Чарльз ДіккенсДевід Копперфілд
Частина перша
I. Я народився
Чи сам я виявлюся героєм свого власного життя, чи посяде це місце хтось інший покажуть наступні сторінки. Починаючи розповідь про своє життя власне з початку мого життя, маю повідомити, що народився я (так мені сказали, і я цьому вірю) у п'ятницю опівночі. Було відзначено, що годинник почав бити, а я почав кричати в один і той же момент.
Зважаючи на день та час мого народження, акушерка та кілька досвідчених сусідок, які любязно цікавилися мною ще за кілька місяців до того, як наше особисте знайомство могло відбутися, оголосили, що, по-перше, мені судилося прожити нещасливе життя, а по-друге, що я маю дар бачити духів і привидів; обидва ці таланти неминуче мають належати всім бідолашним малюкам, і хлопчикам, і дівчаткам, яким не пощастило народитись опівночі в п'ятницю. Нічого не можу сказати щодо першого зауваження, моя історія покаже найкраще, було це пророцтво слушним або помилковим. Щодо другого, то зазначу лише: якщо я тільки не розтратив цю частину своїх дарів, коли був ще нерозумним немовлям, тоді я й досі не скористався ними. Але я не журюся за цим майном; і коли хтось інший схотів би тішитись ним, то хай, будь ласка, бере його собі.
Народився я в сорочці, і незабаром у газеті з'явилось оголошення про продаж її за помірну ціну в п'ятнадцять гіней. Та чи моряки в цей час не мали грошей, чи віри в дива, надаючи перевагу корковим обладункам не знаю напевно, знаю тільки, що один-єдиний чоловік відгукнувся на це оголошення, та й той був адвокатом у вексельних справах; він пропонував два фунти стерлінгів готівкою і решту хересом, але не схотів убезпечити себе від смерті на воді за хоч трохи вищу ціну. Отже, гроші, витрачені на оголошення, пропали марно, бо моя бідолашна мати не потребувала хересу вона тоді продавала свій власний. Десять років потому сорочку було розіграно в лотерею у нашій місцевості серед тих пятдесяти, хто вніс півкрони за участь, а переможець мав ще доплатили п'ять шилінгів. Я сам був присутній на цій лотереї і пригадую, як ніяково і бентежно було бачити, що продається частинка мене самого. Сорочка дісталась якійсь бабусі з маленьким кошиком у руках, звідки вона дуже неохоче витягала домовлені пять шилінгів, усі ці гроші відрахувала вона мідними півпенсовиками. Довго старенька лічила свої мідяки, і все-таки не доплатила двох пенсів, хоч витрачено було силу часу і безліч арифметичних доказів, аби довести їй, що вона помилялася. У наших краях добре памятають і ще довго памятатимуть той дивовижний факт, що ця стара леді справді-таки не втопилась, але урочисто померла в ліжку на девяносто другому році свого життя. Та я довідався, що до останніх своїх днів вона завжди вихвалялася, що ніколи в житті не була на воді, крім, звісно, як на мосту; сьорбаючи свій чай (який вона неабияк любила), старенька до останньої години життя обурювалася нечестивістю моряків та інших таких людей, що обрали собі долю «блукати» по світах. Даремно було б доводити їй, що деякі речі, зокрема її улюблений чай, були здобуті саме завдяки цим ненависним їй блуканням. Вона завжди відповідала на це дуже вперто, з інстинктивною вірою в силу своїх доказів: «А краще все ж таки не блукати».
Та я вже й сам мало не заблукав, а тому повернуся до історії свого народження.
Народився я в Блендерстоні, в графстві Суффолк, або «десь там поблизу», як кажуть у Шотландії, коли батька мого вже не було серед живих. Очі його закрились навіки за шість місяців до того, як я вперше розплющив свої. Навіть і тепер мені якось дивно подумати, що він ніколи не бачив мене. I ще дивнішими були мої перші дитячі спогади біла могильна плита на кладовищі та невиразний жаль до цієї людини, яка лежить там самотня у темній ночі, коли вогонь каміна та свічки гріють і освітлюють нашу маленьку вітальню, а двері нашого будинку замкнені; це здавалося мені тоді навіть жорстоким.
Тітка мого батька і, значить, двоюрідна моя бабуся, про яку я докладно розповім далі, була головною особою в нашій родині. Міс Тротвуд, або міс Бетсі, як її завжди називала моя бідолашна мати, коли перемагала свій страх перед цією особою настільки, щоб згадати про неї (а це траплялось нечасто), була колись одружена з чоловіком, молодшим за неї, дуже симпатичним, але його краса істотно суперечила старовинному прислівю: «гарний той, у кого гарні вчинки». Його ж бо дуже підозрювали в тому, що він бє міс Бетсі. Казали навіть, що одного разу, дискутуючи щодо питання харчів, він зробив запальну, але рішучу спробу викинути свою дружину з вікна другого поверху. Така очевидна несумісність характерів змусили міс Бетсі звільнити його від сімейних обовязків і домогтися розлучення за обопільною згодою. Діставши від тітки певну суму, чоловік цей подався до Індії. У нашій сімї існує легенда, ніби його одного разу бачили верхи на слоні в товаристві павіана. Та мені здається, що то був не павіан, а просто якийсь місцевий пан або панночка. Так чи інакше, через десять років на батьківщину надійшла звістка про його смерть. Ніхто не знав, як вона подіяла на мою бабусю; щойно після розлучення вона повернула собі дівоче прізвище, придбала котедж на хуторі біля морського узбережжя якнайдалі від нас, самостійно влаштувалась там з однією служкою і стала жити відокремлено й усамітнено.
Здається мені, що мій батько був колись улюбленцем своєї тітоньки, але її мало не смертельно образив його шлюб, бо вона вважала матір мою за «воскову ляльку». Вона ніколи не бачила моєї матері і знала тільки, що їй немає ще й двадцяти років. Тітонька і племінник більше ніколи не зустрічалися. Батько мій був удвічі старший за мою матір, коли одружився, і здоровя його було слабке. Він помер через рік після одруження і, як я вже казав, за шість місяців до моєї появи на світ.
Отакі були справи того вечора в ту, дозволю собі сказати, насичену і визначну пятницю. Звичайно, я аж ніяк не міг знати стану речей у той час чи зберегти засновані на власних моїх почуттях спогади про те, що діялося згодом.
Моя мати сиділа біля вогню; вона нездужала, настрій у неї був препоганий, сльози затьмарювали їй зір. Вона сумно міркувала про себе і про позбавленого батька маленького незнайомця, на якого вже чекали грубі шпильки пророцтв із шухляди нагорі, щоб привітати у світі, який був не надто зворушений його появою. Отже, моя мати, як я казав, сиділа біля вогню у цей похмурий березневий вечір, сиділа і сумувала, сповнена гірких сумнівів щодо майбутнього. Ненароком підвівши очі до вікна, щоб витерти сльози, вона побачила, як до саду заходить якась невідома леді.
З другого ж погляду моя мати переконалася, що то була міс Бетсі. Останні промені сонця, що проникали через садовий паркан, освітлювали дивну жінку; вона рушила до дверей такою твердою, прямою та грізною ходою, обличчя її виражало таке почуття власної гідності, яке не могло бути притаманне нікому іншому.
Вона дійшла до будинку і надала ще один доказ подібності до міс Бетсі. Мій батько частенько натякав на те, що вона ніколи не поводилась по-людськи. От і зараз, замість того, щоб подзвонити в дзвоник, вона зазирнула у вікно, притиснувши кінчик носа так щільно до скла, що, як запевняла моя бідолашна мати, він став зовсім плескатий та білий.
Вона так налякала мою матір, що, мабуть, я мушу завдячувати міс Бетсі тим, що народився саме у пятницю.
Моя мати підвелася зі стільця і, хвилюючись, стала за ним у кутку. Міс Бетсі повільно й допитливо почала оглядати кімнату з протилежного кінця; вона водила очима, немов голова сарацина у настінному годиннику, аж поки погляд її не спинився на моїй матері. Тоді вона насупилась і махнула рукою моїй матері, як людина, що звикла наказувати, піти відчинити двері. Мати пішла.
Місіс Девід Копперфілд, я так розумію? спитала міс Бетсі з притиском, який, можливо, пояснювався жалобною сукнею моєї матусі та її станом.
Так, несміливо вимовила моя мати.
Міс Тротвуд, мовила відвідувачка. Ви, насмілюся думати, чули про таку?
Моя мати відповіла, що мала таке задоволення. Але з прикрістю відчувала, що так і не змогла сповна його висловити.
Тепер ви її бачите, сказала міс Бетсі.
Моя мати схилила голову і запросила гостю ввійти.
Вони ввійшли до вітальні, де перед тим сиділа моя мати, бо камін у кращій кімнаті в іншому кінці коридору не топили (його не топили від самого похорону мого батька). Обидві жінки посідали. Міс Бетсі не вимовила й слова. Мати моя, після даремних спроб опанувати себе, зайшлася плачем.
О, тихіше, тихіше, швидко сказала міс Бетсі. Не треба. Ну, ну.
Та моя мати не могла нічого з собою вдіяти, тож плакала, аж поки не наплакалася досхочу.
Зніміть чепець, дитя моє, сказала міс Бетсі, дайте глянути на вас.
Мати моя занадто боялась її, щоб заперечувати цьому дивному проханню, коли б навіть і мала такий намір. Тому вона зробила, як їй було наказано, але руки її тремтіли, тож її розкішне гарне волосся розсипалося по обличчю.
О боже мій, вигукнула міс Бетсі, та ви ж зовсім дитинка!
Безперечно, мати моя мала надзвичайно молодий вигляд, навіть як на свої роки. Вона схилила голову, ніби завинила чимось, бідолашна, і, схлипуючи, сказала, що вона й справді, мабуть, дитина-вдова і стане такою ж дитиною-матірю, якщо тільки виживе. Обидві жінки трохи помовчали, і матері здалося, ніби міс Бетсі ніжно погладила її по голові. З несміливими сподіваннями вона підвела очі та побачила, що леді, підібравши спідницю і поклавши руки на коліна, сидить, спираючись ногами на решітку каміна, і понуро поглядає на вогонь.
Скажіть мені, заради всього святого, раптом промовила міс Бетсі, чому «Граки»?
Ви говорите про наш будинок, мем? спитала моя мати.
Чому «Граки»? повторила міс Бетсі. Краще б його назвали «Баняки», коли б ви двоє мали бодай трохи практичніше бачення життя.
Ця назва сподобалася містерові Копперфілду, відказала моя мати. Коли він купував цей будинок, йому здавалося, що тут мусять бути граки.
У цю хвилину вечірній вітер так зашумів у вітах високих берестів у глибині саду, що і мати моя, і міс Бетсі мимоволі глянули туди. Дерева схилялись одне до одного, немов якісь велетні шепотіли один одному свої таємниці. Потім вони знову почали гойдатись і дико вимахувати руками, ніби почуте збурило їхній душевний спокій. І ветхі гнізда граків гойдалися на їхніх верхів'ях, ніби уламки кораблів у бурхливому морі.
Де ж птахи? спитала міс Бетсі.
Що? моя мати міркувала про щось інше.
Граки, куди вони поділись? перепитала міс Бетсі.
Та їх зовсім не було відтоді, як ми тут оселилися, сказала моя мати. Ми думали... містер Копперфілд думав, що тут дуже багато граків. Але це лише старі гнізда, і граки їх давно вже покинули.
У цьому весь Девід Копперфілд! вигукнула міс Бетсі. Девід Копперфілд з голови до ніг. Називає будинок «Граки», коли жодного грака і близько немає, а побачивши самі гнізда, сподівається знайти птахів.
Містер Копперфілд, спробувала заперечити моя мати, помер. Та якщо ви бажаєте говорити мені погані речі про нього...
Моя бідолашна мати, я підозрюю, на якусь мить мала намір піти в бій проти тітоньки, яка легко могла зупинити її однією рукою, навіть коли б матуся була краще, ніж цього вечора, підготована до таких речей. Але рішучість вгасла, щойно мати підвелася зі стільця, тож вона покірно повернулася на місце та знепритомніла.
Прийшовши до тями самостійно чи за допомогою Міс Бетсі, вона побачила, що остання стоїть біля вікна. Присмерк тим часом перейшов у темряву, і якби не вогонь каміна, то жінки не могли б бачити одна одну.
Ну, сказала міс Бетсі, повертаючись до свого стільця з таким виглядом, ніби вона підходила до вікна глянути на краєвид. А коли ви сподіваєтесь...
Я вся тремчу, пролепетала мати. Не знаю, в чому річ. Я помру, напевне...
Ну-ну-ну! сказала міс Бетсі. Випийте чаю.
О боже мій, чи ж думаєте ви, що мені від чаю полегшає? безпорадно репетувала моя мати.
Авжеж, полегшає, сказала міс Бетсі. Все це тільки ваші фантазії. Як звати вашу дівчину?
Я не певна, що це буде дівчинка, пані, наївно мовила моя мати.
Боже, благослови цю дитинку! вигукнула міс Бетсі, несвідомо повторюючи один з девізів, вишитих на приготованій у комоді подушечці, але відносила це до моєї матері, а не до мене. Я не про те. Я про вашу служницю.
Пеготті, сказала мати.
Пеготті? повторила міс Бетсі з обуренням. Невже ви хочете сказати, дитинко, що якась людська істота ходила до християнської церкви і дістала там собі імя Пеготті?
Це її прізвище, тихо промовила моя мати. Містер Копперфілд називав її так, бо ім'я в неї таке саме, як і в мене.
Гей, Пеготті! гукнула міс Бетсі, відчиняючи двері вітальні. Чаю! Ваша господиня трохи нездужає. Та не баріться!
Виголосивши цей наказ таким владним тоном, ніби вона була визнаною господинею в цьому будинку відтоді, як його збудували, вона визирнула за двері переконатися, чи Пеготті вже йде зі свічкою по темному коридору на звук невідомого голосу. Потім міс Бетсі знову зачинила двері і сіла, як і раніше, поклавши ноги на решітку каміна, підібравши спідницю і опустивши руки на коліна.
Ви говорили тут щось про дівчинку, сказала міс Бетсі. Я й сумніву не маю, що народиться дівчинка. Я відчуваю, що це мусить бути дівчинка. Так ось, дитино, від моменту народження цієї дівчинки...
А може, хлопчика? мати насмілилася перервати її.
Кажу вам, я маю передчуття, що це мусить бути дівчинка, рішуче відповіла міс Бетсі. Не сперечайтеся. Від моменту народження цієї дівчинки, дитинко, я збираюся бути її другом. Я збираюся бути її хрещеною матір'ю і прошу вас назвати її Бетсі Тротвуд Копперфілд. Жодних помилок не повинно бути в житті цієї Бетсі Тротвуд. Нікому не дозволю знущатися з її почуттів, люба моя. Вона мусить бути добре вихована та захищена від усякої дурної довіри до людей, які не варті її. Я маю подбати про це.
Після кожного речення вона смикала головою, ніби її штовхали власні старі кривди, притлумлені й ув'язнені всередині. Так принаймні здавалося моїй матері, коли вона дивилася на міс Бетсі при тьмяному світлі каміна. Але вона була занадто залякана моєю бабусею, занадто погано почувалася, занадто пригнічена та збентежена була, щоб зібратися з думками і словами.
А Девід добре ставився до вас, дитя моє? спитала міс Бетсі після короткого мовчання, щойно її голова перестала смикатися. Вам добре жилося з ним?
Ми були дуже щасливі, сказала моя мати, містер Копперфілд був занадто добрий до мене.
І, мабуть, розпестив вас.
Я тепер зовсім самотня і тільки на себе можу покладатися в цьому грубому світі, та я боюся, що він таки розпестив мене, схлипнула моя мати.
Ну... Не плачте, сказала міс Бетсі. Ви не надто підходили одне одному, якщо таке взагалі трапляється з людьми, тому я й питаю. Ви сирота, чи не так?
Так.
Ви були гувернанткою?
Я доглядала малих дітей в одній сімї, де містер Копперфілд частенько бував. Містер Копперфілд був дуже чемний зі мною, приділяв мені багато уваги та врешті посватався до мене. І я згодилась. І отак ми й одружилися, просто виклала моя мати.
Га! Бідолашна дитинко! промовила міс Бетсі, все ще понуро дивлячись на вогонь. А чи розумієтеся ви на чомусь?
Вибачте, мем? пролепетала моя мати.
Ну, скажімо, на домашньому господарстві, сказала міс Бетсі.
Небагато, боюся, відповіла моя мати. Не так багато, як хотілося б. Але містер Копперфілд навчав мене...
Багато він сам на цьому розумівся! зауважила міс Бетсі, ніби в дужках.
I сподіваюсь, що я б мала деякі успіхи, бо дуже уважно вчилась, а він дуже терпляче навчав мене, коли б не оце велике нещастя його смерть... тут моя мати знову заплакала і не могла вже говорити далі.
Ну, ну, сказала міс Бетсі.
Я регулярно вела домашню книгу і щовечора підбивала підсумки з містером Копперфілдом! розпачливо зойкнула моя мати і знову безпорадно замовкла.
Ну, ну! скрикнула міс Бетсі. Тільки не плачте більше.
I ніколи ж ми жодним словом не посварилися з цього приводу, хіба тільки коли містер Копперфілд вважав, що мої трійки та п'ятірки занадто між собою схожі, або що я занадто заокруглюю хвостики у сімок і дев'яток, у новому пориві відчаю простогнала моя мати і знову замовкла.
Ви так собі здоров'я попсуєте, сказала міс Бетсі, а це буде погано і для вас, і для моєї хрещениці. Та ну ж бо! Не треба цього.
Такий аргумент ніби заспокоїв мою матір, хоч, очевидно, до цього більше спричинилося те, що їй ставало дедалі гірше. Обидві мовчали, тільки час від часу міс Бетсі вигукувала «га!», все ще тримаючи ноги на решітці каміна.
Девід подбав забезпечити себе деякими прибутками, мені це відомо, зазначила між іншим бабуся. А що він для вас зробив?
Містер Копперфілд, насилу відповіла мати, був такий завбачливий і добрий, що більшу частину своїх прибутків записав на мене.
Скільки? спитала міс Бетсі.
Сто п'ять фунтів стерлінгів на рік, відповіла мати.
Могло б бути гірше! сказала бабуся.
Ці слова негайно справдилися. Моїй матері стало так погано, що Пеготті, увійшовши з тацею і свічками, побачила це з першого погляду. Міс Бетсі могла б помітити й раніше, коли б у кімнаті було досить світла. Пеготті поспішно відвела матір до її кімнати нагору та негайно відрядила Гема Пеготті, свого племінника, який декілька днів про всяк випадок жив у будинку, по акушерку і лікаря.
Ці союзні сили були надзвичайно здивовані, прибувши через кілька хвилин і побачивши невідому леді величної зовнішності, яка сиділа перед каміном, привязавши капелюшок до лівої руки, і пхала вату у вуха. Пеготті нічого не знала про неї, а мати нічого про неї не говорила, тому вона була цілковитою загадкою у вітальні. А той факт, що її кишені містили цілі поклади вати, і що вона затикала собі цією ватою вуха, анітрохи не применшував урочистості її вигляду.
Лікар, містер Чілліп, пішов нагору й незабаром повернувся. Переконавшись, що йому доведеться просидіти з цією невідомою леді віч-на-віч кілька годин, він наважився бути галантним і любязним. Це був наймініатюрніший з чоловіків, найсмирніший з маленьких людей. Він виходив і заходив, намагаючись займати якнайменше місця. Він посувався повільно та нечутно, мов привид у «Гамлеті», навіть ще повільніше. Він схиляв голову на одне плече, почасти від скромної зневаги до себе, почасти від скромної поваги до всіх інших. Годі й казати, що він не міг би крикнути і на скажену собаку. Хіба що тільки сказав би слівце чи півслова, чи уривок слова, бо говорив він так само повільно, як і ходив; але поводитися зі скаженою собакою грубо він не міг би нізащо в світі.
Містер Чілліп, лагідно глянувши на мою бабусю, схилив голову набік, уклонився і, злегка торкаючись свого лівого вуха, спитав, натякаючи на вату:
Якесь місцеве подразнення, мем?
Що? відрубала бабуся, відкупорюючи одне вухо.
Містер Чілліп був такий приголомшений цією лаконічністю, як він потім розповів моїй матері, що тільки якимсь дивом не втратив цілковитого самовладання. Але він чемно повторив:
Якесь місцеве подразнення, мем?
Дурниці! відказала моя бабуся та закупорила собі вухо знову.
Після цього містерові Чілліпу нічого не лишалося робити, як сісти та несміливо поглядати на неї. А вона, не змінюючи пози, дивилась на вогонь, аж поки лікаря знову не покликали нагору. За якусь чверть години він повернувся.
Все гаразд? спитала бабуся, витягаючи вату з ближчого до лікаря вуха.
Все гаразд, мем, відповів містер Чілліп. Ми поволі просуваємося вперед, міс.
Брр! сказала бабуся і пересмикнулась в такт свого зневажливого вигуку. І закупорила вухо назад.
Він потім розповідав моїй матері, що дійсно був приголомшений приголомшений навіть з професійної точки зору. Незважаючи на це, дві години він сидів і дивився, як вона сиділа і дивилась на вогонь, аж поки його не покликали нагору. Потім він знов повернувся.
Ну?сказала бабуся, знов витягаючи вату з того самого вуха.
Ну, мем, відповів містер Чілліп, ми ми поволі просуваємося вперед.
Ах! сказала бабуся.
При цьому вона так скривилась на нього, що містер Чілліп не міг це стерпіти. Він потім розповідав, що вона розраховувала такою поведінкою зламати його дух. Отже, він вирішив піти посидіти в коридорі, у темряві і на сильному протязі, поки його знов не покличуть.
Гем Пеготті, який учився в народній школі і добре знався на катехізисі, а тому гідний цілковитої довіри, розповідав наступного дня, як через годину після початку пологів зазирнув у двері вітальні та був миттєво викритий міс Бетсі від хвилювання вона ходила назад-вперед і раптово схопила його, не залишивши ані шансу вислизнути з її рук. Згори раз у раз було чутно тупотіння ніг і зойки, що їх не могла, мабуть, приховати вата. Коли звуки ці ставали гучнішими, леді починала мучити свою випадкову жертву, щоб вимістити надмірне хвилювання. Вона струшувала його за комір, куйовдила йому волосся, смикала сорочку, затикала йому вуха. Ці зізнання частково стверджені були тіткою Гема, яка побачила його о пів на першу, незабаром після того, як він визволився від гнівної леді; його тітонька казала, що він був тоді такий червоний, як і я.
Готовий пробачити всяку образу, містер Чілліп знову вийшов з кімнати породіллі. Він бочком прослизнув у вітальню і якнайлюб'язніше звернувся до моєї бабусі:
Маю честь вітати вас, мем.
З чим? гостро відказала моя бабуся.
Містер Чілліп знову підупав духом після такої суворої зустрічі. Щоб умилостивити жорстоку леді, він уклонився і посміхнувся.
Помилуй боже цього чоловіка, що він робить! нетерпляче скрикнула бабуся. Чи він уміє говорити?
Заспокойтеся, моя дорога пані, якнайм'якіше мовив містер Чілліп. Вже немає причин турбуватися, пані. Заспокойтесь.
I досі вважають за диво, що бабуся моя не почала трусити лікаря та не витрусила з нього всі потрібні слова. Вона тільки потрусила власною головою, але зробила це так енергійно, що містер Чілліп мимоволі затремтів.
Дозвольте, мем, відповів містер Чілліп, щойно трохи збадьорився, я щасливий... вітати вас. Усе вже минулося... все вже минулося, мем... і добре минулося.
Містерові Чілліпу потрібно було хвилин п'ять, щоб виголосити свою промову. Весь цей час бабуся свердлила його очима.
А як вона? спитала бабуся, погойдуючи на руці капелюшок.
Їй, мем, скоро буде зовсім добре, сподіваюся, відповів містер Чілліп. Так добре, як може бути молодій матері за таких сумних домашніх обставин. Не може бути жодних заперечень проти того, щоб ви побачилися з нею, мем. Це має на неї добре вплинути.
А вона? Як вона? різко запитала моя бабця.
Містер Чілліп ще більше схилив голову набік і глянув на бабцю, як ручна пташка.
Немовля, пояснила бабуся, як вона?
Мем, відповів містер Чілліп. Я гадав, що ви знаєте. Це хлопчик.
Бабуся моя ні слова не вимовила. Вона схопила свій капелюшок за стрічки, замахнулась ним на містера Чілліпа та пішла геть. Вона зникла, як незадоволена фея, або як одна з тих надприродних істот, що мені, за місцевим повір'ям, судилось їх бачити. Зникла і ніколи більше не поверталася.
Я лежав у колисці, мати у своєму ліжку, а Бетсі Тротвуд Копперфілд лишилась назавжди в країні снів і тіней, у тому присмерковому краї, звідки я тільки-но прибув. Місячне проміння, котре падало крізь вікно в нашу кімнату, осявало ще багато таких самих прибульців і курган над прахом колись живої істоти, без якої я б ніколи не з'явився на цей світ.
ІI. Я спостерігаю
Оглядаючись далеко назад, у несвідомість мого дитинства, я насамперед бачу мою матір, з її прекрасним волоссям і юними формами, та Пеготті, без усяких форм, з очима такими темними, що здавалося, вони затемнювали всі сусідні частини її обличчя, з грубими руками і щоками такими червоними, що мене завжди дивувало, чому пташки не клюють їх замість яблук.
Здається мені, я пригадую, як вони обидві зменшуються перед моїми очима, нахиляючись і стаючи навколішки на підлогу, коли я ступаю від одної до іншої. Лишилось у мене враження, невід'ємне від пізніших спогадів, як я торкався вказівного пальця Пеготті, коли вона простягала його до мене, і палець цей був жорсткий від шиття, немов маленька тертушка для мускатних горіхів.
Можливо, що це тільки моя фантазія. Проте я гадаю, що пам'ять більшості людей може заглиблюватися значно далі, ніж це вони собі зазвичай уявляють. Так само здається мені, що дуже багато зовсім малих дітей мають надзвичайну силу спостережливості. Та й справді, я гадаю, що більшість дорослих людей, які мають добру пам'ять, не набули її впродовж подальшого життя, а тільки не втратили з дитинства. Тим більше, що такі люди зазвичай зберігають загальну свіжість, ніжність і здатність радіти, що також є спадщиною їхнього дитинства.
Мені можуть докоряти, що я заблукав далеко від основної теми моєї розповіді. Але в цій повісті ви часто помічатимете, що я був дуже спостережливою дитиною і добре пам'ятаю свої дитячі роки.
Отже, озираючись у несвідомість мого дитинства, я насамперед пригадую мою матір і Пеготті. Що ще я можу згадати? Подивімось.
Ось із туману виринає наш будинок не новий для мене, але дуже знайомий з найперших спогадів. На нижньому поверсі кухня Пеготті, що виходить вікнами на задній двір; там височить на жердині голубник без голубів; у кутку стоїть велика собача буда без собаки; там гуляє безліч курей, які здаються мені страшенно високими і ходять навкруги загрозливо та люто. Півень злітає на сідало і кукурікає; він звертає особливу увагу на мене, коли я дивлюся на нього крізь вікно кухні; я аж тремчу, такий він лютий. А щодо гусей за бічною хвірткою, які женуться за мною, витягаючи довгі шиї, то їх я бачу й уві сні Отак, мабуть, чоловік, оточений хижими звірами, бачить у своїх снах левів.
Ось довгий коридор, що здається мені нескінченним. Веде він від кухні Пеготті до головних дверей. У цей коридор виходить дверима темна комора, повз яку треба швидко пробігати вночі, бо я не знаю, що ховається там серед діжок, глечиків та старих чайниць, коли ніхто не стоїть там зі свічкою, випускаючи затхле повітря із запахом мила, пікулів, перцю та свічок одразу. Потім дві вітальні. У першій ми моя мати, я та Пеготті, постійна наша співрозмовниця, сидимо вечорами, коли немає гостей, і роботу скінчено. У другій кращій вітальні ми сидимо в неділю; це урочиста кімната, але не така затишна. Сумні думки навіває на мене ця кімната, бо Пеготті розповідала мені, не знаю коли, але, мабуть, цілі віки тому, як тут готувалися до похорону мого батька, і як сюди приходили люди в чорних убраннях. Тут також одного недільного вечора мати прочитала Пеготті та мені, як Лазар воскрес із мертвих. I я так налякався, що потім мене не раз піднімали з ліжка і показували спокійне кладовище перед вікном спальні, де мертві всі спокійно лежали в своїх могилах під величним промінням місяця.
Не знаю я нічого зеленішого, ніж трава на цьому кладовищі; не знаю я затишнішої тіні, ніж тінь його дерев; не знаю нічого спокійнішого, ніж його могильні камені. Там пасуться вівці, коли вранці я стаю навколішки у своєму маленькому ліжку і дивлюсь у вікно; бачу я червоне світло, яке освітлює сонячний годинник, і думаю про себе: «Чи радіє сонячний годинник, що знову може показувати час?»
Ось наша лава у церкві. Яка в неї висока спинка! Поблизу вікно, з якого можна дивитися на наш будинок, і Пеготті під час ранкової служби частенько дивиться крізь нього, бо Пеготті боїться, чи не напали на наш дім грабіжники, чи не спалахнула там пожежа. Та хоч очі Пеготті і блукають навколо, але вона дуже гнівається, коли я роблю так само. Пеготті сердито поглядає тоді на мене та нагадує, що я мушу дивитися на священика. Але не можу я весь час дивитися на нього! Я знаю його і без отих білих цяцьок на ньому і боюся, що він здивується, чому це я так уп'явся в нього очима. Він може ще припинити відправу і спитати, чого мені треба що ж тоді буде? Озиратися не можна, але щось же треба мені робити. Я кидаю оком на матір, але вона вдає, ніби не помічає мене. Я дивлюся на якогось хлопчика на хорах, і той робить мені гримаси. Дивлюся на сонячне проміння, що падає у відкриті двері. Ось бачу, як вівця, що, мабуть, відбилася від отари, ні, не грішник, а справжній баран сумнівається, чи не зайти йому до церкви. Відчуваю, що коли я дивитимуся на нього ще трохи, то не зможу опиратися спокусі сказати щось уголос; що ж тоді буде зі мною! Я відвертаюся до меморіальних дощок на стіні і намагаюся думати про містера Боджерса, котрий нещодавно помер у нашій парафії. Я думаю про те, який біль відчувала місіс Боджерс, коли лікарі сказали, що надії вже немає. Чи покликали вони містера Чілліпа? Невже й він нічого не міг зробити? Якщо так воно і було, то чи подобається містерові Чілліпу, що йому нагадують про це кожного тижня? Від містера Чілліпа погляд мій переходить на кафедру. Ото було б чудове місце для ігор; з неї можна було б зробити замок, а якийсь інший хлопець нападав би на мене, а я жбурнув би йому в голову оксамитову подушку з китицями... Очі мої поволі заплющуються; мені здається, що священик наспівує колискову пісню, і ось уже я не чую нічого, шумно падаю зі свого місця, і Пеготті несе мене додому напівмертвого.