Твори - Марко Вовчок 2 стр.


XI

Тiльки i дишемо, було, як наїде гостей-паничiв та трохи забуде про нас панночка. Вийде до нихляскотить попташиному, привiтна, любаi що то?  не пiзнати!.. А вже як тi паничi коло неї Той поруч iз нею шиється, а тон з кутка на неї очима свiтить; сей за нею у тропу точиться, а той знов збоку поглядом забирає. Вона ж мiж ними, мов тая перепеличка, звивається.

 Которий-то з них попадеться?  говоримо, було, дiвчата  Дознає неборак, почiм кiвш лиха!

Спершу стара панi тiшилась велико тими гостьми, а далi, як почались мiж ними сварки, стала думати та гадати:не рада вже їм, да не одбити. Наїде їх силечка одна, та кожний же то домагається панноччиного привiту собi; один одного зневажає, та й сваряться i гризуться. Почала вже їх стара панi собаками (за очi) взивати. Аж так над осiнь доля панноччина прийшлаi шарахнули вони усi од псi врозсип, себе самих соромлячися.

XII

Спiзнався з панночкою полковий лiкар та й почав щодня вчащати. Такий вiн був тихий, звичайний, до кожного привiтний,  i на панича не походив!.. А як з нею спiзнався? Вже давненько панночки приїжджi переносили, що якийто вже там лiкар полковий хороший: i брови йому чорнi, i уста рум'янi, i станом високий,  така вже краса, що й не сказати! Тiльки що гордий дуже,  на жодну не погляне, не заговорить, хоч там як до його не заходь

Панночка, чуючи таке, було, частенько говорить старiй:

 Якби ви, бабусечко, того лiкаря до нас завiтали,  нехай побачу, який!..

А стара, було, на те:

 Моя дитино, нацокотали тiї верхоумки скосирнi, а ти вiри пойняла Велико дивополковий лiкар! Се злиднi, бiдота! Що тобi з такими заходити?

 Та нехай я тiльки його побачу, бабуню! Чи справдi вiн такий, як славлють.

 Цур йому! Ще вв'яжеться! I так уже багато коло тебе звивається, а жоден не сватає. Один одного перебиває та сваряться,  бодай ви виказились!

От же як стара одмагалась! А внучечка як на пню стала: лiкаря та й лiкаря! Першого ж наїзду, як жарнув полковий начал, мусила стара ними переказувати, що лiкаря до себе в гостину запрошує. Тi живо погодились: "Привеземо, привеземо", кажуть.

 А коли ж ви нас одвiдаєте?  питає панночка, сюдитуди обертаючись та в вiчi їм заглядаючи, немов як лисеня.  Чи хутко?

 Коли ви такi ласкавi, то ми й позавтрьому будемо,  кажуть гостi, як на ногах не пiдлiтуючи. I поїхали, раденькi що дурненькi.

XIII

Та вже й убралась того дня панночка хороше! А стара супиться та все бурчить:

 Нащо нам та голь нещадима здалася! Панночка наче не чує того слова. Стара тiльки тим вимiщає, що нас душить.

Коли наїхали полковi, а лiкаря нема. "Дякує,кажуть,  за ласку, та нема в його часу анi години: недужих у його багато,  лiчить".

 I не силуйте його,  каже стара,  нехай лiчить з богом!

Панночка тiльки почервонiла i уста закусила.

Та й було ж нам, як гостей випроводили! За все ми одтерпiли!..

Того ж таки тижня самого занедужала панночка. Охає i стогне, i кричить. Стара злякалась, плаче, по лiкаря шле. А полковий знающий, кажуть, та й живе ближче за всiх,  по його!

Тим часом панночка вбралась якнайкраще та й лежить у лiжку, як мальована,  дожидає.

Приїхав вiн, подививсь, розпитав. А вона ж то вжеi голiвку хилить, i говорить, помiсь спiває. Побув яку годинку та й прощається: "Завтра навiдаюсь".

Стара пита у внучечки, внучечка задумалась,  тiльки їй на питання головою киває. А як стара спитала: "Що, як лiкар? Показався як?", то вона стрепенулась: "Гордий,  каже,  такий, як пан вельможний I що вiн собi думає!"

Лiчив-лiчив той бiдолаха та й закохався. Покохала його й панночка. Почули духом паничi, куди потягло,  постерегли одразу, що воно є, та й зслизли.

Стара панi тiльки що головою в мур не б'ється, та нiчого не врадить: "Як ви менi, бабуню, на перешкодi станетеумру!.. I не гомонiть! Не одмовляйте! Змилуйтеся!"

Стара й годi, тiльки охає.

XIV

Спустiло панське подвiр'я; не тупочуть конi, не торохтять коляси. I панночка тихша: не лає, не б'є, не обскаржує,все сидить та думає.

Було, скоро сонечко вийметься, лiкар i котить удвуконь. Панночка вже дожидає коло вiкна, гарна та убрана, i рум'янiє, як червона макiвка. Вiн хутенько вбiжить. Яка з нас пiд той час мигнеться: "Здорова була, дiвчино! А що панночка?"

Цiлий день прогостює, було. Усе коло панночки сидить, не вiдступає й ступня. А стара панi то з тих дверей зирк, то з других зирк, та прислухається, що вони там мiж собою говорять удвiйзi, та вже така її досада гризе, що вони вкупцi, а розлучити несила: боялася й вона унучечки.

Ото вже й сватає вiн панночку. Плаче стара i журиться тяжко:

 Я ж сподiвалась тебе за князя дати, за багача, за вельможного!

 Ох, боже ж мiй!  крикнула панночка плачучи.  Та коли б вiн був багатий та вельможний, я б i гадки не мала! Давно б уже була за ним! Та коли ж таке безталання моє! Така менi доля гiрка випала!

 Та хiба ж таки кращих за його нема?  не смiючи вже одмовляти, а тiльки нiби питаючи, озветься знов стара.

 Для мене немає у свiтi кращого,  нема й не буде! Засумувала панночка, аж змарнiла i зблiдла. Стара зовсiм скрутилась,  не зна далi, на яку ступити. Намене на те, що не йди за його,  унучечка у гнiв та у плач великий. Хоче втiшити: "ось поберетесь",  унучечка свою долю проклинає:

 Се господь менi лихо наслав,  каже,  i як тому лиховi запобiгти, не знаю.

Молодий став помiчати, турбується:

 Що таке? Чого смутна?

 Та я не смутная

 Скажи менi усю правдоньку, скажи!  просить, у руку її цiлує.

 Поберемось,  говорить вона йому,  а як жити з тобою будемо? Вбого!

 От що тебе журить, серденько!.. Нащо нам теє панство, багатство, коли буде наше життя красне, наша доля весела?

 Бач, ти об менi й не думаєш!  одмовля йому.  А любо ж тобi буде, як приїде хто до нас та буде з нас глумитись: "от живуть-бiдують!"

Та й заплаче.

 Серденько моє, що ж менi, бiдному, в свiтi робити? Де взяти? Я зроду не жадав багатства, а тепер прагну всiх розкошiв для тебе, тобi на втiху Що ж я вдiю? Рад би я,  каже,  небо прихилити, та не хилиться!

I почнуть отак обоє собi журитись.

XV

Любила вона його, та якось чудно любила, не по-людськи. Ото навернеться, було, хто з панночок-сусiдок, допитуються:

 Чи правда, що тая гординя та в тобi закохався?.. Сватає?.. Ревнивий?.. Якi дари тобi дарує?.. Чи ти його поважаєш, чи вiн тебе слухає?

 Вважайте самi,  одказує панночка всмiхаючись. Та й почне перед панночками наругу на його зводити.

 Слухайте,  каже до його,  їдьте до мiста та купiть менi те й те, та хутенько! Поскорiться ж, щоб я не гнiвалась!

Вiн зараз їде, купує там, що казано.

 Боже мiй! Чого се понакуповували? Я сього не хочу! Їдьте та змiнiть! Менi такого не треба! От добро вишукали!

Знов їде вiн, мiняє. Або так. Хоче вiн води напитись,  вона:

 Не пийте, не пийте!

 Чому?

 Я не хочу! Не пийте!

 Та коли ж я хочу пити!

 А я не хочу! Чуєте? Не хочу!

I вже так гляне чи всмiхнеться, що вiн послухає. Коли то й розгнiвається, одвертається од його, не говорить. Вiн уже i перепрошує, i благаєтрохи не плаче.

Панночки приїжджi дивуються:

 Ото! Чи хто сподiвавсь од його такого кохання! I що ти робила? Як ти бога просила?

Наша панночка тiльки всмiхається.

Питають, що вiн їй подарував,  вона перед ними стеле оксамити та атласи, що вiд старої панiї має, та хвалиться:

 Це вiн мене обдарував!

Чудне панське кохання!

А вiн на тих сусiдочок важким духом дише: бодай їх слiд запав!

Стара тим часом розпитує про його, як вiн собi мається, та й напитала, що в його хутiр є.

 Дитино моя! В його хутiр є!

 Справдi?  покрикне панночка, зiрвавшись з мiсця.  Де? Хто казав?

 Та не дуже далеко за мiстом. Недавно, кажуть, од якоїсь тiтки у спадку йому достався. Тiтка була бездiтна; вiн на її руках i вирiс.

 Ах, боже ж мiй милостивий! Чому ж се вiн менi не похвалився? Мабуть, невеличкий хуторець,  нiчим гаразд хвалитись. А все ж хутiр! Усе ж держава!

Стрiла його веселенька, привiтала любо, а вiн радiє. Не знає, що то вiтають не його,  хуторець вiтають!

XVI

Об рiздвi їх заручили. Гостей-гостей наїхало!.. Панночка така весела, балаклива; очi блищать; водиться з ним попiд руки. А вiн i очей з неї не зведе,  аж спотикається на ходi. Гульба точилась до самого свiту.

Отже, скоро жених i гостi з двора, панночка в плач. Плаче та на свою долю нарiкає:

 Що се я поробила! Що се я починила! Та яке моє життя буде вбоге! Нащо мене мати на свiт породила! Горенько моє! Доля моя сирiтська!

Стара тим i заручинам не рада, та втiшає унучечку, вмовляє:

 Чого плакати, моя дитино? Годi ж бо, годi!

 Чому господь не дав йому панства-багатства!  викрикне панночка та так i вмиється слiзоньками, по кiмнатi бiгає, руки заломуючи.

 Дитино моя! Серце моє! Не плач!.. Не будеш ти багатша од усiх, та й убогою не будеш. Усе, що я маю, все твоє.

Вона як кинеться до старої, обiймає, цiлує:

 Бабусечко моя, матiнко! Дякую вам з душi, з серця! Аж свiт менi пiднявся вгору! Одродили ви мене, рiдна матiнко!

 Годi вже, годi, а то й я зарюмаю! Оце ж бо!  промовля стара, та й сама плаче, й смiється.

 Бабусечко, голубочко! То ви з нами житимете?

 Чого б то й бажати, та не випадає. Я такеньки мiркую: зостанусь ятутечки, у Дубцях, буду вам господарства доглядати, поряджати, а ти у хуторi хазяйствуй. А що ж? Чи там, чи там покинути,  i хазяйство переведеться, i впокою душi не матимеш. Панське око товар тучить,  недурно сказано.

 Добре, добре, бабусю! Нехай так буде!.. Ах, бабусю, ви мене, кажу, на свiт одродили!

 То будь же в мене веселенька,  не плач

 Не буду плакати, бабуню, не буду! Тiльки що жених на порiг, панночка до його:

 Бабуня нам Дубцi дає! Бабуня Дубцi дає!

Вiн спокiйненько собi й каже, ласкаво їй усмiхаючись:

 Ти радiєш, то й я рад. Я сам дуже люблю Дубцi. Тут ми спiзнались i покохались Пам'ятаєш, який був тодi садок зелененький, квiтчастий,  як, було, з тобою походжаємо, говоримо?

А вона йому:

 Садок зелененький, садок квiтчастий Ти згадай, серце, якi Дубцi дохiднi!

Молодий аж iздригнувся i дивиться на неї,нiби його щось разом здивувало, злякало, у серце вжалило

 Що ж?  питає панночка.  Чого на мене дивишся так? Хiба я що нелюдське сказала? Хiба не хочеш зо мною хазяйнувати?

I бере його за руку, сама всмiхається любенько. I вiн усмiхнувся:

 Ти ж моя,  каже,  хазяєчка кохана!

XVII

Повеселiшала панночка, клопочеться своїм посагом, загадує та й опоряджає, i сама до всього береться. Навезли з мiста шевцiв, кравцiв, швачок, крамарiв i крамарок. Сама ганяє, жениха турляє,купує, крає, складує Як у казанi кипiло! Було тодi нам лишко тяжке! Бо таке наше дiло: хоч панам добре ведеться, хоч їм горе йметься, а нам певно одно: кому, каже, весiлля, а курцiсмерть!

На весiлля панiв, панiй понаїздило,  гуде у будинку, як у вуленi. Цiкавi панночки посаг розглядають, дивуються: "Ох, та яке ж оце хороше!.. Ох, i се славне!.. Он це яке!.. А се, мабуть, дуже коштовне!" Iнша як побачить що,  хусточку чи сукню яку,  аж очi заплющить: так її за серце i вхопить. Так вони i липнуть до того, як мухи до меду! Ледве вже ми їх збулися.

XVIII

За тим натовпом, клопотом та трусбю, то я не урвала й годинки з людьми попрощатись. Вже конi стоять запряженi,  тодi я побiгла. Не можу й словечка вимовити, тiльки обiймаю старих i малих.

Молодий приїхав за нею на четверику. Конi воронi, баскiї. Правив вiзника плечастий, усатий, у високiй шапцi. З наших-таки людей, та до вельможної вподоби вивчений. Тут пани прощаються, гомонять, плачуть, а вiзника той сидить, як виконаний з залiза,  не обернеться, не гляне.

Посiдали пани у той повiз. Мене причепили позаду, на якомусь височенному причiпку.

 З богом, Назаре!  покрикнув пан веселенько. Тихого та ясного ранку виїздили ми з села, а мороз аж трiщить. Iнiй запушив верби; бiлiли вiти i сяяли проти сонця. Дiвчата висипали на улицю; кланяються менi Швидко-швиденько бiгли конi,  тiльки в очах усе теє промигтiло. Нема вже села. Дорога й дорога, безлюдная дорiженька попередо мною

XIX

Хутко перебiгли до мiста; наче межи комашню впали. Iдуть i їдуть, продають, купують. Люди, пани, москалi, перекупки. А жиди довгополi, куди не глянеш, усюди вони, наче тiї хрущi, шершавiють.

Пан звелiв коней зупинити коло заїзного двору i повiв свою молоду у кiмнати. Вiзницi грошей давпообiдай, а про мене й байдуже.

Сиджу я собi та дивлюся. Усе чуже, усе не наше! Коли хтось як гукне: "Гей, хорошая, вродливая!" Я аж здригнулась. Се вiзника на мене гукає. Придивляюся до його: то-то ж чорнявий, матiнко! Такий чорнявий, як єсть тобi ворон. Засмiявсязубiв у його незлiченно, а бiлi тi зуби, бiлi, як сметана.

 А кого вам треба?  питаю його.

 Еге, кого!.. Як-то тебе звати?.. Устина, здається? Ходiмо зо мною, з Назаром, пообiдаймо.

Дуже я змерзла, а пiти,  думаю,  як його пiти? Ще панi бучу знiме!

 Спасибi вам,  одказую,  я не хочу їсти.

Вiзника всмiхнувся: "Як собi знаєш, дiвчино!"та й пiшов.

XX

Чималу ж я годину пересидiла, коли вийшли панн. Пан тодi зирк на мене!

 А що ти сидиш тут, Устинко?  питає.  Чи обiдала ти?

 Гей!  крикнув на хазяїна бородатого, що тут на рундуцi грошi в долонi лiчив, дзвякаючи.  Дайте дiвцi пообiдати!

Хазяїн грошi в кишеню та й побiг.

 Що це, що це?  жахнулась панi.  Ми її ждатимемо?

 А як же, серденько?  одказав пан.  Адже вона голодна та й намерзлась добре!

 То що? Вони до цього звиченi. Спiзнимось; я боятимусь.

 Бiгай, дiвчино, та хутенько!  каже менi пан.  Не загайсь, щоб тебе не дожидати.

Панi почервонiла по саме волосся.

 Час їхати!

 Та вона ж голодна, серце Дивись, як змерзла!

 Я змерзла, я, я!  та так уже на те я накрикує!

 Сiдай!  гримнула далi на мене i сама у повiз ускочила.

Пан здивувавсь; не знає, що його думати, що його казати,  стоїть.

 Що ж?  питає панi.  Хутко? Тодi сердега сiдає коло неї

А хазяїн бородатий:

 Дiвцi а б єду не прикажете?

Довгенько гомонiли пани мiж собою, а ще довше пiсля того мовчали.

XXI

Присмерком дочапали до хутора. В хуторянських хатах де-не-де свiтилось. Iдемо вулицею; стали коло будинку. На рундуцi купкою стоять люди iз свiтлом, з хлiбом святим. Кланяються, вiтають молодих.

 Спасибi, спасибi,  дякує пан, приймаючи хлiб на свої руки.  Привiз я вам панiю молоду,  чи вподобаєте?

Сам смiється, радiє; кому-то вже така краля не сподобна буде!

А панi як гляне на його,  аж iскри iз очей скакнули, на лицi мiниться. Люди до неїщоб то її по-своєму вiтати; а вона вихопила в когось iз рук свiчку та в дверiстриб! Люди так i шугнули од тих дверей, нiчого пановi и не одмовили.

Пан, неспокiйний, смутний, пiшов собi, похиливши голову.

Ввiйшла i я. Дивлюсь, роздивляюсь. Свiтлички невеличкi, та гарнi, чистенькi. Стiльчики, столики-все те новеньке, аж лощиться. Чуюговорять пани. Прислухаюсьпанi моя хлипає, а пан так-то вже її благає, так благає!

 Не плач, не плач, життя моє, серце моє дороге!.. Коли б же я знав, що я тебе ображу,  звiку б не казав!

 Ти, мабуть, усiх мужикiв так iзучив, що вони з тобою запанiбрата!.. Гарно!.. Оглядають мене, всмiхаються до мене, трохи не кинулись мене обнiмати Ох, я нещаслива!.. Та як вони смiють!  викрикне наостатку.

 Серце моє! Люди добрi, простi

 Я не хочу нiчого знати, слухати, бачити!  задрiботiла панi.  Ти мене з свiту хочеш оце зiгнати, чи що?  вигукує ридаючи.

 Годi, годi, любочко! Ще занедужаєш о, не плач-бо, не плач! Робитиму все так, як ти сама надумаєш. Подаруй менi сей случай.

 Ти мене не любиш, не жалуєш Бог iз тобою!

 Грiх тобi так говорити! Я тебе не люблю!.. Сама ти знаєш, яка твоя правда! Чуюпоцiлувались.

 Гляди ж,  каже панi,  як ти не будеш по-моєму робити, то я вмру!

 Буду, серденько, буду!

ХХII

Проходила я по всiх кiмнатахнема нiкогiсiнько. "Се чи не од нас повтiкали?"думаю собi. Вийшла на рундук,  нiч мiсячна, зоряна. Стою та роздивляюсь; коли чую: "Здорова була, дiвчинонько!"як на струнi брязнуло обiк мене. Стрепенулась я, дивлюсь: високий парубок, ставний, поглядає, всмiхається. I засоромилась, i злякалась; стою як у каменю, онiмiла, та тiльки дивлюсь йому в вiчi.

 Стоїш сама тутенька,  знов озивається парубок,  мабуть, не знаєш, куди йти?

 Якби не знала, то вас би спитала,  одмовила йому, схаменувшися трохи.  Бувайте здоровi!

Та швиденько в дверi.

 Бувай здорова, серденько!  сказав менi услiд.

XXIII

А пани все по покоях ходять. Молода у кожний куток зазирає, що й як. Забачила зiллячко за образами:

 Що це таке?

 Се баба божничок уквiтчала.

 Що?.. То вона в тебе тут порядкує! Викинь те зiлля, серце! Се вже зовсiм по-мужицькiй.

 Добре, серденько.

Тодi вона його цiлує:

 Голубе мiй!

От, находились, наговорились.

 Що це,  каже пан,  що нiкого нема? Куди се баба подiлась?

 А бач, бач,  зацокотiла панi,  якi вони в тебе порозпушуванi! Схотiла, то й пiшла.

Назад Дальше