Петро ЗалєвськийВеселі пригоди
МОБІЛКА
Є в наших сусідів корова. Ряба. Взагалі-то, нам з братом до неї майже ніколи не було ніякого діла. Але до пори та до часу, як-то кажуть, і особливо не мені, а Володьці. Ряба то й ряба. Ластівка, то й Ластівка. Правда, на справжню ластівку вона мало схожа. Вся поплямована, не розбереш, чого на ній більшечорного чи білого.
Бувало тільки, мчу коли на великуа вона чвалає попід тином тобі назустріч, хвостом помахує, то я, звиняйте, зверну ввічливо з дорогихто зна, що та рогата голова задумала.
Іноді корова, повертаючись надвечір з пасовиська, радісно й безтурботно забрідає в шкодуна наш город із соковитою буряковою гичкоюто її найперший «ґандж». Охо-о, було би добре, щоб ота її «хороба», як каже баба Настя, була й останньою.
А то ж ні!.. Зараз розповім. І почну все по-порядку.
Ну, про те, що після відвідин Рябою городу між моєю мамою і сусідкою, тіткою Наталкою, спалахне дуже жвава балачка, розказувати не варто. Це й так зрозуміло. Чутно їх трохи не на весь куток. Навіть і дід Сокір, що живе за чотири хати, почує все до слова в закриті вікна. Мама голосно повідомлятиме тітку про те, що її нахабна корова вкотре за літо наробила збитків, он, і кущі помідорів вимяла, не кажучи вже про потрощену кукурудзу та пострижені буряки. А сусідка, взявши руки в боки, ще голосніше і ще запальніше, аж до хрипу в голосі, стане доводити, що її мила Ластуня ніскілечки не винна, бо наш тин біля огороду поламаний, от вона й лізе. Мама ж палко переконуватиме тітку, що тин не далі, як учора, рогом потрощила їхня ряба.
Врешті-решт, від отого лементу навіть кури перестають кудахкати і насторожено дослухаються до суперечки, а особливо наш півеньзнає, куди повів своїх курочок гребтися! Не інакше, як у квітник до тітки Наталки. Правда, нині якось обійшлося, бо сусідкам на очі перната живність не потрапила. Тож зозулястий своїм «ку-ку-рі-ку» радо подав команду курям сміливо гребтися далі.
Чим ця сусідська морока закінчується, ми з Володькою достоту й не знаємо, бо нас рідко застанеш вдома. Літо ж!.. Хіба що поламаний тин так і залишиться поламаним, а Ряба через два-три дні знову потовче полуднати на нашу грядку. Норовлива!..
Більше літнього часу ми проводимо на ставку. «Пропадаємо», як-то каже баба Настя, та додає, що від нашої купілі в нас позаду може й верба вирости. Ні я, ні тим паче Володька, не ймемо віри бабиним словам. Ми вже ж майже дорослі! Он Володьці, старшому, мама купила мобілку, виканючив. Задля цього всю зиму посуд мив. Я й собі почав про телефон заїкатися, але почув категоричнемалий ще! І все тут. Обмежились для мене сонцезахисними окулярами та мячем. Бачите, Володька на ціле вухо за мене вищий. Це скільки мені ще ждати?!
А братуха таким поважним став з тією мобілкою, прямо тобі як великий начальник. Куди треба й не треба телефон з собою тягає. Знай, повісить його пасочком на шию, бейсболку на голову, а коли у мене ще й окуляри випросить! О-о!.. Як-то по телеку я чув колись не по нашомутінейджер!
Куди Володьці на пляж без мобілки, га? Дарма, що на рахунку вже давно ні копієчки, все до останньої вибовкав тижнів зо два тому. А гляди, хтось на ставку топитися буде? Володька відразу«103»! «Швидку» викличе. Безкоштовно ж!..
Або коли, Боже ж не дай, пожежа в селі? Хто перший подзвонить «101»? Володька! Герой!
Лежимо. Сонечко на полудні. Ні хмаринки тобі. Благодать!.. Тим паче менія в окулярах. А Володьці, бачу, не до медуочі жмурить. У воду полізостудитися. Чутно, з помосту бовтає.
Видко, припікає не тільки нам. Ондечки череда, відганяючи надокучливих ґедзів, наближається до ставу. Бувало, коли обідня спека стає немилосердною, то корови у воду як забредуть, тільки одні роги й видно. Знай, стоять собі непорушно. Коли ми череду пасли, я непокоївся, аби ті корови тамечки не позасиналище попадають і потопляться! І ніяка мобілка тоді не допоможе.
А Володьчин телефон справді гарний. Розкладачка називається. Відкривзакрив, відкривзакрив Лежить на братових штанях, металево на сонці виблискує. Чудо техніки!
Отут-то вже й пора про сусідську худобину згадати. І про її ще одну «хоробу». Он, сунеться, до ставка попереду череди. Схоже, спрага її не на жарт взяла. Голову вгнула, суне, неначе неповороткий корабель, і прямісінько на ті Володьчині штани. Та хай, невже не обійде Я знічевя травинку до рота взяв, в зубах перекидаю. Руки за потилицю, а ногу на ногухай і пяти по черзі позагоряють. Красота!.. Дивлюсь, ряба худобина зупинилася та братовими штанами зацікавилась. Чого б то? Ніздрями винюхує, язиком ме #180; лькнула Тю-ю!.. Та відігнати не завадить. Лінь мені підніматися, тож пожбурив по ній чим бачив, лежачи. Тобто Володьчиним кедомщо під руку втрапило, те й полетіло.
Корова відсахнулась від лівого аж тоді, коли він їй поцілив по правому вусі. Ряба брикнула, затим глянула на мене, сказала своє голосне і тільки їй одній зрозуміле «му-у..». Аж раптом! Раптом!.. До мене докотилася жахлива думка. Я підскочив, наче ошпарений!.. Телефон! Це ж вона, осоружна скотина, де б не йшла, підбирає до рота усе блискуче. «Ото вже манора така», теж бабине слівце. Чи обгортка, чи пакет целофановийкорова знай, затягує в їх до себе, наче тунель засмоктує потяга. І мобілочку, розкладачку, ряба утягнула те-е-еж
А-а-а!.. задрижав у мені рваними струнами розпач, а Володька від мого крику навіть не вискочив, а вилетів із води на берег, яко жагуча стріла. Спочатку братуха не второпав, що воно й до чого, та потім! Потім!.. Що тут зчинилось!.. Не знаю, як і описати вам ті пекельні хвилини невимовного братового нещастя, лишень скажу, що Володька був ладен корові й під хвоста зазиратиа гляди, звідти телефон випаде? Не випав
А Ряба глибоким коровячим поглядом лише байдуже спостерігала за незрозумілою метушнею та ніяк не могла второпати, чого це братуха так знагла вибрикує довкола її плямистої фізіономії, лементує, крутиться, наче ґедзь і хапається від розпачі руками за чуприну. Ця незрозуміла вистава їй швидко набридла і вона, махнувши хвосом, спокійненько побрела у воду.
А Володька? Він знову миє посуд. В нього ще ці-і-ілий рік попереду. До нової мобілки.
ПОЖЕЖА
Дочекався таки Володька нової мобілки. Правда, не цілий рік нудився. Менше. На Паску вже була. Нова, чорна, гарна. З ліхтариком. Екран великий, триста кольорів. Супер! До компа можна підключати, і до того, як же його, принтера. Ну, в нас ні першого, ні другого ще нема. Буде!.. Головнеклянчити треба, уміючи. Не так, щоб ото без усякого толку маму щодня за спідницю смикати. Купи та купи Нічого з цього не вийде. Факт!
Треба нагадувати начебто ненароком, майже випадково, і ні в якому разі не наслинювати, бо
Цитьте, я сказала! Аби так до роботи!
І все. Надія на компютер тане в мареві незбутніх мрій та потрапляє разом зі зрадливими слізьми до носа, який починає підступно сьорбати.
Хе, я цю школу вже пройшов!..
А от коли про людське, а вірнішепро мамине око увесь вечір туманієш над задачкою, та силкуючись зобразити розумне і благоговійно-натхненне ангельське личко, безпристрасно підкинеш:
А Ромка на своєму задачки складає, а він йому підказуєі легесенько так, компю-ю-тер
Важливо, щоб і Володька приєднався:
А в компі є така програма, що й помилки виправляє!..
Мама промовчить, а я ж знаюподіяло, достеменно подіяло! Невже ж вона проти, щоб її дітки краще вчились?.. І так день за днем. Хитренько. У середу нагадали, в четверні-ні. Аж у пятницю. Не щодня! В нас графік. Правда, Володька не особливо в той успіх вірить. А я знаювода камінь точить. Якщо вміючи. Задля того я мамі про ніякі телефончики й не нагадую. Потерплю
Братуха ж після того, як сусідська корова мобілку усмоктала, заспокоїтись ніяк не міг. Снив телефоном і марив. Днів зо три, памятаю, як темна ніч ходив. І не їв, і не спав. А потім таки придумав. Голова! В агрофірму найнявся. Аж до кінця літа телят пас. Та копієчку до копієчки А ще ж хрещений трохи доклав на іменини, бабусяна Різдво та на Паску Купив таки!..
Телефон уже на ставок не бере. Ні-ні! На вулицю з мобілкою?! Та ви що? І не потикається. Тільки в хаті. Строго. Навіть мені до рук не дає. Каже, береженого й бог береже. Не інакше, як бабине. Щоб телефон, бува, ніхто лишній до рук не ухопив, замість дзвінка-мелодії вібрацію увімкнув: мобілка підскакує, мов жива, та екраном підморгує. Клас!
І постійно схованки для апарату міняє. То, знаю, клав у тумбочку, в шухляду. Надійно. Проте не вихідне вловити, коли Ромка, друзяка, дзвонить. То ховав поміж келихів у сервантічутно, як дзижчить. Та Володька поспіхом телефон ухопив, що й фужер ненароком «пожужжав» на підлогу. Та на друзки. Не те
Отак братуха з десяток їх перебрав, тих тайників. Та останній сховок для мобілки він таки вдало підшукав. У баби Насті в кімнаті. На столі. То єдине, скажу вам, місце в нашому будинку, де завжди тихо й спокійноніхто не гасає, не верещить, не горлопанить, і по диванах не скаче. І бабуся телефонією не інтересується зовсім. Володька, звісно, хвалився їй чудо-апаратом, й те показував, та на те натискав, і музику їй через навушники А бабуся, знай собі, посміхнеться та рукою махне, ви, мовляв, молоді, вам у тую коробочку й заглядати. Вона й не відала, до пори, до часу, як-то кажуть, що її кімната, а точніше, стілто вже не просто стіл, а таємне інформаційно-звязкове відділення її старшого онучка, Володьки.
Ось і заразсидимо собі на лавочці, сонечко по тімячку талапає, а Володька, знай, безперестанку з двору в хату, з двору в хату, туди-сюдичи нема повідомлення на бабиному столі. От морока!..
Це в обід. А надвечір, ближче до ночі, здійнявся вітер, вулицею пилюгу погнав. Світу не видно. Ураган!.. Небо потемніло, гуркотіти почало. А потім як лине-е!.. Наче з відра. Блискає, гримить!.. Ми відразу в хату. Поки добігли, то й підмокнути встигли. Як тільки переодяглися, так і вечеря поспіла. Ми по пиріжечку, по другому А на вулиці рве!.. Шматує!.. Щойно добрались до молока, як світло поблимало та й погасло. Дожовували вечерю при каганцеві, якого бабуся нашвидку приліпила на сірникову коробку, іспати! Стра-а-шно
Хоч би яку свічечку в спальню, га? Краєм ока побачив, що бабця каганець до своєї кімнати понесла. І вона боїться!.. Ги-ги Я й рота розкрив, щоб маму погукати, неси, мовляв, свічку! Та Володька на мене цитьнувтеж мені козаки. Та все село сміятись буде, коли прочує. Хай уже бабусі страшно, а нам?.. Парубота. З тим і поснули. Хоча я ще довгенько бачив відблиски бабусиного каганця на стелі
А вже вранці від нічної бурі на небі й сліду не залишилось. Сонечко крізь вікно таке чисте, таке вмите. Кожна краплинка на листі самоцвітами сяє. Ми ще й на вулицю не виходили, як Володька відразу до мобілкиа гляди, дзвонив хто? Я солодко потягувався, коли з бабусиної кімнати донісся якийсь лемент. Дивина. Чого не бувало, того не бувало. Я схопився на ноги.
Та хіба я її в руки брала? бабуся стривожено розводила руками, я її й не бачила, тієї коробочки
А де вона? Де?! братуха несамовито гасав по кімнаті, певно ж, у пошуках зниклої мобілки. Бачу, на шафі вже побував, під ліжко поліз
Куди ж вона могла подітись?
Хіба злодії які були, підкинув я свою версію.
Еге, стару бабу прийшли вкрасти! бабуся недовірливо знизала плечима, та кому я треба? У вікно не пролізла, то вони ваш телефон винесли!
Слухай, я знайшов брата під ліжком, а може ти її переховав куди? Та забув?
Ні, вона тут, тут була, на столі! І нема! в голосі Володьки бринів відчай.
Я й собі почав озиратися. І справдіне голка ж вона! Підійшов до столу. Там тільки годинник, недогарок свічки та бабусин великий кухоль з водою. Літровий.
На столі уже шукав! Володька нарешті вибрався з-під ліжка.
Гм я тільки знайшовся мугикнути у відповідь. І раптом мій погляд зовсім випадково впав на бабину чашку. Що це там у ній? Чорніє наче О-о Моб Мобілка!.. Втопилась!
Володьку наче оса гризонула:
Як?! Бабо! він миттю витяг зчорнілий мокрий апарат.
Бабуся й сама від подиву аж рота відкрила. Потім, здається, до неї щось-таки почало доходити:
То ж поночі
Що? це вже я, бо Володька онімів.
Думала, недогарок. На сірниках
А для чого він вам? Вночі, щоб у воду
Бабі Насті, бачу, теж невимовно жаль мобілки, а ще більшеВолодьку.
Тож гадала спросоння, діточки, що свічка не погасла. Аби не затліло Ой, лишенько, вона витерла очі кінчиком хустини, Може, ще висохне?
Володька на ті слова тільки махнув у відчаї рукою, а бабуся продовжила:я з пенсії вже вам, нову Руку до столу протягла, аби не вставати. Та у воду її. А то ж воно блимало! Той, як він, ваш
Екран! прорвало братуху.
Він вилетів з кімнати. Я знайшов його аж в кінці городу. Володька сидів на старому стовбурі, обхопивши руками голову. Його плечі здригались. Я сів поруч.
Ну, ти, Володько, не ображайсь на бабу. Вона ж не хотіла.
И-и-и!.. братів розпач вирвався назовні.
Не таланить тобі з телефонами. Та кинь лихом об землю, не моє, а бабине, давай краще про компютер думати.
А хіба не правда, га? Його ж бо ні корова не проковтне, ні в кухлі втопити не можна. Бо великий! Ет
КОМПИ ТА ЛОМИ
1. Мобілка
Купила ж таки!.. Купила! Вимолили. Переконали. І оте мамине «А ти зна-а-єш, скільки воно коштує?» залишилось в далекому минулому. Знаю. Два кабани. Правда, ми з Володькою і до шкаворочок не байдужі. Але заради такого святого ді-і-ла Поїхали наші годки з перекупниками в один бік, а ми з грошимав другий. У районтам є спеціальний компютерний магазин. І Ромка теж з нами зголосився. Як же без ньоговін же той, як його, юзер! Так себе завжди й називає. І ми такі будемо. Нарешті Комп! Якому телефону й зрівнятися?!
А в магазинітого добра-а! Повно. Хоч греблю гати, як-то казала баба Настя. Отож повитріщались ми з братухою на ті компютери, як барани на нові ворота. Мама з продавцем розмову завела, а Ромка в темних окулярах, знай собі, поважно походжає між тими блискучими ящиками та наклейки мацає. До якихось цифр та англійських написів придивляється. Спец! Хе-хе
Нам би такий, для задачок, рішати долинув до мого правого вуха мамин голос.
Ти чув? «народився» Ромка біля мого вуха, не беріть такого!
Я тільки було розкрив рота, щоб перепитати нашого спеца, а якого ж потрібно, та мою увагу привернула відповідь продавця:ну-у, в нас є офісний варіант він повів маму до прилавка.
Почувши таке запаморочливе словечко, мені відразу перехотілось слухати нашого порадника. Теж мені!.. Знавець.
То ж офіс! Не просто так!.. я гаряче зашепотів Ромці.Круто.
Угу! додав братуха, не що-небудь!.. супер!
Ет, махнув рукою Ромка, робіть, що хочете! Вам кажи-не-кажи Телепні!..
Ми в моменті стали як два сірники. Щоб так не в магазині, а вдома, то вже би й палахкотіло. Зада-а-чки вони рішатимуть! Хотів би я бачити, докинув через плече Ромка.
А що?! це в нас вискочило одночасно.
Математики знайшлися! А в ігри? До мене? додав жару юзер.
Чого б-то?
Бо треба купувати домашній. Ромка багатозначно постукав пальцем по своєму лобі,до-маш-ній!.. для більшої дохідливості останнє він запустив по складах.
Але ж «офіс, офіс!», як звучить, га?
Дивлюся, а тим часом продавець мамі якісь диски підсовує. Не інакше, як з тими задачами. Угу. Або вправи. З англійської.
То що, берете?
Мама у відповідь ствердно кивнула головою. Офіснаш!
А послугами програміста користуватись будете?
Мама, ясна річ, останнього не зрозуміла:
Якого ще програміста?
Продавець чемно посміхнувся:
Розумієте, офіснийпустий. Туди потрібно
Як це пустий? продавцеві слова збили її з пантелику. Так само, як і нас.
За що ж такі гроші?! обурилась мама. Митеж. Де це видано, щоб за порожнього ящика скільки вгатити? Лише, чую, один Ромка захихикав. Ти ба, вража душа. Тут хоч плач, а йому смішно!..
Ні, я про те, що в ньому не встановлена операційна система якомога спокійніше повідомив продавець. Потрібно програміста. Щоб із ішого носія За окрему плату.
То так би й говорили, що на ціннику одне, а насправдіінше!.. з цими словами мама повернулась до нас:ходімо! Іншим разом купимо! І не тут!
Ну ма-а ми відчайдушно зарепетували в один голос: повертатися впорожні ніяк не входило в наші грандіозні плани.
З такого шокового стану нас вивів голос продавця, як соломинка потопаючому:
Заспокойтесь, будь-ласка. Жіночко, вам зовсім не обовязково наймати програміста. Може, у вас є знайомі, які допомогли б вам з операційкою. Ось і все