На зріст він не менше двох із половиною футів, якщо рахувати від плечей, міркував Генрі,а завдовжки, мабуть, ледь не пять футів.
Дивне забарвлення для вовка, додав Білл. Ніколи не бачив таких рудих вовків. Дійсно, що твоя кориця.
Звір, утім, не був кольору кориці. І шкуру мав справжню вовчу. Переважно тон її був сірий, але з якимось оманливим рудим відблиском, який то зявлявся, то знову зникав. Здавалося, тут наявне щось на зразок оптичного обману: то був сірий, чисто сірий колір, то раптом у ньому зявлялися риски й відтінки якогось червонясто-рудого тону, що не можна передати словами.
Він схожий на великого волохатого запряжного собаку, сказав Білл. І я нітрохи не здивуюся, якщо він почне зараз метляти хвостом.
Агов, ти, волохатий, крикнув він. Йди сюди! Як тебе звати?
Він зовсім не боїться тебе, розсміявся Генрі.
Білл погрозливо замахнувся й голосно закгарчав; але звір не виявив ознак страху. Вони помітили тільки, що він начебто став жвавішим. Він як і раніше не зводив з людей свого суворого розумного погляду. Це було мясо, він був голодним, і якби не страх перед людиною, він залюбки зїв би їх.
Послухай, Генрі,сказав Білл, несвідомо знижуючи голос до шепотіння. У нас є три набої. Але отут перевірена справа. Схибити не можна. Він уже виманив у нас трьох собак. Настав час припинити це. Що ти скажеш?
Генрі ствердно кивнув головою. Білл обережно витяг рушницю з-під покришки нарт. Але не встиг він притулити її до плеча, як вовчиця тієї таки миті кинулася вбік від стежки й зникла в хащах дерев.
Чоловіки переглянулися. Генрі протяжно й виразно свиснув.
І як це я не здогадався! скрикнув Білл, поклавши рушницю на місце. Адже зрозуміло, що вовк, який знає, коли треба зявлятися за своєю порцією під час годування собак, має також знати і вогнепальну зброю. Кажу тобі, Генрі, що ця тварина є причиною всіх наших нещасть. Якби не вона, у нас було б зараз шість собак замість трьох. Хоч не хоч, Генрі, а я піду за нею. Вона занадто хитра, щоб її можна було вбити на відкритому місці. Але я вистежу її й убю з-під куща; це так само надійно, як те, що мене звати Біллом.
Для цього тобі не треба йти аж так далеко, сказав його товариш. Якщо вся ця зграя нападе на тебе, твої три набої будуть тим самим, що три відра води в пеклі. Ці звірі страшенно голодні, і якщо тільки вони нападуть на тебе, Білле, то, вважай, своє ти вже відспівав!
Цього дня вони рано зупинилися на ночівлю. Три собаки не могли тягти нарти так само й з тією-таки швидкістю, що шестеро тварин, і вони виказували безумовні ознаки перевтоми. Мандрівники полягали рано, і Білл заздалегідь привязав собак таким чином, щоб вони не могли перегризти ремені один в одного.
Але вовки ставали все сміливішими й не раз будили тієї ночі обох чоловіків. Вони підходили так близько, що собаки лютували зі страху, і людям доводилося час від часу підкидати у вогонь дрова, щоб тримати цих заповзятливих мародерів на достатній відстані.
Я чув розповіді моряків про те, як акули переслідують кораблі,зауважив Білл, залазячи під ковдру після того, як багаття знову яскраво запалало. Ці вовкисухопутні акули. Вони знають свою справу краще, ніж ми, і повір мені, не для моціону прямують за нами слідом. Вони доберуться до нас, Генрі. Справді, доберуться.
Тебе, дурня, вони вже наполовину зїли, гостро заперечив Генрі.Коли людина починає говорити про свою передчасну смерть, значить, вона вже наполовину загинула. От і виходить, що тебе вже майже зїли, коли ти так упевнений, що це трапиться.
Що ж, вони знищували й дужчих людей, аніж ми з тобою, відповів Білл.
Далебі, припини каркати! Несила мені!
Генрі сердито повернувся на інший бік, здивовано відзначивши про себе, що Білл не виявив ознак роздратування. Білл був людиною запальною, і прояв спокою здався Генрі надто підозрілим. Він довго міркував про це перед тим як заснути, і останньою думкою його була така: «А бідолаха Білл дещо струх! Треба буде як слід узятися за нього завтра!»
Розділ ІІІКрик голоду
День розпочався сприятливо. За ніч не пропало жодного собаки, тож обидва товариші вирушили в дорогу назустріч тиші, темряві й холоду в досить бадьорому настрої. Білл начебто забув похмурі передчуття минулої ночі й весело прикрикнув на собак, коли ті опівдні на нерівному місці перекинули нарти в сніг.
Усе змішалося. Нарти перевернулися догори дном і застрягли між стовбуром дерева й великим каменем; довелося випрягати собак, щоб дати всьому лад. Мандрівники нахилилися над нартами, намагаючись вирівняти їх, аж раптом Генрі помітив, що Одновух відходить убік.
Сюди, Одновуху! гаркнув він, випроставшись і обертаючись убік собаки.
Але Одновух побіг по снігу, волочачи за собою посторонки. А там, удалині, на дорозі, якою вони щойно пройшли, на нього чекала вовчиця. Наблизившись до неї, Одновух раптом нашорошив вуха, потім уповільнив кроки й нарешті зупинився. Він уважно розглядав її, але очі його горіли хтивістю. Вовчиця, здавалося, посміхнулася йому, вищирившись радше привітно, ніж загрозливо. Потім, заграючи, вона зробила кілька кроків у напрямку до Одновуха й зупинилася. Одновух також наблизився до неї, усе тією ж напруженою та обережною ходою, наставивши вуха, піднявши хвіст і високо закинувши голову.
Він хотів обнюхати її морду, але вовчиця грайливо й манірно відскочила вбік. Щойно пес робив крок уперед, вона відходила назад. Крок за кроком вона заманювала його все далі від людей. Раптом ніби якесь передчуття промайнуло в мозку Одновуха; він обернувся й кинув оком на перекинуті нарти, на товаришів-собак і на двох людей, що кликали його.
Проте всі вагання його швидко розвіялися, коли вовчиця, підскочивши ближче, обнюхалася з ним і так само манірно відступила назад, щойно він зробив рух до неї.
Тим часом Білл згадав про рушницю. Але вона застрягла під нартами, що перекинулись, і коли йому вдалося, нарешті, за допомогою Генрі підняти їх, Одновух і вовчиця були вже дуже близько одне від одного й занадто далеко від них, щоб варто було ризикувати набоєм.
Надто пізно зрозумів Одновух свою помилку. І, перш аніж люди встигли що-небудь запримітити, він обернувся й кинувся бігти назад до них. Аж тут, під прямим кутом до стежки, навперейми собаці, помчала дюжина вовків, худих і сірих. Уся грайливість і манірність вовчиці миттєво зникли. З гарчанням кинулася вона на Одновуха. Він відіпхнув її плечем і, побачивши, що шлях до нарт перерізано, побіг в іншому напрямку, щоб дістатися їх кружним шляхом. Кожної миті до погоні приєднувалися все нові вовки. Вовчиця бігла слідом за Одновухом.
Куди ти? сказав раптом Генрі, кладучи руку на плече товариша.
Білл скинув із себе руку Генрі:
Не можу я бачити цього. Більше вони не відберуть у нас жодного собаки, я цього не допущу.
З рушницею в руках він пірнув у кущі, що росли обабіч дороги. Його наміри були досить зрозумілі. Обравши нарти центром кола, яким біг Одновух, Білл хотів перерізати на цій кривій шлях вовкам. Із рушницею в руках серед білого дня він міг залякати вовків і врятувати собаку.
Гляди, Білле! загарчав йому вслід Генрі.Будь обережним! Не ризикуй собою!
Генрі сів на нарти й став чекати. Йому більше нічого не залишалося. Білл уже зник з-перед очей, але Одновух, то щезаючи, то зявляючись, виднівся серед кущів і сосен, що росли де-не-де. Генрі вважав його становище безнадійним. Собака прекрасно усвідомлював небезпеку, що загрожувала йому, але біг по зовнішньому колу, а вовкипо внутрішньому, меншому. Марно було припускати, що Одновуху вдасться настільки випередити своїх переслідувачів, щоб учасно перетнути їхнє коло й дістатися нарт.
Шляхи їх мусили схреститися. Десь там, у снігу, зникаючи з його очей за деревами й кущами, Генрі знав це, Одновух, Білл і вовки повинні були зійтися. Це трапилося набагато раніше, ніж він очікував. Він почув постріл, потім іще два, один за одним, і сказав собі, що в Білла немає більше набоїв. Потім Генрі почув лемент і ревіння. Він упізнав жалісний і переляканий виск Одновуха, крик пораненого вовка, і це було все. Виття припинилося. Ревіння стихло. Тиша знову спустилася на мертву пустелю.
Генрі довго сидів на нартах. Йому не треба було йти, щоб зясувати, що трапилося. Він знав це так само добре, якби бачив усе на власні очі. Раптом він швидко встав і витяг сокиру з нарт, але потім знову сів і замислився; собаки, що залишилися, здригаючись усім тілом, скрутилися коло його ніг.
Нарешті Генрі важко зіпявся на ноги, ніби втративши відразу всю свою енергію, і взявся запрягати собак у нарти. Перекинувши через плече мотузку, він став тягти їх разом із собаками. Але Генрі не зайшов далеко. Щойно почало смеркатися, він хутко зробив привал і подбав про те, щоб зібрати якомога більше дров. Він нагодував собак, зварив і зїв свою вечерю й приготував собі постіль коло самого вогню.
Але йому не судилося заснути цієї ночі. Перш аніж він устиг заплющити очі, вовки підійшли зовсім близько. Тепер їх можна було роздивитися, не напружуючи зір. Вони оточили його й багаття щільним колом; при сяйві вогню він бачив, що одні з них стояли, інші лежали, треті, нарешті, пластували на животі або прогулювалися туди й сюди. Деякі навіть спали. Генрі бачив, як вони, скрутившись на снігу, мов собаки, насолоджувалися сном, про який йому тепер годі мріяти.
Він старанно оберігав яскравий вогонь, знаючи, що це єдина перепона, яка відокремлює його тіло від їхніх голодних пащ. Обидва собаки щільно тулилися до нього з обох боків, ніби шукаючи захисту; вони жалісно скавучали й злобливо гарчали, коли якийсь із вовків підходив занадто близько. Це гарчання зазвичай викликало у вовчій зграї сильне хвилювання; звірі зводилися на ноги й робили спроби підійти ближче, наповнюючи повітря виттям і ревінням. Потім усе знову заспокоювалося, і вони вкотре поринали в перерваний сон.
Одначе коло звужувалося чимраз більше. Поступово, дюйм за дюймом, наближаючись один по одному, звірі зменшували своє коло, поки не опинялися, нарешті, на відстані стрибка. Тоді Генрі вихоплював із багаття розжеврені головешки й кидав їх у зграю. Наслідком цього був миттєвий відступ, що супроводжувався виттям й гарчанням, коли влучно кинута головешка попадала в надто сміливого звіра.
Ранок застав Генрі стомленим і змарнілим від безсонної ночі. Він приготував собі сніданок у пітьмі й о девятій годиніколи почало розвиднятися, вовки трохи відступили, взявся виконувати план, обміркований уночі. Зрубавши молоді ялинки, чоловік зробив із них поперечки й високо прикріпив їх, на зразок риштування, до стовбурів двох більших дерев. Потім, звязавши із санної упряжі підіймальну линву, він за допомогою собак підняв труну вгору, на риштування.
Вони дісталися Білла й, можливо, дістануться мене, але ніколи не торкнуться вас, юначе, сказав Генрі, звертаючись до мерця в його деревяній гробниці.
Потім він вирушив далі; собаки охочіше потягли вже легші нарти; вони також розуміли, що порятунок там, попереду, у Мак-Геррі.
Вовки зовсім осміліли й спокійно бігли позаду й обабіч, висолопивши червоні язики; на їхніх худорлявих боках із кожним рухом вимальовувалися ребра. Вони були дуже худі, справжні мішки, наповнені кістками, з мотузками замість мязів; і можна було дивуватися, як вони ще тримаються на ногах.
Мандрівник вирішив зупинитися до настання темряви. Опівдні сонце не тільки зігріло південний край неба, а й навіть визирнуло блідим золотавим ободком із-під обрію. Генрі зрозумів, що дні стають довшими, що сонце вертається. Але перш аніж сонце встигло зникнути, він зупинився на ночівлю. Залишалося ще кілька годин сірих сутінок, і Генрі використав їх на те, щоб заготовити дрова.
Ніч знову принесла із собою страх. Вовки ставали чимдалі сміливішими, а на Генрі зле впливало безсоння. Він починав мимоволі дрімати, скулившись коло вогню й закутавшись у ковдру, із сокирою між коліньми; обидва собаки, міцно притулившись до нього, сиділи обабіч. Якось він прокинувся й побачив перед собою на відстані яких-небудь дванадцяти футів великого сірого вовка, найбільшого зі зграї. Коли Генрі глянув на нього, звір зухвало потягнувся, як ледачий пес, і позіхнув перед самим його носом. При цьому він дивився на людину, як на свою власність, ніби це була зготовлена для нього страва, яку йому незабаром треба зїсти. Така сама упевненість відчувалася в усієї зграї. Генрі міг нарахувати десь двадцять вовків, що жадібно дивилися на нього або спали на снігу. Вони нагадували йому дітей, яких зібрали навколо накритого столу і які чекали дозволу попоїсти. І цією їжею був він. Його цікавило, коли і як вони почнуть його їсти.
Підкидаючи дрова у вогонь, Генрі раптом відчув надзвичайну ніжність до свого тіла, почуття, зовсім не знайоме йому досі. Він спостерігав за грою своїх мязів і спритними рухами власних пальців. При сяйві багаття він повільно згинав пальці то один за одним, то всі разом, широко розчепірюючи їх або роблячи швидкі поривчасті рухи. Він розглядав форму нігтів, завдаючи ударів із різною силою по кінчиках пальців, щоб перевірити на спроможність відчувати свої нерви. Це заняття цілком поглинуло його; йому стало раптом безмежно близьке це тіло, що вміло так спритно, добре й тонко працювати. Час від часу чоловік кидав сповнений жаху погляд на вовче коло, що оточувало його, чекаючи на здобич, і жаска думка, немов удар по голові, приголомшила його: адже це дивовижне тіло є не більш не менш як кавалок мяса для жорстоких хижаків, і вони роздеруть його своїми гострими іклами й утамують ним свій голод, достоту як звичайно оленем або кроликом.
Генрі опамятався від дрімоти, схожої на жах, і побачив просто перед собою руду вовчицю. Вона сиділа на снігу, на відстані декількох кроків, і дивилася на нього розумними очима. Обидва собаки верещали й стрибали коло його ніг, але вона не звертала на них уваги. Вона дивилася на людину, і Генрі теж не зводив з неї очей. У її погляді не було погрози, а тільки глибокий роздум. Але Генрі знав, що цей роздум викликаний гострим відчуттям голоду. Він був для неї їжею, і його зовнішність збуджувала у вовчиці смакові відчуття. Паща її роззявилася, і звідти покотилася слина. Вона злизнула її язиком, ніби смакуючи близьке задоволення.
Генрі охопив страх. Він швидко простяг руку, щоб ухопити головешку, та ледве його пальці торкнулися її, аж вовчиця відскочила вбік; він зрозумів, що вона звикла до того, що у неї кидають чим-небудь. Відскочивши, вона загарчала й оголила ікла до самих коренів. Розумний вигляд зник і поступився місцем кровожерливості й люті, і це змусило Генрі здригнутися. Він глянув на свою руку, що тримала головешку, помітив тонкі та спритні пальці, що обхопили її зусібіч, помітив, як вони пристосувалися до нерівностей і як мізинець інстинктивно піднявся, щоб уникнути дотику з гарячим місцем, і тієї самої миті чоловік уявив, як ці тонкі й ніжні пальці будуть хрумтіти під білими зубами вовчиці. Ніколи ще це тіло не було йому таким безмежно близьким, як тепер, коли він міг щохвилини втратити його.
Усю ніч він відбивався від голодної зграї палаючими головешками. Коли дрімота, мимоволі, долала його, він прокидався від гарчання й виску собак.
Настав ранок, і вперше денне світло не розігнало вовків. Генрі дарма чекав цього. Вони залишилися сидіти довкола нього й вогню, і це нечуване нахабство змусило здригнутися пробуджену в ньому з настанням світанку мужність.
Він зробив невтішну спробу вибратися на стежку. Але не встиг він вийти з-під захисту вогню, як найсміливіший з вовків підскочив до нього впритул. Генрі відскочив назад, і зуби вовка клацнули в шести вершках від його обличчя. Вся зграя піднялася й рушила на нього. Кидаючи в усі боки палаючі головешки, Генрі так-сяк відбився від них і повернувся на колишнє місце. Навіть удень він не зважився відійти від багаття, щоб нарубати свіжих дров. У двадцяти кроках від нього височіла велика засохла сосна. Йому знадобилося півдня, щоб перетягти своє багаття до цього дерева, до того ж він увесь час тримав напоготові з півдюжини розжарених оцупків, щоб пожбурити ними у своїх ворогів. Діставшись дерева, він уважно оглянув місцевість, маючи на думці зрубати сосну в тому напрямку, де було більше палива.
Ніч, що настала, повторювала попередню, з тією відмінністю, що сон чимдужче брав гору над Генрі. Гарчання собак не впливало на нього більше. До того ж вони ричали тепер майже без упину, і його послаблені відчуття відмовлялися розрізняти характер і силу цих сигналів. Раптом Генрі прокинувся. Просто перед ним стояла вовчиця. Машинально, майже не думавши, він сунув їй у роззявлену пащу палючу головешку. Вона відскочила з жалібним виттям, і поки Генрі насолоджувався запахом обсмаленої шерсті й мяса, вона мотала головою та злобливо гарчала в якихось двадцяти кроках від нього.