А ви не здогадуєтеся? жінка скривила рота у презирливій посмішці.
Ні,невпевнено промовила Віталія. Поясніть, будь ласка.
Вам мало одного розбещеного учня?
Таке не повториться, я обіцяю.
Хочете, щоб батьки дітей засипали мене скаргами?
Я хороша вчителька, пишу кандидатську дисертацію, незабаром маю захиститися.
Ви так і живете з коханцем-учнем?
По-перше, він уже повнолітній, по-друге, він зараз в АТО. Я живу сама, знімаю житло і маю за щось жити. Мені потрібна робота, правда. Прошу вас, не відмовляйте мені.
Жінка підійшла до вікна, повернулася до неї спиною, помовчала.
Мені вас навіть шкода, промовила вона, не повертаючись до Віталії.
То допоможіть мені! Дайте шанс!
Не можу.
Чому?!
Ви самі маєте здогадатися.
Невже
Саме так! Ми давно знайомі з Маргаритою Варфоломіївною, і я виконую її прохання.
Я зрозуміла, зітхнула Віталія. Вибачте, більше вас не потурбую.
У Віталії від обурення всередині все клекотіло. Вона всього сподівалася від матері, але такої підлості не чекала.
Мама хоче перекрити мені кисень? Не вийде! прошепотіла Віталія.
Ввечері їй зателефонувала Валентина, поцікавилася, чи влаштувалася подруга на роботу. Віталія розповіла їй усе, нічого не приховуючи.
Що тепер робитимеш? запитала Валентина.
Знайду роботу деінде, відповіла Віталія.
Наступні кілька днів Віталія витратила на пошуки роботи, але траплялися лише низькооплачувані, де зарплати не вистачило б на оренду житла та харчування. З кожним днем ентузіазм Віталії спадав, і вона почала втрачати надію.
Валюшо, я справді невдаха, сказала вона подрузі.Хотіла стати самостійною, заробляти на себе, але в мене нічого не виходить. Ні-чо-гі-сінь-ко!
Не треба впадати у відчай!
То що мені порадиш, Валю?
У тебе два виходи: або продовжити шукати роботу не за фахом, або виїхати з міста.
І справді! Слушна думка! зраділа Віталія. Що мене тут тримає? Любов до рідного міста, де я зросла і знаю кожну вулицю? Але місто мене не любить, не сприймає, тож треба, напевно, їхати кудись, щоб почати життя з нуля.
Ти така молода, гарна і розумна! У тебе є всі шанси почати життя з чистого аркуша, погодилася подруга.
Розділ 8
Володимир за звичкою прокинувся рано. У нього був вихідний, можна було б і поніжитися у ліжку зайву годинку, але не спалося. Ледь розплющив очі, одразу й підхопився з ліжка, як у казармі, заправив ліжко, акуратно, щоб жодної «зморшки» не лишилося, поглянув збоку і лишився задоволеним. За кілька хвилин заварив міцний чорний чай, налив у кружку, яка була вже такого кольору, як і сам чай. Посуд чоловік тримав у чистоті, а ось кружку рідко вичищав від коричневого нальоту. Кілька разів після того, як кружка була вичищена до блиску і мала білий, свій натуральний, колір, Володимир не міг її знайти, шукаючи за звичкою коричневу, а потім кілька днів чай йому здавався не таким смачним та мав незвичний запах, аж поки минало кілька днів і повертався знайомий смак чаю разом із коричневим нальотом. Раніше він був прихильником кави, але останнім часом бувало, що пекло у грудях, тож він чергував напої, збираючись поступово відмовитися від кави.
Володимир узяв кружку за металеву ручку, хоча вона була ще гаряча, вийшов з нею надвір, сів на ґанок. Звідси йому було видно обриси куполів та хреста церкви, яку він з помічниками реставрував. То була гордість і справа його життя. З весни Володимир почав вести службу в неділю та у свята.
Чоловік ковтнув міцного чаю, запалив цигарку. Як же він любив такі миті! Коли можна сповна насолодитися народженням нового дня, вслухатися у шелест вітру, що прогулювався верхівками дерев, будив птаство, коли самотність не гнітить, а радує. Володимир чекав із завмиранням серця, коли над лісом зявиться частина рожевого півкола. Світліло небо, набирало своїх звичних барв, коли почулися радісно збуджені голоси пташок, які вітали новий день.
«Якби ж могли так радіти кожному новому дню люди, то світ став би кращим, а людидобрішими», подумав чоловік, сьорбнувши гарячого напою.
Від подиху легкого вітерцю колихнулися травинки, гойднулися на тонких ніжках-стеблинах лісові квіточки й завмерли в очікуванні миті, коли можна буде розгорнути пелюстки назустріч сонцю. І ось воно поважно і величаво показалося півколом над верхівками дерев. Від гучної симфонії птахів, радісного шелестіння листочків, травинок, квітів небесне світило зашарілося ще більш насиченими помаранчевими та рожевими кольорами. Півколо повільно зростало, підіймалося вище над землею, пробуджуючи все живе, і незабаром рожеве коло викотилося на небо, розкинуло проміння навсібіч, і настав ще один земний день.
Володимир допив чай, загасив недопалок, зайшов до свого скромного житла, поставив кружку на кришку труни, взяв ключі і попрямував до свого творіння. Скрипнули двері, чоловік увійшов у церкву, наклав на груди хрест. Володимир, коли не був на зміні, щоранку приходив сюдизаходив до приміщення, яке відреставрував, відновив, удихнув у нього нове життя. Він тут знав кожну дощечку, шпаринку, тріщину, знав, де потрібно підфарбувати чи освіжити. Мешканці села принесли ікони, які роками вдома припадали пилом, старий різьбяр зробив деревяне розпяття Христа, яке жіночки дбайливо прикрасили штучними квітами та вишитим старовинним рушником.
Гучно лунали кроки у повній тиші, хоча чоловік намагався ступати тихо. Володимир окинув поглядом усе навколо, став навколішки перед іконою Всевишнього, тихо і щиро помолився, потім підвівся, запалив свічку. Тільки тут, коли був у церкві лише він, Володимир не відчував тяжкості самоти. Він міг годинами подумки розмовляти із Всевишнім, згадуючи своє минуле життя. Чоловік знав, що життя не ідеальне, воно наповнене не лише щасливими митями, а й розчаруваннями, втратами, горем, випробуваннями. Володимир намагався зрозуміти, чому життя так пошматувало його з усіх боків, а він живий, здоровий, хоча й безмежно самотній.
«Я людина, яка живе під чужим іменем, подумав він, справжній я вже давно помер».
Йому не було з ким щиро поговорити, пожалітися, спитати поради, але Володимир тим не переймався. З часом він звик до самотності і жив сьогоднішнім днем, розуміючи, що наступного дня його може наздогнати правосуддя і решту свого життя він не бачитиме сходу сонця, лише небо з-за ґрат. Він намагався проаналізувати, чому так сталося, що він, у часи небезпеки для своєї країни одним із перших ставши на її захист, не шкодував свого життя, втратив родину, вчинив по совісті, затримавши бойовиків, а потім виявився ще й злочинцем. Чоловік уже не вірив у справедливість, намагався зрозуміти, як йому жити далі і навіщо. Щодня він питав про це Всевишнього, але поки не отримав відповіді. Одне він знав: якщо Бог зберіг його життя, то це означає, що на землі Володимир ще не виконав своєї місії. Наразі він її вбачав у тому, що проводив служби, відспівував покійних, іноді навіть хрестив новонароджених і вінчав молодих, хоча це траплялося доволі рідкосело повільно вимирало. Володимир підлаштовував свій графік роботи так, щоб бути вільним від чергування на контрольно-пропускному пункті у суботу й неділю, відчиняв церкву для охочих відвідувачів із численних екскурсантів у зону відчуження. Ті залишали якісь пожертви, на них Володимир закуповував ікони та все необхідне для служби. Він робив свою справу, від якої отримував моральне задоволення і спокій, не зважаючи на те, що всі навколо вважали його диваком і шепотілися про порожню труну у його будиночку.
«Звичайно, що я для них дивак, бо хто мене зрозуміє, якщо я сам себе не до кінця зрозумів і пізнав», подумав Володимир, вішаючи масивний замок на двері церкви.
Володимир часто згадував молоду пару закоханих, до яких прикипів усією душею. Віталія та Родіон приїздили сюди, щоб знайти власну свободу. Чоловік не знав, чому саме ці двоє припали йому до душі і саме перед ними він зміг розкритися, розповів їм про своє минуле. Щось було притягальне у їхній молодості, у тих щирих почуттях, які відбивалися на їхніх обличчях. Вони по-справжньому кохали одне одного і були занадто щасливими, щоб прислухатися до його порад. Володимир намагався переконати їх, що свобода живе у душі людини, де б вона не була, а головне те, що свободаце ще й відповідальність. Молоді люди були такі щасливі та безмежно закохані, що не могли чути його слівжили лише своїм коханням. Скільки разів подумки він повертався до того часу, коли Віталія та Родіон жили тут, згадував усі їхні розмови і намагався зрозуміти, чи все він зробив для них, щоб попередити трагедію, і весь час доходив висновку, що не все. Він, як старша людина з великим життєвим багажем за плечима, міг прямо сказати чи навіть наказати вагітній жінці та її чоловіку повернутися назад, у цивілізований світ, але не сказав. Володимир був упевнений, що скажи він ці слова закоханим, вони все одно б не дослухалися його порад, не почули б і вчинили так, як вважали за потрібне, але він мав це їм сказати! Почуття провини у смерті невинного янголятка тепер гнітило його, не давало спокою. Чи не тисячу разів він лаяв себе за те, що не наполіг на відїзді молодих людей.
«Нехай би не прислухалися до моєї поради, але все одно я мав би наполягти на своєму!»думав він щоразу, коли згадував закоханих.
Розділ 9
Родіон важко звикав до нового життя у навчальному центрі. Раніше він прокидався тоді, коли добре виспиться, а тут був підйом строго о 5: 45. За командою всі сто вісімдесят чоловік підхоплювалися з ліжок, заправляли їх і поспішали до вбиральні, вмивалися, поспіхом чистили зуби. Сніданок Родіон ковтав ще напівсонний і, здавалося, що наситився, але через деякий час його починало турбувати відчуття голоду, хоча їжа була смачна і калорійна. Він не мав права піти до крамниці і щось собі купити на перекус, тож товариші порадили пити склянку води, щоб не так хотілося їсти. Вода втамовувала відчуття голоду, але лише на певний час.
Життя Родіона, як і інших чоловіків, текло одноманітно, і дні були схожі один на одного, мов близнюки. Шикування, теоретичні заняття, обід, практичні заняття, полігон, вечеряі навіть тоді не мали вільного часу, потрібно було чистити зброю. Відбій о двадцять другій годині, Родіон падав у ліжко напівживий. Режим і фізичні навантаження його так виснажували, що юнак засинав одразу, як тільки голова торкалася подушки. Здавалося, і не спав зовсім, як знову лунала команда: «Підйом!» І знову все по колу.
Родіону було і морально важко. Мобільні телефони видавали лише після обіду суботи та у неділю. Він тоді жив очікуванням дзвінка від Віталії. Коли чув її голос у слухавці, то серце оживало, тепліла душа і Родіон знав, що наступного тижня він витримає всі випробування заради такої миті. Віталії було зараз нелегко, і Родіон намагався її підтримати, як міг.
«Якби я був поруч із нею, то зміг би підтримати краще, ніж на відстані,думав він і вкотре запитував себе: Чи не поспішив я укласти контракт?»
Це запитання час від часу спливало у думках, але вже було пізно щось змінювати. Родіон лише хвилювався за Віталію, щоб вона не зламалася і з гідністю пережила важкі часи.
«Вона має справитися!»втішав він себе думкою.
Жодним словом Родіон не обмовився про те, як йому важко. Він поставив собі за мету стати справжнім чоловіком, витримати всі труднощі життя бійця і, зціпивши зуби, вперто йшов до своєї мети.
Розділ 10
Віталія вкотре пішла у центр міста, туди, де було багато перехожих. Вона намагалася йти в одному темпі з ними, вдаючи, що їй також є куди поспішати. Розуміла, що то самообман, який триватиме якраз стільки, скільки вона перебуватиме серед людей. Лише так вона могла сховатися від самотності, яка її почала переслідувати тінню. Але натовп рідшав, люди розходилися по домівках, і Віталія змушена була покидати спорожнілі вулиці й повертатися до свого тимчасового помешкання, де на неї ніхто не чекав.
Минали дні, але Віталія так і не змогла влаштуватися на роботу, де б зарплати вистачало на життя. Наставав вечір, і в сутінках у кожному кутку оселі ховалася її самотність, холодна, жахаюча. Навіть у теплу погоду жінці було холодно, і вона сідала в крісло, підгинала під себе ноги та укутувалася у теплий шерстяний плед. Вона розуміла, що потрібно змінювати своє життя, але воно ніби застигло, завмерло на одній точці і ніяк не хотіло зрушувати з місця. Віталія пізно лягала спати, бо стала боятися ночі і сновидінь, які приходили до неї. У снах вона знову і знову бачила свого втраченого синочка і прокидалася з тягарем на серці.
Віталія мала намір поїхати до Володимира ще на Великдень, хотіла навідати могилку дитини, але не наважилася. У глибині душі все ще чекала, що мати її пробачить, зрозуміє і змінить своє ставлення до доньки, але цього не сталося. Тепер їй не було на що сподіватися, але десь там, у потаємному куточку душі, ще теплів вогник надії. Вона не розставалася з мобільним, чекаючи від матері дзвінка, але телефон мовчав.
Прокинувшись зранку від жахливого сну, у якому вона плигнула у прірву за Іванком, Віталія чітко зрозуміла, що має негайно поїхати і побувати на могилці сина. Вона поглянула на годинникбула лише шоста ранку, але жінка знала, що Володимир прокидається рано, тож одразу набрала його номер.
Пішли довгі гудки виклику, і Віталія затамувала подих. «Якщо не візьме слухавку?»майнула у неї думка.
Алло! почула вона хрипкуватий низький голос чоловіка.
Володимире, це я, Віталія! Доброго дня! радісно промовила жінка.
Радий тебе чути! сказав Володимир.
Як ви? Все ще там?
А де ж я маю бути? Правлю службу в церкві, працюю, зустрічаю і проводжаю екскурсантів.
Люди ходять до церкви?
Є трохи постійних прихожан, та й екскурсанти у вихідні заходять.
Володимир за звичкою не питав, чому Віталія йому телефонує. І вона, і Родіон йому дзвонили нечасто, але чоловік не ображався, розумів, що в кожного своє життя, турботи, та й не любив по мобільнику розмовляти, коли не бачиш людини, її виразу обличчя, не відчуваєш настрою.
Володю, я дуже хочу приїхати до вас, промовила Віталія. Приймете гостю?
Ну-у-у, якщо моя гостя не боїться труни, то звичайно! відповів він, і Віталія розсміялася:
Ні! Вже не боюся!
То коли виїдеш?
Сьогодні!
Жінка швидко зібралася, вийшла з дому і згадала, що вперше за останній час щиро сміялася, коли Володимир згадав про труну у своєму будиночку.
Розділ 11
Віталія вийшла з таксі, розрахувалася, закинула наплічник за спину й огляділася. Серце шалено закалатало у грудях, коли побачила будку на пункті пропуску: одразу згадалося все так, ніби було вчора. Вони з Родіоном були безмежно щасливі, коли в одну мить розірвали всі звязки з рідними та знайомими і приїхали сюди, де мали стати вільними. Скільки було світлих надій та сподівань!
Віталія повільно рушила до місця, де мала зустрітися з Володимиром, набрала номер його мобільного.
Доброго дня! привіталася, почувши знайомий голос. Я вже приїхала!
Зараз буду! коротко відповів чоловік.
За кілька хвилин Володимир вийшов до Віталії. Він наблизився до жінки, зустрівся з її поглядом і не встиг промовити й слова, як вона кинулася в його обійми, припала до кремезного чоловічого плеча й невтішно розплакалася.
Ну що ти? Що, моя дівчинко? промовив він розчулено й обійняв її за худенькі плечі, провів зашкарублими долонями по спині, пригорнув до себе, торкнувся волосся. Не треба, дитинко, не треба!
Він не знав слів утіхи, а якщо і знав колись, то вже забув усі лагідні слова, бо не було кому їх казати. Володимир на мить розгубився, не знав, як заспокоїти юну жінку, що була схожа на дівчинку-підлітка, яку незаслужено образили і він має їй сказати щось важливе для неї, заспокійливе, а слів забракло і лише грудкою стиснуло горло так, що він замовк і лише гладив її худенькі плечі та шовковисте волосся.
Віталія ткнулася обличчям у пропахлу тютюновим димом куртку чоловіка, і цей запах був таким близьким і рідним. Вона притискалася всім тілом до людини, яка була зараз їй найріднішою, і плакала, не в змозі зупинити потік сліз. Вперше за останній час вона відчувала себе захищеною, але зараз у неї назовні з новою силою полився той біль, який накопичився всередині, і вона була вдячна чоловікові, що той просто мовчав, пригорнувши її до себе. Володимир незграбно проводив шорсткою долонею по її спині, волоссю, яке чіплялося за зашкарублі пальці, але ця батьківська ласка їй здавалася найніжнішою у світі, і від розчулення Віталія ще більше розплакалася. Її плач розпачу і безвиході перейшов у глухі ридання, схожі на виверження вулкана, що довгий час тримав у собі лаву, яка нарешті вирвалася назовні, і не існує сили, здатної її зупинити. Чоловік не відпускав Віталію, даючи змогу вилити накопичений біль слізьми, аж поки ридання не почали стихати. Віталія так і стояла, припавши до грудей чоловіка, і лише тихе здригання її худеньких плечей вказувало, що вона ще не заспокоїлася.
Підїхав автобус з екскурсантами і зупинився неподалік них. Люди виходили з нього, розминали плечі, жваво розмовляли і мимоволі звертали увагу на дивну пару. Володимир це помітив і тихо промовив до Віталії:
Віто, ти в нормі? Може, вже підемо? Бо екскурсанти поглядають на нас і думають, що цей дід робить з молодицею посеред дороги?