Здебільшого моє логічне мислення втручається, намагаючись втовкмачити мені, що це ідіотизмкидати на Йону бодай тінь звинувачення, та іноді, пізно вночі, я не можу прогнати цих думок. Я старанно уникаю його від самих похорон. Не відповідаю на есемески, пропускаю дзвінки, не телефоную у відповідь. Знаю, що він не заслуговує на таке поводження, але нічого не можу вдіяти.
Не будь із ним така жорстока, каже мені Фредді.
Я зітхаю. Легко йому казати.
Знаю, знаю. Просто Я розпаковую серветки, мовчу, бо вимовляти слова вголос для мене зараз занадто. Просто я іноді міркую, що було б, якби ти дозволив йому кермувати самому, хоч раз Я пихкаю, занадто енергійно протираючи надгробок, закінчую речення у своїй уяві.
Він був моїм найкращим другом, нагадує мені Фредді, і твоїм найдавнішим другом, памятаєш?
Пхаю зівялі квіти до сміттєвого пакета, ламаю крихкі стебла, хитаю головою.
Звісно, памятаю, погоджуюся. Я знаю Йону навіть довше, ніж Фредді. Але все змінюється. Люди змінюються.
Йона не змінюється, каже Фредді. А я не кажу, що він помиляється, хоча таки помиляється. У Йоні світло згасло в день аварії, його особливе світло, і я не впевнена, що він колись зможе його відродити. Я зітхаю та дивлюся на небо. Усвідомлюю, що своїми спробами відсторонитися від Йони додаю йому ще одного тягаря, і мені від цього геть паршиво.
Я спробую, гаразд? відповідаю. От як знову його побачу, так і спробую. Я даю цю обіцянку, знаючи, що на Йону не так-то й просто натрапити.
Мабуть, мені вже час йти, кажу, збираючи речі до сумки. Підсвідомо проводжу очима вздовж золотих літер, що складають імя Фредді. Фредді Гантер. Його мати хотіла написати «Фредерік». Ми тоді були такі близькі до сварки, як ніколи раніше. Я наполягала на своєму. Він ненавидів, коли його називали «Фредерік». Я ніяк не могла допустити, щоб це було вигравіювано на його могильному камені цілу вічність.
Я затримуюся біля каменя, готова йтий не готова до цього. Це найгірше з усього: коли сюди приходиш, то маєш звідси йти. Я намагаюся не думати про це забагато, не думати про реальність, про те, що залишилося від нього під землею. Були такі особливо темні ночі, одразу після похорону, коли я ладна була перестрибнути цвинтарну браму, готова рити землю, аж поки пальці не зімкнуться на невибагливій чорній капсулі, яка відтепер містить моє життяразом із його життям. Просто до біса добре, що Фредді не поховали, а кремували. Я не певна, чи змогла б зупинитися, не прийти сюди із заступом і смолоскипом, не поховати себе під землею разом із ним.
Я важко зітхаю, рвучко встаю, відліплюю від джинсів вологий пластиковий пакет, на якому сиділа, потім цілую кінчики пальців та прикладаю їх мовчки до каменя.
Побачимося пізніше, сподіваюся, шепочу, схрестивши пальці на обох руках, повертаюся та йду до припаркованої машини.
Кладу сумки до багажника, грюкаю кришкою, і тут у задній кишені джинсів зненацька вібрує телефон. Торкаюся екрана, і висвічується імя Еллі.
Посидимо в «Принці» з годинку? Я вже тутмандраж перед новою роботою! Певно, ти теж зможеш перехилити чарочку?
Розгублено дивлюся на її повідомлення, гадки не маю, що відповісти. Моєї ноги не було в нашому місцевому пабі з дня похорону Фредді. Звісно, сестра про це знає. Протягом останніх тижнів, коли вона пропонувала, я щоразу відхиляла цю ідею. Ішлося не тільки про паб: я відмовлялася взагалі кудись виходити. Але я повертаюся думкою до сьогоднішнього ранку. Еллі, мабуть, сприйняла те, що я розчесала волосся та трішки підфарбувалася, як ознаку прогресу, мій перехід від пекучо-червоної скорботи до якоїсь там наступної стадії. Не знаю, як вона зветься, може, сталево-сіра? Я знаю, що психологи назвали ці стадії якось інакше, але мені про них простіше думати, добираючи кольори. Лютий червоний. Нескінченний чорний. А тепер, тут, сірий, похмурий, мов спальні райони, скільки сягає око. Я обмірковую пропозицію Еллі. Чи зможу витримати похід до пабу? Інших планів у мене немає. Моя суботачистий аркуш, і я знаю, як вона нервує через свою нову роботу. Після аварії вона приділяла мені так багато часумабуть, потрібно повернути його їй.
Окей.
Я відправляю це дуже швидко, бо можу ще сказати «ні».
Побачимося за 10 хвилин.
Коли я заходжу до пабу, почуваюся так, ніби всі на мене дивляться, як у фільмах про Дикий Захід, коли розчахуються двері салуна й усі замовкають, витріщаючись на незнайомця, що насмілився ввійти до їхнього середовища. Мабуть, я роблю з мухи слона. Направду, саме це й роблю, бо в пабі всього десь два десятки відвідувачів, і половина з нихпенсіонери зі своїми пінтами мякого пива, що сидять собі та стежать за більярдною грою на маленькому телевізорі у віддаленому кутку.
«Принц Вельський»справжній паб, повсюдинедолугі брунатно-зелені килимки та підставки для пива родом зі сімдесятих. На гастроменю можна не розраховувати: Рон за стійкою подасть вам хрусткі сирні роли та мариновану цибулю, якщо пощастило й сьогодні день матчу. Але «Принц» наш, місцевий, буквально за рогом від дому, не дуже привабливий для хіпстерських компаній, і саме за це його люблять постійні клієнти. Завжди я заходила сюди цілковито спокійною, але не сьогодні. Страшенно знервована та дуже самотня, я оглядаю кімнату, шукаючи сестру.
Я помічаю її ще до того, як вона мене побачила. Еллі стоїть із Девідом та ще кимось біля грального автомата з фруктами на барабанах, задом до мене; у руці келих із вином, сама нахилилася, щоб краще чути хлопця поруч. Я важко ковтаю та впізнаю приятелів Фредді, з якими він полюбляв вихилити чарку, колишніх однокашників і хлопців, що завжди вештаються на околиці мого життя. Девід помічає мене, підіймає руку, штурхає Еллі, дає знати, що я прийшла. Сестра миттю опиняється біля мене, бере мене за руку.
Хороша дівчинка, каже вона. Може, в інших вустах це пролунало б зверхньо, але ж це Еллі: вона розуміє, яке складне для мене було це рішення, а я знаю, як бракує їй усього того, що ми завжди робили разом.
Ходімо візьмемо тобі випити, ми йдемо до бару, і вона стискає мої пальці, легкий рух, дуже мені дорогий.
Я з усіх сил намагаюся дивитися просто перед собою, не кинути погляду на групу біля грального автомата, хоча знаю, що вони стежать за мною. Чесно кажучи, я уникала ходити кудись, де зможу побачити людей, що знали Фредді, бо мені несила було постати перед необхідністю відповідати на питання про те, як я тримаюся, або чути про їхній шок та скорботу. Чи було це егоїстично з мого боку? Я просто не в змозі викликати в собі емоційні сили, щоб перейматися ними.
Рон, власник пабу, усміхається до Еллі та тягнеться по чистий келих.
Повторити?
Його погляд ковзнув на мене; знадобилося кілька секунд, щоб розпізнати в мені дівчину Фредді. Він одразу ж опановує себе, та деякий час на його обличчі мерехтить щось схоже на паніку.
Еллі киває й повертається до мене:
Лідіє?
Якусь мить я почуваюся, ніби вперше в пабі, зніяковіла, спітніла під коміром, наче мені знову сімнадцять, а я вдаю повнолітню, щоб налляли випивки. Пробігаю очима пляшки надто швидко, серце починає калатати.
Келих вина? пропонує Рон, який уже дістав другий келих із підвіски. Я киваю так вдячно, як тільки можу. Він не розпитує, що я хочу, просто ставить переді мною великий келих чогось охолодженого та білого, коротко поплескує мене по руці й обурено дивиться на Еллі, яка збирається заплатити за напої.
Коштом закладу, гарчить чи бурчить він і починає полірувати шматою поверхню стійки, усім своїм видом демонструючи, як йому все байдуже. Дивлюся на Еллі та бачу, що в неї дихання перехопило від його жесту. У мене набігають сльози, а Рон ось-ось протре дірку у своєму барі. Тож я беру келих, злегка вдячно всміхаюся та прямую до столика в кутку. Еллі на хвильку повертається до Девіда й купки хлопців біля автомата, а я оглядаюся, щоб роздивитися, хто є в барі. Звичайні обличчя. Декерз із компанією прийшли вихилити по кілька кухлів пива до футболу, старі друзі Фредді. Даффі, суворий бухгалтер, уже тут, його блідо-блакитна сорочка аж надто офіційна для суботи, і Рей, хлопець, з яким ми ходили до школи, у нього зараз, здається, власний будівельний бізнес. Є ще пара чоловіків: Стирчакне питайте мене, чого його так кличуть, бо я гадки не маю, молотить по кнопках грального автомата, а ось і Стюздається, так його звуть, більшість життя якого проминає в спортзалі. Я не зустрічаюся очима ні з ким із них, і вони, упевнена, мені за це цілковито вдячні. Смертьтакий безвідмовний засіб, щоб стати соціальною парією.
Безкоштовні напої? каже Еллі, плавно сідаючи на табуретку поряд зі мною за наш маленький круглий столик. Усе колись буває вперше.
І вона не помиляється. Усе зараз сприймається як уперше. Уперше я смажу бекон, а Фредді не хапає його просто з пательні ще до того, як устигнеш покласти смаженину на хліб. Уперше я сплю в нашому ліжку сама. Уперше я йду до пабу як дівчина померлого бідолахи. Жодного із цих «уперше» я не чекала отримати на цьому етапі свого життя.
Рон такий милий, бурмочу, підтягуючи до себе свій уже напівпорожній келих. Щось розігналася, треба пригальмувати.
І тут прочиняються двері й заходить Йона Джонс, з ніг до голови в чорному, як зазвичай, його чорняве волосся таке саме скуйовджене, як завжди. Нічого не можу із собою вдіяти, усередині в мені все скручується, коли бачу його самогоце як Вуді без Базза. Він зупиняється погомоніти з хлопцями біля автоматарука на плечі Декерза, потім прямує до стійки. Обертається в наш бік, постукуючи підставкою для пива по краю бару, поки Рон протягує йому пінту, тьмяно всміхається, та ця усмішка зникає з його обличчя, коли Йона помічає мене. Напевно, він відчуває той самий удар у порожнечу в серці, який відчуваю я, і одразу ніяковіє від того, що зараз стоїть між нами. Востаннє я бачила його на похороні, ми обоє ледве трималися. Сьогодні вигляд у нього кращий. Коли наші погляди зустрічаються, пальці Йони інстинктивно торкаються шраму над бровою. Не знаю, може, мені варто встати й привітатися, але я так і сиджу, мов приклеєна до табуретки, заклякла в нерішучості. Я думаю, що і йому невтямки, що робити, і це дурня, бо ми знаємося з дванадцяти років. Пів життя дружби, і от ми вирячуємося одне на одного через весь паб, мов нашорошені леви, непевні, чи й надалі належимо до одного прайду.
Йона бере пінту, яку Рон поставив перед ним, осушує одразу майже третину, бурмотить подяку, бо Рон без коментарів наповнює її знову. Мені стає легше, коли Девід втручається і мимоволі руйнує цей напружений момент, приєднується до Йони біля стійки, а потім забирає його до нас. Девід падає на стілець біля своєї дружини, а Йона нахиляється, щоб поцілувати спочатку Еллі, потім мене. Його рука тепло лежить у мене на плечі, коли він нахиляється до моєї щоки.
Гей, дівчино. Він сідає на табуретку поруч зі мною. Йона, як порівняти з Фредді, мав перевагу в зрості: він довгастий і худорлявий, не такий широкоплечий регбіст. Якщо Фредді можна порівняти з левом, то Йона радше пантера. Сто років не бачилися.
Можна сказати йому, скільки точно днів минуло з дня похорону, але натомість я розколупую тріщинку в ламінованій покрівлі столика.
Еге ж.
Він перехиляє кухоль, відпиваючи ще пива, і ставить його на стіл.
Як ти там?
Нормально, кажу. Слова мене покинули. У моїй уяві Йона так сильно повязаний із Фредді, що я не знаю, як мені зараз бути поруч із ним. Девід щось показує Еллі у своєму телефоні найімовірніше, дає нам із Йоною трішки погомоніти на самоті.
Я тобі дзвонив.
Киваю, мені незручно:
Знаю. Мені щось не дуже Я не могла
Все нормально, каже він поспіхом, я розумію.
Я не кажу, що він навряд чи здатен зрозуміти, бо знаю: він із тих, хто тужить за Фредді найбільше. У Йони навіть своєї родини до пуття немає. Його мати всю ніжність дарувала пляшці, а батько був одружений із кимось іще. Ані братів, ані сестер, тягар розділити ні з ким, домашнього затишку теж негусто, тому чекати з радістю закінчення шкільного дня так, як ми, він не міг. Я знаю все це уривкамиздебільшого в переказі Фредді, ніж від самого Йони. Дитиною він усе вигадував туманні виправдання для відсутності його матері на батьківських зборах, а дорослим просто не згадував про своїх батьків. Гадаю, ми з Фредді були для нього найближчими людьми, єдиною родиною, яку він справді знав.
Але ж ти нормально? питає. Невимовлені слова зависають між нами, а його пальці перевіряють, чи шрам сховано під довгим волоссям.
Знизую плечима:
Та нічого. Принаймні не розкисаю на людях, а це вже, повір мені, покращення. У моєму голосі вчувається легка нотка «моє горе гірше за твоє». Це несправедливо, і я про це знаю. Він опускає погляд та невпинно тре руками стегна, а коли здіймає на мене темні тужні очі, коли знову зустрічається поглядом зі мною, я відчуваю, що він намагається щось сказати, тож вистрибую перша.
Вибач, кажу, похитуючи ніжкою свого келиха, боюсь, я розучилася вести світські розмови. Не зважай на мене.
Він зітхає та хитає головою:
Без проблем.
О, як це жахливо, як страшенно незручно. Йона постукує по столику підставкою з-під пиванервовий рух. Він музикант аж до самих кісток, піаніст-самоучка, аматор, грає на бог знає скількох інструментах. Ще коли ми були малими, він завжди цим вирізнявся. У Фредді зовсім не було музичного хисту, хіба що одного літа хлопець вирішив, що стане рок-зіркою. Згас він так само, як і загорівся, але, щоразу натрапляючи на горищі на свого старенького «Фендера», він на кілька хвилин відчував себе Браяном Меєм.
Не заважатиму, раптом рішуче каже Йона, його рука коротко стискає моє плече, він підводиться. Я майже тягнуся, щоб зупинити його, бо, гадаю, мала б спробувати принести якусь оливкову гілку примирення. Я ж обіцяла Фредді, що спробую, ще й години не минуло. Розтуляю рота, щоб сказати щось, хоч що-небудь, потім дивлюся вгору: до нас наближається Декерз. У школі з ним завжди було повно клопоту, дрібний задирака, мабуть, прокляття всієї вчительської. Останніми роками я з ним і не говорила особливо. Він зніяковіло ставить переді мною склянку. Дивлюся на нього, помічаю дві однакові плями збентеження на щоках, що так не схоже на його звичайну самовпевненість. Потім дивлюся на те, що він приніс: щось спиртне, я б сказала, горілка або джин. Нерозбавлене. Не знаю, чи то він вважає, що мені потрібне щось міцне, чи просто не здатний уявити, як це людина може з власної волі розбавляти алкоголь. Він нічого не каже. Якусь жахливу мить скидається на те, що він ось-ось розплачеться.
Дякую, я тільки й можу прошепотіти, а він киває, один раз, гостро й коротко, потім, згорбивши плечі, вертається до грального автомата.
Ще раз безкоштовна випивка, каже Еллі, розряджаючи напругу. Ходи з нами знову.
Я тремтячими губами всміхаюся, а Йона, скориставшись можливістю, залишає нас і прямує до бару.
Підіймаю чарку, нюхаю.
Схоже, горілка.
Декерз дивиться в наш бік, обернувшись від автомата, тож я із ввічливості перехиляю половину вмісту собі в горло. Ісусе! Воно ж таке міцне, що в мене очі печуть. Ставлю склянку на стіл, дивлюся на Еллі.
В мене аж зуби заломило, скаржуся.
Вона чи то сміється, чи то пхикає.
Він не хотів тобі зашкодити.
Ще тільки полудень, а я вже наливаюся нерозбавленою горілкою, бурмочу.
Цієї миті біля нашого столу зявляється довгастий і кістлявий Стирчак. Розігрується дуже схожа сценка: мені невизначений напій та кивок.
Дякую, кхм, Стирчаку, кажу, немов така собі манірна тітонька.
Девід підіймає своє пиво, щоб сховати вишкір. Стирчак видихає з полегшенням та поспіхом відступає.
Що так смішно? бурмочу.
Просто так кумедно звучить, що ти звеш його Стирчаком.
А як ще я мала його називати?
Піт? Зараз більшість людей його так і зве.
Халепа.
Фредді завжди його звав Стирчаком, я точно памятаю. Обличчя моє горить.
Це його прізвисько. Це ж просто Я не знаю. Між хлопцями. Він, як був пацаном, не міг стримуватися серед дівчат, та й у нього завжди Девід замовкає, намагається вирішити, як би так делікатніше висловитися.
Уявляю, перериваю я, і ми обоє втуплюємося у свої напої. Еллі риється у своїй сумочці, ніби щось шукає, а Девід надто милий, щоб сміятися з мого зніяковіння.
Я це пити не зможу, змінюю тему, а потім подумки стогну, бо ще один із приятелів Фредді несе мені чарку. Даффі, суворий бухгалтер. Те, що він такий суворий, робить його жест навіть значущішим.
Прийми моє щире співчуття, каже він, офіційно, мов директор цвинтаря.
Оця фразая б уже петицію подала, щоб забрати її з англійської мови, але розумію, що наміри в нього якнайкращі.