Та не де дiнеться! Ось я її гукну. Та й кинувсь гукати:
Бабо! Бабо! Бабо! як той хлопчик слухняний. Зараз, серденько, баба прийде, говорить панiї, вмовляючи її.
Та де вона була?
Певно, щось робила, любко. Се моя вся прислуга.
А де моя Устина? I вона iзучилась бiгати, не питаючись? Устино! Устино!
Я стала перед нею.
Де була?
Ось у цiй кiмнатi.
Стала я знов за дверима: знов дивлюсь i слухаю.
XXIV
Увiйшла бабуся старесенька-старесенька, аж до землi поникає, та вся-усенька зморщена; тiльки її очi чорнi iще живуть i яснiють. Увiйшла, тихенько ступаючи, вклонилась панiї та й питає:
А що вам треба, пане?
Панi аж з мiсця зiрвалась, що стара така смiла.
Де се ти, бабо, була? Я тебе вже сам мусив гукати, каже пан.
Коло печi була, паночку: Ганнi помагала, щоб добра вам вечеронька була.
Пан бачить, що вже жiнка важким духом дише, а все не важиться вiн бабусю налаяти; лупа очима та кашляє, та ходить, не знає, що вже йому й робити. Панi од його одвертається. Бабуся стоїть од порога.
Що ж, вечеря готова? питає пан уже хмурнiше.
Готова, паночку, тихо i спокiйненько одказує бабуся.
Серце (до панiї), може б ми повечеряли?
Я не хочу вечеряти! одказала панi, вибiгла i дверима грюкнула.
То й я не буду вечеряти, бабусю, каже пан смутненько вже.
То я собi пiду. На добранiч вам, паночку!
Iди. Та треба глядiти, стара, щоб я не бiгав за тобою сам! загомонiв був на неї, та зараз i вгамувавсь, як бабуся йому на те звичайненько одмовила:
Добре, паночку!
Вклонилась i пiшла собi.
XXV
Ходив-ходив пан по кiмнатi. Чутно йому, що панi плаче за стiною. "Боже мiй! промовив до себе, чого вона плаче?" I так вiн те слово тихо, такеньки смутно промовив!
Не втерпiвпiшов до неї; цiлує, вмовляє. Чималу годину вiн її благав, поки перестала.
А вечеряти не хочу, каже пановi. Я на твої слугине то щоi дивитись не можу! Так iз тобою поводяться, як iз своїм братом родичi та й годi!
XXVI
Сиджу сама у дiвочiй; сумно, тиша така Ото життя моє буде! Всюди красне!.. "Тепереньки, думаю собi, нашi дiвчата наживуться без моєї панiї! Веселенько та любенько їм укупцi А менiчужа сторона, i душi нема живої"
Коли щось у вiконце стук-стук!.. Так я й згорiла!.. Сама вже не знаю як, а догадалась Сиджу, нiби не чую.
Переждало трохизнов стукає. Метнулась я та дверi всi попричиняла, щоб пани не почули.
А хто се тут? питаю.
Я, дiвчино-горличко!
Мабуть, кажу, чи не помилились: не в те вiконце добуваєтесь!
То ж бо й не в теє! Нащо ж i очi в лобi, коли не зочити кого треба!
Не так-то конче й треба!.. Оце найшли розмову крiзь подвiйне скло!.. Гетьте! Ще пани почують! Та й одхилилась од вiкна. А вiн таки:
Дiвчино! Дiвчино!
Чого се ти попiдвiконню вкопався, Прокопе? загомонiв хтось потиху. Он вечеря вже готова ще одколи, а вас нiкого нема!
XXVII
Хтось уступив у сiнцi. Я вiдчинила, аж це бабуся.
Здоровенька була, дiвчино, промовила до мене. Просимо на вечерю, зозулько!
Спасибi, бабусю!
То й ходiмо.
Ось я панiї спитаюся.
Чого питатись, любко? То ж вечеря!
Чи звелить iти.
Бабуся перемовчала хвилинку та й каже:
То йди, моя дитино. Я тебе тутеньки пiдожду.
Пани сидять укупцi любенько, веселенько; щось межи собою розмовляють. Я ввiйшла, а панi:
Чого сунешся?
Пустiть, кажу, панi, мене повечеряти.
Iди собiвечеряй!
XXVIII
Пiшла я за бабусею через двiр у хату.
Оце привела вам дiвчину, каже бабуся, вводячи мене в хату.
А в хатi за столом сидить Назар чорнявий i молодичка гарненька, жiнка Назарова. У печi палає, як у гутi. Одсвiчують весело бiлi стiни i божничок, вишиваним рушниь. ом навiшений, квiтками сухими й зiллям уквiтчаний. З полицi миси, миски й мисочки, i зеленi, й червонi, i жовтi, наче камiння дороге, викрашаються. Усе таке веселе в тiй хатi було, прибране, осяюще: i кужiль м'якого льону на жердцi, i чорний кожух на кiлку, i плетена колиска з дитинкою.
Просимо до гурту! привiтали мене i вклонились.
Може б, поруч зо мною така краля засiдала, га? каже Назар.
Хiба ж ви тутечки найкращi, дядьку? питаю. Сама озирнулась, аж той парубок уже тут, з кутка на мене задивився, аж гаряче менi стало.
А то ж нi? каже Назар. Придивись лишень до мене добре: то-то ж гарний! то-то ж хороший!
Хiба поночi! одмовила йому весело молодичка.
Славна була то жiночка, звали Катрею: бiлявенька собi, трошки кирпатенька, очицi голубоцвiтовi, ясненькi, а сама кругленька i свiжа, як яблучко. У червоному очiпку, у зеленiй юпочцi баєвiй. Смiшлива була й гордоватенька, а що вже шамкая! I говорить, i дiло робить, i дитину колише; то коло стола її вишиванi рукава мають, то коло печi її перстенi блискотять.
Ну, ну! каже їй Назар, коли б оце не галушки, я б тобi одказав!..
Тут-бо саме Катря його поставила на стiл миску з галушками.
Назар моргнув на мене.
Не грiх тому добре повечеряти, хто не обiдав!
XXIX
Катря хоч i говорить, i жартує, а, здається, все чогось сумна i неспокiйна. Бабуся, сидячи за столом тихенько й величненько, якусь думку собi думала. Тiльки Назар пустує та вигадує, та регоче, поблискуючи перед каганцем зубами, а зуби, я ж кажу, як сметана! На того парубка я вже не дивилась.
А що, пташечко, питає в мене бабуся, при молодiй панiї давненько служиш?
Яка вона гарна! закинула молодичка.
Поможеться, що гарна! гукнув Назар, коли дивиться так, що аж молоко кисне!
Бабуся зiтхнула важенько:
Годi тобi, годi, Назаре!
А наш пан такий звичайний, заговорила молодичка, вiн, мабуть, iзроду нiкого не скривдив.
Дай йому, боже, i пару таку! промовила бабуся.
Як то тепереньки нам буде! смутненько каже молодичка. Зiтхнула i задумалась. Як то буде! знов тихо вимовляє, дивлячись на мене, начеб випитувала очима.
А я мовчу.
Буде, як господь дасть, голубко, каже бабуся.
Ну, що буде, те й буде, ми все перебудемо! гукнув Назар. А тепердо галушок берiтесь. А ти, Прокопе, чому не йдеш? Панi тобi в око впала?.. Чи, може, ця краля?
Та й моргнув на мене.
Нехай менi та панi й не сниться! одмовив парубок, сiдаючи проти мене. Де вона й вродилась така неприязна!
Тодi молодичка до мене:
Дiвчино-серденько! Скажи нам усю щиру правдоньку, як душа до душi
Та й спинилась. Всi на мене дивляться пильно I парубок очей з мене не зведе. Якби менi не той парубок, то все б нiчого, а при йому соромлюся та червонiю, трохи не заплачу.
Дiвчино! Лиха наша панi молода? вимовить Катря.
Недобра! кажу їй.
Господи милосердний! крикнула. Чуло моє серце, чуло!.. Дитино моя! кинулась до колиски, схилилась над дитиною:Чи того ж я сподiвалась, йдучи вiльна за панського! Вона вже й оком своїм нас пожерла!
Та плаче ж то так, сльоза сльозу побиває.
Не такий чорт страшний, як намальований! каже Назар. Чого лякатись? Треба перш роздивитись.
А вона плаче, а вона тужить, наче вже й справдi її дитину панi своїм оком пожерла.
Годi, голубко! вмовляє Катрю бабуся. Чого нам дуже тривожитись? Хiба над нами нема господа милосердного?
Парубок анi пари з уст; тiльки куди я не гляну, усе на його погляд очима спаду.
XXX
Повечерявши, поблагословившись, бiжу назад у будинок, а за мною:
На добранiч, дiвчино!
На добранiч вам! одказала та й ускочила в сiни. Увiйшла в дiвочу, серце в мене б'ється-б'ється!.. Думаю та й думаю що, як вiн вдивився в мене очима!.. I панi моя теж менi на думку навертається: ледве у двiр ступила, вже всiх засмутила I чого той парубок чiпляється?.. Бодай же його, який хороший!.. Мiсяць стоїть проти мене уповнi