Я не знаю, звідки взялося це раптове одкровення. Але всередині мене щось увімкнулося. Це нагадує мені історію, яку розповів мій духівник, коли приходив мене навідати, про чоловіка, якому повідомили смертельний діагноз. Хтось запитав його: «Що ти робиш зараз?» І той чоловік, який помирав, відповів: «Ну, що сказати, я помираю». Тоді співрозмовник чи то перепитав, що той робить саме зараз, чи то сказав, що той помиляється. Чоловік зі смертельним діагнозом у той момент не помирав, він у той момент жив. І поки дихав, доти й жив. Це і є одкровення, яке я отримала. Саме зараз, незалежно від того, що буде, я живу! Я не сиджу, чекаючи на смерть. Я почала бачити речі по-іншому. Я жива зараз. Я живу.
Отже, сьогодні я залишаю з вами це послання, послання, без якого навряд чи зайшла б так далеко. Цінуйте кожен день. Це легше сказати, ніж зробити. Те, що ми відчуваємо, залежить від того, як ми дивимося на речі. Інколи нашим серцям не потрібно дива. Часом просто немає див, і здається, що у світі навколо більше ніколи не буде щастя. Добре знаю, як це. За останні місяці я пережила кілька чорних днів. Не стану брехати. Важко знати, що, зрештою, я не почуватимуся краще. Важко знати, що, по суті, ти просто сидиш і чекаєш, як рак розвиватиметься у твоєму тілі.
Я більше не можу так думати. Маю думати про речі, які спроможна зробити. Про життя, яким можу жити. Можливо, я не здатна поїхати на лижний курорт, але ж однаково почуваюся краще, ніж очікувалося. Я досі тут. Я досі живу. Життяце скарб, незалежно від того, чи перед тобою лежить пряма дорога, аж за горизонт, чи, як це буває у більшості людей, твоя дорога повертає і вигинається у хащах, і ти не маєш уявлення, куди вона веде. А втім, іди нею, долаючи поворот за поворотом і прислухаючись до свого серця, хоч куди ця дорога тебе заведе. Мій шлях продовжується до місць, про які не згадують, але, зрештою, туди приводять усі дороги. Вони приводять до одного повороту, і, хоча ми не можемо подивитися, що там, за ним, я знаю, що інші люди, які опинилися там раніше, допоможуть мені, коли я потраплю туди. Але зараз я ще не там. Сьогодні я живу і моє серце співає від радості за дні, що прийдуть.
Усім, хто переживає важкий час, я хочу передати список із десяти кроків, який сама створила. У минулому ці кроки допомогли мені рухатися далі. Я не професіонал і не претендую на славу, але вони допомогли мені, тож хотіла б поділитися ними з іншими. Ось мої Десять Кроків, щоб Рухатися Далі:
1. Плачте, кричіть, сумуйте. Вам може здатися, що так ви робите кілька кроків назад, але це обовязковий крок. Я вважаю, коли відбувається щось, що змінює хід усього вашого життя і курс, якого ви трималися раніше, тужити й сумувати цілком природно, бо гадаю, що коли ви переживаєте важкі часи, то вони змінюють вас. Вони змінюють те, як ви думаєте і як сприймаєте речі, і перший крок до прийняття нової реальності, хай яка вона є, це оплакати минуле та людину, якою ви були. Отже, дозвольте собі сумувати стільки, скільки вам потрібно, і, коли завершите, ви зумієте перейти до наступного кроку.
2. Говоріть, коли будете готові. Інколи ви відчуваєте, що треба говорити, інколині. Коли будете готові говорити, знайдіть когось, з ким можете спілкуватися як рівний з рівним, чию думку ви цінуєте, і вилийте цій людині свою душу. Іноді просто досить мати когось, кому не байдуже і хто є поруч з вами, не зважаючи ні на що, дає вам сили, щоб рухатися далі після першого кроку (навіть якщо ви час від часу відчуватимете потребу посумувати).
3. Тікайте, коли потрібно. Але не часто. Інколи життя підкладає вам серйозну свиню, і ваше серце та розум виявляються занадто обтяженими, щоб упоратися з тим, що трапилося, у здоровий спосіб. У такі моменти втеча є необхідною, тож подивіться телесеріал чи кіно, прочитайте книжку або зависніть в інтернеті. Відпочиньте від того, що тяжіє над вами, і повертайтеся зі свіжою головою. Але я закликаю не надто часто вдаватися до втечі, бо вона ніколи не позбавить вас проблем, і вам однаково доведеться їх вирішувати.
4. Починайте з малого. Якщо зараз великі речі занадто обтяжливі для вас, починайте з малих. Замість переживати про надважливу зустріч наступного тижня, на якій можете почути погані новини (можливо, зустріч буде схожа на ту, на якій ви щойно були), спробуйте зосередитися на менших, більш досяжних цілях. Замість розмірковувати про зустріч, зосередьтеся на вправах, хатніх обовязках, домашніх завданнях. Ви однаково потрапите на ту зустріч, незалежно від того, чи переживаєте через неї, чи ні.
5. Знайдіть свою музу. Ваша музаце джерело вашого натхнення. Знайдіть річ або речі, які надихають вас найбільше, і залучіть їх до власного життя. Це може бути що завгодно. Для одних це можуть бути їхні діти, для іншихмузика або природа, а для таких, як япоезія чи література.
6. Контактуйте з людьми. Взаємодія з іншимице важлива частина життя кожної людини. Контактування з іншими людьми зовсім не означає, що ви маєте розповідати всім про свої страждання, натомість це означає пошук людей, які вам подобаються, та проведення часу з ними. Ви можете сміятися разом, жартувати одне з одного, а також здобути їхню підтримку. Можливо, не таку підтримку, як у другому кроці, але таку, яка дає вам знати, що ці люди піклуються і думають про вас. Такого штибу підтримка стає вашим прихистком під час будь-якої бурі. Ці люди знають, як вас підбадьорити, коли ви переживаєте важкі часи.
7. Спрямовуйте нервову енергію. Інколи ви можете відчувати стрес та занепокоєння. Найкращий спосіб запобігти їмзануритися з головою у наступний проєкт, нехай і більш заспокійливий. Для мене це писання, оформлення фотоальбомів або якесь інше творче заняття. Мені насправді здається, що я пишу свої найкращі вірші, коли не зациклююся на проблемах.
8. Допоможіть комусь іншому. Допомога іншимце по суті найкращий спосіб побороти труднощі, які відбуваються у вашому житті. Можливо, це може здатися егоїстичною поведінкою, звісно, в іронічному сенсі. Але допомога іншим не лише відволікає васвона сповнює приємним задоволенням. Простими словами: ви почуваєтеся краще, якщо допомагаєте комусь.
9. Зосередьтеся на гарних речах. Якщо ви йдете через життя зі словами «горе мені, горе», речі можуть здатися вам важчими, ніж вони є насправді. Звичайно, на мою думку, мені легше, ніж іншим, дивитися на речі з оптимізмом. Але я відчуваю, що оптимізмобовязкова умова, щоб розібратися з будь-якою ситуацією. Зосередившись на хорошому у своєму житті, ви можете накопичити досить сили, щоб знайти надію. А я вважаю, що єдине, що дає нам змогу рухатися вперед, це надія.
10. Живіть сьогоденням. Ми витрачаємо стільки часу, переймаючись через події в далекому майбутньому, що не помічаємо тих, які відбуваються в цю мить. Навіть якщо цієї миті вам важко, а на горизонті видно ще важчі виклики, важливо зосередитися на тій миті, в якій ви перебуваєте просто зараз. Ми не можемо турбуватися про речі, які ще не стались або можуть статися чи не статися. Якщо вам хочеться турбуватися, турбуйтеся про день, в якому ви живете, а завтра турбуватиметеся про завтра. Але памятайте: не важливо, через що вам доведеться проходити, ви пройдете через це. Не важливо, як важко вам у цю мить або наскільки похмурим здається майбутнє, час проведе вас уперед усупереч вашій волі. Зрештою, ви зрозумієте, що речі не здаються такими важкими або такими болісними, і життя почне текти в новому руслі. І з вами все буде гаразд. Або принаймні так сталося зі мною.
2. Велике змагання до Дня подяки
Мені нема чого сказати, крім слів подяки.
Ми з моєю подругою Мерилін саме сіли за столик у нашій улюбленій кавярні.
Наступного місяця у мене вдомазібрання читацького клубу, сказала я. Так не люблю до нього готуватися.
Чудово тебе розумію, відповіла Мерилін. Я витратила цілісінький тиждень на прибирання, коли в лютому була моя черга приймати зібрання. Ще й два пироги спекла.
А потім усе закінчиться години за дві. Усі ці зусилля лише заради двох годин!
Мерилін кивнула. Ми зробили по ковтку гарячого лате.
І це ще не найгірше, вела далі я, витираючи пінку з верхньої губи. Уся моя родина приїде на День подяки. Я їх дуже люблю, але ти ж розумієш, що це означає?
Ага. Готування, прибирання, заміна постільної білизни, сушіння мізків над тим, що кожен їстиме на сніданок. У мене таке щороку.
На дверях кавярні задзеленчали дзвоники, і всередину зайшла замурзана жінка з двома велетенськими пакетами, що були забиті всіляким мотлохом. З-під жалюгідної хустки вибилися пасма сивого волосся. Речі, в які вона була одягнена, не пасували одна до одної, а один із високих чорних чобіт мав дірку в ділянці великого пальця. Коли жінка пройшла повз нас, стало зрозуміло, що вона вже давненько не була в душі.
Ти чула, що ми говоримо? прошепотіла я, відчуваючи сором за себе. Ми наче дві невдячні гримзи.
Бідоласі, напевно, немає чим заплатити за чашку кави.
Гадаєш, вона бездомна? запитала я.
Мерилін стенула плечима. Потім схопила свій гаманець і попрямувала до стійки, де купила каву та яблучні оладки для жінки. Та всміхнулась і показала свої погані зуби. Я почула, як Мерилін запросила її приєднатися до нас, але жінка захитала головою і вмостилась у мякому кріслі в залитому сонячним світлом куточку кавярні.
Це було гарно, мовила я, коли Мерилін повернулася за наш столик.
Вона закотила очі.
Це було моє відчуття провини.
Я відкусила шматочок шоколадного біскоті.
Знаєш, я інколи тільки те й роблю, що скаржуся.
Я так само.
Ось, наприклад, зібрання читацького клубу. Прийдуть розумні й веселі жінки. Це ж честь, що мене запросили до клубу. Тож скаржитися на те, що вони завітають до мене на кілька годин, це насправді останнє, що я маю робити.
Мерилін зиркнула на жінку, яка в цю мить перегортала сторінки зачитаного журналу People.
Навіть не знаю, чому я завжди бачу напівпорожню склянку, хоча вона більш ніж наполовину повна, сказала вона.
Ми маємо припинити скаржитисяце погана звичка. Я промовила ці слова з більшим переконанням, ніж відчувала насправді.
Мерилін поставила свою чашку, і усмішка на сотню мегават осяяла її обличчя.
Ти чого? запитала я.
Щоразу, коли Мерилін має такий вигляд, це означає, що її думки опанував якийсь рішучий план, частиною якого зазвичай стаю я.
Ми кинемо. Скаржитися. Ми кинемо скаржитися до свята.
Якого?
До Дня подяки, звісно. Ми припинимо скаржитись і почнемо бути вдячними. Часу якраз вистачить: тридцяти днів досить і щоб кинути стару звичку, і щоб створити нову.
І як ти пропонуєш це зробити?
Мерилін відкинулася на спинку сидіння і схрестила руки на грудях.
Змагання. Ми вестимемо щоденник. Записуватимемо кожну скаргу. Потім подумаємо про щось, за що ми маємо бути вдячні, і теж запишемо цю річ.
А якщо нічого такого не спаде на думку?
Мерилін кивнула на стару жінку, яка заснула в кріслі.
Завжди є щось, за що можна бути вдячною.
Тоді як ми знатимемо, що змагаємося чесно? Обманути буде легко.
Мерилін простягла мізинець. Тепер настала вже моя черга закотити очі. Клятва на мізинчиках. Востаннє ми так робили ще в середній школі.
Виклик прийнято, сказала я.
День подяки був за півтора місяця. Чи справді ми могли позбутися шкідливої звички до цього часу? А замінити її новою?
Наступного ранку я засипала в тарілку пластівці, узяла пакет молока, але він виявився порожнім.
Не можу їсти ці пластівці без молока, пробурмотіла я. І тут зупинила себе, не вірячи в те, що мої перші слова цього дня були скаргою.
Чудово, кинула я кішці. Не здатна навіть день почати правильно.
І ось маєш: скарга номер два.
Буде важче, ніж думала, промовила я, шукаючи в шухлядах записник. Чому я не можу знайти те, що мені потрібно, коли воно мені потрібно?
Ласкаво прошу до мого світускарги три й чотири.
Я схопила телефон і набрала Мерилін.
Як справи? запитала вона надто веселим, як для ранку, голосом.
Я прокинулася пятнадцять хвилин тому, і все, що відтоді роблю, це скаржусь, пожалілася їй. Це так важко.
І не кажи. Джим забув зробити каву вчора ввечері це його роботаі мені довелося чекати десять хвилин, поки чайник закипить.
Ти це записала?
Мерилін розсміялася.
Не можу знайти записник.
Я теж!
Гаразд кажи швидкоза що ти вдячна? запитала вона.
За те, що розмовляю по телефону з найкращою подругою і що кішка муркотить у мене на коліні. А ти?
За те, що пю каву в теплій кухні й збираюся вийти на вулицю, відповіла Мерилін. Бачиш, не так уже й складно.
Але було складно. Складно повірити в те, що я стільки скаржуся на звичайні речі. Складно повірити в те, що не є більш вдячною своїй родині, своїм друзям, своєму здоровю. Мої думки постійно поверталися до безпритульної жінки, і я спіймала себе на тому, що молюся за неї.
Зібрання читацького клубу в мене вдома відбулось у перший тиждень листопада. Готуючись до нього, я прибирала, готувала та скаржилася. Але записувала й гарні речі: мій чоловік з радістю переставив меблі, щоб тридцять жінок змогли знайти собі місце; я приготувала чудові чизкейки; мої подруги з читацького клубу відзначили, який чудовий у мене будинок, і я зрозуміла, що вони мають рацію.
Минали тижні. Я помітила, що мій записник містить більше гарних речей, ніж скарг. Мерилін повідомила про те саме. Я не хочу сказати, що ми не скаржимосяскаржимося. Але не так багато. Можливо, кількість скарг зменшилася, бо і я, і Мерилін збагнули, скільки є всього, за що ми вдячні.
У понеділок, після Дня подяки, ми з Мерилін знову зустрілися за кавою порівняти, як провели вихідні, й поділитися тим, що занотували у своїх записниках.
Цікаво, сказала Мерилін. Я стала менше скаржитися. А коли скаржуся, мої скарги радше скидаються на завдання, які слід вирішити, а не на скиглення.
Я також більше задоволена собою. І загалом краще ставлюся до життя. Я сьорбнула свого кремового лате. Гадаю, ми в неоплатному боргу перед тією безпритульною, як думаєш?
Так, погодилася Мерилін. Ми точно перед нею в боргу.
3. Знайти свою радість
Радістьце квітка, що розцвітає разом із вами.
Маю вам зізнатися: я постійно щось гублю. Ви знаєте таких людей, як я. Ята пані, що виїжджає з парковки ресторану з їжею на даху автомобіля. Та пані, яка в бурю залишає вікно відчиненим. Та пані, якій потрібно три пари ключів, схованих під каменями та в щілинах між стінами власного будинку.
Я навіть загубила лік тим речам, що їх загубила.
Я хотіла б покласти провину на те, що є матірю шістьох дітей. Або вдати, що моя забудькуватістьнаслідок стресу, викликаного навчанням їх удома. До того ж у мене є додаткові зобовязання, бо ядружина священника. Вагомі причини, вам не здається? Але, правду кажучи, я була такою задовго до того, як ми одружилися, створили родину, почали служіння у церкві й провели наш перший урок у домашній школі.
Якщо ви побачите мене на вулиці, то ніколи не здогадаєтеся, наскільки я забудькувата. Я доволі добре можу прикидатися зосередженою. Але, найімовірніше, просто стою собі і, образно висловлюючись, чухаю потилицю та запитую себе: «То що ж я збиралася робити?»
Розумієте, про що я? Навіть хід моєї думкиі той загубився.
Таким людям, як я, потрібна стратегія у боротьбі із забудькуватістю, і гадаю, що мені вдалося розробити чудову стратегію. Вона дуже проста. Я ніколи не панікую, коли щось зникає, і ніколи не шукаю цієї речі. Моя теорія, хоч яка ненаукова, полягає в тому, що ця річ сама зявиться в ту хвилину, коли я перестану її шукати.
Книжки з бібліотеки, водійське посвідчення, ключі від машини, стільниковий телефон, свідоцтво про народження, гаманець, квитки на літакя губила все, що вам спаде на думку. Але ж і знайшла все, що посіяла, бо, зрештою, речі знову зявляються в полі зору. Звичайно, інколи для цього їм потрібно років зо три, але це нічого. Я знаходжу речі, які втрачаю. Щоразу. Без помилок.
Моя теорія працювала, як годинник.
Допоки не перестала працювати. Це був день, коли я загубила щось, чого не могла знайти.
Я загубила радість.
Як завжди, трохи почекала на її повернення. Але минули тижні, і я почала панікувати. Переймалася, скільки ще пройде часу до тієї миті, коли знову відчую себе щасливою. Замість світла настала темрява. У моєму серці, там, де колись жила впевненість, пустила коріння тривога.