Ева ГатаМузичні фрески
1. Мелодія для скрипки і гітари
За вікном яскраво сяє сонце. Після безперервного триденного дощу воно сьогоднішістнадцятого травняособливо сліпуче. Природа вмить ожила під його лагідними променями: листочки, наче за помахом чарівної палички, змінили колір з буро-зелених на яскраво-смарагдові, а квіти на клумбах радісно підняли голівки.
Віднині починається новий відлік часу. Минуле вже виконало свої функціїподарувало безцінний досвід, а тепер йому час канути в Лету. Від того позначеного долею дня минула вічністьцілий рік, два місяці і десять днів! Чи могло б усе відбутися інакше? Безперечно, ні. Саме так мало статися.
Нарешті він уже знає, що має робити: сів за стіл, поклав перед собою білий конверт, на якому великими літерами написав «Лист собі», спонтанно дістав із шухляди чистий аркуш паперу і замислився Він не мав жодного уявлення, з чого почати, та згодом, трохи поміркувавши, написав нагорі: «Учора». Відклав ручку. Такий заголовок йому сподобався, адже вчорашній день змінив усе до невпізнання, а найбільшелюдину, яку він називав «Я».
Важливо детально описати кожну дрібницю, бо тоді приховане стає видимим. Він знову взявся за ручку, та раптом якась сила зупинила руку. Не цілком правильно. Вчорашній день має свою передмову і є лише вершечком велетенського айсберга. Серце підказувало: емоції, що назбиралися за рік, два місяці і десять днів, нікуди не зникли, а лише принишкли в закутках душі, очікуючи слушного моменту нагадати про себе. Жити з ними далі не мав жодного бажання, треба негайно позбутися цього надокучливого тягаря. Він витягнув ще один аркуш і написав «Передучора».
Передучора
Я її ненавиджу. Від однієї згадки про неї всередині все перевертається, а серце так щемить, що страшно. Справжня кара Господня. Навіщо ця жінка трапилася на моєму шляху? Невже для того, щоб мучити до кінця днів? Чи настане колись благословенна година, коли нарешті позбудуся цього фантома? Він переслідує мене і вдень, і вночі. Найбільше боюся безсоння У голову, попри мою волю, лізуть надокучливі спогади про наші зустрічі Мучуся цілу ніч і лише над ранок поринаю у марево. Прокидаюся мов очманілий, а свідомість розпачливо шепоче, що ми ніколи не побачимося.
Яка радість забутися хоча б на кілька годин і не згадувати про неї. Треба ж душі інколи перепочити, не може вона безперервно боліти. Звичайно, найліпший лікзнову закохатися, але це неможливо. У кожній іншій жінці я шукаю її риси. Лише щоденна рутина допомагає тимчасово стерти з памяті її образ.
Через неї я став підневільним рабом минулого, що пявкою присмокталося до душі. Чим далі час віддаляє нас одне від одного, мов промені одного кута, тим яскравіше спалахують у памяті спогади про наші побачення. Вогненними іскрами вони вириваються невідомо звідки, безжалісно обпікаючи нутро. Вже не залишилося і міліметра живого місця, серце моє вкрили жахливі струпи, що без перерви кровоточать. Найменша дрібниця, повязана з тими часами, завдає нестерпних мук. Я намагаюся викреслити цю жінку назавжди зі свого життя, позбутися всього, що бодай трохи нагадує про неї. Це неможливо, бо тоді треба викинути майже все, і передусім себе.
Я ненавиджу Паганіні та його музику. Вона ріже мене ножем, мов по живому. Слухати їїпекельна мука. І все через ту фурію, яка увірвалася в мою свідомість і збаламутила її. Від того часу моє життя розділилося на три частини. Першадо неї, другарік, сім місяців і двадцять один деньз нею, і третяуже рік, два місяці і десять днівбез неї. У тій, першій, я не переймався Паганіні, не здогадувався про існування його дуетів для скрипки з гітарою, а головне, був певний, що знаю все.
Вони й справді схожі: вона і Паганіні. Тільки не подумайте, що в неї така ж незугарна асиметрична статура чи вирячені очі на довгому восковому обличчі. Зовнішність тут ні до чого. Вони обидва з одного тіста, дуже непередбачувані натури, люблять приголомшувати вигадками й ефектними феєрверками. Ніколи не відомо, що їм спаде на думку.
Я прожив немало і добре знаю, як здобувати місце під сонцем. Для мене життяпостійна боротьба, з якої частенько виходжу переможцем, маю давно вибудувану власну систему цінностей, від якої не збирався відступати. Вона ж цілком не зважала на моє світобачення, безцеремонно закреслювала відомі перевірені правила і запроваджувала свої вигадані закони.
Ми познайомилися незвично. Як нині пригадую, того року пятнадцяте травня видалося чудовим сонячним днем. Мушу визнати: я дуже люблю сонце, у такі дні справи мені вдаються легко і швидко. Від ранку таланило: за короткий час устиг поладнати таке, на що не раз витрачав декілька тижнів. Залишилося лише зайти на пошту й відіслати деякі документи. Там я купив великий конверт і сів за стіл написати адресу, не зауваживши спершу поруч молодої жінки. Вона попросила мене позичити ручку, бо її перестала писати. Я дістав із портфеля ще одну.
Залишіть собі,подав, не відводячи погляду від конверта.
Дуже вдячна, ви добрий, почув приємний голос, який видався знайомим.
Я здивовано подивився на неї:
Звідки ви знаєте, який я? Може, я дуже злий?
У вас добрі й сумні очі.
Які? перепитав.
Сумні, бо не вірять у диво, а добрі, бо про нього таємно мріють, лагідно промовила незнайомка.
Що ви! Довкола вистачає див, маю їх аж по саму завязку, скептично підсміхнувся я.
Абсолютна правда, вдала, що не зрозуміла. Подивіться, яке яскраве Сонце. Хіба не диво, що ми зустрілися саме сьогодні, пятнадцятого травня?
На щастя, нині «білий» день, хоча частіше перепадають «чорні». Як на шахівниці.
Гадаю, ви перебільшуєте, на шахівниці їх порівну.
Маєте рацію, тільки «чорні» вміють сильніше допекти, і здається, що їх забагато. Вони мені нагадують ями.
Ходіть не по клітинках, а по струні. Дуже зручно.
Як еквілібрист? з притиском перепитав.
Щось схоже.
Справді, дуже зручно, особливо скрутити голову.
Ви частіше ламаєте голову, коли намагаєтеся перестрибувати «чорні» ями.
Хіба є інший спосіб?
Кажу ж, по струні між клітинками.
Вона піднялася і взяла в руки букет білого бузку, який лежав на столі.
Я уважно розглянув її: високий стан, кучеряве світле волосся, гарні рожеві вуста, великі сині очі, які пильно дивилися на мене і не кліпали.
Вам, напевне, не раз казали, що ви красуня? раптово вирвалося.
А вам казали, що ви значно кращий, ніж про себе думаєте? відбила натяк на залицяння.
Із відповіддю я розгубився і, мабуть, тому зовсім несподівано для себе раптом запросив її на каву. А вона радо погодилася, змусивши ввійти в нове коло зачарування. Ми розговорилися. Щоправда, я радше мовчав, заворожено дивлячись на неї та час від часу питаючи себе, чи не міг я вже колись її бачити. Моя ж нова знайома за доволі короткий час встигла викласти чимало інформації про себе: що декілька років працює журналісткою в газеті, що любить музику Паганіні, що її батьки живуть десь далеко, чи може, й за кордоном, і що незабаром вона з ними зустрінеться. Я не мав жодної охоти розповідати про себе, та вона мене і не випитувала. Коли ми прощалися, попросив у неї номер телефону.
Десь є візитки, почала довго нишпорити в торбинці. Я терпляче чекав.
Ось, нарешті знайшла, радісно вручила мені білий, майже чистий клаптик цупкого паперу, на якому тільки й було що «Я» і номер телефону.
А яке імя? оторопіло спитав.
Моє імя вам нічого не дасть. Хіба що відкрию частинку. Воно означає «Життя».
Дуже дивно, не міг второпати, чи то вона каже правду, чи кепкує.
Життя дивне, посміхнулася.
Підкажете ще якісь координати? ніяково покрутив у руках дивну візитівку і поклав у кишеню піджака.
Цього досить, збиточно захихотіла.
Я вам зателефоную, мої візитки, на жаль, закінчилися, вирішив і себе до кінця не розкривати.
Я чекатиму, її гарні голубі очі стали враз сумними.
Мене дуже вразила ця незвична молода особа. Щоразу, коли пригадую нашу першу зустріч, усе більше переконуюся, що вона чекала саме на мене. Містика? Сам не розумію.
За якийсь час я вирішив їй зателефонувати, почав шукати візитку, однак не міг знайти. Перетрусив усі кишені й гаманціпропала, мов крізь землю провалилася. «Отже, не судилося», вирішив для себе і викинув з голови ту коротеньку пригоду.
Відтак минуло часу понад рік. Якщо бути точним, то рік і двадцять днів. Був напрочуд теплий червневий день, справжнє літо, однак поза всіма правилами видався чорним. Усі змовилися проти мене: зранку не зявилася жінка, яка прибирає моє помешкання, під час сніданку зателефонувала колишня дружина і спровокувала чергову прикру розмову, в обід до мене в офіс заїхала старша донька і почала вимагати чималу суму на новеньке авто, дорікаючи, що в її сестри значно ліпше. На завершення ввечері я остаточно розсварився з черговою коханкою.
Уже дістали! Усім щось від мене треба! Ніхто не зважає на мою думку. Доньки мають ключі від мого помешкання, приходять сюди як господині і не цікавляться, чи хочу я їх бачити. Колишня дружина щось постійно вимагає, ніби я все життя зобовязаний їй допомагати, а кожна коханка має на меті чимшвидше мене одружити на собі. Одне словожах.
Виснажений важким днем, я повернувся додому і втомлено сів на канапу. «Треба починати нове життя», твердо постановив, наливаючи третій келишок коньяку. Майже всі так кажуть, коли бажають змін, проте мало хто робить принаймні перший крок. Я ж вирішив бути іншим, хоча також не мав жодного уявлення, з чого починати. «Зроблю порядок серед паперів і винесу сміття з дому», майнула думка. Ідея сподобалася. Я миттю випотрошив увесь непотріб із шухляд, як раптом з однієї папки випала та сама візитівка. Не гаючи ні хвилі, узяв телефон і набрав номер.
Слухаю, упізнав її голос і відразу зловив себе на тому, що так і не знаю її імені.
Це я, коротко відповів.
Я чекала на вас, почув.
Ви маєте бажання завтра зі мною зустрітися?
Так, упевнено промовила.
Мені завжди здавалося, що добре знаю жінок, та в цьому випадку мій досвід виявився до нічого. На побачення я запросив її до ресторану. Друга зустріч дуже нагадувала першу. Вона багато говорила, а я мовчав, дивився на неї і не міг збагнути, звідки знаю це обличчя й ці очі.
Сьогодні у нас ювілей, підняла келих із шампанським.
Який? не міг збагнути.
Уже рік, двадцять і один день, як ми знайомі.
Ви памятаєте такі дрібниці? здивувався.
Не дрібниці,серйозно поглянула, це значно більше, ніж сім місяців і один день.
Я нічого не второпав, та воно мене не дуже й цікавило.
Наступного разу ми вирішили після обіду на кілька годин поїхати до моря. Я провадив авто, задоволено мугикаючи улюблену пісеньку. Мушу пояснити: я не маю хисту до співу, і якщо таки співаю, то тільки у виняткових випадках, коли почуваюся легким, мов пірїнка, або коли закоханий. Та її зовсім не цікавив мій стан, вона не бажала чути мого серця, дістала з торбинки диск з музикою Паганіні і, не зважаючи на мій спів, безцеремонно засунула його в програвач. Звуки скрипки заповнили простір і вмить змінили блаженний стан моєї душі на якийсь новий, незрозумілий. Я тоді не надав особливого значення тому епізоду. Якби ж то знаття, що дуже скоро ця клята музика стане моїм катом, який безжалісно краятиме серце на дрібненькі шматки.
Поглянь, які ми схожі,простягла мені пластикове пакування від диска з портретом Паганіні роботи Фердинанда Віктора Ежена Делакруа. Не відриваючи рук від керма, глипнув одним оком. Вражаючий образ: гострі божевільні очі на видовженому пергаментному обличчі, патологічна худорлявість, кумедна довготелеса скручена статура із затисненою біля вуха скрипкою.
Дурниці, теж мені порівняла, ти жкрасуня, а це якийсь покруч, засміявся.
Хіба ти не чуєш, що у нас одна душа? здивувалася вона.
Я лише всміхнувся. Жінки люблять створювати довкола себе таємниці і надавати простим речам особливої загадковості.
Цілком не смішно, обличчя її враз стало серйозним, ти колись сам переконаєшся. Його кредо «так сильно відчувати, щоб відчували інші» є й моїм.
Я колись чув краєм вуха, що маестро продав душу нечистому, щоб майстерно грати на скрипці,вирішив пожартувати.
Мій жарт їй не сподобався:
Я не вірю пліткам. Ніхто не любить неординарних особистостей, а геніїв і поготів, гостро зреагувала.
Я вирішив не продовжувати безпредметну суперечку. Нарешті сонце, пісок, хвилі, і поручвона. Ми знайшли симпатичне місце між великими каменями, де й розклали наші речі. Для мене виявилося новиною, що вона не вміє плавати.
Від народження панічно боюся води. На моїй батьківщині немає ні моря, ні річки, ні ставка, розгублено пояснила.
Треба навчитися, а то як же прожити життя і не вміти такого важливого? потис плечима.
А от ти не вмієш ані співати, ані грати на гітарі чи скрипці, не кажучи вже про арфу.
Без цього легко обійтися, а от не вміти плаватидуже небезпечно.
Варто посперечатися. Як на мене, наприклад, значно небезпечніше залишитися самотнім. Та якщо таке трапиться, то гітара, скрипка чи арфа може стати найближчою подружкою і доброю порадницею.
Я насилу вмовив її зайти у море, тримаючись за мою руку.
Притисни мене міцно до себе, мені страшно, якось по-дитячому попросила.
Не бійся, ти моя найбільша цінність, я не відпущу тебе ніколи, запевнив, хоча і сам здивувався такій заяві.
Вона повірила. Жінки люблять вірити чоловікам, будувати повітряні замки і вимріювати майбутнє. Як на мене, це помилка. Хто що знає про завтра? Зараз ми удвох і нам добре. Море голубило нас лагідними хвильками, а я ніжно стискав її у своїх обіймах і благав Бога зупинити цю мить навіки.
Усю зворотну дорогу в авто грав диск Паганіні. Вона зажурено мовчала. Я скоса поглядав на сумне обличчя й не міг збагнути, що коїться в її душі.
А якщо я закохаюся в тебе? спробував вивести її з роздумів.
Вона лише гірко посміхнулася, наче і справді вміла читати майбутнє.
Те, що ти зараз назвав коханням, завжди іде в парі з ненавистю. Вона зароджується тоді, коли ти найпристрасніший. Наскільки сильним є одне почуття, таким же стане й інше. Колись ти зненавидиш мене.
Я не зможу тебе зненавидіти.
Згадаєш мої слова, ти перший же мене покинеш. Усе змінюється, і твої почуття зміняться.
Запамятай, я не хочу тебе покидати, мені добре з тобою, і не бажаю слухати дурниць.
Тоді слухай мелодії для скрипки і гітари, швидко перемкнула трек. Мені найбільше подобається соната Cantabile D minor. Паганіні любив виконувати свої творіння на пару з Россіні. Вони обидва обожнювали кумедні перевтілення. Заради сміху під час карнавалів перевдягалися на простих жінок: одна висока і худа зі скрипкою, а інша низька і кругленька з гітарою. Заходили в різні будинки і починала грати. Публіка не могла зрозуміти, як дві прості тітки так володіють інструментами. Потім вони скидали маски і все виявлялося.
Він любив хизуватися своєю майстерністю?
Це інше, я його розумію. Коли пізнаєш таємницю, всі звичні речі стають іншими, особливими. Вони не є тим, що ми про них думаємо.
А якими ж? здивовано поглянув на неї.
Гармонійними, довершеними. Колись і ти побачиш у буденності найвищий прояв досконалості. Тобі буде важко пояснити навколишнім своє відкриття. Та вони не розумітимуть тебе не тому, що гірші, а тому, що інші.
А тепер я, по-твоєму, профан? скептично посміхнувся.
Тобі ліпше знати, коротко відповіла.
Про себе, вибачай, так не думаю, але й ідеалізувати світ не бажаю. Даруй, довкола лише безлад.
Бо ти такий. Найпершенаведи порядок у собі.
Мене образила така заява. Що вона взяла собі до голови? Я завжди мав непересічний успіх у жінок, та й немало чого здобув у житті: гроші, статус, повагу, чудові перспективи. Маю двох дорослих доньок, хоча з дружиною ми розлучилися. Та це окрема історія. Моя колишня ніколи мене не розуміла. Справжній вампір. Ще й нині полюбляє інтриги, нацьковуючи на мене дітей.
Коли в тебе день народження? запитала ні з того, ні з сього.
Двадцять першого березня, із небажанням витиснув із себе.
Так і є, ти егоїстичний дуб, чомусь зраділа.
З чого ти таке взяла? образився від такого порівняння.