Скільки ж ранків я пропустила! промовила вона захоплено, коли сонце піднялося над лісом, пробудило все живе навколо і розсипало своє золото верхівками дерев.
Хіба ти одна така? усміхнувся у вуса чоловік. Люди частіше помічають свої негаразди, недоліки інших, зосереджуються на своїх хвилюваннях та стражданнях, не задумуючись, що життя у них одне і навколо стільки всього прекрасного! Взяти хоча б схід сонця! Це ж чудо природи, яке даровано кожній людині і, до речі, безкоштовно! Можна, звичайно, у вихідні поспати зранку довше, і це нормально, бо не завжди є можливість зустрічати народження нового дня, але ж скільки людей взагалі не бачили такого дива!
Захід сонця також прекрасний, зауважила Віталія. Він знаменує закінчення ще одного прожитого дня. Можна спокійно релаксувати, спостерігаючи, як рожеве сонце стомлено ховається на відпочинок за горизонт, людина може підбити підсумки за коротенький період свого життя, що має назву «день», зробити висновки, спланувати свій наступний день. Якщо були неприємності впродовж днявідпустити їх із заходом сонця, якщо припустилася помилок, то подумати, як вчинити так, щоб їх не повторити.
Саме так, Віто! На долю кожної людини випадають випробування, промовив Володимир, запаливши чергову цигарку, і не завжди можна позбавитися туги із закінченням дня, але частину болю потрібно лишати у минулому дні, не варто його тягти за собою в наступний. Як зазначав преподобний Ісаак Сирін: «Шлях Божийце щоденний хрест. Ніхто не сходив на Небо, живучи безжурно». І з цим не можна не погодитися.
Віталія зауважила, що, повернувшись у місто, не зможе щодня ось так зустрічати ранки і проводжати прожитий день, але за можливості буде це робити і згадувати чудові дні, проведені з Володимиром.
Ти можеш приїжджати сюди, як до себе додому, будь-коли і без попередження, сказав він Віталії.
Я все думаю, як мені жити далі, коли мати перекрила мені кисень повністю, сказала Віталія і розповіла про те, як її мати зробила все, щоб вона не змогла влаштуватися на роботу за фахом. Я опинилася немов у клітці, з якої нема виходу. Напевно, доведеться влаштовуватися на низькооплачувану роботу, але тоді я не зможу сплачувати за житло. Навіть не знаю, що робити далі,зізналася вона, лише тут мені здавалося, що по-справжньому була щасливою і вільною, але свобода виявилася оманливою.
Давай поміркуємо разом, запропонував чоловік, не може бути, щоб не було виходу. Він завжди є: навіть коли стіни з бетону, все одно лишиться десь маленька шпаринка. Не хочу бути навязливим, але мені знову кортить процитувати преподобного Ісаака Сиріна: «Не належить тобі радіти, живучи безжурно, у скорботі сумувати, вважаючи невідповідною путі Божій. Бо путь Божа одвіку хрестом і смертю прокладається». Якщо не второпала цей вислів, то буде вільний часподумаєш, а зараз спробуємо все розкласти по поличках, а потім уже сама вирішуй, як тобі діяти, бо кожна людина сама є ковалем своєї долі.
Давайте спробуємо, хрещений, погодилась Віталія.
Їй подобалось говорити слово «хрещений», яке було новим у її житті й асоціювалося із чимось добрим, мудрим, душевним і дуже рідним.
Що тебе тримає в місті? Володимир поглянув на жінку.
Нічого, вона стенула плечима.
Ти збираєшся повертатися до матері?
Ні! категорично заявила жінка. Я не повернуся в те пекло!
Може, варто ще раз спробувати поговорити з матірю? Врешті-решт, у вас тече одна кров.
Я вже думала про це, відповіла Віталія, важко зітхнувши, я ще раз із нею поговорю. Але просити пробачення і повзати перед нею на колінах не буду!
Поїхали далі. Два варіанти: перший, коли ви з матірю знайдете спільну мову. Що тоді?
Якщо станеться таке диво, а я відчуваю, що його не буде, то все одно я не залишуся жити з нею під одним дахом.
Варіант номер два: мати не захоче тебе бачити, сказав чоловік.
Варіант наближений до реальності,промовила Віталія з сумом, тож нема чого мені робити у її домі. Що далі?
Виходить, що у твоєму місті тебе ніщо не тримає, тож можна звідти виїхати. У тебе там ще є незавершені справи? запитав чоловік.
Віталія розказала, що трохи не закінчила роботу над дисертацією і не встигла захиститися.
Де ця робота?
Вдома, тобто у будинку матері.
Не подумувала про те, що треба довести завершене до кінця? Недобре зупинятися на півдорозі.
Ви маєте рацію, я маю закінчити роботу і захиститися.
Сил і знань вистачить? Володимир усміхнувся куточками вуст.
Тепер так!
Ось ми з тобою, доню, і визначилися з першим крокомти маєш поговорити з матірю і закінчити роботу над дисертацією.
Але ж і матеріальну частину життя ніхто не скасовував, зауважила Віталія.
Наступна сходинка. Якщо тебе ніщо не триматиме у місті, то ти зможеш звідти виїхати, продовжив чоловік. У тебе є якісь заощадження, щоб було з чого жити перший час?
Трохи є коштів, але надовго їх не вистачить.
Володимир запропонував свою допомогу, але Віталія категорично відмовилася.
Та нащо мені ті гроші? Я все одно свою зарплатню не проїдаю. Прошу тебе, візьми!
Ні і ще раз ні!
Добре, я дам у борг, а ти пізніше повернеш, запропонував він.
Я вам, хрещений, дуже вдячна, але зрозумійте мене: я не відчуватиму своєї свободи, коли знатиму, що у мене висить борг, сказала йому Віталія. На новому місці я зможу влаштуватися на роботу і заробляти сама, хоча до нового навчального року ще кілька місяців, тож раніше знайти роботу не зможу.
І як ти житимеш?
На свої заощадження, мені багато не треба.
Вони ще довго говорили, планували майбутнє, а потім проводжали минулий день.
Головне, доню, знайти себе і справу, яка тобі до душі,підсумував Володимир. Коли я почав відроджувати закинуту церкву, то серцем відчув, що цесправа мого життя.
Так і сталося?
Коли став священником, то усвідомив, що це моє, і на душі стало спокійніше, ніби довго-довго блукав світами у повній темряві і нарешті вийшов на світло, яке зігріває і душу, і тіло. А церкваце те, що чекало на мене довгий час, щоб дочекатися і запалити незриме світло, яке мене тепер зігріває, вказує життєвий шлях, веде вперед і взагалі тримає на цьому світі після втрати дружини і навіть сенсу життя, пояснив Володимир.
Ви зараз щасливий?
Поняття щастя у кожного своє, але я знайшов себе, своє місце в житті і від того отримую задоволення. Я відчуваю свою затребуваність, коли прихожани йдуть до мене, а це так важливо! Кожна людина має відчувати, що її хтось любить, що вона комусь потрібна.
Ой леле! Я геть забула про мобільник! схопилася Віталія. Напевно, батарея вже давно розрядилася, а я ж мала ще в суботу зателефонувати Роді!
То чого сидиш?! Ану бігом заряджати телефон! засміявся чоловік.
Розділ 19
Віталія покидала хатину Володимира зовсім іншою людиною. За час перебування у хрещеного вона переосмислила своє життя і змогла розставити всі крапки над «і», у неї зявилася впевненість у своїх силах. Жінка вже не відчувала себе безпорадною, розгубленою і самотньою серед численних доріг життя, вона знала, що свою стежку має обрати сама. Вона ще не знала, де та правильна її доріжка, але була впевнена, що зможе її віднайти, не заблукає у життєвих лабіринтах, обираючи свій шлях. Біля Володимира Віталії було спокійно як ніколи, вона вперше відчула, як щастить тим людям, що мають батька, який може і порадити, і заспокоїти, коли туга на душі, і захистити. Жінка твердо вирішила добитися від матері зізнання і зясувати, хто її біологічний батько.
Ти маєш бути готова до того, що він виявиться зовсім не таким, як ти його уявляєш, попередив її Володимир, коли вона заявила, що шукатиме свого батька. Чи не стане для тебе новим ударом, коли він буде, наприклад, пияком чи безхатченком?
Я сприйму все, як буде, впевнено відповіла йому Віталія, не хвилюйтеся за мене, тепер зі мною Він! сказала вона і торкнулася долонею грудей, де на мотузочці був срібний хрестик.
Коли Віталія вирішила повертатися додому, Володимир проводжав її на зупинку автобуса. Вона бачила, які в нього сумні очі, хоча чоловік намагався вдавати радість.
Мені також сумно з вами розставатися, сказала вона, але життя продовжується і я маю йти далі по ньому. Ви ж так мене вчили?
Я не вчив, а радив, промовив чоловік, і стримана усмішка майнула на його обличчі.Ти, доню, приїжджай, не соромся, коли буде важко.
Я памятаю, усміхнулась у відповідь жінка. Ви для мене так багато значите! Я навіть не знаю, як би жила далі і чи змогла б жити, якби не ви!
Овва! Такі високі слова, що я можу й розплакатися!
Ваші слова, наші розмови Вони були для мене як бальзам на душу. Справді!
Володимир зітхнув і промовчав. Він усією душею прикипів до цієї дівчини-жінки, розгубленої, зневіреної, невпевненої у собі, яку гнітило почуття провини і яку у найтяжчу хвилину не підтримала мати. Чоловік дивився в її великі прекрасні зволожені очі і зараз уже бачив у них живий вогник і впевненість. Вона мала їхати від нього, щоб почати самостійне життяце Володимир розумів, і водночас серце обливалося кровю від однієї думки, що за кілька хвилин він знову залишиться на самоті.
«Будуть прихожани, екскурсанти, колеги по роботі, але то все не те, думав він. Віталія стала мені донькою, хоча й не рідною по крові. Мені її бракуватиме, а вона поїде, закрутиться у вихорі життя і згадуватиме мене у кращому разі інколи, але я буду думати про неї щодня, молитися вранці і ввечері, щоб Всевишній дав їй щастя».
Чому ви мовчите? запитала Віталія. Скажіть щось на прощання!
Все буде добре, дитино! Все буде добре! промовив він й обійняв її, пригорнув до себе, погладив худенькі плечі, помітивши, що підїжджає маршрутка. Не забувай про правило трьох «н».
Нема нічого неможливого! Я памятаю! відповіла вона.
До останнього він сподівався, що та клята залізна колимага зламається і не приїде, тож Віталія зможе побути біля нього ще один день, але ж ні! Приторохтіла, підскакуючи на вибоїнах, запилюжила, стала на зупинці.
Мені час! промовила Віталія.
Вона поцілувала колючу щоку чоловіка.
Дякую ще раз! Я вам зателефоную!
У добру путь! З Богом! промовив він, злегка відштовхнувши її від себе. Поспішай, щоб місце зручне зайняти!
За хвилину маршрутка рушила з місця. Віталія дивилася у вікно, проводжаючи поглядом самотню чоловічу постать, аж поки та не зникла з поля зору
Розділ 20
Автівка з бійцями кілька разів зупинялися на блокпостах, у всіх перевіряли документи, аж поки вони прибули до місця служби. Родіон відчував втому: дошкуляла спека і піт з нього котився нескінченими струмками. Нарешті машина з новобранцями зупинилася перед шлагбаумом, з деревяної будки до неї підійшов вартовий з автоматом, перевірив документи, і їм відкрили проїзд. За сотню метрів автівка зупинилася біля недобудови у три поверхи, бійцям наказали вийти з автівки, і командир, представившись, привітав їх у підрозділі, де мала проходити служба.
Родіон оглядівся. Будівля без вікон виглядала якось зловісно. Неподалік стояв хрест з табличкою, і хлопець здогадався, що то позначено місце загибелі бійця. За будівлею виднівся вуличний туалет, на дереві прикріплена пластикова пляшка з водою, яка, напевне, слугувала за рукомийник, бо поруч неї на суку висів рушник.
Я не так уявляв наше місце служби, тихо сказав Родіон Роману.
А як?
Не знаю, він стенув плечима.
Чоловіків провели в будівлю. Для цього їм потрібно було спуститися сходами у напівпідвальне приміщення, яке було облаштоване під місце збору, поручкімната для зберігання зброї та набоїв.
А тамваш, хлопці, пятизірковий готель! посміхнувся командир підрозділу.
Чоловіки пройшли в імпровізовану кімнату без вікон, призначену для відпочинку особового складу. Саморобні деревяні нари замість ліжок, одна лампочка на стелі, кілька тумбочок, стіл, застелений клейонкою, Родіон побачив це і зітхнув. Хлопцям видали каремати та спальні мішки, наказали розташовуватися.
І це все?! здивовано запитав Родіон у командира.
А що ще? Ще отримаєте засоби гігієни, почув у відповідь.
А як же гарне забезпечення армії? з іронією запитав він.
Забезпечення гарне, це вам не чотирнадцятий рік, невдоволено сказав командир. Ви ж не на курорт їхали сюди!
У «Десні» було все цивілізовано, зауважив Родіон.
То був навчальний центр, а тутпередова. Чув таке слово?
А де окопи? Бліндажі? Це ж «нульовка»! скривив він рота у скептичній посмішці.
Все ще буде, а зараз розташовуйтесь, можна помитися у душі. За годину обід, потім отримаєте детальне розпорядження, промовив командир і вийшов.
Хлопці зайняли вільні нари. Тут було трохи прохолодніше, ніж надворі, але все одно Родіон почувався, як печене яблуко.
Ромо, підемо скупаємося? запитав він друга.
Ходімо.
Друзі взяли приготовані рушники та мило, вийшли з будівлі. Було страшенно спекотно, і здавалося, все всередині плавиться, як теплий віск від спеки. Весь час хотілося пити, і вони взяли пляшку з водою, випили її по черзі залпом, але спрагу вдалося вгамувати лише на пять хвилин. Хлопці підійшли до лавки, де сидів чоловік років сорока пяти, познайомилися.
ЯСан Санич! представився чоловік.
Не можу вгамувати спраги! пожалівся Родіон.
Нічого, звикнеш, ми всі так страждали спочатку, запевнив його Сан Санич.
Швидко звикли? Бо мені здається, що я не можу навіть дихати на повні груди! сказав Родіон.
Тижнів за два будеш, хлопче, почуватися, як у себе вдома під кондиціонером! відповів чоловік.
Де тут баня? Я весь мокрий!
Ось там! чоловік вказав на чотири стовпчики, вкопані в землю та обтягнуті з трьох боків клейонкою.
Лише тоді Родіон помітив зверху прикріплений металевий бак для води.
Зрозуміло! протягнув він і попрямував митися.
Вода за день нагрілася на сонці, і Родіон із задоволенням підставив тіло під теплі струмені. Не встиг він намилитися і поніжитися, як заглянув Роман і сказав, що прибули хлопці і нервують, що їм може не вистачити води.
Та що ж мені, з милом на тілі виходити?! психанув Родіон і поспішив закінчити миття.
Він відчув справжнє полегшення, коли тіло охололо і почало «дихати». Лише тоді зрозумів, що страшенно зголоднів. Сухпайок він давно зїв ще у потягу, а потім лише пив і пив без упину воду, намагаючись втамувати спрагу. Він поглянув на годинник і видихнув із полегшеннямдо вечері лишалося пятнадцять хвилин.
Їдальня була в окремій кімнаті, де було душно і жарко. Біля плити спритно поралася дівчина у військовій формі. Від запаху їжі у Родіона в животі загурчало. Він сів разом з іншими бійцями за довгий загальний стіл, накритий клейонкою у жовтих квітах. Їжу подали в одноразовому посуді, пластикові були і ложки та виделки. Родіон з таким апетитом їв розсольник, рисову кашу з тушонкою та свіжими помідорами, що не встиг зогледітися, як тарілки спорожніли.
Ти наївся? пошепки запитав Роман.
Здається, так, тихо відповів Родіон і взяв у руки пластиковий стакан з прохолодним компотом.
Розділ 21
Віталія повернулась у місто вже зовсім з іншим настроєм. Вона знала, що сумніви та депресивний настрій її покинули, і відчувала у собі впевненість і сили. Дорогою додому зайшла у кафе, поспіхом щось перехопила, закусила десертом з морозива. Потім пішла до супермаркету, швидко знайшла потрібний відділ, купила додому хлібець та їжі на пару днів. Віталія була налаштована діяти рішуче: у її житті мали настати зміни, і вони будуть залежати від її рішення.
«Досить пливти за течією і поливати сльозами свій шлях!»так вона вирішила ще там, коли була у Володимира.
Вдома вона прийняла душ з дороги, передягнулася і поглянула на годинникза годину її мама вже мала повернутися з роботи і бути вдома. Саме з розмови з нею мали початися зміни у житті жінки, тому вона не стала чекати й поспішила на зустріч.
Віталія підходила до будинку, коли зі службової чорної автівки з тонованим склом вийшла Маргарита Варфоломіївна і поважно понесла своє огрядне тіло до подвіря. Жінка зробила вигляд, що не помічає доньку, аж поки та її не гукнула.
Мамо! Зачекай! Треба поговорити, сказала Віталія, підійшовши до матері.