в мене на пальці обручку.
Це на випадок, якщо будуть потрібні гроші,сказала я. Тато сказав, що можеш її продати.
І сказав, щоб ти згадала про дуб, сказав Йонас.
Мама зняла з мого пальця обручку і приклала до губ. І заплакала.
Не плач, матусю! сказав Йонас.
Дівчинко! закричав лисий. А що ти ще поїсти принесла?
Ліно, дай цей шматок панові Сталасу, сказала мама. Він голодний.
Пан Сталас. У лисого є прізвище. Я пішла до нього. Його охлялі руки були всі в зелено-фіолетових синцях. Я простягла йому шинку.
Це ж для твоєї мами, сказав він. Що ще в тебе є?
Оце і все, що він мені дав.
Скільки вагонів у тому потязі?
Не знаю, сказала я. Може, двадцять.
Він сказав, що ми їдемо до Сибіру?
Так.
Мабуть, твій батько має рацію, сказав він.
Мама вже плакала не так сильно. Я знову простягла їй шинку.
Це для твоєї мами, сказав лисий чоловік. Простеж, щоб вона зїла. Я все одно шинки не люблю. А зараз дай мені спокій.
Він не хотів із нами йти, пояснював мій брат пані Арвідене. Вони з Ліною почали сперечатись, і він сказав, що піде перевірити ще кілька вагонів.
Ми не сперечалися, втрутилася я.
Якщо вони його знайдуть надворі й дізнаються, що вінсин офіцера пані Арвідене затулила обличчя руками.
Сивий чоловік похитав головою і став накручувати свій годинник. Я почувалася винною. Ну чому я не залишилася, не наполягла, щоб Андрюс повертався з нами? Я визирнула з вагона, сподіваючись його побачити.
Двоє радянських потягли платформою священика. Руки в нього були звязані, ряса забруднилася. За що священика? Та й нас усіхза що?
13
Сонце всталоі температура у вагоні швидко зростала. Сирий запах сечі й випорожнень огортав усе брудною ковдрою. Андрюс не повертався, і пані Арвідене плакала так, що мені було страшно. Від провини я почувалася жахливо.
До вагона підійшов охоронець і приніс відро води й відро баланди.
Усі кинулися до тих відер.
Стійте! сказала панна Ґрибайте, ніби до учнів у класі.Ми всі маємо взяти потрошку, щоб усім вистачило!
Сірувата баланда нагадувала харч для худоби. Деякі діти відмовлялися її їсти.
Йонас знайшов те, що передала мамина двоюрідна сестра Реґіна. У пакунку була маленька ковдра, ковбаса і кексик. Мама роздала всім по маленькому шматочку. Немовля й далі плакало. Она вже так само кричала й звивалася, як і дитина, котра й далі не їла і з рожевої стала якоюсь червонястою.
Минали години. Андрюса й далі не було.
Мама сіла коло мене.
А який вигляд мав твій тато? спитала вона, розгладжуючи мені коси й обіймаючи за плече.
Непоганий, збрехала я і поклала руку мамі на плече. А чому нас забирають? Тому що тато працює в університеті? Це ж безглуздя якесь.
Лисий застогнав.
Ну от він, прошепотіла я. Він же не викладач. Він простий колекціонер марокі його везуть у Сибір.
Він не простий колекціонер, ледь чутно відказала мама. Тут я не маю жодного сумніву. Він знає забагато.
А що ж він знає?
Мама зітхнула, похитала головою.
У Сталіна є план, моя хороша. Кремль зробить усе, щоб його втілити. Ти це розумієш. Він хоче забрати Литву в Радянський Союз, то він нас тимчасово вивозить.
Але чому нас? спитала я. Вони вже торік увійшли в Литву. Хіба їм цього мало?
Не лише з нами так, люба. Я гадаю, те саме коїться і в Латвії, Естонії, Фінляндії. Це дуже складно, сказала мама. Спробуй відпочити.
Я була дуже втомлена, але сон до мене не йшов. Я гадала, чи не їде зараз у якомусь потязі моя двоюрідна сестра Йоана. Може, вона там, де тато? Тато казав, що я можу йому допомогти, але якколи ми справді їдемо до Сибіру? Я задрімала, думаючи про Андрюса, намагаючись побачити його лице.
Мої ноги самі зупинилися біля цієї роботи. Обличчя. Абсолютно чарівне, не схоже ні на що з того, що мені доводилося бачити. Портрет молодого чоловіка. Вуглиною. Кутики губ на портреті підіймались, але, попри усмішку, в цьому обличчі стояв такий біль, що мої очі наповнилися слізьми. Півтони у волоссі були дуже делікатно прописані, але водночас створювали чіткий контраст. Я підійшла ближче роздивитися, як це зроблено. Бездоганно. Як художник зумів зробити такі різкі тіні, ніде не залишивши пропуску чи відбитка пальця? Що це за художник, хто на портреті? Я подивилася на підписМунк.
Панночко, не відставайте, будь ласка. Це з іншої експозиції,сказав екскурсовод.
Дехто з учнів потім нарікав. Ну як можна скаржитися, що тебе водили до художнього музею?! Я на цю екскурсію кілька місяців чекала.
Туфлі екскурсовода цокотіли по плитці підлоги. Моє тіло йшло вперед, але думкою я залишалася біля тієї картини, дивилася на те обличчя. Я потерла пальці. Злегка, але впевнено. Я не могла дочекатися, щоб спробувати.
Я сіла за стіл у своїй кімнаті. Відчувала, як бринить у руці вуглина від руху папером. Від її шурхоту поза шкірою бігли мурашки. Я закусила губу. Провела середнім пальцем по краю, помякшуючи жорстку лінію.
Не зовсім так само, але майже.
Я, водячи пальцем по пилу на підлозі, написала це прізвищеМунк. Його картину я завжди впізнаю. А татомою. Ось що він мав на увазі. Він зможе знайти мене по намальованих слідах.
14
Коли я прокинулась, у вагоні було темно. Я вийшла в передню частину і висунулася, щоб подихати. Волосся розвіював вітер. Навколо мого обличчя неслася хвиля повітря, і я глибоко дихала. Захрускотів гравій. Я підвела голову, очікуючи побачити охоронця. Нікого не було. Знову хруснув гравій. Я опустила голову й глянула під потяг. Біля колеса скулилася темна постать. Вона простягнула до мене закривавлену руку, рука тремтіла. Я сахнулась і вже потім зрозуміла.
Андрюс.
Я озирнулася до мами. Її очі були заплющені, вона пригортала Йонаса. Я поглянула на платформу. Енкаведисти марширували на відстані десь двох вагонів, віддаляючись. Дівчинка з лялькою сиділа на колінах біля дверей. Я приклала палець до губ. Вона кивнула. Я звісилася з вагона, намагаючись діяти безгучно. Серце калатало, я памятала націлене на мене дуло гвинтівки.
Я підійшла ближче й зупинилася. Десь поза платформою проїхала вантажівка, і її фари якусь мить пробігли понад вагоном. Андрюс дивився в одну точку, обличчя в нього було синє, розбите. Запухлі очі. Закривавлена сорочка, розсічені губи. Я присіла біля нього.
Іти можеш?
Трохи, сказав він.
Я визирнула подивитися, що роблять вартові. Вони стояли колом і курили за чотири вагони від нас. Я злегка постукала в підлогу коло туалетної діри.
Висунулася та жінка, яка бурчала. Широко, нажахано розкрила очі.
У мене Андрюс. Його треба посадити назад на потяг.
Вона остовпіло дивилася на мене.
Чуєте? прошепотіла я. Його треба затягти назад. Ну ж бо!
Жінка сховалась. У вагоні почувся якийсь рух, а я озирнулася до вартових. Тоді перекинула закривавлену Андрюсову руку через плече, обхопивши його за пояс. Ми підвелись, обережно рушили до дверей. Сивий чоловік висунувся і дав нам знак: чекайте. Андрюс повис на моєму плечі, аж коліна в мене підігнулися. Я не знала, наскільки довго зможу його протримати.
Уперед! сказав сивий.
Я перекинула Андрюса чоловікові, і той разом з іншими потяг його у вагон.
Я озирнулася, що роблять вартові. Щойно поворухнулася, вони розвернулись і пішли до мене. Я у відчаї роззиралася, куди сховатися. Схопилася за дно вагона, вперлася в щось ногами, повисла під вагоном. Тупіт чобіт наближався, наближався, ось уже біля колеса. Я заплющила очі. Вони говорили російською. Чиркнув сірник, освітив чобіт вартового. Вони тихо перемовлялися. Руки в мене затремтіли, я судомно трималася. Ну швидше. Руки пітніли. Триматися міцно було важко. Ідіть. Мої мʼязи горіли. Вартові все балакали. Ну будь ласка. Я закусила губу. Проходьте! Десь гавкнув пес. Вартові пішли в той бік.
Мама й сивий затягли мене назад. Я вдарилась об відчинені двері, судомно віддихуючись. Дівчинка з лялькою приклала пальчик до губ і кивнула.
Я подивилася на Андрюса. Кров запеклася коло його зубів і в кутиках губ. Щелепа напухла. Я ненавиділа їхі Радянський Союз, і НКВД. Я посіяла в серці зерно ненависті. Я поклялася, що воно виросте в могутнє дерево і коріння його задушить їх усіх.
Як вони могли таке зробити? спитала я вголос і роззирнулася вагоном. Усі мовчали. Як ми можемо захищати себе, коли всі настрашені й бояться промовити слово?
Говорити маю я. Я все запишу, замалюю. Я допоможу татові знайти нас.
Андрюс заворушив ногами. Я поглянула на нього.
Дякую, прошепотів він.
15
Я здригнулась і прокинулася поряд із Йонасом і Андрюсом. Двері вагона були замкнені. Люди почали панікувати.
Із двигунів зі свистом вилітала пара.
Будь ласка, не рухайтеся без крайньої потреби, звеліла панна Ґрибайте. Треба, щоб завжди був доступ до туалету.
Пані бібліотекарко, ви нам казку розкажете? стала просити дівчинка з лялькою.
Мамо, запхинькав хтось малий, мені страшно. Увімкни світло!
Ні в кого ліхтаря немає? спитав хтось.
Ага, а в мене в кишені ще й обід із чотирьох страв, буркнув лисий.
Пане Сталасе, сказала мама, будь ласка, не треба: ми всі стараємося як можемо.
Дівчинко, розпорядився він, визирни в оту дірку і розкажи, що там видно.
Я пішла в передню частину вагона й підтяглася.
Сонце встає,сказала я.
Поезії не треба, буркнув лисий. Що там діється?
Паровоз знову свиснув, потім клацнув.
Енкаведисти йдуть із гвинтівками понад поїздом, сказала я. Ще якісь люди в темних костюмах дивляться на вагони.
Ми відчули, як потяг смикнувся й рушив.
Усюди на платформі лежать речі,сказала я. І багато їжі.
Люди застогнали. Станція була така моторошна, порожня, застигла, всіяна залишками того хаосу, який не так давно панував там. Тут і там валялося непарне взуття, виднів костур, відкрита дамська сумочка, осиротілий плюшевий ведмедик.
Виїжджаємо зі станції,розповіла я. Я витягла шию і подивилася вперед. Там люди, повела я далі.І священик. Він молиться. Чоловік тримає велике розпяття.
Священик підвів погляд, махнув кадилом і перехрестив наш потяг, який котив повз нього.
Він прийшов провести нас в останню путь.
16
Поки ми їхали, я розповідала про все, що видно з вікон. Про Неман, великі храми, будівлі, вулиці, навіть дерева. Люди схлипували. Литва ніколи не видавалася такою прекрасною. Квіти буяли неймовірними кольорами на тлі червневого пейзажу. А ми їхали крізь нього, і на вагоні нашому було написано: «Злодії та повії».
Минуло дві години, і потяг став сповільнюватися.
Ми підходимо до станції,сказала я.
Що там написано на знаку? спитав лисий.
Я почекала, доки потяг наблизиться.
«Вільнюс». Ми у Вільнюсі,тихо промовила я.
Вільнюс. Столиця. Ми вчили в школі історію. Шістсот років тому великому князеві Гедиміну наснився сон. Він побачив залізного вовка, який стояв на високому пагорбі. Він спитав у жерця про цей сон, і той сказав князеві, що залізний вовкзнак великого, прекрасного й могутнього міста.
Ліно, чи можна з вами поговорити?
Останні з моїх однокласників уже виходили. Я підійшла до столу вчительки.
Ліно, промовила вона, склавши руки на столі,як видається, ви більше любите спілкуватися, ніж учитись.
Вона відкрила теку, що лежала перед нею. Шлунок у мене підкотився до горла. У теці лежали записки, які я писала однокласницям, із картинками. Зверху лежав малюнок із грецьким ню і портрет нашого красеня історика.
Оце я знайшла серед сміття. Я поговорила з вашими батьками.
Руки в мене затрусилися.
Я перемальовувала фігуру з бібліотечної книжки
Вона підняла руку, зупиняючи мене.
Ви не лише любите спілкуватисяви, до того ж, обдаровані художньо. Ваші портрети вона трохи помовчала, крутячи в руках малюнок. захоплюють. У них помітна не по ваших роках глибока емоція.
Дякую, видихнула я.
Гадаю, ваш талант нам далі розвивати не до снаги. Однак у Вільнюсі є літня програма
У Вільнюсі?! Вільнюс від Каунаса в кількох годинах їзди.
Так, у Вільнюсі. Наступного року, коли вам мине шістнадцять, ви зможете спробувати свої сили, щоб вас туди взяли. Якщо приймуть, то будете там навчатися з найбільш обдарованими художниками Північної Європи. Вас би таке зацікавило?
Я щосили постаралася проковтнути хвилювання, щоб спромогтися на слово:
Так, пані Пранене, мені було б цікаво.
То я хотіла б вас рекомендувати. Ви заповните зголошення і надасте зразки вашого малювання, сказала вчителька, передаючи мені теку з записками й малюнками. І ми якнайшвидше відправимо їх у Вільнюс.
Дякую вам, пані Пранене! сказала я.
Учителька всміхнулася й відкинулася на спинку стільця.
Мені й самій приємно, Ліно. Маєте талант. У вас попереду великі успіхи.
Хтось виявив розхитану дошку за речами в задній стінці. Йонас підповз туди й відхилив ту дошку.
Що видно?
Там якийсь чоловік за деревами, сказав Йонас.
Партизани! сказав лисий. Вони намагаються нам допомогти. Приверни його увагу.
Йонас висунув з-за дошки руку й спробував помахати партизанові.
Він іде сюди, сказав Йонас. Тихо!
Вони відчіпляють вагони з людьми, сказав чоловічий голос. Ділять ешелон на два.
Він побіг назад до лісу.
На віддалі пролунали постріли.
Куди везуть чоловіків? спитала я.
Може, до Сибіру, сказала пані Рімене. А наскудись іще.
Мені більше подобалося думати про Сибір, коли вже тата везуть туди.
Брязкав і рипів метал. Потяг розділяли. А потім почувся інший звук.
Слухайте, сказала я. Чоловіки!
Звук гучнішав, гучнішав. Вони співалина весь голос. Андрюс приєднався, і мій братик, і сивий чоловік. І, врешті, лисий такожусі співали наш гімн: «Литво, вітчизно наша, ти земля героїв»
Я заплакала.
17
Голоси мужчин із тих, інших вагонів звучали гордо й упевнено. Батьки, брати, сини, чоловіки. Куди вони їдуть? А ми кудижінки, діти, старі, скалічені?
Я витирали сльози носовичком і дозволила іншим теж ним скористатися. Коли мені його повернули, я замислено подивилася на нього. На відміну від паперу, носовичок без шкоди переходить з рук у руки. На ньому я малюватиму для тата.
Поки я обмірковувала свій план, жінки у вагоні весь час клопоталися немовлям, яке, здається, не годувалося. Пані Рімене вмовляла Ону не здаватись і пробувати знову й знову:
Давай, давай, люба!
Що там таке? спитала мама в темряву вагона.
Она, сказала пані Рімене. У неї протоки забиті, і вона занадто зневоднена. Дитина не може ссати.
Попри всі намагання пані Рімене, здається, нічого не допомагало.
Ми їхали день за днем, зупиняючись невідомо де. Енкаведисти намагалися зробити так, щоб нас ніхто не побачив, а поспішати їм не було куди. Ми з нетерпінням чекали тих денних зупинок. Лише тоді відчинялися двері, і ми мали світло й свіже повітря.
Одна людина! Два відра. Трупи є? питали охоронці.
Ми домовилися виходити по відра по черзі, щоб кожен міг отримати змогу вийти з вагона. Сьогодні була моя черга. Я мріяла про те, що побачу блакитне небо і відчую сонце на обличчі. Але перед тим пішов дощ. Ми всі зібралися й стали підставляти кухлі та всілякі посудини, щоб набрати дощової води.