Скажи, Генрі, той, інший, який прийшов і отримав рибучому собаки не кинулися на нього? От що мене дивує!
Чого це ти так захвилювався, Білле? пролунала сонна відповідь. Раніше з тобою цього не траплялося. Замовкни й дай мені заснути. Мабуть, у твоєму шлунку накопичилося багато кислотось ти й нервуєш.
Люди спали, важко дихаючи, загорнувшись єдиною ковдрою. Вогонь багаття згасав, і коло сяйливих очей замикалося все щільніше. Собаки з остраху ближче тулились один до одного, розгнівано гарчали, коли яка-небудь пара очей занадто наближалася. Раптом Білл прокинувся від гучного гавкання. Він обережно виповз із-під ковдри, щоб не перервати сон товариша, і підкинув дров у багаття. Коли вогонь розгорівся, коло жаристих очей трохи розширилося. Погляд Білла випадково впав на собак, що скупчилися. Протерши очі, він глянув уважніше. Потім знову заповз під ковдру.
Генрі,покликав він, агов, Генрі!
Генрі забурчав спросоння:
Ну, що там іще?
Нічого особливого, тільки їх знову семеро. Я щойно порахував.
Генрі відповів на цю звістку гучним хропотом.
Уранці він прокинувся першим і збудив Білла. Була вже шоста година, але на світання треба було очікувати не раніше девятої, і Генрі в темряві взявся готувати сніданок. Білл тим часом згортав ковдри й готував нарти.
Скажи, Генрі,раптом запитав він, скільки, ти кажеш, у нас було собак?
Шість, відповів Генрі.
Неправда! урочисто заявив Білл.
А що, знову сім?
Ні, пять. Одного немає.
Прокляття! оскаженіло викрикнув Генрі й, полишивши приготування їжі, пішов рахувати собак.
Ти маєш рацію, Білле, Пузир зник.
І, напевно, він полетів стрілою, якщо вже зважився втекти.
Не думаю. Вони просто зжерли його. Закладаюся, що він добряче верещав, коли вони встромлювали в нього зуби прокляті!
Він завжди був дурним псом, зауважив Білл.
Але не настільки, щоб у такий спосіб позбавити себе віку, заперечив Генрі.
Він зміряв допитливим поглядом собак, що зосталися, оцінюючи кожного з них.
Упевнений, що ніхто із цих не утнув би такої дурниці.
Цих і ломакою не прогнати від багаття, підмітив Білл. Але я завжди гадав, що Пузир погано закінчить.
І це було всією епітафією над собакою, що загинув у північній пустелі; але інші пси й навіть люди задовольнялися епітафією коротшою.
Розділ ІІВовчиця
Поснідавши й склавши в нарти елементарне табірне спорядження, мандрівники повернулися спиною до приманливого багаття й покрокували вперед, назустріч темряві. Повітря відразу озвалося жалісним виттям, з усіх боків лунали голоси, що перегукувалися між собою в нічних сутінках. Розмова стихла. Близько девятої години почало світати. Опівдні південний край неба набув рожевого кольору, і на ньому чітко виступила лінія обрію, відокремлюючи опуклою ознакою північний край від країн полудневого сонця. Але рожева фарба незабаром зникла. Сіре денне світло трималося до третьої години, потім і воно згасло, поступившись місцем темній полярній ночі, що огорнула своїм покривалом безмовну пустельну землю.
Темрява згущалася; крики праворуч, ліворуч і позаду лунали чимраз виразніше, а іноді чулися так близько, що бентежили виснажених собак, на кілька секунд викликаючи в них паніку.
Після чергового переполоху, коли Білл і Генрі впрягли тварин у посторонки, Білл сказав:
Добре, якби вони знайшли де-небудь дичину й дали нам спокій.
Так, вони неабияк дратують, відгукнувся Генрі.
До наступної зупинки чоловіки не вимовили ані слова.
Генрі стояв, нахилившись над казаном, у якому кипіли боби, і підкидав у нього шматочки льоду, аж раптом до вух його долетів звук удару, покрик Білла й гострий злісний виск болю, що пролунав із-поміж гурту собак. Він здригнувся від несподіванки, але вчасно випрямився та побачив розмитий контур звіра, що тікав снігом у темряву. Потім він глянув на Білла, що стояв серед собак із виразом чи то радості, чи то здивування на обличчі. В одній руці він тримав товстий кийок, а в другійкавалок сушеної лососини.
Він вихопив у мене половину рибини, повідомив Білл, але я встиг-таки вдало відлупцювати його. Ти чув, як він заверещав?
Хто ж це був? запитав Генрі.
Я не встиг розгледіти. Але в нього були чорні ноги й паща, і шерсть, і, можливо, він схожий на собаку.
Напевно, приручений вовк!
До біса ручний, якщо він приходить щоразу під час годування, щоб дістати свою порцію риби.
Уночі, коли після вечері вони сиділи на довгастому ящику, затягуючи свої люльки, коло сяйних цяток зімкнулося щільніше.
Хотів би я, щоб вони натрапили на череду лосів і забули про нас, зауважив Білл.
Генрі якось недоброзичливо забурчав, і близько чверті години тривало мовчання. Він спрямував погляд на вогонь, а Білл дивився на сяючі очі, які блищали в темряві, саме за межами світла, що падало від багаття.
Хотілося б мені бути вже в Мак-Геррі,знову почав він.
Замовкни ти, будь ласка, зі своїми бажаннями й припини каркати, сердито буркнув Генрі.Це все твоя печія. Прийми, до речі, ложку соди, відразу настрій поліпшиться, і ти станеш приємнішим співрозмовником.
Уранці Генрі збудила несамовита лайка, що лунала з вуст Білла. Генрі підвівся на лікті, товариш його стояв коло щойно розпаленого багаття з піднятими догори руками й викривленим від злості обличчям.
Агов! вигукнув Генрі,що трапилося?
Лягуха зник, пролунала відповідь.
Не може бути!
Кажу тобі, він зник.
Генрі виліз із-під ковдри й попрямував до собак. Він ретельно перерахував їх і адресував чергове прокляття темним силам пустелі, що позбавили їх іще одного пса.
Лягуха був найдужчим із-поміж усього цугу, промовив нарешті Білл.
І до того ж він був далеко не дурним, додав Генрі.
Така була друга епітафія за ці два дні.
Сніданок минув у сумному мовчанні, а потім чотирьох собак, що залишилися, знову впрягли в нарти. День, який настав, нічим не відрізнявся від попереднього. Люди йшли мовчки, серед крижаного моря. Тишу порушував тільки вереск їхніх ворогів, які незримо прямували за ними. З темрявою, що надходила наприкінці дня, вороги, відповідно до свого звичаю, почали наближатися, і крики їх зробилися гучнішими; собаки хвилювалися, здригалися й кілька разів у нападі панічного жаху плутали посторонки, поширюючи свій страх і на людей.
От що вас утримає, дурні тварини, сказав того самого вечора Білл, самовдоволено оглядаючи свою роботу.
Генрі припинив готувати їжу, воліючи подивитися, у чому річ. Його товариш не тільки звязав усіх собак, а й зєднав їх за індіанським способом ломаками. Навколо шиї кожного собаки він причепив шкіряний ремінь, до якого привязав грубу ломаку завдовжки чотири-пять футів. Інший кінець ломаки був закріплений за допомогою такого самого шкіряного ременя до вбитої в землю тички. Собака не міг перегризти ремінь, прикріплений найближчим до нього кінцем ломаки. Палиця також не давала псу змоги дістатися ременя з іншого боку.
Генрі схвально хитнув головою.
Це єдиний спосіб утримати Одновуха, сказав він. Він може прокусити будь-яку шкуру, як бритвою переріже. А тепер ми знайдемо їх уранці неушкодженими й на місці.
Закладаюся, що так воно й буде! підтвердив Білл. Якщо хоч один пропаде, я відмовлюся від кави.
Вони прекрасно розуміють, що в нас немає набоїв, зауважив Генрі перед тим, як лягати спати, і звернув увагу товариша на блискуче коло, що їх оточило. Якби ми могли зробити кілька пострілів, вони були б любязнішими. Кожної ночі вони чимраз наближаються. Відведи очі від багаття й подивися в темряву. Ось Чи бачив ти цього?
Деякий час люди стежили за рухами невиразних фігур за межами вогнища. Позираючи пильно туди, де в пітьмі світилася пара очей, можна було часом розрізнити контури звіра. Іноді вдавалося навіть помітити, що вони пересуваються.
Якийсь шум серед собак привернув увагу мандрівників. Одновух видавав уривчасті жалібні звуки й смикався, наскільки дозволяла йому палиця, у темряву, вряди-годи докладаючи відчайдушних зусиль, щоб ухопити ломаку зубами.
Поглянь лишень, Білле, прошепотів Генрі.
Простісінько до багаття мякою, ледве чутною ходою наближався якийсь звір, схожий на пса. У його рухах відчувалась обережність і зухвалість; він уважно спостерігав за людьми, до того ж не спускаючи очей із собак. Одновухий смикнувся, наскільки дозволяла йому палиця, до незваного гостя й тужливо завив.
Цей дурень Одновух начебто не дуже боїться, тихо вимовив Білл.
Це вовчиця, так само тихо промовив Генрі.Тепер зрозуміло, чому зникли Пузир і Лягуха. Вона слугує принадою для своєї зграї. Вона заманює собаку, а потім решта зграї кидається на жертву й зїдає її.
Вогонь затріщав. Головешка з гучним шипінням відкотилася убік. Від цього звуку дивна тварина відскочила назад у темряву.
Генрі, я думаю почав Білл.
Що ти думаєш?
Я думаю, що це той самий звір, якого я вдарив ломакою.
У цьому немає жодного сумніву, відповів Генрі.
До речі, чи не здається тобі,вів далі Білл, що близьке знайомство цього звіра з багаттям є підозрілим, ба навіть зухвалим?
Він, без сумніву, знає більше, ніж треба знати вовкові, що поважає себепогодився Генрі.Вовк, який приходить вечорами їсти з собаками, мусить, безперечно, мати великий життєвий досвід.
У старого Віллена був якось собака, що втік до вовків, уголос міркував Білл. Я це добре знаю, тому що особисто застрелив його серед зграї на оленячому пасовищі поблизу Літтл-Стака. Старий плакав, як дитина, і казав, що не бачив його три роки; весь цей час він був із вовками.
По-моєму, ти маєш рацію, Білле. Цей вовкніхто інший, як собака, і, напевно, не раз отримував рибу з рук людей.
Тільки б не схибити, і цей вовк, а насправді собака, незабаром перетвориться в мене просто на мясо, проголосив Білл. Ми не можемо більше втрачати тварин.
Але в тебе залишилося всього-на-всього три набої,зауважив Генрі.
Я зачекаю слушного моменту й візьму точний приціл! пролунала відповідь.
Уранці Генрі розпалив вогонь і приготував сніданок під хропіння свого товариша.
Ти так солодко спав, сказав йому Генрі,що мені забракло духу будити тебе.
Білл сонно взявся до їжі. Помітивши, що чашка його порожня, він потягнувся за кавою. Але кавник стояв далеко, біля Генрі.
Скажи лишень, Генрі,промовив він доброзичливо, ти нічого не забув?
Генрі уважно роззирнувся обабіч і заперечливо похитав головою. Білл підняв порожню чашку.
Ти не отримаєш кави, промовив Генрі.
Невже вся вийшла? злякано запитав Білл.
Ні!
Ти, можливо, дбаєш про моє травлення?
Ні!
Обурення охопило Білла:
У такому разі я вимагаю пояснення, сказав він.
Машистий зник, відповів Генрі.
Не поспішаючи, з виглядом цілковитої покори своїй долі Білл повернув голову й, не підводячись із місця, почав рахувати собак.
Як це трапилося? запитав він сумним голосом.
Генрі стенув плечима:
Не знаю. Хіба що Одновух перегриз йому ремінь. Сам він цього зробити не міг.
Клятий пес! Білл говорив тихо й серйозно, не виказуючи злості, що нуртувала в ньому. Не вдалося перегризти свого, так перегриз Машистому.
Ну, всі муки Машистого тепер, у будь-якому разі, закінчилися; він, без сумніву, уже перетравився і стрибає по пустелі в череві двадцяти вовків, сказав Генрі, і це стало епітафією третьому зниклому собаціХочеш кави, Білле?
Білл заперечно похитав головою.
Пий! сказав Генрі, піднімаючи кавник.
Білл відсунув чашку.
Хай я буду тричі проклятий, якщо випю. Я сказав, що не питиму кави, якщо пропаде собака, тож і не стану пити!
А кава незрівнянна, спокушав товариша Генрі.
Але Білл був упертий і поснідав усухомятку, приправляючи їжу лайками на адресу Одновуха, що утнув із ним таку штуку.
Сьогодні ввечері я привяжу їх на досить великій відстані один від одного, сказав Білл, коли вони знову вирушили в дорогу.
Вони подолали не більше за сто кроків, коли Генрі, що йшов попереду, нахилився й підняв якийсь предмет, що потрапив йому під лижву. Було темно, отже, він не міг роздивитися його, але Генрі впізнав предмет на дотик. Він кинув його назад так, що той ударився в нарти й, відскочивши, полетів під ноги Біллові.
Можливо, це тобі знадобиться, зауважив Генрі.
Білл зойкнув від несподіванки. Це була палиця, якою він привязав напередодні Машистого, усе, що від нього залишилося.
Вони зїли його разом зі шкурою, заявив Білл, навіть ремінь відгризли від палиці по обидва боки. Вони страшенно голодні, Генрі, і візьмуться за нас, перш аніж ми закінчимо подорож.
Генрі зухвало реготнув:
Вовки, щоправда, ніколи ще так не полювали на мене, але я бачив у своєму житті чимало, і проте зберіг свою голову на плечах. Мабуть, знадобиться дещо страшніше від зграї цих докучливих тварин, щоб спекатися твого покірного слуги. Отак, друже!
Не знаю, не знаю, похмуро промимрив Білл.
Ну що, довідаєшся, коли ми доберемося до Мак-Геррі.
Я щось не надто впевнений у цьому, наполягав Білл.
Тебе лихоманить, ось у чому справа, рішуче зауважив Генрі.Значна доза хініну, і все як рукою зніме. Я займуся твоїм здоровям, щойно ми прибудемо в Мак-Геррі.
Білл забурчав, виражаючи своє незадоволення цим діагнозом, і замовк.
День був такий самий, як і всі інші. Світанок настав близько девятої години. Опівдні обрій забарвився прихованим сонцем, а незабаром по тому на землю насунулися холодні сірі сутінки, які мусили за три години перетворитися на ніч.
Щойно сонце, зробивши невдалу спробу зійти над обрієм, остаточно зникло за межею землі, Білл висунув із нарт рушницю й сказав:
Ти, Генрі, йди навпростець, а я подивлюся, що діється навкруги.
Ти б краще не відходив від нарт, висловив своє незадоволення його супутник, маєш тільки три набої, а невідомо, що ще може статися.
Хто ж це тепер каркає?іронічно зауважив Білл.
Генрі нічого не відповів і пішов уперед сам-один, кидаючи тривожні погляди в сіру далечінь, де зник його товариш. Через годину, скориставшись тим, що нартам довелося зробити великий гак, Білл наздогнав їх на повороті.
Вони розійшлися широким колом і не гублять нашого сліду, полюючи водночас на дичину. Ці тварини, бачиш, упевнені, що доберуться до нас, але розуміють, що їм доведеться ще почекати, і намагаються не втрачати нічого їстівного.
Ти хочеш сказати, що вони гадають, буцімто доберуться до нас, зауважив Генрі.
Але Білл не звернув уваги на його заперечення:
Я бачив декількох, вів далі він, вони доволі знесилені. Можливо, кілька тижнів нічого не їли, крім Пузира, Лягухи й Машистого, а цим таке стадо не нагодуєш. Вовки настільки худорляві, що ребра так і вилазять назовні, а черева підтягнуті під самі спини. Вони на все здатні, кажу тобі, того й гляди збожеволіють, а тоді побачиш, що буде.
Через кілька хвилин Генрі, що йшов тепер за нартами, видав слабкий застережливий свист. Білл обернувся й спокійно зупинив собак. Слідом за ними, зявившись за останнім поворотом прокладеної нартами стежки, анітрошки не ховаючись, біг якийсь незрозумілий пухнастий звір. Морда його була нахилена до землі, й він рухався вперед дивною, надзвичайно легкою, плавною ходою. Коли вони зупинялися, зупинявся і звір, піднімаючи при цьому голову й пильно спостерігаючи за ними; і щораз, коли він відчував людський дух, ніздрі його здригалися.
Це вовчиця, сказав Білл.
Собаки вляглися на снігу, і Білл, обминувши їх, підійшов до товариша, прагнучи краще розгледіти дивного звіра, що переслідував мандрівників протягом кількох днів і позбавив їх уже половини упряжки.
Обнюхавши повітря, звір зробив кілька кроків уперед. Він повторив цей прийом багато разів, поки не опинився в ста кроках від нарт. Отут він зупинився біля групи сосен і, підвівши голову, взявся зором і нюхом вивчати людей, котрі стояли перед ним. Він дивився на них дивним розумним поглядом, як собака, але в його очах не було собачої відданості. Ця розумність була наслідком голоду, така ж жорстока, як його ікла, така ж безжальна, як найлютіший мороз.
Для вовка звір був занадто великим; його обтягнутий кістяк указував на те, що він належить до числа найбільших представників своєї породи.