Коли тижні перетворилися на довгі місяці, мені стало дуже важко не помічати депресію, що пригнічувала й душила мене. Я знала, що жінки можуть переживати такі речі після народження дитини, але моїй було шість місяців. Фізичні вправи, сонце, навіть поїздка до лікаряніщо не допомогло мені від важкого серця. Зважаючи на те, що я звикла нетерпляче чекати на кожен новий день, такі зміни було важко прийняти.
Я спробувала зціпити зуби й докладати зусиль, допоки туман не розвіється, а тягар не стане легшим. Зрештою, іноді в кожного бувають погані дні, чи не так? Тим часом я довго сиділа на підлозі ванної кімнати й плакала, поки ванна наповнювалася водою.
Мені треба було щось зробити.
Тому я зробила єдину річ, якої ніколи раніше не робила: вирушила на пошуки того, що втратила.
Я почала з того, що заплющила очі й у молитві попросила про радість. І тільки тоді зрозуміла, де вона ховається. Спершу її сліди були помітні на сторінках Біблії. Пізніше я знайшла їх у кріслі-качалці, де колисала дитину, і знайшла навіть більше, коли відчула, як руки немовляти обіймають мою шию.
Туман почав розвіюватися. А далі, коли я навчилася казати «ні», розступилися хмари, і вийшло сонце. Мені стало зрозуміло, що мої старші діти не мусили додатково займатися спортом, якщо це означало додатковий стрес. Моя семирічна дитина могла вивчити іспанську в старшій школі, а не в першому класі. Будинок не мав бути бездоганно чистим. Я могла пожертвувати маленькими речами, щоб отримати речі значно більші.
І от потроху вона повернулася.
Радість.
А разом із нею прийшли задоволення, спокій і по-справжньому вдячне серце.
Звичайно, я досі постійно гублю речі. Ось нещодавно посіяла рецепт дорогою до аптеки, а ще ліки для собаки та журнал витрат і доходів.
Я дотепер користуюся своєю старою теорією і кажу, знизуючи плечима:
Та Воно, зрештою, знайдеться.
Але я використовую і свою нову теорію. Шукаю із заплющеними очима та руками, складеними в молитві.
Бо якщо це справді те, що мені потрібно, то я знаю: Бог мені це поверне.
4. Мій власний проєкт щастя
Щастя залежить від нашого світовідчування. Це ми робимо себе або нещасними, або щасливими й сильними. І в кожному разі докладаємо однакових зусиль.
Коли ви раптово починаєте плакати в книгарні, то це очевидний знак того, що з вашим життям щось не так.
Я всілась у глибоке крісло й зосередилася на книжці «Проєкт щастя» Ґретхен Рубін. У ній оповідалась історія річної подорожі авторки, під час якої вона аналізувала своє життя і робила в ньому зміни, що, на думку вчених, філософів, популярної культури та її друзів, мали привести до щастя.
Читаючи перші сторінки, я піймала себе на тому, що киваю головою, погоджуючись із думками авторки. Вона попереджала, що в неї унікальний досвід, але в її характері, особливостях шлюбу та в зацікавленнях я бачила своє відображення. Читала швидко й жадібно, думаючи, що також зумію покращити своє життя, аж раптом у мені заворушилося давно забуте відчуття надії.
Коли мій чоловік і подруга знайшли мене, з мого носа хлюпало, а по моїх щоках котилися сльози, одне слово, я зовсім розклеїлася. Мене переповнювало не лише бажання змін, але й усвідомлення готовності до успіху. Я опанувала себе й пішла до каси, притискаючи до грудей книжку.
Протягом наступних кількох тижнів я смакувала слова авторки, читаючи книжкуінколи в ліжку або в кавярні і завжди тримаючи блокнот й олівець напоготові, щоб робити нотатки. Коли ж закінчила читання, то провела години за столом у кімнаті, розробляючи власний проєкт щастя. Я зважила на те, що для мене означає щастя, вирішила, що у своїй поведінці слід змінити, а що залишити, як це зробити та яке ставлення маю культивувати. На позір, потрібно було багато чого зробити, але в мене був план. Довше спати, більше відпочивати в товаристві свого чоловіка, частіше бачити друзівусього цього можна було б досягти за умови кращого вміння розпоряджатися часом, чи не так?
Не зовсім. Тільки-но я почала втілювати план, мені одразу ж нагадали, що якби все було так легко, то це вдалося б зробити вже давно. Безумовно, деякі зміни були можливими, але в мене однаково зоставалося лише двадцять чотири години на добу. Якщо я хотіла збільшити час для своїх нових цілей, то мала скоротити його для інших пріоритетів. І як мені було відмовитися від бодай чогось, якщо всеважливе?
Незважаючи на труднощі, життя почало змінюватися. Не тому, що я опанувала час. Мені, напевно, завжди доведеться боротися з годинником. Натомість я почала досягати успіху завдяки двом речам, які прийняла у своєму житті та які не залежали від мого календаря, це вдячність та присутність.
У нас із вдячністю довга історія. Мияк давні друзі, що бачать одне одного вкрай рідко, але щоразуце чудова зустріч. Багато років тому я почала вести щоденник вдячності, куди записувала свої маленькі радості, такі як мока з мятою та парфумований лосьйон для тіла, а також вдячність за найважливіші речі в житті, такі як здоровя та стосунки, сповнені любові. Спершу я робила записи часто, але з часом дедалі рідше. Не думала про вдячність багато років, аж поки серйозна операція не нагадала мені, що я потребувала її. Ніщо не могло нагадати мені краще про важливість цінувати те, що маєш, ніж кілька місяців майже повної безпорадності.
Уроки, які я здобула в той час, не забулися, але, так само, як і моя увага до щоденника вдячності, вони почали тьмяніти, поки життя спрямовувало мою увагу деінде. Настала пора чергового нагадування.
Я бігла через парковку свого спортклубу під час грози, звісно ж, невдоволена. Коли ввійшла досередини, менеджер за стійкою запитав, як у мене справи.
Геть промокла, поскаржилась я. Ллє як із відра!
Замість висловити співчуття, він поставив мені несподіване запитання:
Вам подобається дощ?
Це мене спантеличило. Правду кажучи, мені завжди подобався дощ. Я гадала, що він заспокійливий, любила його шум, цінувала те, що дощ робить усе навколо таким яскраво-зеленим. Чому ж я скаржилася?
Ну, загалом так, відповіла я, відчуваючи вдячність за те, що менеджер змусив мене над цим замислитися. Це була лише мить, але вона перетворилася на ефективне нагадування, що культивування вдячності це наче культивування дружби. Що більше зусиль я докладу у її цінування та визнання, то більшу нагороду отримаю.
Щоб не відпускати вдячність із повсякденного життя, я почала грати в гру, що зветься «пять речей». Її суть така: думаю про пять речей, за які вдячна цієї миті, при цьому загальні відповіді не рахуються; замість «я вдячна за здоровя», кажу: «Я вдячна за те, що моя нога сьогодні в чудовому стані для фізичних вправ». Ця гра особливо допомагає тоді, коли мене охоплює тривога, наприклад, поки я повертаюся додому, безцільно обмірковуючи проблеми, що виникли на роботі. Аби відволікти себе від них, зосереджуюся на пяти конкретних речах, за які я вдячна. Приміром, за те, що проєкт закінчився раніше, за похвалу від мого боса, за улюблену пісню на радіо, за блакитне небо, неначе з книжки, що ідеальне для надвечірньої прогулянки, за те, що на вечерю ми з чоловіком готуватимемо його знамениті смачнющі гамбургери.
Гра в «пять речей», з її наголосом на тому, що йде правильно саме в цю мить, чудово співіснує з моєю іншою практикоюприсутністю. Поки я не почала докладати зусиль, щоб жити цієї миті, зовсім не розуміла, скільки часу витрачаю на хвилювання за минулі події чи турботи через події майбутні. Після довгих років боротьби з тривогою я була приголомшена тим, що стрес можна зменшити, просто зосередившись на теперішньому. Ви не можете потрапити в затор, якщо зупинилися понюхати троянди.
Я виявила ще дещо неймовірне: як ножиці ріжуть папір, як камінь тупить ножиці, так і присутність перемагає тривогу. Якщо я цілком перебуваю у цій миті, то не відчуваю тривоги. Я надто заклопотана своїми діями або веселощами. Щойно ж починаю тривожитися, то долаю цей неспокій, визначивши про себе час, коли візьмуся за проблему, і доти про неї не думаю. А якщо нічого не можу з проблемою вдіяти, то одразу відпускаю її. Я зрозуміла, що моє життя стає гірким не від неприємних ситуацій як таких, а від переживань через них. Саме переживання отруюють життя.
Не кажу, що я завжди щаслива. Потрібна практика, щоб побачити світ крізь призму вдячності та присутності, і часом мені необхідні нагадування. Нещодавно я сердито ходила будинком, хоч мала о цій порі займатися фізичними вправами, але не відчувала натхнення. Моя права нога, що після операції час від часу мене турбує, нестерпно боліла.
Мені потрібна мотиваційна допомога, сказала я своєму чоловікові, Френку, який щойно повернувся додому з роботи. Ти підеш зі мною на прогулянку?
Я не можу, відповів він. У мене знову болить ступня, мені треба посидіти.
Напевно, я мала розчарований вигляд, бо він подивився на мене й сказав:
Ти маєш сумний вигляд! Ти не можеш бути сумною! Ти ж зараз щаслива, памятаєш?
Я всміхнулася від думки, що сама можу подолати нещастя. Утім, хоча я й скаржилася на те, що довгий час відкладаю вправи, а так робити не можна («Звичайно ж, можна!»наполягав Диванний король), мій погляд на речі змінився. Слова Френка нагадали мені, що точка зоруце рішення, яке я ухвалюю. Згадавши це, я вже знала, що вийду на прогулянку. Я вдячна свіжому повітрю, прохолоді, ясному небу та здатності ходити в нашому районі. Коли я одягла свої прогулянкові черевики та зимове пальто, то почувалася вже краще. Вдячною. Щасливою.
5. Колір щастя
Я не марнувала б життя на опір, якщо йому можна дати поштовх.
Після девяти років нерішучості, я все ж таки вирішила пофарбувати передпокій та коридор. Принаймні я пояснювала свої вагання «нерішучістю». Але, дивлячись на інші пофарбовані та відремонтовані кімнати в нашому будинку, нарешті зрозуміла, що існувало багато причин, які так довго утримували мене від вибору кольору для вхідного приміщення.
Коли я поїхала з чоловіком зі свого рідного міста й увійшла до нашого будинку, він нагадував чистий аркуш, адже ми стали першими господарями. Я була приголомшена тим, що геть нікого не знаю в цьому новому місті й не маю жодного уявлення, як треба оздобити три спальні, дві ванни, кухню, куточок для сніданку та вітальню.
Я так сильно хотіла мати будинок, в якому почувалася б як удома, але тоді все здавалося чужим: шлюб, самостійне життя, цуценя. Відчувала таку жахливу тугу за домівкою, що якийсь час навіть була переконана, що ми маємо повернутися до мого рідного міста, поїхати подалі від цього будинку.
Однак протягом кількох наступних років було пофарбовано спальню, а разом із нею ванну кімнату (двічі), і куточок для сніданку, і кухню (теж двічі), а також кімнату нашого первістка. Синова кімната була прекрасною, зі світло-зеленими молдингами, світло-коричневими стінами, постільною білизною в тропічних тонах. Передпокій та коридор завжди були в мене на черзі, але після народження нашої другої дитини (й оздоблення прекрасної кімнати для неї) та зміни двох робіт я постійно виправдовувалася нестачею часу, щоб не завершувати цей проєкт.
За ці роки мої колись близькі стосунки з батьками охололи через низку причин, та й їхнє здоровя почало погіршуватися, тож приїздити до нас у гості вони стали дедалі рідше. Це вражало мене, тому, щоб уникнути болю втрати, я зайняла себе дітьми, хатньою роботою та іншими справами, а передпокій і коридор відклала до кращих часів. Здавалося, це було простіше, ніж ухвалити рішення про фарбу або дати лад власним почуттям.
За кілька років я зрозуміла, що більше не можу приховувати відчуття покинутості, болю та втрати, і звернулася по допомогу до терапевта, який провів мене через процес, що нарешті подарував мені щастя. Я почала більше зосереджуватися на власній сімї, замість тяжіти до родини, яку колись мала.
І одного дня, коли ми з сином повернулися додому після школи й зайшли в будинок, я зрозуміла, наскільки недоброзичливо він дивився на нас: білі стіни, без фотографій, без занавісок у теплих кольорах. Здавалося, наче через біль, покинутість, депресію мої почуття не дозволяли мені зробити останній крок, щоб перетворити будинок на домівку. Здавалося, ніби я чекала, поки мої батьки скажуть мені, що вони збираються приїхати в гості й знову увійти до передпокоюце й було тим «ідеальним» виправданням, яке я вигадала собі, щоб завершити проєкт. Але моя подорож до прийняттяприйняття того, що мої батьки більше ніколи не завітають до мене, що вони, можливо, більше ніколи не приймуть мене знову, що мій чоловік та діти були найважливішими членами моєї родинизрештою підказала мені, що треба зробити: зафарбувати минуле й бути готовою до чудового майбутнього з моєю сімєю.
Здавалося, що мій чоловік був у такому ж захваті від змін. Він радо допоміг мені пофарбувати білі стіни, звільнив вікна від білих жалюзі, щоб повісити там занавіски в теплих кольорах, і насолоджувався перетворенням, яке переживав наш дім за допомогою простої фарби «Harvest Brown». Саме тоді я усвідомила, що девять років мені знадобилися не для того, щоб обрати колір фарби, а для того, щоб нарешті знайти щастя у себе вдома, а не за його стінами.
6. Щасливчик
Донькаце щасливі спогади минулого, радісні миті теперішнього й надія та сподівання майбутнього.
Наша донькадитя Армії. Її мативійськова медсестра. Явійськовий адвокат, офіцер Головного юридичного корпусу. Відбувши три строки служби в Афганістані та Іраку, я збагнув, що наш шлях до щастяце радість нашої пятирічної дитини, яка після всіх випробувань та розлук продовжує поєднувати насвона робить усіх щасливчиками.
Емма народилась у січні 2006 року, посеред особливо холодної зими на півночі штату Нью-Йорк, за десять днів до того, як мене відправили до Афганістану. Через пять місяців туди ж потрапила і її мати. Емма залишилась, як і безліч інших дітей військових, у бабусі з дідусем і стала наймолодшою мешканкою громади пенсіонерів у Меканіксбурзі, штат Пенсильванія, опинившись під опікою моїх вісімдесятишестирічного батька та сімдесятисемирічної матері. Вона стала однією з найпопулярніших мешканок громади, постійною втіхою бабусь і дідусів, яких привабила невинність та усмішки пятимісячної дитини.
Важко висловити словами всеохопне почуття провини, що його відчувають батьки, які залишили свою дитину. Особливо тяжко було її матері. Звичайно, ми самі обрали таке життя, незважаючи на незручності та розлуки, зі щирого переконання в тому, що суть служби в армії це бути частиною великого морального резерву, цінності якогосамопожертва, честь, альтруїзм та стійкістьдосі мають значення. Наша вірність цим цінностям пройшла сувору перевірку. Якщо ви колись залишали дитину та їхали в зону бойових дій одне слово, це важко.
Я приїхав з Баграма та Кандагара за вісім місяців, щоб повернути собі дитину, яку заледве знав. Мені бракувало досвіду, щоб піклуватися про неї без певного нагляду з боку інших дорослих. Емма, я та двоє пшеничних терєрів перебували за шістсот кілометрів від найближчого родича. Я безмежно вдячний за підтримку дружині мого боса, яка навідувала нас, радила не годувати восьмимісячну дитину хот-догами й усіляко запобігала тому, щоб я вчинив якусь приголомшливу дурість.
Однак, незважаючи на безкінечні дні, пляшечки та пелюшки, змарновані вихідні й безсонні ночі, пропущені зустрічі та зламані телефони, кожен день завершувався так, наче між мною та Еммою сталося щось важливе. Ми вижили, ми розвинулись і прокидалися наступного ранку, щоб усе це повторити. Правду кажучи, я почувався, наче мені невимовно пощастило провести з нею час наодинці.
Тож щодня, поки ми чекали на повернення її матері з Афганістану, протягом року я з подивом дивився на свою прекрасну доньку й тихо питав себе: «Чому я щасливчик?» І тоді мяко відповідав собі: «Бо в мене є донька». У мене була Емма. Її мати перебувала за пів світу від нас. Щоб завітати до родичів, треба було їхати цілий день. Тому холодну й сніжну зиму 20062007 років у Вотертауні ми провели лише вдвох разом з собаками. Озираючись назад, я розумію, що це був один із найбільш памятних періодів у моєму житті.
З часом, коли Емма почала говорити, вона поступово стала поділяти мою думку. Я досі памятаю мить, коли донечка повернулася на своєму ліжечку в мій бік (ми якраз прочитали «Цок-стук-му» та «Якщо дати мишці сиру») і сказала: