Влад НаслунгаВІТЕР ЧАСУ
Роман
Розділ першийПІД ЗНАКОМ УРАНУ
ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ
«Щось син не телефонує,думав Володимир Іванович, замикаючи робочі матеріали у сейфі.На сьогодні досить, робочий день скінчився, час додому. Мало тепер стало робочих днів, тільки два на тиждень. Кажутьгрошей нема. Наразі вже середина грудня, а зарплатню ще за жовтень не платили. Та і скільки тієї зарплатні? За вісім днів на місяць багато не отримаєш. А втім, в Управлінні майже усі пенсіонери, крім директора Обєднання і його заступників. Ці усі нові. Пішов урядзмінилось і керівництво Обєднання. Може це було б непогано, але ж ніхто з нового керівництва раніше в геології не працював, нічого в ній не тямив. Директор сказав, що його прислали контролювати фінансові потоки. До цього він завідував відділом постачання якогось заводу в Донбасі.
А взагалі роботи тепер небагато, в Обєднанні залишились тільки три геологічні експедиції, тоді як у кращі часи, років двадцять тому, їх було шість. Життя вирувало, в експедиціях працювали тисячі людей, землю-матінку бурили десятки станків. Родовища відкривали, вважай, кожні два-три роки. Не усі великі, звісно, але декілька цілком пристойних забезпечили країну запасами урану років на сто двадцять. А тепер що? Розвідуємо тільки одне родовище, та й те таке, що раніше б не розвідували. Треба ж виконувати план з приросту запасів. Нових родовищ вже років п'ятнадцять не відкривали».
Виходячи через турнікет у прохідній, Володимир Іванович кивнув черговій, яка років десять тому працювала інженером в одному з відділів Управління. У дворі він сів у свою «Ладу», вже вкотре подумав, що треба було б купити нову машину, яку-небудь з іномарок. Взагалі то йому і ця непогана, а ось онукові Івану, мабуть, не дуже зручно їздити на цій «старушенції». Гроші на машину у нього були, але не більше, але ж йому могла бути потрібна яка-небудь операція, вік вже немолодий, восьмий десяток пішов. Володимир Іванович відчував, що справа йде до того, що його відправлять на пенсію, бо роботи меншає. Попередній директор тримав його чи то з поваги, чи то за звичкою, як, до речі, й інших «китів», на яких трималось Управління і які за своє життя відкрили і розвідали усі родовища Обєднання. Володимир Іванович і сам би давно пішов, як тільки зрозумів, що краще вже не буде, але звичка, старі друзі утримували його від цього кроку. Вдома що він робитиме? Син з невісткою живуть окремо, а онук, хоч і переселився до нього, коли померла бабуся, вдома не сидить, вже три роки вчиться в аспірантурі у Польщі і приїздить нечасто.
З цими думками Володимир Іванович вїхав до двору пятиповерхівки, де він мешкав. Залишивши машину у дворі, він повільно піднявся на свій четвертий поверх, ліфту в будинку не було.
Ледве він відчинив вхідні двері, як задзвонив телефон. Володимир Іванович почув у слухавці голос сина, який вибачався, що не міг зателефонувати раніше, й обіцяв прийти у суботу.
Добре, зрадів Володимир Іванович, подивимось разом футбол, «Челсі» грає проти «Евертону», о пів на десяту.
Запізно, відповів син, ми хотіли б до обіду, годині о другій, принесемо дещо.
У мене усе є, приходьте самі. Вітання Марго, згадав Володимир Іванович про невістку. А Іван та Маря не телефонували?
Це дорослі онуки Володимира Івановича.
Іван телефонував, наразі збирається до Марї на Різдво.
Ну, гаразд, приходьте, повторив Володимир Іванович.
Відпочивши з півгодини, Володимир Іванович зварив собі гречану кашу, випив ліки і сів вечеряти. Одночасно він неуважно дивився телевізор, думаючи зовсім про інше. Останнім часом його почали непокоїти спогади про минуле, коли він працював у різних краях колишнього Союзу і навіть за кордоном. Не те щоб йому подобалась політична система тих часів, просто він був молодим, здоровим, а, головне, робота йшла не так, як тепер, країна мала потребу в урані і не жалкувала грошей на пошуки і розвідку родовищ.
Отже, він вирішив написати щось про ті часи: спогади, повість або навіть роман, якщо вийде. Коли він розповідав про минуле, онук Іван казав йому: «Пиши, діду, мемуари». Однак Володимир Іванович не надавав його словам значення. «Мабуть, я дошкуляю йому своїми розповідями», думав він. Але тепер, коли Іван десь в чужих країнах, розповідати нема кому, не сину ж з невісткою, їм самим вже під пятдесят, можуть своє розповісти кому завгодно.
«Завтра день неробочий, зранку і почну свої «мемуари», вирішив він.
ВОЛОДИМИР ІВАНОВИЧ ПИШЕ МЕМУАРИ
Спав Володимир Іванович поганенько, в голову лізли думкиз чого почати мемуари, що обрати. За сімдесят пять років життя було, що згадати, але він хотів написати, як шукали потрібний країні уран, тому що розумів: більше такого вже не буде, хай старі згадають, а молоді довідаються, як це було. Прокинувшись, він зрозумів, що треба написати про його роботу в Середній Азії, в пустелі Кизилкум. Він там працював декілька років у різних геологічних експедиціях, але особливо запамятались йому пошуки урану в горах Каратау.
Коли його призначили в пошукову експедицію в районі Каратау, вже діяла залізниця НавоїУчкудук. Діставшись в Навої з Ташкенту, де було управління Обєднання, він пересів на учкудуцький потяг і за декілька годин зійшов на потрібному йому розїзді. Навкруги простягалася сива пустеля, що деінде поросла сухими кущиками колючої трави, на заході і північному сході на обрії виднілись невеликі чорні гірки. Розїзд являв собою декілька глинобитних хатинок з пласкими покрівлями, біля них бігали замурзані діти. Володимир Іванович, якого усі тоді називали просто Володєю, тому що йому було тільки двадцять чотири роки, знав, що на розїзд приїздять водовозки, які набирають воду із свердловини і возять її в селище геологічної експедиції. Він сів біля будки стрілочника і став чекати. За півгодини до нього підїхала водовозка.
Ти, мабуть, в експедицію? Начальник наказав тебе прихопити, отримали радіограму з Ташкенту, відчинивши дверцята машини, сказав водій.
Подивившись на потьоки води на цистерні водовозки, якою служив звичайний молоковоз з написом «Молоко», він зрозумів, що водій вже залив воду і можна їхати.
Володя вліз до машини, сівши поруч з шофером. Під ноги він кинув не дуже великий рюкзак зі своїми речами і поцікавився:
Далеко їхати?
Сімдесят два кілометри, дорога добра, за годину доїдемо.
Переїхавши через залізничний переїзд, машина помчала по добре второваній, майже як асфальт, дорозі.
Селище експедиції в передгірях Каратау складалося з щитових будинківчотирьохквартирних, таких самих контори і камералки, тобто приміщення, де працювали геологи, і чисельних однокімнатних будиночків для робітників. Щитові будинки стояли на невисоких, з півметра, цегляних стовпах, щоб не було в них надмірно гаряче влітку.
Експедиція виявилась великою, тут працювало близько тисячі людей, на окраїнах селища стояли дощаті будки туалетів і великі залізні цистерни з привозною водою, навкруги вешталися двогорбі верблюди. Володя відразу пішов до щитового будинку, де була контора. Начальник експедиції, крупний лисуватий чоловік, знав про його приїзд і зустрів дружелюбно і з цікавістю. Він потиснув Володі руку і представився:
Юрій Павлович.
Його трохи здивував молодий вигляд худорлявого хлопчини середнього зросту, але він нічого не сказав з цього приводу, спитав, як Володя дістався, вийшов разом з ним з контори і показав, де їдальня, де камералка, повів в приготовану для нього квартиру в щитовому будинку. Поруч зі входом у квартиру височіло щось схоже на піл, який буває в сільських хатах на Україні, а тут на ньому узбеки звичайно сидять, підгорнувши під себе ноги, і пють чай. В експедиції цю споруду називають дастарханом, хоча узбецькою дастарханце скатерть, яку кладуть на покритий килимом «піл».
В квартирі був тамбур, де можна повісити робочий одяг і поставити чоботи, а також кімната з залізним ліжком, застеленим свіжою постіллю, з тумбочками, столом, двійкою стільців і великим дзеркалом. Загалом, квартира готельного типу. Володя був цілком задоволений. Він залишив у тамбурі рюкзак і разом з начальником експедиції пішов до камералки, що займала половину щитового будинку без перегородок, де стояли столи для роботи геологів, великий стіл для геологічних мап і оточене барєром місце для Першого, тобто секретного, відділу з металевими сейфами. Поруч, через інші двері, був вхід до камералки геофізиків. Біля їх приміщення стояла каротажна автомашина, яка їздила на свердловини для виміру за їх глибиною радіоактивності і електричних властивостей порід.
В геологічній камералці у цей час були тільки інспектор Першого відділужінка років сорока, як потім зясувалось, дружина головного механіка експедиції, та немолодий геолог, який наносив на мапу точки геологічних спостережень. Він також потиснув Володі руку, сказавши «Просимо до нас у пекло!». Юрій Павлович обурився:
Що ти кажеш? Яке пекло? Ну жарко, ну порошно, ну води не вистачає. Для пекла малувато.
А щоденні макарони з тушонкою? заперечив геолог. Хоч би зелені якої-небудь привезли.
Буде тобі зелень, будуть і сметана з кефіром. Сам знаєш, поки сюди довеземо, усе зіпсується. Я вже домовився щодо літака, треба тільки місце знайти для аеродрому. Такиру поруч нема, а на цей пухляк не сядеш.
Дійсно, грунт навкруги селища був мякий, складався з пилу, покритого тонкою кіркою. Варто було проїхати машиною, як залишався глибокий слід, а в повітрі півгодини стояв густий пил.
Гаразд, ти тут освоюйся, з іншими познайомишся, коли повернуться, десь біля першої години, з цими словами він поспішно вийшов з камералки.
Чули, що ти приїдеш. Тепер стане легше. В експедиції три старших геолога, усі складають карти на своїх ділянках, ходять у маршрути, на своїх площах документують канави. А бурінням нема кому займатись. Роботи багато, у керносховищі лежить керн дванадцяти свердловин. На свердловини, що в бурінні, ніхто не їздить, є тільки один технік-геолог, він ледве встигає наряди закривати та брати проби з керну після каротажу.
Добре, розберемось. Завтра поїду на бурові.
Врахуй, що виїзд о пятій ранку, працюємо до полудня. Ходить одна машина, місць у кузові немає. Можна, правда, на глиновозці доїхати і повернутися, глинистий розчин возять часто. Підеш на глинисту станцію, де роблять розчин, там сядеш.
Дописавши до цього місця, Володимир Іванович підрахував написані сторінки. Їх виявилось пять. «На перший раз досить», подумав він і, задоволений собою, пішов приготувати собі обід.
ПЕРШИЙ ДЕНЬ ВОЛОДІ НА НОВОМУ МІСЦІ РОБОТИ
Почавши писати «мемуари», Володимир Іванович трохи заспокоївся. Спогади охопили його, йому не терпілось знову сісти за стіл, але він розумів, що здоровя у нього далеко не те, що було раніше, і задоволення треба дозувати, інакше усе закінчиться гіпертонічним кризом. Він постановив собі працювати до першої години, ну, найбільше, до другої, але намагався перехитрувати себе, піднімався о шостій ранку і відразу ж, не вмиваючись і не снідаючи, брався за «мемуари». Назва своїх праць була для нього умовною, насправді він хотів би написати щось на кшталт роману, щоб його читали друзі і згадували минулі дні. Ще хотілося, щоб молодь прочитала його творіння і подумала: «Які були роки! Не те, що зараз! Геологія була потрібна країні, і наші діди зробили немало!». Проте, найбільше його вабило саме писання, коли під його пером оживали минулі події, і йому вже було байдуже, прочитають його творіння чи ні. «Може я графоман?»іноді думав він, але тут же заперечував собі: «Та я ж пишу про те, що було. Хіба літописці були графоманами?!».
Продовжуючи свої писання, він згадав, що зустріли його в експедиції не так вже й привітно. Першого дня він не зміг поговорити з колегами, коли машина повернулась з ділянок близько першої години. Висипавши з кузову, люди відразу розбіглися до своїх домівок, а за чверть години, умившись, багато з них потягнулись до їдальні. Швидко перехопивши обідрисовий суп і макарони по-флотськи (замість фаршу були подрібнені консерви з яловичини), вони знову розійшлися по домівках і полягали спати. Тільки близько восьмої вечора почали зявлятися окремі люди, але побігли вони не в камералку, а в якісь віддалені місця великого геологічного селища. Далі Володя вже не спостерігав, він пішов додому і взявся читати свої виписки з інформаційного звіту експедиції за минулий рік. Поставивши будильник на півнапяту ранку, він ліг спати.
Прокинувся за сигналом будильника, умився і, узявши геологічний молоток і записник, вийшов з квартири. Вже розвиднилося, сонце, ледве піднявшись над обрієм, обіцяло спекотний день, хоча повітря ще було по-нічному прохолодним. Біля камералки стояла вантажна автомашина ГАЗ-51 без тенту, кузов вже був набитий людьми, хоча до відїзду залишалось ще декілька хвилин.
Він підійшов до машини і привітався, але ніхто не звернув на нього увагу. Коли Володя переліз через борт у кузов, то побачив, що місць практично немає. Тому він пробився ближче до кабіни і нахабно втиснувся між молодою жінкою і високим парубком, викликавши обурення представниці прекрасної половини людства. Вона спробувала його випхати, але Володя опирався. Машина, тим часом, рушила.
Хто ти такий? гнівалась жінка. Бачиш, що вже зайнято?
Так усе ж зайнято, а їхати треба, відповідав Володя, помітивши красиві надуті губки і темно-карі очі сусідки. «Непогано я сів», подумав.
Тут він побачив свого вчорашнього знайомого, одягнутого в шорти до колін і робочу куртку з геологічною емблемою на рукаві у вигляді бурової вишки і двох схрещених молотків. Він з посмішкою, обернувшись, дивився на сердиту жінку. Простягнувши Володі руку, сказав:
Привіт! Познайомся, ще один старший геолог.
Кремезний чоловік з привітним обличчям і посивілою головою, який сидів поруч з ним, теж обернувся і потиснув руку Володі:
Монахов.
А ти, звернувся він до сердитої красуні,могла б сьогодні не їхати на ділянку. У тебе в камеральці багато роботи. Але коли вже поїхала, терпи.
А тебе як звуть? обернувся до неї Володя.
Люда, відповіла вона без великого бажання.
ЯВолодя, старший геолог на бурінні.
Люда промовчала, але злегка посунулась, звільнивши Володі трохи місця. За півгодини, залишаючи за собою хвіст тонкого пилу, машина наблизилась до однієї з ділянок. Володя побачив вишки двох пересувних станків УРБ-3АМ, змонтованих на автомашинах МАЗ.
Буріння над усе, зауважив вчорашній знайомий. А ми далі поїдемо.
Крім Володі з кузова вилізли Люда і два парубки, як зясувалось, техніки-геофізики. Вони попрямували до автомашини ГАЗ-63, на якій була змонтована червона будка. Буріння свердловини закінчилось біля другої години ночі, відразу ж сюди виїхали водовозки, щоб промити забій свердловини, і каротажка, тобто ця машина з будкою. Володя теж попрямував до каротажки. Двері будки були відчинені, там коло радіометра сидів невисокий чоловік у картатій ковбойці. Другий, мабуть робітник, в брезентових рукавицях стояв біля обсадної труби, яка виднілась на півметра над поверхнею землі, і поправляв опущений у свердловину кабель. Побачивши прибулих, чоловік у ковбойці залишив крісло коло радіометра і виліз назовні.
Йди ти, сідай, кивнув він одному з техніків, які підійшли. Дивись, щоб стрічку не заїло, щось самописець барахлить. Там на глибині 340346 метрів аномалія, я вже зробив деталізацію, а ти закінчуй каротаж.
Технік-геофізик забрався в будку, туди ж повернувся робітник і став за лебідку, що піднімає каротажний кабель.
Чоловік у ковбойці подивився на Володю і простягнув руку. Володя раніше вже бачив його в Обєднанні і знав, що вінстарший геофізик експедиції в Каратау. Звали його Мішею, він працював вже років пять, був старшим геофізиком Учкудуцької партії до її ліквідації, коли родовище передали Навоійському комбінату.
Ми на тебе чекаємо. Треба налагодити роботу з керном. Є деякі аномаліі радіоактивності, може вийде що-небудь. У цій свердловині теж є, ходімо подивимось керн.
Люда, покликав він, неси радіометр.
Вона пішла до фанерної будки на полоззях, зварених з товстих металевих труб, і винесла радіометр СРП-2а. На кінець трубки був надітий свинцевий екран.
Поміряй керн в інтервалі 340346 метрів.
Разом з Мішею підійшов до керну Володя. Подивившись на фанерні етикетки, він відразу визначив, що керн з цього інтервалу не підняли. Мішу це не здивувало:
Отже знову зона дроблення в кременистих сланцях. Філітоподібні сланці підіймаються, вапняки і амфіболіти теж, а кременисті, де має бути руда, ніяк. Мало того, що вони крихкі, так ще і дроблені. Ти подивись, лежать тільки два шматочки кварцу, але ж з ними радіоактивність не повязана.
Люда, включивши радіометр, виміряла радіоактивність цих шматочків. Зрозуміло, аномалії не було. Потім прийнялась міряти радіоактивність цілого керну, який лежав у чарунках деревяних ящиків.