Дякую, ти дуже добрий, відповідаю, і він тікає, бо обовязок виконано.
Я це розумію. Вони віддають мені шану. Ці хлопці вболівали разом із Фредді на футболі, були неофіційним почесним караулом біля церкви під час похорону. Ці напої більше для Фредді Гантера, ніж для мене.
Я виставляю чарки рядком, міркуючи з відчаю, чи план «зілляти все це в одну склянку та й перехилити на одному вдиху» справді аж такий жахливий. Коли здіймаю очі, ловлю погляд Йони, який дивиться на мене через паб. Він утримує цей погляд кілька секунд, не можу сказатизі співчуттям чи задумливо.
Дякувати богові, парад дармової випивки, здається, завершено. Команда біля грального автомата, мабуть, зрозуміла, що у дівчат є певні межі, або злякалася, що мене розвезе на емоції і я влаштую сцену.
Зробити тобі коктейль? Еллі вдає турботу.
Два літри коли підійшли б.
Я тихенько благаю:
Ти маєш одну порцію випити замість мене.
Ти ж знаєш, я не можу змішувати, сміється вона. У мене від цього дах їде.
Девід киває, підтримуючи її, у його сірих очах страх, вічна #Еллі_що_змішала. На нього теж не можна розраховувати: він пє не більш як три кухлі пива. Не думаю, що колись бачила його дуже пяним. Але Девід не зануда: його дотепний гумор часом змушує мене сміятися до сліз, а ще він кохає мою сестру до нестями, тому для мене він суперзірка.
Беру чарку із джином та пригадую, що цей напій широко відомий як «материнський порятунок». Чи то «материнська руїна»? Я за «порятунок». Бо саме цього потребую: порятунку від безпорадної туги. Переводжу погляд за вікно, спостерігаю за машиною, що замітає вулицю, вона повільно повзе вздовж бордюру. Хотілося б отак вимести всі темні кутки свідомості, запилюжені кімнати, запхані в далекі закапелки спогади про свята, ліниві ранки в ліжку, нічні келихи кальвадосу на березі французького озера. Чи стерла б я Фредді зі своєї памяті, коли б могла? Боже, звісно, що ні. Тільки так важко зрозуміти, як дати раду всьому тому, що коїться в моїй голові тепер, коли його немає. Можливо, із часом усе це перетвориться на дорогоцінні спогади, які можна брати один за одним та розкладати навколо себе, мов візерунки на килимі. Але не зараз.
Вино, горілка й джин. Не дуже вдала комбінація для легенької випивки.
Здається, мені треба прилягти, бурмочу я.
Ти наклюкалася, мала. Час додому, я так міркую, каже Девід, підводячись. Ми тебе проведемо.
Еллі озирається, чи ніхто не бачить, та, здригаючись, випиває бренді.
Заради тебе роблю, каже вона дуже тихо.
Я їй страшенно вдячна, бо залишати напої на столі було б нечемно.
Рон махає мені рукою, поки ми пробираємося до виходу, а хлопці навколо грального автомата разом замовкають та схиляють голови, коли проходжу повз них, ніби я королева Вікторія, вбрана у вічну жалобу за принцом Альбертом.
Кліпаємо очима, виходячи на яскраве сонячне світло раннього літа, а Девід хапає мене за лікоть, бо я ледь не навернулася з краю тротуару.
Маємо клопіт, каже він, ти добре набралася, Лідз.
Дякую, кажу, трохи приголомшена та дуже сльозлива.
Ми з Еллі тримаємося за руки, прямуючи додому, погойдуємося в ніжному тандемі, Девідна крок позаду, поза сумнівом, умисно, щоб наглянути за нами.
До холери важка ця роботаскорбота, кажу я.
Виснажує тебе, погоджується Еллі.
Це назавжди? Як ти гадаєш? питаю.
Вона притискає до себе мою руку.
Твоє життяце все ще твоє життя, Лідіє. Ти досі тут, досі дихаєш, дивишся, як сонце сідає, як місяць сходить, незалежно від того, що тобі здається, ніби воно дістало вже до ручки своєю осяйною пикою, яку щодня демонструє.
Вона допомагає мені пройти останні кілька кроків до моїх блідо-бірюзових парадних дверей. У нашому ряду в усіх будинків свій колір дверей, немов хтось спеціально дістав коробку з пастелями, щоб додати котеджам душі. Коли ми купували дім, двері вже були бірюзовими. Якийсь талановитий організатор ще раніше розповсюдив поміж сусідів табличку зі зразками фарб, і кожен обрав свій відтінок.
Треба поспати, бурмочу.
Девід наближається, бере ключі з моїх рук, відмикає для мене двері.
Хочеш, щоб ми зайшли на хвильку? питає Еллі.
Переводжу погляд з одної на другого, добре знаючи, що варто мені сказати тільки словоі вони зайдуть. Зайдуть, перевірять, чи я лягла спати, перевірять, чи я прокинулася, перевірять, чи я поїла. Переборюю спокусу дозволити їм дбати про мене та хитаю головою. Коли сьогодні я ввійшла до пабу сама, у мені клацнув якийсь перемикач. Можливо, мене так підтримало побачення з Фредді в моєму сновидінні або, може, я знайшла приховане джерело сили десь глибоко в собі не знаю. Що я точно знаю, це те, що люди, які мене люблять, так міцно тримали мене попід руки весь цей час, що я не мусила йти самостійно. Але рано чи пізно таки маю. Сьогодні, зараз, ця мить годиться для того, щоб почати, так само як і будь-який інший момент.
Ідіть, я вам потім зателефоную, кажу я, коротко обіймаючи їх обох. Мені зараз потрібно тільки випити водички та й влягтися.
Я бачу, як Еллі розтуляє рота, щоб посперечатися, але Девід прикриває її руку своєю та говорить:
Гаразд. Може, ще якусь таблетку від голови?
Я киваю, віддаю честь, видушую заготовлену усмішку.
Гарна думка.
Ще кілька секунд дивлюся, як вони прямують додому, рука Девіда обіймає плечі Еллі. Я затикаю рота тій частині мене, яка хоче погукати, щоб вони повернулися, та роблю крок усередину, зачиняючи вхідні двері.
Уві сні
Субота, 12 травня
Лідіє?
Вам знайомий цей сон, після добрячої денної випивки, коли спиш, немов на дні моря? Я занурилася десь на декілька сажнів під воду, коли чую голос Фредді; він проказує моє імя, й мені доводиться максимально зосередитися та виштовхнути себе на поверхню, несамовито борсаючись у товщі води, щоб зустрітися з ним до того, як він зникне.
Боже, Лідз, ти була просто втрачена для світу. Рука Фредді на моєму плечі, він злегка мене струшує. Ви з Еллі на закупи ходили?
Я видираюся та випростовуюся, щоби рівно сісти на краєчку канапи, розтираю шиюпотягнула, поки спала. Не можу второпати, котра година. Мене вимкнуло на пять хвилин чи на пять годин? Голова пульсує від болю, а коли бачу Фредді, то й серце так само.
Ти якось дивно на мене дивишся.
«Ти б теж так дивився на моєму місці», думаю, але не вголос, і прочищаю горло.
Дай мені, будь ласка, склянку води, удається проквакати.
Він супить брови, придивляється до мене, потім сміється.
Ви що, вже десь випили? Дідько, Лідз, це хардкор навіть для тебе.
Ось, каже він, повертаючись з двома таблетками й водою, випий. Мармиза в тебе, мов із масовки «Зомбі на імя Шон», він усміхається, заправляє пасмо мого волосся за вухо. Ти ж не плакала, ні?
Фокусую очі на годиннику. Ще ж щойно по другій. Я не могла проспати довго. Прокручую те, що памятаю, відколи Еллі з Девідом доставили мене до ґанку. Провальна спроба заснути на канапі, навіть попри те що мозок розколювався; остання надія була на рожеву пігулку, що поєдналася з алкоголем, який ще циркулював у моїй системі.
А тепер це. Я знову прокинулася вві сні, і ось він, Фредді, кепкує з мене через те, що ми з Еллі забагато хильнули. Немає сенсу казати йому, що пила я ще й у компанії Йони Джонса і ми не могли знайти, що сказати одне одному, бо він жодному слову не повірить, та й чого б це йому вірити? Я, чесно кажучи, не дуже розумію, що робила тут, у цьому світі. Може, зранку ми з Еллі й справді розслаблено вешталися крамницями, а потім пропустили зо два келихи десь в обід.
Не хочу тобі таке казати, Лідз, але тобі, мабуть, буде незле піти стерти туш зі своїх щік. Йона має прийти на перегляд гри, він дивиться на годинник, уже десять хвилин тому. Як завжди, запізнюється.
Може, ти тоді щось зі мною поробиш? питаю. Запросиш мене кудись? Куди завгодно. Тільки ти і я.
Ти з кожним днем дедалі частіше говориш, мов Ед Ширан, бурчить він та витягає з задньої кишені джинсів телефон, звісно ж, написати есемес Йоні. Проте одразу повертає його на місце, бо ми чуємо, як відчиняються задні двері.
Встиг в останній момент, усміхається Фредді, коли Йона неквапом заходить до вітальні з коробкою пива «Бад» під пахвою. Принаймні хоч скажи, що спізнився через жінку.
Йона дивиться на мене, а я переконана, що він зараз скаже: «Так, я був із Лідією».
Пробувалася до «Живих мерців», Лідз?
Я пильно дивлюся на нього, намагаючись второпати, прикидається він чи ні.
Якщо грає, не можу уявити, що він міг би сказати щось жорстокіше. Серйозно, саме «Живі мерці»?
Придурок, бурмочу я.
Йона придивляється трішки пильніше.
Злючка, відбивається він, сміючись.
Вона щойно прокинулася, каже Фредді та бере пиво. Їй потрібно пять хвилин, щоб знову стати звичайним сонечком, коханий підморгує мені та, підсміюючись, прямує на кухню.
Йона падає на інший кінець канапи, розкидає широко руки на її спинці. Він не мав бути тут! Це мій сон. І я точно знаю, що це означає: мені даровано право мати Фредді тільки для себе. Я експериментую з ідеєю усвідомленого сновидіння та силою думки намагаюся вигнати Йону з вітальні, майже сподіваючись, що він устане та позадкує до дверей, ніби хтось натиснув кнопку зворотного перемотування на DVD. Проте він не піддається. Цей хлопець просто розвалився на канапі, ніби з нього кістки повиймали, немов десь на лавочці в парку чи на пляжі, з пивом у руці та ногами в теплому піску.
Що там у тебе новенького, Лідз?
Гаразд, отже, ми тепер так. Певна, він цілком міг би вийти з ролі зараз, коли Фредді вийшов з кімнати?
Знаєш, шепочу я, нахиляючись, перевіряючи його, в пабі, раніше? Вино, і джин, і горілка, й бренді?
Він розгублено вдивляється в мене.
Цього ранку? Холера, Лідз, це трохи цейво.
Я мовчки дивлюся на нього й усвідомлюю, що в його чистих карих очахані сліду розуміння. Тільки спантеличення та відчуття незручності, бо тиша затягується. Навіть збентеження. Я зіщулююся та трохи відсуваюся далі у свій куток канапи, знаючи, що мій подих зараз смердить, наче килим у пабі, а загальний вигляд благає про осиковий кілок у серце.
Не зважай на мене, кажу, натягуючи на голову подушку. Вдавай, що я не тут.
Не можу не зацінити іронії. Я справді не можу бути тут.
Може, я чайник увімкну? Каваштука помічна.
Я намагаюся подолати ірраціональне бажання попросити Йону відчепитися, хоча він просто прагне допомогти. Стягую подушку з обличчя, випростовуюся та тру щоки, аж тут Фредді повертається й гепається на стільця.
Фредді. Я хочу залізти до нього на коліна. Я хочу наповнити голову його пахощами, щоб його руки обіймали мене, а його губи мене цілували. Я хочу, щоб Йона Джонс пішов геть, попри те що він уже бере пиво, яке Фредді подає йому через столик, і вони розпочинають розмову. Я знову на кілька хвилин розвалююся на канапі, очі заплющені, вдаю байдужість, а сама дивлюся на Фредді крізь вії. А потім вирячую очі, бо Йона каже: «Я купую мотоцикла».
Я здивована, стривожена. Фредді завжди хотів мотоцикла, завжди поспішав, летів уперед, швидше, швидше. Але Йона ніколи не видавався мені людиною такого штибу. Після аварії, що сталась із Фредді, мене тіпає від самої ідеї, що людина добровільно наражає себе на будь-яку небезпеку на дорозі. Те, що я змогла знову сісти за кермо, уже досягнення.
Просто потроху думаю поміняти свій «сааб» на ще щось, триває чоловіча розмова. Йона їздить на старому чорному «саабі» з відкидним верхом, бойовий корабель зі шкіряною обшивкою, який він любить без будь-якої очевидної причини. То вже стара коняка, час трохи розтрусити кістки.
Не роби цього, виривається в мене. Бовкнула раптом, занадто голосно, занадто панічно.
Вони дивляться на мене, стривожені моїм несподіваним вибухом.
Ні сіло ні впало вирішив. На дошці оголошень в учительській висіло фото, каже він, повільно переводячи погляд з мене на Фредді та вирішуючи, що коментувати мої слова не потрібно. Він, мабуть, думає, що в мене клепка злетіла. Пропозиція від Хапуна Ґраймза, хто б міг подумати.
Фредді регоче:
Ти купуєш мотоцикл у Хапуна Ґраймза?
Хапун Ґраймз викладав у нас усю математику. Прізвисько своє він отримав через те, що хапав учнів за шкаберки та волік їх із класуФредді потерпав найчастіше. Так дивно чути, коли Йона говорить про вчителів, що тероризували нас у дитинстві, як про своїх теперішніх колег.
Ти не повіриш, що то за штука, коли побачиш, очі в Йони сяють. Класичний «нортон менкс». Він його з гаража майже не виводив, відколи купив новесенького.
Я уявляю собі Хапуна Ґраймза Картинка ніяк не вяжеться з образом такого собі романтика великих доріг, хлопця з вітром у бакенбардах.
Він завжди їздив на порепаному старому «вольво», пригадує Фредді.
Йона киває:
Так і їздить, друже.
Та ну!
Йона знову киває.
Двічі на рік здає його на сервіс, доглядає. Зроблено навіки, каже, мов його дружина.
Я дивуюся вже тому, що Хапун досі живий, а він ще й відпускає жарти в стилі сімдесятих про свою багатостраждальну місіс Ґраймз.
Старий, мабуть, перетнув межу пенсійного віку, ще коли нас учив. Але ж ще викладає, ба більше, дідусь ще й за кермом, нічого собі.
Фредді вмикає телевізоруже триває розігрів перед матчем. Експерти на бокових лініях міряються своїми мікрофонами та беруть інтервю в кожного, до кого тільки можуть дотягнутися. Мене раптом кидає в жар, ніби захворіла. З дівчиною може таке статися, коли в неї похмілля й доводиться говорити з власним мертвим нареченим. Хиткою ходою роблю кілька кроків до східців, бурмочучи щось про ванну кімнату.
Десять хвилин по тому я хапаюся за раковину й підтягуюся, встаючи з колін, відчуваючи полегшення від того, що вичистила шлунок в унітаз. Прочищаю носа, витріщаюся на своє зображення в дзеркальній шафці над раковиною. Боже, в мене жалюгідний вигляд. Свіжа сльоза повзе щокою, пробираючись крізь плями розмазаної туші. І тут я помічаю, що на шиї в мене маленький емалевий кулонсиня пташка, яку мама подарувала мені на вісімнадцятиріччя. Я не вдягала його цього ранку. Я не могла. Бо загубила цю пташку пять років тому.
Краще? Фредді дивиться вгору, коли я спускаюся сходами до вітальні.
Киваю та мляво всміхаюся.
Треба щось зїсти, напевно.
Напхатися, каже Фредді, який вже знову занурився в гру.
Піца? Йона киває на коробку, розкриту на столику.
Від картини розплавленого сиру мені знову крутить шлунок.
Мабуть, я краще тост зроблю. Пальцями обмацую синю пташку, що звила гніздечко в ямці між ключицями. Я така рада знову її бачити. Загубила в клубі й навіть не відчувала, що мені її бракує, до сьогодні. Вона не мала якоїсь великої цінності ні для кого, окрім мене, але, звісно, ніхто кулончика не повернув. Мозок мій намагається розгадати значення того факту, що тут я цю підвіску маю.
Сидячи за кухонним столом, я кладу голову на витягнуті руки та просто слухаю. Фредді жваво коментує матч, Йона сміється, заспокоює друга, щоб того часом хапун не схопив. Вони цокаються пивними пляшками, ті ковзають скляною поверхнею кавового столика, який так любив Фредді, мені ж він ніколи особливо не подобався. Життя, яке я сприймала як належне, триває, попри те що Фредді помер пятдесят вісім днів тому.
Для мого похмільного мозку це забагато. Тостів я не хочу, води теж, не хочу прокинутися й побачити, що його немає. Тож я просто повертаюся до вітальні й сідаю на підлогу поруч із Фредді, притулившись головою до його коліна. Він легенько гладить моє волосся й кепкує з того, що я не вмію пити. Він надто захоплений грою, щоб помітити вологу пляму на своїх джинсах, біля коліна, яка залишилася від моїх сліз. Я закриваю обличчя волоссям, надто втомлена, щоб щось робити, здатна лише притискатися до ньоготеплого й надійного. Не думаю, що матч триватиме ще довго. Намагаюся зосередитися на грі, але очі каламутні. Йди додому, Йоно, думаю я. Йди додому, щоб я могла витягнутися на канапі поруч із Фредді, розпитати про те, як минув його день. Мені потрібно відчувати, як тихенько гуркочуть слова в його грудях. Я борюся, натурально борюся зі сном, та марно. Повіки важкі, мов свинцеві. Не можу підняти їх, попри те що відчайдушно прагну не засинати. Бо вже скучаю за ним.