Зал забитий, зібралося понад дві тисячі чоловік. Хто прийшов пізніше стоять у проходах, штовхаються під сценою, публіка стрьомна студенти, пенсіонери, військові, інваліди, інвалідів особливо багато, ну, це зрозуміло, є навіть бізнесмени, у костюмах ядучих кольорів, ну й так далі. Коли вони виходять, зал радісно вибухає, інваліди починають кричати якісь свої мантри, їм махають руками, посміхаються, навіть пара букетів полетіла на сцену. Вони виходять і не поспішаючи беруть до рук інструменти, підключаються, хтось щось показує звуковикам, мовляв, дайте мене більше, хтось відкриває пляшку з мінералкою. Народ і далі скандує, улаштовуючи собі невеличке свято, але вони не надто на це ведуться. Усі розуміють, у чому тут річ, хто тут насправді головний і чим все це закінчиться. І коли розігріті інваліди починають співати хором і на них уже майже ніхто не зважає, зявляється він -
10.00
преподобний Джонсон-і-Джонсон, сонце на затуманеному небосхилі нового американського проповідництва, зірка найбільш масових приходів на всьому Західному узбережжі, лідер Церкви Ісуса (обєднаної), поп-стар, який вправляє мізки всім, хто цього прагне й хто прийшов до нього цього літнього дощового ранку, просто посеред тижня. Преподобний Джонсон-і-Джонсон плювати хоче на всі ці умовності, він не старовір який-небудь, аби відправляти свої служби лише по вихідних, що за гівно, говорить він, що за старообрядне гівно, і всі з ним погоджуються. Він приїхав до міста пару тижнів тому, принаймні так написано у прес-релізі, який роздають усім на вході, винайняв кіноконцертний зал на місяць уперед, набрав музикантів і ось уже четвертий день їбошиться тут, проповідуючи аборигенам слово Боже. Аборигенів набивається щоразу більше. Преподобний має фантастичних агентів, усі міські газети ще за місяць до його приїзду почали про цей приїзд писати, листівки з його усміхненим американським їблом роздавалися на заводах, базарах і в банках. У перший же день по приїзду він дав інтервю на найпопулярнішому міському тіві і, на превелике здивування глядацької аудиторії, навіть говорив більш-менш пристойною державною мовою, набираючи триочкові просто на порожньому місці, говорив, що має місцеве коріння, але загалом є васпом, себто стовідсотковим білим із Техасу. Не дивно, що преподобного обговорювало ціле місто. Під час першої проповіді в залі було кілька телекамер. Усі більш-менш оперативні канали вважали за доцільне сказати, що перша проповідь преподобного Джонсона-і-Джонсона, про яку так довго говорили більшовики, відбулася, усе кльово, дорогі харківяни, ви просто мусите це побачити, тим більше вхід халявний, плюс усім роздають безкоштовні календарики з фізією преподобного, служби проходитимуть щодня до кінця червня, початок о десятій, тринадцятій та сімнадцятій нуль-нуль, без вихідних.
І ось уже четвертий день поспіль він стриже купони, виголошуючи по три проповіді на день. У нього тут уже свої фанати. Вони віддано реагують на кожне сопливе схлипування преподобного, перекладене для них якоюсь тіткою в сірому офіційному костюмі, яка працює в преподобного перекладачкою і яка його, здається, не розуміє, у всякому разі перекладає вона що попало, а самому преподобному, очевидно, просто в падло її корегувати. Очевидно, одкровення Боже накриває його з головою, його просто пре під час проповіді, на нього навіть почали ходити планові. Вони по-своєму розуміють старого, це ніби така всесвітня солідарність усіх обковбашених придурків, яким у той чи інший спосіб, кожному по-своєму звичайно, відкриваються Божі таємниці, ось їх разом і пре, а тут іще й музика звучить.
Музику грають саме вони, преподобний провів серед них ретельний кастинг, вибрав в основному студентів консерваторії, лише Малий Чак Бері походив із панків, його преподобний узяв за почуття ритму. Загалом для нього освіта не була визначальною, головне, щоб вони добре виглядали на сцені, ну, там жодних євреїв, жодних монголів, у жодному разі не чорні, коротше, справжній фашистський виродок, але народу подобається.
Преподобний накручує себе в гримерці, ковтає якісь пігулки, пє багато кави без кофеїну і голосно рецитує щось із «голі байбла», примушуючи перекладачку повторювати. Перекладачка понуро мовчить. Преподобного це заводить іще більше, у нього вже перші приступи Божого одкровення, у нього це як срачка, його просто розриває, і все тут. Заходить хтось із адміністрації: «Час, говорить, час іти, народ вже чекає». Преподобний сьорбає з великої пластикової кружки свою безпонтову каву, обливає нею свою білосніжну сорочку: «Шіт, говорить, факін шіт», перекладачка пробує перекласти це чуваку з адміністрації, але той лише відмахується. «Ладно, каже преподобний, доведеться застібнутись на всі ґудзики, будемо як устриці, або як молюски, як восьминоги. Одним словом, усі ми під Богом ходимо», додає він і виходить у коридор. За лаштунками, під самою сценою, преподобний на мить зупиняється. Його увагу привертає повнуватий юнак у пісочному костюмі. «Нічого собі юнак, думає преподобний і на мить пригальмовує. Ти хто?» питає він, і в залаштункових сутінках на мить зблискує корпус його наручного годинника. Какао завмирає й на мить втрачає дар мови. «Що ж ти мовчиш? нетерпеливиться преподобний. У тебе є імя?» Какао киває своєю великою головою, але імя не називає. «Ну, ладно, утрачає преподобний рештки терпіння, велика ласка Господня, хай вона ляже й на таких їбанатів, як ти». Перекладачка хоче це перекласти, але преподобний перебиває її. «Потім-потім», каже він і йде на сцену, важко тягнучи над собою жовтого неопалимого німба.
Какао вибалушено дивиться на те місце, де стояв преподобний, довго приходить до тями й ватяними ногами йде шукати сортир. Урешті знаходить, з останніх сил відчиняє двері, уповзає всередину й починає блювати. Я давно помітив він коли нервує, коли в нього стреси чи що, він обовязково блює, просто біда якась. Коли починається сесія, до нього краще взагалі не підходити, такий чоловік. «Господи, думає Какао, о, Господи. Невже це справді я, невже це справді до мене щойно підходив цей чоловік? Не може бути, я, звичайно, знаю собі ціну, у мене гарні друзі, у мене мама в бібліотеці працює, мене в Макіївці непогано знають і в Міловому, але щоб отак! Не знаю навіть, що й подумати», думає він і знову починає блювати. Як же це, думає він, відблювавшись, це ж кому розповім не повірять. Скажуть, що ти гониш. Блін, сам собі не вірю жив, як жив, чесно робив свою справу, нікому не заважав, нікого не підставляв, можливо, це і є дяка Господня. Інакше як, як просто не розумію, як так сталося, що до мене, просто до мене, безпосередньо, ось так взяв і підійшов чоловік, У ЯКОГО НА РУЦІ ЗОЛОЧЕНИЙ РОЛЕКС!!!»
Какао ще раз схиляється й бачить на підлозі, поруч із раковиною, стосик брошурок із проповідями преподобного, він побожно бере одну, розглядає трішки пожмакане обличчя Джонсона-і-Джонсона, розглядає «ролекс» на його руці і, посміхнувшись, ховає брошуру до кишені свого пісочного піджака.
Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри! перекладає тітка в костюмі). Господь маніпуляціями своїх божественних рук зібрав нас тут докупи! (Господь проробив певні маніпуляції, перекладає вона. Купу.) Так подякуймо йому за те, що ми тут зібралися і ви, і я! (Тож дякую вам, що ви тут зібралися, і я.) Я говорю вам, брати і сестри, устаньмо, устаньмо й прочитаймо молитву, в імя Господа, алілуя! (Алілуя, не зовсім розуміє його тітка.) Господи, кажу я! (Він каже: «Господи».) Подивися на цих людей, котрі тут зібралися цього ранку! (Зранку вже зібралися.) Їх привела сюди твоя божественна любов, чи не так? (Їх привела сюди не так любов.) Так, Господи! (Так.) Так, алілуя! (Тітка мовчить.) Але ви можете запитати, чому ти, преподобний Джонсоне-і-Джонсоне, говориш нам про це, ми знаємо все це, про нас так краще покажи чудо! (Ми знаємо про вас все! погрозливо говорить тітка. Можете запитати.)
Я хочу розповісти вам одну історію, я хочу вам показати на конкретному прикладі, щоб ви зрозуміли, що я маю на увазі. (Я хочу вам, наприклад, показати, ви розумієте, що я маю на увазі.) Одна дівчина з Південного Коннектикуту (Одна дівчина з півдня) жила у великій скруті (жила собі на півдні), вона не мала батьків, не мала друзів, не мала власного психолога (вона займалася психологією, була психологом, власним), вона зовсім утратила надію на Боже одкровення, і її дні тяглися безкінечним потоком (вона все втратила й тяглася без кінця). Алілуя! (Тітка мовчить.) Одного разу на її шляху трапився божий чоловік, пастор (у її житті зявився чоловік, мужчина), і він сказав їй сестро! (це була його сестра) сестро! (ще одна) зупинись, це кошмарно ти сама зачиняєш двері, крізь які міг би увійти до тебе Ісус (зачини двері, сказав він, до тебе може прийти кошмарний Джізус). Для чого ти це робиш? (Що ти для цього робиш?) І він пішов від неї, він мав уже досить її зневіри. (Старий, виявляється, мав її, і він сказав досить. І пішов.) І вона лишилася сама, і її дні далі тяглися безкінечним потоком. (І вона далі тяглася сама.) І ось одного разу, коли вона поверталась із закупів (Одного разу вона таки потрапила на шопінг) і переходила через вулицю, якийсь пяний автолюбитель не зміг як слід пригальмувати і збив її з ніг (вона була вже така пяна, але не могла спинитися й падала з ніг, як автолюбитель), і, коли вона прокинулася в реанімації, на операційному столі (вона прокинулася на столі, ну там пяна, брудна, у порваному одязі, шалава), під скальпелем хірурга (на ній вже був хірург), вона не могла згадати свого імені (вона не могла його навіть згадати. Та вона все забула, вона пяна була, алкоголічка кончена), вона втратила память! Вона зовсім нічого не памятала (пропила все і хату, і вєщі, гроші зняла з книжки теж пропила, знайшла хахаля, почали самогон гнати), вона не памятала, звідки вона (звідки вона така взялася бідкалися сусіди), не памятала своїх батьків, свого тата, свою маму (твою маму, казали вони, що за курва підселилася до нас у підїзд, нам скоро електрику відімкнуть через її апарат), вона забула все своє життя (усе своє життя ми тут пашемо, а ця прошмандовка прийшла на все готове, ще й хахаля з собою привела), і, коли вже всі, навіть лікарі, утратили надію (ми тобі, сука, покажемо будинок зразкового побуту й моральний кодекс будівника комунізму. Ми тобі, падла, ноги повідриваємо. А хахаля твого в диспансер здамо, хай лікується), їй раптом зявилося Боже одкровення (а то зовсім оборзєла, сучка привокзальна, з хахалем своїм, прошмандовка, думає, що ми за неї за електрику платити будемо, думає, вона тут найрозумніша, тварь морська, і ще цей, хахаль її, йобаний-смішний: здамо в диспансер, і кранти, та хулі ми тут із ними ручкаємося зараз визовемо участкового, обріжемо провода, і хахаля її теж обріжемо, теж мені моряк торгового флоту, йобаний-смішний, прийшли тут на все готове, прошмандовки, блядь), і Бог сказав їй (на хуй, на хуй з пляжа, дєвочка, ми все своє життя тут пашемо, а ти думаєш що найголовніша, за хахаля за свого думаєш сховатися, за морячка? Диспансер за твоїм морячком плаче, ось що ми тобі скажемо, да-да диспансер).
«Який диспансер? раптом думає Джонсон-і- Джонсон, що ця факін-сучка перекладає?» Він робить паузу, під час якої чути плач інвалідів, і продовжує:
Дорогі брати і сестри! (Дорогі брати і сестри! повертається ближче до теми перекладачка.) І ось Господь каже їй згадай усе (Господь каже вам згадайте, і все!), устань і йди! (і йдіть собі!), і вона пішла (і пішла вона), і вона спитала в лікарів (спитайте лікарів) хто платив за моє лікування? (хто за все платити буде?) І вони сказали їй це чудо, Господнє чудо, але хтось оплатив твоє страхування (страхуйте своє чудо), і хтось передав тобі одяг, речі, і це друге чудо (інша річ, що хтось передав тобі чудо), і хтось винайняв для тебе помешкання, ти маєш тепер дах над головою, і це третє чудо (і це чудо, котре вже втретє в тебе над головою). І тоді вона зрозуміла адже це Господнє одкровення, яке відкрилося їй (і тоді в неї відкрилося), і що це сам Ісус дарує їй просвітлення, зовсім невеличке, невеличку таку смужку світла, як уночі, коли ви відкриваєте холодильник (кошмарний Джізус уночі хоче подарувати їй холодильник, зовсім невеличкий такий). Для чого я розповідаю вам це, брати і сестри? (Для чого вам брати, сестри?) Для того щоб ви зрозуміли, що Господнє одкровення це як морські продукти (тітка змучено замовкає і про щось замислюється), головне не просто впіймати його, головне вміти його приготувати. Господнє одкровення це як мозок восьминога: ти не знаєш, де він у нього. Тому що ти підходиш до восьминога, дивишся на нього, і ти думаєш алілуя! де в цього факін-восьминога мозок? Адже якщо є восьминіг, то має бути й мозок? Але ти не можеш дійти до цього своїм розумом, твій розум лінивий і зневірений, ти не можеш ось так просто взяти восьминога й зробити свою справу, ти маєш усе звіряти з внутрішнім голосом, який тобі говорить: кинь його, кинь, ти не знайдеш тут нічого, ця задача не для тебе. І тоді ти починаєш сумніватись у собі. Алілуя! Ти думаєш так, я не гідний цього, я надто слабкий і немічний, аби пройти цей шлях до кінця й у всьому розібратися, ця праця не для мене. Я краще відійду вбік. Тому що ти бачиш його тіло, воно таке саме, як твоє тіло. І ти бачиш його очі вони такі самі, як твої очі, і ти слухаєш, як бється його серце, хай славиться Господь, воно бється так само, як твоє! Так хто ти такий?
Восьминіг! кричить хтось із залу.
«Який восьминіг? не розуміє Джонсон-і- Джонсон. Чому восьминіг?» Він на мить спантеличено замовкає, але не втрачає хвилю і знову пірнає в барвисте пурпурове проповідницьке гівно: правильно, ти дитя Боже! Усі ми діти Божі! Господнє одкровення в кожному з нас (Кожному з вас, вмикається тітка, на виході видадуть брошурку й календарик з фото преподобного), тож зважаймо на увагу Всевишнього (дякуємо вам за увагу, усього хорошого, до наступних зустрічей на проповідях Церкви Ісуса (обєднаної)), зустріч із яким нас очікує попереду!
(До наступних зустрічей, тітка повторюється. Не забувайте свої речі, додає вона, і заберіть звідси цих траханих інвалідів).
«Ах, як я їх зробив», говорить преподобний Джонсон -і- Джонсон чуваку з адміністрації. Чувак дивиться на нього закоханими очима. «Так, повторює преподобний, як я їх зробив. Тільки для чого я знову про восьминогів тріпався, що зі мною останнім часом робиться? питається він у чувака. Тільки-но прийму вітаміни, як одразу починаю говорити про восьминогів. Нічого не можу з собою зробити, виправдовується він, мене просто пре від цих чарівних істот. Ой, як мене пре», радісно говорить він і зникає в гримувальній.
11.00
Доки всі ці ортодокси сьомого дня ще не розійшлися і преподобний, розмахуючи руками, залишає сцену, Какао сидить на лаві й намагається зрозуміти, про що вони там говорили, але до нього не надто доходить зміст промови преподобного, щось там про електрику і про диспансер, про восьминогів, Какао нудьгує. «Краще б удома телевізор подивився», думає він, але тут, на додачу до одкровень преподобного, витримуючи драматургію агітаційної роботи серед аборигенів, у гру вступає «Божественний оркестр преподобного Джонсона-і- Джонсона», друзі Какао, гарматне мясо на вирішальному етапі нерівної боротьби добра зі злом і преподобного Джонсона-і-Джонсона із власним маразмом. Вони грають блюзи, класичні речі, які патрон вибирав для них особисто. Інваліди в залі починають підтанцьовувати, бізнесмени розстібують ґудзики своїх салатових піджаків, публіка пожвавлюється. Преподобний у гримувальній радісно витирає піт з обличчя, зблискуючи «ролексом». Оркестр заводиться, вони грають стару тему, поступово відходячи від неї, урешті розпалюються і заводять щось таке, чого їх у консерваторії точно не вчили, «Atomic Bomb Blues», написаний у далекі післявоєнні роки Гомером Гаррісом, нікому тут невідомим, навіть преподобному Джонсону-і-Джонсону невідомим, його Божественне одкровення не залазить на такі прикордонні території, звідки йому знати про Гомера Гарріса, восьминогу йобаному. Ось це Какао подобається значно більше, ніж проповідь преподобного, йому тут усе зрозуміло, він теж починає підтанцьовувати за сценою й раптом чує, як хтось просто вигрібає з оркестру, валить поперек партитури. Какао відразу ж упізнає гітару Малого Чака Бері, який, очевидно, теж впіймав своє одкровення і ніби говорив, звертаючись до натовпу інвалідів:
Боже, якщо ти мене чуєш за криками цієї скотини Джонсона-і-Джонсона, якщо ти взагалі ще не обламався брати в усьому цьому участь, дай мені хоча б шанс, усього кілька речень, і все, я швидко все тобі поясню, головне зверни на мене увагу, я все ж таки в божественному оркестрі граю, хай я навіть цілковите гівно у твоїх очах і тобі соромно за мене, за все, що я, так би мовити, роблю, але не відвертайся ще хоча б кілька секунд, мені хріново, Боже, як мені хріново, хто б знав, і граю я хріново, але все одно пошли мені хоча б якогось просвітку, якщо я зрозуміло висловлююсь, розбовтай цей смуток у моїх легенях, у моєму серці і шлунку, усе гівно, умовно кажучи, чуєш, я прошу всього-на-всього просвітку, мені лише девятнадцять. Можливо, я мало чекав, але ж я говорю лише про смужку світла, невеличку таку, як уночі, коли відчиняєш холодильник, ну, ти знаєш, про що я, щоби можна було видихнути все те, що я вдихнув у себе за всі ці девятнадцять років, хоча б якоїсь утіхи, Боже, якоїсь мінімальної, так щоб спеціально тобі не заморочуватися, просто як-небудь при нагоді, послухай мене, хоча б щось, хоча б небагато, ну хоча б щось, хоча б якогось просвітлення, чуєш, Боже, добре? Добре? Ну, і кросівки, Боже, кросівки, пару кросівок, ти чуєш?! Ти чуєш мене?!! Ти, чуєш ти, ти чуєш взагалі, про що я тут говорю?!!! а??!!!!! а?!!! ааааааа!!!!!!!!!!!! ааааааааааааааааааааааааааааааааааааааа!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!!
Оркестр підхоплює цю химерну тему, усі раптом прохавують, який кльовий чувак цей Малий Чак Бері, як він все завязав прикольно, тож кожен намагається нічого не зіпсувати. Какао давно так не вставляло, він просто впав на лаву, сидів убитий і слухав, слухав, а вони все валили й валили, і навіть коли інваліди почали розповзатися, і бізнесмени розбрелися по тачках, і прибиральниці рушили збирати поміж рядами порожні пляшки з-під водяри й жмакані календарики з американським їблом преподобного вони й далі ніяк не могли зупинитися. І як вони грали! Як боги! Себто майже не лажали.
Вступ3
00.00
Мої друзі хочуть, щоби з ними рахувалися. Вони ревниво ставляться до того, як із ними розмовляють і про що, як на них при цьому дивляться. Намагаються зрозуміти, що про них думають, коли говорять. Постійно скандалять, з ними важко спілкуватися, вони нервують у компаніях, якщо це не їхні компанїі, їх час від часу звідкись викидають, якби хтось із них летів літаком, його б і з літака викинули, це вже точно. Я сам до таких речей раніше нормально ставився, але останнім часом теж починаю заморочуватися не люблю, скажімо, коли хтось забуває моє імя, ось, скажімо, ми говоримо-говоримо, і раптом виявляється, що ніхто не знає, як мене звати, навколо стільки придурків крутиться; або терпіти не можу, коли в когось на обличчі різна хуйня, ну, я маю на увазі не якихось там циклопів однооких, звичайно, просто якщо в когось обличчя порізане після гоління, або кров на губах, або інші речі не люблю, по-моєму, це неповага ходити з такою гидотою на обличчі, не вмієш голитись сиди вдома, втикай у телевізор або займись чим-небудь корисним, ні обовязково розхуячить собі писок яким-небудь станком, перестріне тебе на вулиці й давай вантажити нікому не потрібними речами, не памятаючи, до того ж, як тебе звати. Або не люблю косметику, жахлива річ косметика, агресивна й погано пахне, парфуми терпіти не можу, ще пити ладно, але так не розумію, різні обручки, кульчики, значки у всьому цьому є неповага, у всякому разі мені так здається. Раніше я спокійно ставився до подібних речей, загалом раніше я багато речей просто не помічав, життя така прикольна штука чим далі запливаєш в її акваторію, тим більше гівна плаває навколо тебе, плаває й не тоне, але, з іншого боку, так і цікавіше.