Під вікном панночки? Висю! скрикнула пані Вишнецька і схопилася за серце. Висю! Ти жива? З тобою все добре? Маряно, сюди! Ну де ж ти, Маряно, ходиш? Ніколи тебе на місці немає, коли треба. Приведи до мене панну Вишеславу! Хутко! Хутко!
Чого пані так репетує? Тітка Маряна зайшла до кімнати, стенула плечима і зразу вийшла. Вже з-за дверей почулося її спокійнісіньке:Нічого з нею не сталося. Але якщо так голосно кричати, то й злякати дівчинку можна. Вона ж у нас така аліганцька, така візігорна. Зараз приведу вам нашу ясочку.
Вишенька зупинилася біля дверей, обвела сумовитим зеленим поглядом кімнату, нехотя зробила кніксен перед лікарем. І враз стрепенулася, ожила, аж підскочила.
Це ти?!
Левко й слово промовити не встиг, як вона обвила руками його шию, притулилася. Він знову відчув, як бється її серце. Злякано слухав те стукотіння, не знав, що казати, що робити, ніяково озирався навколо та пік раків, аж в очах залоскотало.
Висю! Що ти собі дозволяєш? Висю! Це непристойно! Кидатися на шию хлопцеві та ще й такому, аж простогнала на останньому слові пані Ольга.
Вишеславо, доцю моя, що все це значить? Як ти поводишся? Ти аж так знаєш цього хлопця?! Голос пана Міхала спокійний і доброзичливий, але видно, що йому також не вельми до вподоби несподіваний порив доньки, її обійми із сином звичайного сільського рольніка.
Це ж Тітка Маряна, мабуть, хотіла сказати, що це її небіж, син покійної сестри Оляни, брат того самого Тимоша, але вчасно згадала, що про Тимоша заборонено говорити, і не тільки про нього, а й взагалі про будь-кого з Черкасів. Це ж той самий хлопчик, який врятував панночку Вишеславу. Тоді, на мосту Левком його звуть.
Тітка Маряна перехрестилася. Пані Ольга впала у крісло і затулила руками обличчя. Пан Міхал застогнав і знову спробував підвестися. Мертва тиша, що зависла у покоях, здавалося, ось-ось упаде згори, як величезна камяна брила, і придушить усіх своєю ваготою. Але її падіння несподівано зупинив гість.
А підійди-но, хлопче, до мене. Ну-ну, досить обійматися, як закохані молодята! То ваш сторож каже, що це крадій? А чим же він міг красти, прошу панство? Що в тебе з руками, парубче?
Таке скажете, пане Мандрико, парубок. Та в нього ще молоко на губах не обсохло. Це меншенький син меї сестри покійної, Оляни Ярич. А руки Та він і вродився такий. Мо, за гріхи чиїсь, невідь у якому коліні скоєні,зітхнула тітка Маряна. Бо сам ще не встиг нагрішити. І не слухайте ви Данилане той це хлопець, щоб вкрасти чи шкоди якої наробити. Він же такий, що навіть мурахи не зобидить, і не те що чужого не візьмесвоє останнє иншому віддасть. Такий уже якийсь удався. Ні урвати, ні схитрувати. Та ви-те ж самі хіба не бачите? У нього ж на лиці написано.
Левко спалахнув і заховав руки за спину. Ох уже ця тітка Маряна! Ну навіщо вона про молоко на губах? А цей чоловік про його руки навіщо? І все перед Вишенькою Ступив до дверей і хотів уже чкурнути. Але Мандрика досить спритно, як на його кремезну статуру, зіскочив з місця і перепинив Левка біля самих дверей. Взяв у свої великі сильні долоні Левковікруглі, з короткими пальцями, міцно зєднаними вузькими перетинками, схожі чи то на лапи невідомого звірка, чи на ласти водяної істоти, і почав їх розглядати. Легенько штрикнув своїм твердим сильним пальцем у праву Левкову долонючутлива, тонка, аж прозора шкіра на ній вмить стала яскраво-рожевою, взялася брижами, але долоня так і залишилася розпрямленою, пальці не зігнулися, не стиснулися в кулак.
Хочеш поїхати зі мною? перевів погляд з Левкових рук на обличчя.
Я? Поїхати? Куди?
Ну, спочатку мені треба навідатися до Любомля, тоді до Мацейова, далі до Ковеля, звідти до Оликиє там у мене один дуже серйозний пацієнт, а вже після всього, якщо хтось іще по дорозі не перехопить, до Холма.
Аж до Холма? Чого мені туди?..
За новими руками.
Левко злякано відсахнувся і знову заховав руки за спину.
Ну-ну, чого ти, як заєць під кущем? засміявся Мандрика, і його басовитий голос весело прокотився покоями. Ніхто тобі не збирається відрізувати одні руки і пришивати інші. Залишаться ці самі. Словом, так: довгих і витончених пальців, як у піаніста, не обіцяю, але зробити ті, що є, функціональнимиможна. Думаю, все у нас вийде. Вирішуй. Їдемо завтра вранці.
Ой, пане дохтуре! Фун фунці ональнимице як? Вони будуть згинатися і розгинатися? Як у всіх людей будуть? А скіко ж то обійдеться? Він же самі бачите. Тітка Маряна скрушно зітхнула.
Хіба я щось казав про гроші? стенув широкими плечима Мандрика.
А коли так, то що ви-те питаєте його, пане? Що ви-те його ще питаєте, цього воропаху?! Якщо ще й без грошей Як то він може не хотіти? Як таке не хотіти? Та це ж сам Бог вас послав ниньки сироті нещасному. Такий знатний дохтур! Такий пан аліганцький і сердечний! Зараз я до Сянька побіжу. Та Черкас не повірить! Їйбо не повірить. Скаже, ти, Маряно, дурною плетухою, тарабанькою стала, геть зварювала на старості, бо де то таке може бути.
Черкас?! знову схопилася за серце пані Ольга. То він то цей може брат того самого? Ти ж казала, що це хлопець твоєї сестри Оляни Ярич.
Авжеж, пані, саме так. Але чоловік неїн, Сянько, Олександр, значить, нетутешній. Ні, що ж це я таке кажу? Сянько вже тутешній, але хтось із його роду давним-давно приїхав з іншого краю. Черкасом його колись назвали по-вуличному. Ото приліпили таке назвисько, і відтоді він Черкас та й Черкас.
Маряна злякано глянула на Левка і вискочила з кімнати.
Ти зоставайся тут, зоставайся, Левку, обізвалася з-за дверей. Може, пан дохтур іще щось попитати тебе захоче. Та й пізно вже. Мона з Данилом у сторожці переночувати. Не бійся, він не злецький, тіко з виду такий. Ласкава пані дозволить. Правда ж, пані Олю? Ви ж не виженете на ніч бідного сироту з хати? А я скажу, хай тато тобі одежину яку збере. Мо, курку заріже, кавалок сала та з десяток яєць покладе в сидор. Дорога ж вельми неблизька. Де Любомль, де Олика, де Мацейов, де Ковель, а де аж той Холмза самим Бугом.
Тітка Маряна боялася, щоб Вишнецькі не розповіли Мандриці про Тимоша. Хтозна, що вони наговорять про нього і чи не передумає пан після того допомагати Тимошевому братові. А Левко з жахом думав, як кричатиме тато, як люто буде трощити все у хаті, коли дізнається, що він не послухався і таки пішов до їхніх заклятих ворогів. Та він же прокляне його! Яка вже там курка! Який там кавалок сала в дорогу! Тепер йому взагалі немає вороття додому. Ну що ж Якось він і без сидора обійдеться. Авжеж, обійдеться.
Хай там що, а він поїде з цим чоловіком.
5
Отож, жили собі дві подругиВіра і Регіна.
Подругами їх зробила фабрика з виробництва штучних тканин. Якби не вона, то їхні стежки, ймовірно, ніколи б і не перетнулися, бо до того часу пролягали паралельно і в абсолютно різних площинах.
Звели цей всесоюзний обєкт легкої промисловості за містом, на його східній околиці, відтявши у прилеглого колгоспу майже тридцять гектарів орної землі. Верстати та всіляке інше технологічне начиння завозили з Уралу, Литви, Естонії, Грузії й Білорусі, сировину для майбутніх тканиніз Середньої Азії. Не треба було мати диплом економіста, щоб зрозуміти, що заяви про обіцяну високу ефективність, а тим більше про блискучу економічну віддачу в перспективіблеф. Якби за основу були взяті економічна доцільність і здоровий глузд, хіба став би хтось, скажімо, вагони з меланжем гнати у західноукраїнське місто за тисячі кілометрів, через весь Радянський Союз, аж із сонячного Узбекистану? І це при тому, що цього добра в самому регіоні навіть шукати не треба було б, якби захотіти знайти. Зате тепер до готової продукції, виробленої біля західного кордону великої радянської імперії, мали прилучитися майже всі республіки. Яскрава демонстрація переваг єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Беззаперечний козир дружби і співпраці народів. Іодин-нуль на користь ідеології!
Поруч із фабрикою, як гриби після рясного дощу, виросли житлові висотки, школа, дитсадок, бібліотека, ресторан, крамниці. Тільки-но запрацювали виробничі лінії, різношерстий новий мікрорайон завирував, як вавилонське стовпотворіння, щоправдаретельно сплановане і вміло спрямоване. Найвище фабричне начальство, звісно ж, було призначене Москвою. Провідних спеціалістів для налагодження процесу прислали з аналогічних підприємств Росії, переважно з Іванового та Костроми, для них це добра нагода піднятися на кілька щаблів карєрної драбини, вирости, наприклад, з помічника майстра до начальника цеху. Середню ланку заповнили фахівці з вітчизняних текстильних комбінатів, зокрема черкаського та херсонського. А робітничі місця біля прядильних і ткацьких верстатів та в підсобних приміщеннях зайняли місцеві, переважно дівчата, загітовані з віддалених поліських сіл.
Кожна з цих категорій прибульців зайняла свою нішу в суворій фабричній ієрархії. Для керівництва заздалегідь облаштували новозведений будинок із відповідними до начальницького статусу квартирами. Сімейним кадрам з адміністративного корпусу надали менші помешкання, декомупоки що тимчасові малосімейки. Самотнім дісталися ліжка у гуртожитках. Дівчата-робітниці й тому були раді: все-таки вирвалися із села, стали городянками, і в чергу на отримання житла їх записали, отже, рано чи пізно, квартиру таки нададуть. А якийсь час можна й потіснитися, почекати. В одній із таких холостяцьких гуртожитських кімнат, щоправда, трохи комфортнішій, бо розрахованій на двох спеціалістів, і засусідилися Віра Величко та Регіна Стоцька.
Віра влаштувалася на фабрику бухгалтером. Мала вже чималий досвід, попрацювала трохи й на текстильному підприємстві в сусідній області, тож прийняли її без проблем. Професія Регіни, як зізналася вона сусідці по кімнаті,арія із зовсім іншої опери, абсолютно не дотичної ні до легкої промисловості, ні взагалі до будь-якого виробництва. Регіна тільки-но закінчила філологічний факультет місцевого педагогічного інституту. Викладачів рідної мови і літератури у міських школаххоч греблю гати, а в село повертатися вона не хотіла. Тож вакансію секретарки в одного з новоприбулих віце-босів вважала своїм спасінням.
Урятували Регіну не знання, які вона впродовж пяти років уперто вигризала у граніті науки, а зовнішні дані, для здобуття яких дівчина не доклала жодних зусильвони їй дісталися за так, у спадок від батьків. Владлен Іванович Красков умить оцінив її модельну фігуру з розкішними формами, блискуче каштанове волосся, що загадковими хвилями спадало на плечі, повні вуста, стильну сукню з помірним декольтеякраз таким, щоб заінтригувати, але нічого дочасно не показати.
Віраповна Регінина протилежність: невисока тендітна брюнетка із зеленими очима, яка менше за все переймалася чоловіками й модою. Моду вважала мавпуванням і міщанським пережитком, не вартим того, щоб тратити на нього сили і кращі роки життя. А щодо сильної статі На цю тему вона взагалі не хотіла говоритиодин раз дуже обпеклася і тепер на холодне дмухала. Та попри те любила стрижки «під хлопчика», носила картаті сорочки і ще рідкісні на той час джинси, ігнорувала високі підбори й захоплювалася художньою літературою, подорожами та кікбоксингом. Така собі дівчина-травесті віком за тридцять.
Вірі навіть на думку не спало б порівнювати себе з Регіною, до того ж значно молодшою. Та й кому б спало? Може, саме тому Регіна і потягла її за собою на ту кляту маївку, де готувалася продемонструвати свої принади перед керівними вершками. Регіна не збиралася зупинятися на посаді секретаркиз її «червоним» дипломом, добре підвішеним язиком і зовнішніми даними можна досягти більшого. Скажімо, очолити культурний сектор у комітеті комсомолу, стати директоркою фабричного клубу або навіть завоювати профком. А чом би й ні? Не святі горщики ліплять. А для профспілкового лідера хіба потрібні якісь особливі знання? Щось організувати, внески зібрати, на зборах виступити, викликати якогось сонька на засідання профкому і пропісочити за запізненняце Регіна зуміла б. Запросто! Але спершу треба розробити план прориву, подати себе у вигідному світлі і завоювати симпатії верхівки.
Маївку, за традицією, організували після травневої демонстрації. Тільки-но закінчилася хода центральними вулицями міста, відлунали гасла, повітряні кульки злетіли у небо або ж обірваними клаптями гуми впали на асфальт, а транспаранти, плакати і портрети вождів світового пролетаріату вляглися до наступного свята у підсобках, фабричний актив дружно взяв курс на зону відпочинку, облаштовану в приміському лісі. Вище начальство поїхало в автівках і вже встигло пропустити по чарчині, коли прибув автобус із основним складом. Владлен Красков галантно подав руку Регіні, вже переодягненій у заморські фірмові «ренглери» з модним лейблом та польську вітрівку, і ковзнув поглядом по її сусідці.
А це у нас хто?
А це у нас Віра, засміялася Регіна.
Ві-іра-а-а, протягнув Красков. Яке гарне словянське імя!
А хіба Регінане гарне, Владлене Івановичу? примхливо надула губки Регіна.
Ну що ти, Регіночко. Твоє імяпросто чудо! І так тобі пасує!
Вони всілися за імпровізованими столами (звичайні дошки, покладені на підпори і застелені скатертинами), виставленими просто серед дерев, вислухали тости за міжнародну солідарність і за те, щоб жінки усіх народів носили одяг тільки з їхніх тканин, трохи випили і закусили. Регіна почувалася у компанії як риба у воді. Тим більше що компанія не скупилася на компліменти для чарівної секретарки товариша Краскова.
Віра терпіти не могла застіль і тостів. Вона непомітно висковзнула і майнула до лісу.
Припікало сонце. На деревах поблискувала ядучо-смарагдова зелень. Під ногами синіли дрібні лісові фіалки і біліли конвалії, між цвітом господаровито снувала мурашня. У повітрі аж бриніла весняна брость, щось бентежило, тривожило і стискало груди, змушувало прискорено битися серце. Вірі хотілося сміятися і плакати водночас. Може, від випитого вина. А може, весна нагадувала: пора б уже тобі, Віруню, закохатися. Ну обпеклася раз. Із ким не буває? Он скільки чоловіків навколоне всі ж вони негідники. Нагнулася, щоб зірвати конвалію.
То от де наша Любов заховалася! почулося над головою.
Підпилий Красков уже тримав білий букетик.
Я не Люба, а Віра, поправила.
Знаю, що Віра. Але хіба Віра не може бути і любовю? Він подав їй квіти. Ось, з надією! Я вже нарвав. Боже, які очі! Які очі! Я таких іще не бачив. Дозволь поцікавитися: це смарагди, сапфіри, малахіти, хризоліти чи яшма?
Ви, мабуть, на ювеліра вчилися? зіронізувала Віра.
Я ювелір людських душ. І очей, звісно ж! Він схопив її за плечі, потягнув до себе. А яка симпатична ямочка на підборідді! Готовий побитися об заклад, що за цю ямочку не одна дуель відбулася і не одне серце розбилося й розлетілося на скалки.
Та що ви таке говорите? зашарілася Віра. Які там дуелі! Які скалки! Відпустіть мене!
А ти, бачу, не дуже любиш компанії. Даремно. Я колись теж не любив. Не віриш? Чесне партійне! Чесне-пречесне! Але якщо хочеш чогось добитися у житті, без цього не обійтися. Мовчунів не люблять. Ну не люблятьі квит. Треба зустрічатися з потрібними людьми, накривати «поляни», виголошувати тости, говорити компліменти. Треба! Такі правила вищого світу. Мене моя всього навчила. Вона виросла серед таких. Та ні, не серед такихсеред вищих, значно вищих Вона така
А чого ж сьогодні з вами не приїхала? Чи компанія не тієї висоти? запитала Віра.
Компанія? Ну що ти, Віруньчик! Компанія люкс. Тільки вона ще зовсім не приїхала. Зовсім. Ну, ти мене розумієш Вона там Він махнув рукою в глибину лісу. Ще там десь
Дружина справді не поспішала переїжджати до Краскова. Може, чекала, що він тут не затримається надовго, покаже свій керівний талант і з тріумфом повернеться у рідні пенати, тільки вже на вищу посаду. А може, її лякала перспектива жити на периферії великої радянської імперії. Чогось вона зволікала, чогось чекала, десь із кимось вела якісь перемовини. А тим часом її благовірний не збирався рвати жили заради дострокового виконання чергової пятирічки і садити себе на любовну дієту. Йому вже за тридцять пять перевалило, коли ж іще вдасться пожити, як не тепер?
* * *
Раз на тиждень Віра навідувалася до його просторого, але по-холостяцьки незатишного помешкання з голими стінами. З кожним відвідуванням більше прикипала до нього. Сама незчулася, коли почала потай молитися, щоб товаришка Краскова ніколи не приїхала сюди. Сподівалася, що ось-ось, якогось благословенного дня, надійде лист, у якому Людмила Гервасіївна сповістить, що вирішила розлучитися. А чому б і ні? Їх же ніщо не звязуєдітей немає, палкого кохання також. Якби любов була, то потягнулася б жінка за чоловіком, як нитка за голкою, куди завгодно. А так Сидить собі десь премудра і практична Люська Гервасіївна й виглядає з моря погоди. Віра ж тут мусить прокрадатися вечорами до свого коханого, як партизан-підпільник на конспіративну явку. А Владлен, відчиняючи двері, кожного разу зазирає за її плечі, прислухається, оглядає східці: