Це така широковживана фраза, але мені вона вже не допоможе, бо, холера, мій світ наяву тепер можна описати тільки так: хтось вимкнув моє сонце. Беру кетчуп, що подає мені Шейла, киваю їй і повертаюся до Фредді.
Як ти ставишся сьогодні до покосу? тихенько питаю, провівши рукою по його плечі перед тим, як сісти.
Покосу? Він спантеличений. Це що, якесь дівоче таємне слово для сексу? Бо якщо воно так, то так!
Усміхаюся, ставлю не потрібний мені кетчуп на видне місце на столі. Фредді має щастя, бо ніколи не дізнається, про що я.
Я тобі щось хочу сказати, каже він, обіцяй, що не казитимешся.
Не можу обіцяти, відповідаю, поки не дізнаюся, що саме.
Він намащує собі тост і хитає головою.
Ні, ти спершу пообіцяй.
У цьому весь Фредді.
Добре, я здаюся, обіцяю не казитися.
Він одразу розпливається в усмішці.
Я замовив медовий місяць.
Моє серце спалахує радістю, потім щемить, бо ж цілком можливо, що я не зможу повернутися сюди саме тієї пори. Усе може припинитися просто завтра. Я направду відчуваю, як серце, ніби в уповільненому фільмуванні, перевертається в сальто-мортале у грудній клітці.
Правда?
Фредді страшенно задоволений собою. Він зі шкіри пнеться, щоб розповісти мені.
Хочеш сюрприз?
Хитаю головою, не довіряючи своїй здібності говорити. Я сподіваюся, він подумає, що сльози в мене на очахвід радості.
Куди ми їдемо?
Він робить паузу, ніби насправді розмірковує, чи варто зберегти секрет, але зрештою не може стриматися:
Нью-Йорк!
О, не сумніваюся. Я завжди хотіла до Нью-Йорка. Я бачила кожен епізод «Друзів». Я хочу заприятелювати з Керрі Бредшоу та гуляти босоніж Центральним парком. Я навіть не питаю його про ціну, бо в моїй уяві ми вже пливемо поромом до острова Стейтен. Смішно, але це справдешні ми.
Ти не міг зробити кращого вибору, я тягнуся через стіл до його руки. Більш нічого мені не кажи. Дай трішки помріяти.
Він гладить великим пальцем кісточки моїх пальців.
Тобі дуже сподобається, Лідз.
А я й жодного сумніву не маю. Здається, я зараз заплачу. Тому змінюю тему.
Отже, чим займемося цього вечора?
Хочеш сказати, це не було секретне дівоче слово для сексу? Він вдає трішки винуватий вираз обличчя, потім сміється: Ми йдемо в кіно, памятаєш? Фредді нагадує план, про який я гадки не мала. Я збираюся лизатися з тобою на останньому ряду.
Лизатися? сміюся. Більше ніколи такого не кажи.
Він тягнеться через стіл та підчіплює виделкою жовток на моїй тарілці.
Буду. Поспішай, фільм розпочинається о пів на другу.
Отже, кіно, констатую. Зараз ранок банківських канікул, я разом із Фредді й у нас усе добре. Краще, ніж добре: у нас так, як було, він і япроти цілого світу. Я навіть не розізлилася на нього за відібраний жовток, хоча він робить це навмисне, щоб мене піддражнити. Ми йдемо в кіно, щоб лизатися на останньому ряду, мов школярі. Горнімо сіно, поки сонце високо.
Наяву
Неділя, 27 травня
Я сиджу в кухні на підлозі, притискаючись мокрою від поту спиною до шафки, руки тремтять, стискаючи пляшечку з пігулками. Кілька хвилин тому я випадково розсипала їх стільницею, потім лазила підлогою, мов наркоман, хапаючи рожеві кружечки, доки не закотилися в щілини між мостинами. Загнала собі у вказівний палець болючу скалку, але все, що справді мало значення в ці панічні секунди, це потреба переконатися, що кожну таблеточку буде знайдено та надійно закрито в належному місці.
Я відвідувала Фредді шість днів поспіль. Тепер до межі виснажена, ніби вві сні марафон бігла. Доведеться з прикрістю визнати, що так тривати не може. За свої побачення я плачу не лише знесиленнямя за це сплачую найвищу психічну ціну. Години, коли я не сплю, перетворилися на очікування, сповнене нетерпіння, передчуття, майже хворобливого страху, що не вийде зустрітися з коханим наступного разу, що я можу ніколи більше не відчути цієї гострої насолоди. Неможливо пояснити, як воноперебувати там. Якось ми з Еллі були в Національній галереї. Нам тоді трапилася картиназараз не можу пригадати художника. Австралійський пейзаж. Вона не належала ні до найвідоміших шедеврів, ні до найяскравіших. Та щось таке було в чистоті її кольорів, у насиченому світлі, що притягнуло до себе мою увагу, наполегливіше, ніж до інших картин. Світ моїх снівтам, між мазками пензля й фарбами живопису, живий, опуклий, він притягує мою увагу, ніби силою магії. Він затягує.
Я тримаюся за голову, спустошена. Цей випадок із пігулками змусив мене визнати правду, що останні кілька днів проглядала під поверхнею: я наражаю себе на небезпеку. Кожен день зі смерті Фредді був для мене ніби нова гора, на яку потрібно видертися, і, попри те що я ніколи не була спортивною дівчиною, якимось робом щоранку знаходила сили взутися в похідні черевики та розпочати це самотнє сходження, знову й знову. А цими днями я навіть не переймалася шнуруванням черевиківмені було байдуже, чи поріжу я собі стопи на шмаття. Я не звертала уваги на свої кроки, на свої думки перед кожним новим поворотом дороги, бо всі шляхи вели до безпеки, до Фредді, який чекав на мене на вершині.
Але, як завжди, отримуючи щось, мусиш щось віддати. Торг має бути завершено. І тут, немов ванна холодної води, мене пробрало до кісток усвідомлення: ціною може виявитися мій здоровий розум.
Години, коли я не спала, почали мене дратувати, до того ж мене дратували всі, кого я зустрічала в цю пору. Зо два дні тому в телефонній розмові я винесла мозок мамі. Еллі каже, що, коли вона вчора вранці заскочила до мене, вигляд я мала кепський. Я відмовилася йти разом з нею до мами на сніданок. Я весь час готова була зірватися на грубощі, бо щомиті всі мої думки були лише про рожеву пігулку, що чекала мене на кухонному столі. Минуло кілька незручних хвилин, сестра пішлазіщулена, зігнувши плечі. Я дивилась їй услід і почувалася цілковитою свинею, але погукати та повернути її не хотіла, бо поклик пігулки був гучнішим і переконливішим, ігнорувати його я вже не могла. У цьому і є справжня проблема: я бачу перед собою шлях, устелений розтоптаними почуттями моїх рідних, і дедалі більше віддаляюся від них заради іншого місця, заради Фредді.
Я ставлю пляшечку з пігулками на підлогу біля себе, кілька хвилин нервово й нерішуче дивлюся на неї, по тому витягуюся та відсуваю її так, щоб не дістати рукою.
Чи зможу я витримати й уживати по одній щодня? Може, раз на три дні? Раз на тиждень? Хмурюся, пригадуючи, що в суботу випила дві, спрагла до Фредді, мов жадібна дитина. Саме це й хвилює мене найбільше. Те, що я не матиму сили чинити спротив такому глибокому зануренню до іншого життя, що я опинюся більшою мірою там, ніж тут, надто занурена, щоби знову безпечно повернутися додому.
Наяву
Вівторок, 29 травня
Я тут подумую про те, щоб невдовзі повернутися на роботу.
Мама намагається приховати здивуванняне дуже успішно. Ми всі зараз сидимо в її маленькій бездоганній вітальні, босі, як завжди, бо бережемо кремовий килим. Він не лише в холі: мама захопилася низькою ціною та постелила його скрізь, на всьому першому поверсі. Звісно ж, це кімната для відпочинку, і відпочивають тут за дуже й дуже суворими правилами. Червоне виноні-ні, у жодному разі, так само й будь-яка їжа не білого кольору. Тож дозволено біле вино, пюре або рисовий пудинг. Я не жартую. Ми з Еллі, як були підлітками, постійно виносили бляшанки з оцим усім, і, попри те що килиму вже пятнадцять років, він і зараз майже мов новий. Єдину пляму, яку вивести неможливо, приховує канапа: одного різдвяного ранку, коли Еллі ще була підлітком, вона геть не при собі повернулася від свого тодішнього хлопця-сусіда, у якого й була не більше ніж годину: пили вони джин із чорною смородиною. Оце була картина, коли її вивернуло на мамин килим, де вона зрештою і відключилася, пропустивши різдвяну вечерю.
Справді? перепитує мама. Я бачу, що вона намагається придумати продовження. Мабуть, матуся завбачливо обходить «Трясця, та нарешті!» й міркує про «Дякувати богові!», перед тим як зупинитися на словах, які зрештою лунають з її вуст: Люба, ти справді впевнена, що готова?
Знизую плечима та злегка хитаю головою, хоча намагалася кивнути.
Не можу більше сидіти вдома на самоті, дах уже їде, мамо. А зараз, з таблетками, я і сплю вже краще.
Те, чого я не кажу: мені потрібне якесь заняття. Щось матеріальне, за що я могла б зачепитися в реальному світі. На моїй роботі івент-менеджерки в міській ратуші зірок із неба не нахапаєш, здебільшого доводиться сидіти за письмовим столом, але працюю я в хорошій компанії, платня гідна. До мене поставилися з розумінням та дозволили посидіти дома на оплачуваному лікарняному, але це не може тривати вічно.
Мама сідає на канапу біля мене, кладе руку мені на коліно.
Ти завжди зможеш повернутися сюди, пожити якийсь час. Якщо допоможе.
Відчуваю, що в мене починає тремтіти нижня губа. Ми обидві знаємо, що їй це буде незручно, але вона так сильно любить мене, що пропонує свій дах. Це не вперше: відколи помер Фредді, вона каже це принаймні раз на тиждень. Мені б теж тут було непереливки. Я люблю ласувати карі у вітальні, тримаючи тарілку на колінах, тож можу скрізь наляпати; люблю байдикувати, коли ніхто не дивиться.
Я знаю. Прикриваю її руку долонею, потискаю злегка. Але це неправильно, ти знаєш. Я маю «свідомо пройти крізь мою скорботу», і не думаю, що це означає повернутися до мами.
Вона трохи пхикає. Ця фраза в нашій родині вже встигла стати внутрішнім жартом.
Тоді я тобі пакуватиму ланч. Просто кілька перших днів.
Напевно, у неї досі є той рожевий ланч-бокс, з яким вона мене відправляла до школи.
Добре, відповідаю, це допоможе, мам.
Проте підозрюю, що їй воно допоможе більше, ніж мені.
Вона коротко киває:
Я візьму те мятне печиво, яке ти любила, те, що в блискучій зеленій обгортці.
Ковтаю клубок у горлі, відчуваю, ніби мені знову пятнадцять, ніби я знову сплю нагорі, в односпальному ліжку, в нашій з Еллі кімнаті.
Перший понеділок червня, так? підказує вона, а я гадаю, чи зможу. Зараз останній тиждень травня, вона дає мені лише кілька днів фори, щоб зібратися із силами. Мабуть, хоче зловити хвилю, а то раптом наступна накриє мене з головою, потягне на дно і я передумаю. Так, я не можу обіцяти, що цього не станеться, тому повільно киваю.
Перший понеділок червня, так.
Молодчинка. Вона плескає мене по коліні та встає. Я тільки заскочу в кухню й додам те печиво в нотатки на закупи.
Дивлюся їй услід. Цікаво, чи знає мама, що вонаодна з тих, хто допомагає мені зберегти здоровий глузд? Фредді завжди кепкував із маминих нотаток на закупи. Часом, коли вона не бачила, він додавав до тих переліків якісь випадкові речі шланги, лялькові будинки, тримери для волосся з носа. Я пригадую це, усміхаюся й долаю раптовий біль, бо, попри бажання свого серця, вирішила обмежити візити до Фредді до одного разу на вікенд. Наші зустрічі це занадто добре, але так само неприйнятно, як їсти цукор столовою ложкою. Проблема залежності полягає в тому, що в якийсь момент ви маєте відмовитися від предмета захоплення, що б то не було, бо інакше будете змушені повністю йому підкоритися. Я не хочу ні того, ні того. Я хочу мати обидва мої життя, і, щоб це спрацювало, мені потрібно надійно закріпитися тут, у реальному світі. Час зашнурувати похідні черевики.
Наяву
Субота, 2 червня
Гадаю, нічого дивного в тім, що цвинтар для мене заразнайспокійніше місце. Майже чую, як Фредді відпускає страшенно недолугий жарт про те, що місцеві мешканці не дуже схильні спілкуватися. Я сиджу тут уже довгенько, навіть дупа затерпла, дивлюся на могильний камінь Фредді, помічаю білу пляму на сірому граніті голуби, що тут швендяють, ніякої поваги до мертвих не відчувають. Риюся в сумочці, шукаю серветок, а коли виявляється, що я їх забула, роздратовано зітхаю. Не можна ж так залишити.
Зараз буду. Підбираю вийняті з вази старі квіти й решту сміття, щоб викинути їх у смітник на стоянці. Серветки мають бути в багажнику.
За кілька хвилин, біля машини, зясовую, що там вони і є. Замикаю машину, повільно бреду назад, насолоджуючись сонячним світлом, навмисно йду довшим шляхом, бо на цвинтарі все цвіте й у мене є кілька хвилин, щоб перевести подих. Зараз це просто єдине місце, де мені справді спокійно. Сьогодні я ціную це більше, ніж будь-коли: шанс ненадовго втекти від мого подвійного ілюзорного існування.
Наближаюся знову до могили Фредді та раптом усвідомлюю: на місці перед каменем, яке я недавно покинула, сидить хтось іще. Йона Джонс, він щось говорить, спершись на підняті коліна. Підходжу ближче, намагаюся вирішити, що сказати. А він прочищає горло, покашлює, ніби готується виголосити промову, як на своєму уроці англійської в нашій середній школі.
Спробую, але не обіцяю, стиха каже він. Я мовчу, гадаючи, що ж таке він пообіцяв Фредді, що він спробує зробити. Не певна, чи можна його перебивати, бо очі в хлопця заплющені. Напевно, він робить те саме, що і я, уявляє, що вони зараз деінде. Може, в пабі або збираються дивитися гру, ноги закинуті на кавовий столик у нашій вітальні.
Уже знову субота, каже Йона. На роботі тиждень стресів. Перевірки від освітнього комітету, кадровий дефіцит, звичайна колотнеча. Минулого тижня мусив вести фізкультуру, а ми ж усі знаємо, який із мене паскудний спортсмен. Ти б це бачив, то обісцявся б зі сміху.
Фредді з Йоноюдва протилежні полюси спортивного спектра. Де тільки був найменший шанс перемогти, там зявлявся Фредді, готовий прийняти трофей у свої обійми. Йона і собі не проти копнути мяча, але для змагань йому бракує вогника. Йону цілковито задовольняє роль диванного спортсмена, його пристрастьмузика й книжки. Вони багато в чому були несхожими. Фредді був людиною дії, Йонабільше мрійник, дивиться на зірки. Коли ми святкували його пятнадцятиріччя, наша компанія отаборилася в садку Фредді, сподіваючись побачити комету, чи то, можливо, метеоритний дощ. Зрештою, Фредді прохропів усю пригоду, а ми з Йоною сиділи, притулившись одне до одного під ковдрами, очима впялися в небо, сподіваючись побачити це зоряне шоу.
Учора було б добре піти на пиво зі старим друзякою, продовжує Йона. Нічого такого, просто дітлахи накрутили й шкільні правила доконують. Не кажучи вже про те, що Гарольд накрив мене мокрим рядном, бо я вчора припхався на збори без краватки. Він сміється, очі ще заплющені. Можеш у таке повірити? Десять років, як ми закінчили ту школу, а старий Гарольд ще до мене діло має, він замовкає, ніби слухає відповідь Фредді. О, а ще я в середу виграв у дартс. Даффі ледь не сказився. Програв заклад. Мусив купувати всім питво, а ти ж знаєш, який він скнара. Усі замовили ще по чарці віскі, просто щоб його накрутити.
Не можу стримати усмішки. Слухати Йонині байки про його витівки в «Принці» трохи дивно, але гріє серце; і я знаю, що могла б почути ці самі перекази з перших вуст, від самого Фредді, якби він був тут із нами.
Йона замовкає, втуплюється в потерте коліно вицвілих сірих джинсів, немов не бачить його, хмуриться, мабуть, шукає нових слів. Потім розплющує очі та зітхає, нахиляється вперед, на кілька секунд прикладає руку до імені Фредді на холодному граніті.
До наступного тижня, друже.
Найближчий аналогце якби він поклав руку Фредді на плече. Я це знаю, бо й сама вже обвивала руками гострі краї цього клятого каменя, прикладалася щокою до карбованих золотих літер. Хоча не так уже й багато разів. Ми ж британці, зрештою. Маємо деякий етикет поводження на цвинтарі й мусимо його дотримуватися, а він не передбачає повномасштабного зриву щораз, як сюди завітаєш.
Так само як Йона кілька хвилин перед тим, я прочищаю горло. Він дивиться у мій бік, двічі кліпає, здивований.
Лідіє, хмуриться він, ти тут давно?
Навіть уявити собі не можу, що хтось би підслухав, як я розмовляю з Фредді. Тому й брешу.
Та пару секунд, пауза, я можу прийти пізніше, якщо тобі потрібно більше часу.
Він підводиться, витирає траву з колін джинсів.
Ні, все гаразд. Я вже все.
Я не бачила Йону й не говорила з ним від того самого дня в пабі три тижні тому, та знаю, що мушу вчинити як належить. Йона був правою рукою Фредді, але ж він був моїм другом задовго до того, як Фредді зявився на обрії. Його спокійний сарказм перегукнувся з моїм, коли нас посадили за один проєкт на хімії нам тоді було по дванадцять. Мабуть, у вчителя жевріла слабенька надія, що дещиця Йониної логіки перестрибне на мене. Не сталося. Ми невдовзі відмовилися від будь-яких сподівань, що я колись зможу вивчити періодичну таблицю, але звикли проводити разом обідню перерву, притулившись спинами до стовбура старого дуба, спостерігаючи за шкільною метушнею, одноденними романами та випадковими викидами підліткового темпераменту в старшокласників. Наша дружба розпочалася саме тоді, коли я її найбільш потребувала: дівчата в класі тоді вирішили, що я недостатньо крута, щоб тусуватися з ними. Мама з вдячності навіть іноді додавала ще одне мятне печивко до мого ланч-боксу, саме для Йони. Він завжди намагався відмовитися з ввічливості, але я знала, що вони йому подобалися, адже були добрячим додатком до звичного сендвіча на бутербродному маслі із сиром, що вже підсох та загорнувся на краях, з яким щодня відправляла сина до школи Йонина мама. Проте це не була солоденька казочка про те, як хлопчик зустрів дівчинку: в нас почалася справжня дружба, така, у якій говориш: «О, так ти такий самий, як я», а не «Ах, коли я бачу тебе, у мені все перевертається, мов білизна в пралці». Мені подобалося знати, що він чекає, доки я вийду на обідню перерву, що я можу на нього покластися, що він розсмішить мене, навіть коли я маю паршивий ранок. А потім, коли Фредді перейшов до нашої школи, у Йони зявився новий сусід за партою, бо їхні імена в журналі йшли одне за одним; а тиждень чи два по тому ми сиділи під дубом на перерві не вдвох, а вже втрьох. Фредді Гантер увірвався в моє життя та закрутив мене у своєму карнавалі кольорів, сміху та галасу. Поруч із ним мій рейтинг крутості зріс, і я вже не потребувала так багато розмов із Йоною під час обідньої перерви. Що, звісно ж, добре, бо тритак чи так непарне число, а надто, коли двоє з трьох утворюють пару. Фредді, мабуть, іноді почувався між нами, мов між двох вогнів. Ми обоє змагалися за його увагу й обурювалися на переможця на кожному етапі цієї боротьби. З роками нам вдалось якось це розрулити, бо дружба надто багато важила для нас, ми не могли її втратити. А тепер ми знову тільки вдвох, і я, чесно кажучи, не знаю, що ми зараз таке. Йона завжди буде важливим для мене, не може не бути, адже вінчастина мого світу протягом стількох років. Але ця аварія між наминемов той слон, якого ми обоє намагаємося не помічати.