19.30
Під самим дахом, над останніми рядами, сидять сонні голуби, які вже звикли до поразок нашої команди, і сонно туркочуть, живуть собі, нікому не заважають, прикольні мокрі зграї, але ось Собака слухає їх крізь сон, вони йому зявляються в його алкогольній прострації й витягують його звідти. Знаєте, такий дивний стан, коли ти одним оком бачиш світло попереду, а другим, як би це пояснити, другим ти бачиш те, що можна, мабуть, назвати іншим боком світла, ну, ви розумієте. Одним словом, коли тобі водночас показують дуже багато, але ти в такому стані, що побачити вже нічого не можеш. Та й не хочеш. Тому Собака сповзає на цементну долівку й починає відповзати в напрямку проходу, давлячи своїми змученими грудьми соняшникову лушпайку, недопалки й лотерейні квитки. Підповзає до проходу, зводиться на ноги й нерішуче суне вгору, до останнього ряду, чіпляється там за металеве кріплення й обвисає на ньому зовсім без сил не впасти на трибуну й не придавити вболівальників яких-небудь. «Якщо впадеш, потрібно буде вибачатися, спілкуватися з кимось, щось говорити, і тоді всі відразу відчують, як погано в тебе пахне з рота, й відразу здогадаються, що ти пив. Так що головне ні з ким не розмовляти й ні до кого не звертатися, а якщо впадеш обовязково з тобою хто-небудь заговорить, не відкрутишся. Потім скажуть, що в тебе так із рота погано пахне. Точно внюхають, тільки почнуть говорити. Навіть якщо відвернутися й говорити вбік усе одно внюхають. Хіба що сильно відвернутися й так говорити». «Що говорити? Що потрібно говорити, щоб вони не дізналися? Що я повинен сказати?» «Скоріше, а то помітять. Скажуть що-небудь». «Що скажуть?» «Скажуть: чому мовчиш? Не кричиш?» «Чому я не кричу? Потрібно кричати, інакше вони помітять, що в мене погано пахне з рота. Скажуть, що в мене погано пахне з рота, тому що я не кричу, або подумають, що я пяний, бо я не кричу. Що я маю кричати? Що я маю кричати? Ну що, що я маю кричати? Треба спитатись у кого-небудь. Треба відвернутися й спитати або відвернутися й закричати, тоді ніхто нічого не помітить. Однаково не помітять такий шум стоїть. Добре, я крикну щось убік. Ніхто не почує, як у мене погано пахне з рота, але всі помітять, що я кричу. Значить, я не пяний. Нормально. Це я нормально придумав. Тільки що крикнути? Ну, що ж мені крикнути? Що вони всі кричать?» «Про суддю». «Про суддю тільки крикнути вбік, щоб не почули і щоб помітили. Якось так потрібно крикнути й обовязково про суддю, тоді буде нормально» і тут наш форвард вивалюється сам на сам із воротарем і бє, просто хуячить з усієї сили, кілька тисяч мокрих уболівальників завмирають, затамовують, можна сказати, подих, і тут за їхніми спинами у вологій тиші розпачливо лунає:
Еееееееееееееееей!!! Тииииииииииииииииииии-иииииии!!!!!!!!!!!!!!!!!
І мокрі вболівальники в ближніх секторах зачаровано повертають голови й бачать там Собаку Павлова, старого доброго Собаку Павлова, якого тут знає кожен собака, себто кожен сержант із рацією, він зовсім знеможено обвисає навколо залізного кріплення, повернувшись до трибун назовімо це спиною, і протяжно виє кудись у нікуди, чи як це назвати.
19.45
«Чому? Тому що ти не просто якийсь мудак, котрий змирився із існуючим несправедливим станом речей і з повсякденними найобками з його боку. Тому що ти не збираєшся до кінця своїх днів вгризатися в чиєсь горло за розфасовану ними хавку. Тому що ти, урешті-решт, маєш що сказати, якщо б тебе хтось запитав про найголовніше. Так що цього вже достатньо», думає Собака. Точніше, він, звісно, у такому стані нічого подібного не думає, але якби він міг зараз думати, то, мені здається, думав би саме так. Тому він починає лізти вгору балкою, яка підпирає дах, здираючи пальцями стару зелену фарбу й засохле пташине лайно. Притискаючись до прохолодної труби, обережно тягнеться вгору, переставляючи ноги по залізній конструкції, залізає якраз понад голови сержантів, котрі про нього на якийсь час забули, понад голови всіх своїх мокрих і пяних знайомих, скільки їх тут є, понад щасливі голови Вови і Володі. Їх він і впізнає й зупиняється якраз над ними, розглядає їх згори, думає: «О як кльово, якщо простягнути руку вниз, можна обох підійняти сюди». І він тягне до них руку і щось їм говорить, навіть не помічаючи, як погано в нього пахне з рота. І тут наші вколочують мяч, і мокрі горлянки ревуть «Вау-у-у-у-у!!! Вау-у-у-у-у!!!» ревуть вони, і від цього реву сотні й тисячі сонних голубів зриваються зі сну й вилітають, мов снаряди, зі своїх сідал, устелених пірям, землею і лотерейними квитками, вилітають хвилею під мокре небо, і ця хвиля бється об Собаку Павлова, і той не втримується і летить униз, пролітає свої кілька метрів і смачно ляпається на лаву, поряд із Вовою і Володею. Ті врешті згадують про свого товариша, повертаються до нього й бачать його поруч, як і має бути.
О, Собака! кричить Вова.
Собако, ми забили! кричить Володя.
Здорово, говорить Собака й посміхається. Уперше за останні три дні, до речі.
19.5008.00
Вова і Володя не наважуються показати свої документи, тому до госпіталізованого Собаки їх не пускають. Вони пояснюють, що друзі, навіть родичі йому, далекі, та все-таки родичі. Але їм говорять, що таких родичів, як Собака, соромитися треба, і вкладають його пяного й сонного на ноші, а по тому запихають до «швидкої». Чомусь вони всі думають, що Собака саме травмований, а не пяний. Це його й рятує його не вбивають на місці, як цього вимагають інструкції поводження сержантів, старшин і мічманів при героїчній охороні спортивних комплексів та місць масового відпочинку трудящих під час проведення там футбольних матчів, політичних мітингів та інших фізкультурно-просвітницьких шабашів. Якийсь сердобольний сержант навіть підходить до водія «швидкої», записує його координати, лишає йому номер свого робочого телефону і наказує негайно мчати важкопораненого Собаку, а завтра, якщо нічого серйозного не станеться, привезти його залатане тіло до них у відділок для подальших лабораторних дослідів, там вони і зясують, що це за Гагарін наїбнувся їм на голови. Водій віддає честь, ну ви розумієте, про що я, і «швидка» зникає за зеленими ворітьми стадіону, розганяючи своїми сиренами мокрих уболівальників, у чиєму веселому вирі губляться і Вова з Володею оскільки перемога передбачає гуртування й радісну колективну масу, салюти і злагоджений хоровий спів, і тільки поразка, гірка особиста поразка, не передбачає нічого, крім пяних санітарів і апарату штучного дихання, який, до того ж, і не працює, точніше ні він працює, але ніхто не знає як.
До ранку Собака обригує всі простирадла, якими його було обгорнуто, і викликає різку відразу з боку медичного персоналу. Чергові медсестри намагаються кудись додзвонитися, знайти тих далеких родичів, котрі хотіли цю наволоч забрати ще там на стадіоні, але номера телефону ніхто не знає. У Собаки з усіх документів знаходять лише ветеранське посвідчення, видане на імя Павлової Віри Наумівни. Усі розглядають це посвідчення потріпане та обгоріле по краях, але Собака, хоч ти вбий, на Павлову Віру Наумівну не тягне. Вони про всяк випадок ще дивляться по картотеці і з подивом зясовують, що, згідно з їхніми записами, ця сама Віра Наумівна ще три з половиною роки тому Богу душу віддала. «Але в цих картотеках таке трапляється», говорить старша чергова медсестра. Повністю прийняти, що перед нею таки не Павлова Віра Наумівна, а якийсь неідентифікований уйобок, вона відмовляється. Тож на ранок вони видзвонюють водія зі «швидкої». Той щойно відпрацював зміну і з цього приводу цілу ніч пив, тому про Собаку зрозумів не відразу. Сказав, що ніякої такої Віри Наумівни він учора зі стадіону не привозив, божився, що одружений і що з дружиною в них усе гаразд, навіть секс інколи буває, коли він не на зміні, ну, але врешті зрозумів, про що йдеться, й видав медсестрам номер телефону сержанта, який цікавився вчора подальшою долею підібраного ним Собаки.
Медсестри кидаються телефонувати сержантові, говорять, що, мовляв, біда, товаришу сержанте, у нас тут лежить обриганий недоносок. «Який-який?» з ранковою бадьоринкою в голосі перепитує сержант і тут-таки починає записувати. «Записую, каже він, об-ри-га-ний, ну-ну?» «Ось, продовжують медсестри, мало того, що обриганий, так він ще й без паспорта». «Так-так-так, відповідає на це сержант, не так швидко ма-ло-то-го-що-об-ри-г Слухайте, раптом питає він, ну, а мені то що, може, в нього струс мозку?» «Немає в нього, кажуть сестри, ні струсу, ні мозку, він узагалі якийсь дезертир, ходить з чужими документами». «Ага, радіє сержант, з чужими». «Ще й обригав нам тут усе», не можуть заспокоїтися сестри. «Ну, ладно, суворо говорить сержант, тягніть-но його до нас, але скоріше, у мене о девятій зміна закінчується, а напарник мій із ним тягатися навряд чи захоче у нього тиск». «Ясно, кажуть сестри, тиск».
Вони тут-таки викликають чергового водія. «Забирай, говорять йому, цю наволоч, яка нам тут усе обригала, і вези його в Київський роведе, у нього там якийсь непорядок із документами». «Ага, відповідає водій, ось зараз усе кину й повезу вашу наволоч виправляти документи, може, його ще в загс відвезти? Робити мені немає чого». Він щойно заступив на зміну, і робити йому справді немає чого. «Ти не вийобуйся, говорить йому старша чергова медсестра, зміна якої якраз закінчується, відвезеш його, і відразу назад, у нас тут ще роботи море». «Ну да, огризається водій, чорне море». І, гидливо взявши під руку ослаблого та деморалізованого Собаку, веде його вниз, відчиняє задні дверцята «швидкої»: «Залізай, каже Собаці, сідай он на ноші, а краще ляж, а то впадеш на повороті, розібєш скло яке-небудь, або поріжешся, або фарбу перевернеш». «Яку фарбу?» перепитує Собака. «Яку-небудь, відповідає водій, лягай-но». «Може, я посиджу?» боязко питає Собака. «Ти тільки не вийобуйся», говорить йому водій і сідає за кермо. Собака пробує лягти, але йому відразу ж стає погано, і він починає ригати на ноші, на стіни, на якусь фарбу, ну, ви розумієте. Водій у відчаї гальмує, біжить до задніх дверей, відчиняє їх, отримує свою порцію його ригачок, і викидає напівохололого Собаку на вранішній харківський асфальт, і, вже лаючись на чому світ стоїть, повертається назад до лікарні, де на нього, якщо сказати по правді, ніхто особливо й не чекає.
Вступ2
9.00
Знаєте, що найгірше, я не знав, що їх там двоє. Одна на балконі була.
Ну.
Ну, я зайшов, а вона там одна. Я ж не знав, розумієте? І вона лежить майже повністю роздягнена, там якісь трусики, бюстгальтери.
Що кілька бюстгальтерів?
Ні, ну, просто різна білизна.
Як це?
Ну, різного кольору все, розумієте?
Навіть говорити про це не хочу.
Я ж кажу. Я взагалі не люблю білизну. Жіночу, мається на увазі.
Ну, ясно.
Коротше, я бачу, вона вгашена, ну, теж починаю роздягатися. А я ж не знав, що вони вже зранку. Вони там, значить, спочатку наковтались якоїсь гидоти, а потім водярою залили, уявляєте? Суки пяні. А я стою, і в мене ерекція.
Нічого собі.
А тут ця сука з балкона виходить, ну друга. Лякається, звичайно.
Ясно
Та, що в кімнаті, нічого, уже звикла, мабуть.
До чого?
До мене. Вона мене такого вже бачила, ну, з ерекцією.
Завал.
Я ж кажу. А та, котра на балконі, уже вгашена, ви розумієте, вони зранку пили, суки. Я жінкам узагалі заборонив би пити. Ви розумієте, про що я?
Да, баби. У мене сусід є, так він зранку виходить і бере літри два водяри.
Два літри?
Серйозно.
Про це навіть думати неприємно.
Я його питаю на хуя тобі, мужик, два літри? Ти ж не випєш. А він знаєте, що каже?
Що?
Я, каже, коли випю, ну, там перший пузир, уже боюсь кудись виходити. А випити хочу, не можу зупинитись.
Серйозно?
А хулі він боїться?
Ну, не знаю, страшно йому. Стрьом починається від водяри. А випити хочеться. Ну, він і бере відразу два літри. Сидить і квасить.
Ну, зажди, роздушить він пузир, роздушить другий, та хрін із ним випє він усе. А далі?
Що далі?
Ну, випити ж і далі хочеться?
Хочеться.
Але вийти ж страшно?
Ні, ні фіга, там, розумієте, така система він коли випиває свої два літри
Два літри!
ну, два літри, його перемикає, і йому вже не страшно.
Серйозно?
Я сам бачив.
Ну, а як йому?
Що значить як?
Ну, як йому, якщо не страшно?
Йому похуй.
І що?
Ну, і він далі валить за водярою. Падає, а йде.
Да
Ну, ще б. А ти кажеш ерекція.
Що ерекція?
Ти кажеш ерекція.
Ну, ерекція.
І що?
Нічого. Ну, стою я з цією своєю ерекцією.
Завал
Ну.
І тут входить ця пяна сука з балкона, уявляєте?
Я цього не уявляю.
Ну, і бачить мене. І, значить, думає що це за мудак сюди припхався й тут стоїть.
Що стоїть?
Стоїть, каже.
Мабуть, думає вона, сусід, прийшов потрахатись. І, значить, хапає порожній фугас з-під шампанського й запускає мені прямо в череп.
А ти?
Ну, я знепритомнів. Упав, значить, у крові весь. А ця сука пяна, уяви, підбігає до іншої й давай її будити, уставай, говорить, треба його, ну, себто мене, вязати. І вона встає, прикинь, і вони мене вяжуть простирадлами по руках і ногах.
Так вона ж тебе знала, ну та, інша.
Та вони вгашені обидві зранку, суки, я ж кажу! Вони якоїсь фігні нажерлися, а потім ще водяра. Як та сука з балкона назад потрапила не уявляю. Вони одна одну вже не впізнавали.
Ну?
І, значить, вяжуть мене й затягують у ванну, кинули й пішли спати.
Да
А зранку, значить, одна з них, та, що з балкона вийшла, ясна річ, уже нічого не памятає й попхалась у ванну митися. Причому, тварина, світла не вмикає, навпомацки лізе. Залазить, значить, до ванни, а там я
Водка, ти розумієш, вона жінок глушить, вони як риби стають.
Я колись контролерку в трамваї зустрів, так вона зі своїм компостером ходила.
Не пизди.
Що не пизди? Серйозно іде баба, пяна сто пудів, я їй свій талончик даю, а вона звідкись із кишені дістає компостер, уявляєте?
Свій компостер, мабуть, прикольно мати.
Точно.
Да
Я пробував колись зняти в трамваї. Уночі якраз їхав, нікого не було, ну, я давай його виламувати, розпоров руку, уявляєте, кров тече на всі боки, а тут контролери заходять.
Суки.
Ну, і зразу до мене, в принципі, я там сам їхав, більше нікого. На хуя, кажуть, компостер ламаєш.
А ти?
Що я? Кажу, не ламаю я нічого, хотів, кажу, талончик прокомпостувати, а ваш траханий компостер мені руку зажував. О, кажу дивіться.
Круто.
Да
Какао, неповороткий і спітнілий, у цій компанії на загал добре почувається. Маленька кімнатка, де вони сидять, наскрізь прокурена й пропахла кавою. Чашок на всіх не вистачає, вони пускають по колу першу каву, потім другу, передають з рук в руки, потім передають шматки білого хліба, після години перебування в цій кімнаті їхній одяг, і їхнє волосся, і вони самі пахнуть тютюном і хлібом, хлібом навіть більше. Какао витирає рукавом спітніле чоло. «Ти що, сміються всі, Какао, це ж твій вихідний костюм». «Нічого, Какао червоніє, не страшно, виперу». «Ну да, сміються всі далі, ти вже другий рік обіцяєш, бери хліб». Какао бере з рук друзів свіжий білий хліб і далі слухає байки, він готовий бути з ними хоч весь час, йому з ними добре, ділять разом із ним хліб і цигарки, і головне його ніхто не проганяє. А в наш час ти ще пошукай компанію, яка терпітиме тебе кілька днів у твоєму пісочному костюмі, який ти не переш уже другий рік, якщо не третій.
Какао дещо затовстий для цієї компанії й у своєму костюмі виглядає стрьомно, але костюм йому подобається. Не знаю, де такі костюми продаються. Какао його десь таки знайшов і вважає, що костюм стильний. Він поведений на таких штуках. Какао чи не єдиний із моїх знайомих ходить до перукарні, користується якимось підарським гелем, навіть голиться час від часу, хоча на користь йому це не йде. Їх набилося в кімнату чоловік шість, сидять і слухають Малого Чака Бері. Той розповідає, як він святкував свій день народження. Історія всім подобається. Какао слухає з відкритим ротом, йому особливо сподобалося про білизну різних кольорів, він пробує собі це уявити, але не може. Малий Чак Бері натомість пускає по колу ще одну папіросу й раптом говорить: «Какао, розкажи ти що-небудь». Усі погоджуються: «Ну, Какао, розкажи нам що-небудь, що ти сидиш мовчиш, нам теж цікаво, давай, розкажи нам що-небудь, о розкажи нам про своїх баб, усі сміються. Какао, кричать, розкажи нам про своїх баб». Какао знічується, він усе ж таки почувається не зовсім упевнено. Вони команда, а він так просто зайшов до них у гості, але йти геть йому не хочеться, тому він думає, що розповісти, так, щоб воно було про баб. Про баб. Баб він бачить переважно по телевізору. Може, їм про телевізор розказати?
До кімнати вбігає хтось із адміністрації. «Усе, кричить, ходім, ходім, скоріше, час починати». І вони починають підійматися й виповзають у коридор, ідуть вервечкою, одне за одним, дожовуючи хліб, добиваючи папіроси. Какао тягнеться за ними. Вони переходять якимись закамарками, усюди стоять щити з агітацією, на стінах висять вогнегасники, нарешті виходять на світло, хтось повертається до Какао й каже: «Друже, почекай нас тут, добре? Ми недовго». «А скільки це триватиме?» питає Какао. «Та пару годин, може, трішки довше, сядь он під стінкою і почекай». «А можна я послухаю?» не хочеться йому позбутися товариства. «Послухай, говорить хтось, послухай, але, в принципі, тут не дуже цікаво так, хуйня повна». Какао лишається тільки повірити їм на слово.