Субота, 12 травня
Це огидно. Я щойно прокинулася на самоті у вітальні. На столі вода, а не пиво, немає холодної піци, немає Фредді. Ось. Ось чому я не йду спати. Бо піти нагору та знову й знову згадувати, що він мертвий, це занадто жорстоко, надто нестерпно. Ціна снів про Фредді вища, ніж я коли-небудь зможу заплатити. Ніхто й ніколи не має платити такої ціни. І цілком логічно, що в памяті спливають фрагменти найвідомішої поеми Теннісона, які засіли в моїй голові ще зі шкільної лави. Я ще лежу на канапі, намагаючись зібрати волю й устати, а Теннісон нашіптує: «Краще, коли ти кохав і втратив кохання своє, ніж кохання не мати ніколи, не знати, яке воно є». Усі цю цитату знають, насправді тільки її і знають, еге ж? Що ж, Теннісоне, друже мій, готова закластися, ваша дружина не розбилася на смерть, на величезній швидкості вписавшись у дерево при дорозі, не лишила вас геть самого, бідним і безталанним у великому порожньому світі, правда? Бо якби вона таке вчинила, ви б, мабуть, змінили думку: може, обачніше було би не кохати взагалі. Зітхаю, бо почуваюся немилосердною: Теннісон написав цю поему, сумуючи за своїм найкращим другом, тож, можливо, його серце теж стікало кровю. Цікаво, чи пролляв він стільки ж сліз, як зараз я. Плач іноді очищує, а іноді це найстрашніша самотність, коли ти знаєш, що нікому прийти до тебе, обійняти й утішити. Я не пручаюся, коли знову починають текти сльози, зараз я плачу й за бідолашного Теннісона, і за бідолашну себе.
Уві сні
Субота, 12 травня
Тобі вже краще?
Я не збиралася пити ще одну пігулку. Я докульгала до восьмої години, а потім звалилася та проковтнула її, забравшись до ліжка раннього вечора.
І тепер прокидаюся на канапі, головоюна колінах у Фредді. Він замріяно погладжує моє волосся та дивиться якийсь детективний серіал. І я, вочевидь, передрімала весь свій головний біль.
Перевертаюся на спину.
Дякую, кажу, притримуючи його руку на собі.
Ти половину пропустила, відповідає він, перемотати на початок?
Кидаю погляд на екран, але гадки не маю, що там відбувається, тож хитаю головою.
Ти хропла, мов чудовисько, Лідз, каже він, тихенько підсміюючись. Це наш постійний жарт: він завжди каже мені, що я голосно хроплю, а я завжди це заперечую. Не думаю, що взагалі хроплю, просто він так каже, щоб мене завести.
Закладаюся, Кіра Найтлі хропе, кажу я.
Він підіймає брови:
Ні. Вона, мабуть, легенько зітхає, немов
Далекобійник? підказую.
Котенятко, дражниться він.
Котенята не зітхають, кажу, вони гризуть тебе за пальці ніг, коли ти спиш.
Фредді пару секунд міркує.
А мені подобається така ідея: Кіра Найтлі гризе мене за пальці ніг.
У неї дуже гострі зуби, зауважую я, це боляче.
Гм, він супить брови. Ти знаєш, я погано переношу біль.
Це правда. Такий міцний кремезний чоловяга, Фредді, коли йому щось болить, перетворюється на мале дівча.
Краще я, мабуть, буду з тобою, міркує він, з Кірою, схоже, забагато клопоту.
Я беру його руку, притискаю до своєї долоня до долоні. Розглядаю, наскільки вона більша за мою.
Навіть якщо я хроплю, мов кабан?
Він сплітає свої пальці з моїми.
Навіть якщо ти хропеш, мов ціле поле з кабанами.
Підношу його руку до свого обличчя, цілую пальці.
Знаєш, це якось не дуже романтично.
Він ставить серіал на паузу, опускає голову й дивиться на мене синіми усміхненими очима.
А якщо я скажу, що ти дуже милий кабанчик?
Копилю губу, думаю, потім хитаю головою.
Усе одно не романтично.
Він повільно киває.
Гаразд, каже він, узагалі не кабанчик?
Трохи краще, відповідаю, чекаючи на продовження, намагаючись не сміятися. Підтягуюся, сідаю йому на коліна, витягую ноги на канапу.
Фредді бере мене за підборіддя, глибоко заглядає у вічі.
Якщо ти кабанчик, то і я кабанчик.
Регочу. Я надто багато разів змушувала його дивитися «Щоденник памяті», щоб він не продовжив цитату.
Ти гадки не маєш, як сильно я люблю тебе, Фредді Гантере, кажу я, а тоді цілую його, показуючи, як сильно, і даю собі обіцянку. Це місце, де би й чим би воно не було, прекрасне. І допоки воно існуватиме, я братиму звідси найбільше, кожної блаженної миті.
Наяву
Неділя, 20 травня
Хтось дзвонить у двері. Роздратовано шукаю поглядом годинник: ото люди, я тут з останніх сил байдикую, а вони мені заважають. Так, уже пополудні, так, я досі в піжамі, проте слухайте, це ж неділя. До того ж я навіть прийняла душ. Проте, якщо чесно, воліла б лежати й лежати на цій канапі, допоки та мене не поглине й не перетравить. Цілком реальна перспектива, я по телевізору бачила: хімічні речовини канапи поїдають людину живцем, якщо та надто довго на ній валяється. Смакую привабливе видіння: моя канапа розкривається, мов величезна венерина мухоловка, тільки з тканини, і поглинає мене всю, з голови до ніг. Але не так сталося, як гадалося. То є завелика розкіш. Он Еллі дивиться на мене через вікно еркера, риється в сумочці вочевидь, шукає ключі, щоб зайти всередину. Правду кажучи, я ні мамі, ні Еллі ключів від свого дому не давала. Хтось із них, мабуть, поцупив вільний комплект, тоді, після аварії, та й поробили копії. Виходить, хто завгодно може вломитися до будинку та перервати моє байдикування, будь-якої миті, коли заманеться.
Я сідаю й намагаюся склеїти якусь не надто похмуру пику, бо Еллі вже в холі, ставить свої сумки та гукає «привіт».
Тут я. Намагаюся доточити до свого голосу радість, якої не відчуваю.
Ти дзвінка не чуєш? Еллі скидає черевики й заглядає до вітальні. До речі, немає такого протоколу: роззуватися, коли приходиш до мене додому. Але звичка є звичка, матуся її в нас вбила, постеливши в домівці нашого дитинства кремовий килим. Я двічі дзвонила.
Дрімала. Я струшуюся та встаю. Упіймала ти мене.
Еллі з лиця спадає.
Ти недобре спала цієї ночі?
Уривками, кажу. Правдива відповідь була б «майже ні». Я не хочу пити пігулки, які допомогли б мені просто виспатися. Який сенс мандрувати до свого іншого життя, коли там усі сплять? Марнотратство. Зробила я так минулої ночі. І що? Ясна річ, то було пречудово: дивитися, як спить Фредді. Але хочеться його часу, його слів, його коханняусе це, коли він не спить. Я перетворилася на нічну тваринку: не сплю разом із Фредді, коли мала б спати, намагаюся заснути, коли мала б прокидатися. Але Еллі цього не поясниш. Якщо я розповім їй, що знайшла потаємні двері у всесвіт, де Фредді не мертвий, вона подумає, що я блекоти нахлебталася. Або горілки. Знову.
Вона йде за мною на кухню, підібравши в передпокої торби з покупками.
Прихопила всього потроху, може, тобі смакуватиме, сестра викладає на стіл готові млинці та свіжі лимони. У дитинстві Масляна завжди була для нас особливим періодом. Еллі, наша сімейна шеф-кухарка, пишалася своїм умінням пекти млинці, підкидаючи їх, мов справжня профі. Мої зазвичай летіли на підлогу, а от її були ідеально круглими, і подавала вона їх із цукром і лимоном.
Лимони мені до джину?
Жалюгідний жарт не влучає в ціль, Еллі бере маленьку торбинку з лимонами та демонстративно ставить її на гору млинців. Не те щоб я справді встигла підсісти, але перейматисято її визначальна функція, тож, упевнена, у її уяві постають жахливі картини: бідна сестричка серед ночі пиячить на самоті за кухонним столом. За лимонами зявляються курячі філе, два в одному пакунку. Я не питаю, кому призначена друга половинка. Не її провина, що весь світ пакує філейки по дві штучки, а тут я, Лідія-одиначка.
Торт, каже Еллі, кава з волоськими горіхами, твій улюблений.
Це на той випадок, якщо я забула. Дивлюся на розмальований провощений папір пакунка й чемно киваю:
Так і є.
Сестра витягує із сумки молоко, сік, хліб, яйця та шинку.
Ти не маєш цього всього робити, ти ж знаєш, намагаюся переконати її, відчиняючи холодильник, щоб розкласти принесене. Убогий вміст усередині доводить, що мене зловили на брехні. Більшість продуктів на полицях своєю появою завдячує кому завгодно, тільки не мені. Супу маминому контейнері, виноградвід колег, сир і йогурт Еллі сама поклала на полицю цього тижня. Єдине, що я придбала для себе, вино та тюбик «філадельфії».
Знаю, що не потрібно, але мені це подобається, каже Еллі, передаючи мені пачку масла. Кави?
Я вдячно киваю.
Ми сьогодні щось збиралися робити? питаю, побачивши купу Елліних сумок у передпокої. Сподіваюся, я нічого такого не забула, але раптом ми щось із нею запланували?
Вона якось незрозуміло дивиться на мене, мовчить, потім хитає головою.
Я ходила в місто, потім прийшла до тебе. Не думала, що ти теж захочеш.
Наступного разу, відмахуюся.
Вона всміхається, але видно, що не дуже вірить такій обіцянці. Вихід до «Принца» минулої суботиперший випадок за багато тижнів, який міг би свідчити про те, що я готова щось змінювати замість сновигати будинком, немов Ніколь Кідман в «Інших».
Що в тебе доброго, питаю, окрім кавово-горіхового торта? Нюхаю торт, щоб показати, як мені подобається.
Та всілякі штуки до роботи, Еллі вдає, ніби то нецікаво, хоча мама каже, що сестра аж світиться радістю через нову роботу в готелі.
Можна глянути?
Вона дивиться на мене такими очима, що я відчуваю: я найгірша сестра у світі. У її погляді і надія, і недовіра, Еллі заразнемов нашорошене кошеня, немов я можу передумати й забрати мисочку з молоком, якщо вона надміру зрадіє.
Мені справді соромно. Тож я щедро нахвалюю її покупки, захоплено вигукую щось про кожну обновку, яку вона дістає із сумки. Та й справді, щиро заздрю, роздивляючись її нові туфлі. Не через самі туфлі, а через те, що вони означають. Нові туфлі, нова робота, новий початок. Я сподіваюся, вона там собі нової найкращої подруги не знайде.
Ти що, нервуєш? запитую, бо бачу, як вона рівнесенько складає серветку, накриваючи туфлі, потім акуратно накриває коробку кришкою. Вона точно була б Монікою.
Страшенно, зізнається сестра, усе боюся, що буду немов новачок у школі, який нікому не подобається.
Я мяко сміюся.
От не думаю, що є на світі бодай одна людина, яка тебе знає і якій би ти не подобалася.
Еллі дивиться із сумнівом:
Я що, така зануда?
Не зануда, виправляю її, точно не зануда. Просто добра й весела, морщу носа, а ще іноді трохи любиш керувати, показую великим та вказівним пальцями дюйм, десь тако, не більше.
Еллі коситься на мене:
Тільки тому, що ти іноді потребуєш людини, яка б тобою керувала.
Я рада, що це ти.
Могло б бути гірше. Наприклад, матуся, додає вона, і ми обидві киваємо, бо знаємо, що могло б.
Тобі ж доведеться керувати на новій роботі?
У мене буде приблизно десятеро підлеглих.
А, пророкую, тоді ти будеш не новачком у класі, а новою вчителькою. Вони намагатимуться справити на тебе враження, пригощатимуть яблучками й усе таке.
Ти так гадаєш? Привезу всі яблука сюди й тебе нагодую, коли так. Тобі вітаміни потрібніші.
Ну от, знову керуєш.
Тренуюся перед роботою.
У тебе виходить.
Сидимо, пємо каву.
Тортика? питаю.
Як ти, так і я, фраза з нашого дитинства все життя з нами. Як були малі, вирішували зимового ранку, чи зїхати з пагорба за домом на маминій чайній таці як ти, так і я. Школярками наважувалися проколоти вуха в сумнівному салоні «на районі»як ти, так і я. Ще одна чарка «на коня», хоча обидві знаємо, що нам уже досить, як ти, так і я.
Тягнуся за тортиком, розпаковую яскраву обгортку:
Згода.
До тортика додається імпровізований кінофестиваль, бо Еллі вмикає телевізор і знаходить «Брудні танці». Ми дві години милуємося тим, як Патрік Свейзі із чесними очима крутить стегнами перед Бейбі Гаузман. Намагаюся згадати, коли востаннє танцювала, проте не можу. Неначе автотроща розколола моє життя на «до» і «після». Часом я намагаюся пригадати деталі цього «до», відчути швидке полегшення, і тоді паніка стискає груди від самої думки, що я можу забути нас, забути Фредді Гантера. Я знаю, я завжди памятатиму найвищі ноти: його обличчя, наш перший цілунок, його освідчення. Але ж є й інші деталі: запах його шиї пізно вночі; сувора рішучість погляду хлопця, який рятує маленьку жабку на шосе та крутить на велосипеді до місцевого парку із жабеням, загорнутим у футболку; або те, як він загинає мізинець на лівій руці уперед і назад, не кожному таке вдається. Саме ці спогади я боюся втратитивипадковості, події, які й створили нас. Вечір, коли ми танцювали востаннє. А потім усе повертається до мене, і вузол на серці поступово слабшає. Ми танцювали на Новий рік, у «Принці», потім на морозних вулицях, дорогою додому. Фредді мене підтримував, хоча сам був пяний як чіп. Ту саму дорогу я прокульгала минулого тижня, коли Еллі вела мене до дверей, дбаючи, щоб я не загриміла в канаву.
Що ж, недільний вечір, ми тебе зробили. Моя сестра пішла додому, до свого чоловіка, а я теж маю декого, з ким бути разом.
Уві сні
Понеділок, 21 травня
Мені потрібно кілька секунд, щоб налаштуватися та зрозуміти, що ми в «Шейлі», маленькому кафе на бічній вуличці, за рогом від дому. Хоча зараз уже по дванадцятій, офіціантка щойно поставила перед нами два англійські сніданки. Наше постійне замовлення. Фредді любить такий сніданок більше, ніж я, тож завжди зїдає ще й половину мого. Я заспокоєна знайомою атмосферою, поверненням у нашу стару повсякденність.
Найкраще, що є в банківських канікулах, він перетягує виделкою сосиску з моєї тарілки на свою, додатковий сніданок.
Це звичайне кафе з пощербленими пластиковими меблями. Простий міцний чай і розчинна кава з розпарованих чашок. Фарба на вивісці за дверима поблякла й вигоріла, але, попри всі зовнішні недоліки, страви зроблено з душею. До того ж завжди тішить тепла гостинність Шейли, чий чоловік намалював цю вивіску сорок років тому. Він помер позаторік, просто впав долу, коли смажив бекон на кухні свого кафе, не сумніваюся, що саме так він і хотів піти. На його похорон до церкви зійшлося стільки народу, що можна було лише стояти. Я пригадую, як мене затисло між Фредді та сусідом із нашої вулиці: той важко оперся на мене й ридав, примовляючи, що ніколи не знав іншого кухаря, який би так талановито готував чорний пудинг. Чесно, не вигадую. Я ловлю погляд Шейли, коли та виходить із-за бісерної фіранки, що відділяє кухню, а вона всміхається мені у відповідь. Фредді Шейла підморгує, а він у відповідь підіймає великого пальця.
Кращий бекон, ніж у моєї мами, коханий з усмішкою робить комплімент господарці, тільки їй не кажіть, що я таке бовкнув.
Є в нього хист до цьоговін змушує людей відчути, що вони улюбленці. За ці роки я безліч разів бачила, як він миттєво захоплює співрозмовника променем свого світла.
Піду візьму кетчуп, кажу я Шейлі, бо мушу з нею поговорити. Встаю, роблю пять кроків до барутака собі дистанція, замало, щоб устигнути переформулювати думки в слова.
Усе гаразд, дорогенька? питає вона, кидаючи оком на мій майже неторканий сніданок. Шейла з тих жінок, які страшенно пишаються своїми кулінарними здібностями, попри непретензійний вигляд її кафе.
Ще чаю? розгублено здогадується господиня.
Хитаю головою, почуваюся дурепою.
Я просто хотіла кетчупу, бурмочу, та одразу затинаюся, продовжую: І ще сказати, як мені шкода Стена.
Я захопила її зненацька. Бачу в її очах знайомий порух. Упізнаю, як вони на мить зблискують вологою, як вона переводить подих перед тим, як заговорити, так само як і я, коли хтось несподівано вимовляє імя Фредді. Вона ще не може нічого сказати, тож я заповнюю порожнечу.
Я просто я не забула про нього. От і все.
Це говорять уголос мої страхи: що світ забуде Фредді Гантера. Звісно, що я не забуду, але зараз в офісі хтось сидить за його столом, і хтось інший грає під його номером у футбольній команді. Усе так достеменно і є: світ рухається далі, але іноді я просто хочу, щоб люди памятали, тож я кажу це зараз Шейлі, та раптом відчуваю, що перейшла межу.
Коли молода, думаєш, що в тебе є весь час світу, каже вона. А потім раптово обертаєшсяі ти вже стара, і твого вже немає з тобою, і ти тільки дивуєшся, як так швидко минули роки. Вона киває в бік Фредді та знизує плечима: Горни сіно, поки сонце високо. Ось усе, що я можу сказати.