Ось бачу я фасад нашого будинку; решітчасті вікна відкриті навстіж, щоб впустити в спальню солодке повітря, понівечені старі гнізда граків усе ще гойдаються на високих берестах у глибині нашого саду. Ось я в саду, за тим двором, де стоїть порожній голубник і собача буда. Тут повно метеликів, високий паркан, ворота й замок. Достиглі плоди звисають з дерев мабуть, ніде нема розкішнішого саду; мати моя збирає плоди в кошик, а я стою поруч і потайки поїдаю аґрус, вдаючи саму невинність.
Здіймається страшенний вітер, і літо зникає миттю. У зимовому присмерку ми граємось і танцюємо у вітальні. Втомившись від танцю, моя мати сідає в крісло, і я дивлюсь, як вона намотує свої світлі кучері на пальці. I ніхто краще за мене не знає, як вона радіє зі своєї краси, як вона пишається нею.
Такі мої найперші спогади. Я пригадую, що ми обоє трохи побоювалися Пеготті та в усьому їй корилися. Такі були мої перші висновки. Одного вечора ми вдвох із Пеготті сиділи перед каміном у вітальні. Я читав Пеготті про крокодилів. Чи вже дуже виразно я читав, чи бідолашна моя нянька так глибоко зацікавилась, але пригадую, що у неї після всього склалося туманне враження, ніби крокодили це такі овочі. Я втомився читати й страшенно хотів спати. Але на знак високої нагороди мені дозволили сидіти, доки мати моя не повернеться від сусідки. I я скоріше б згодився померти на своєму посту (ще б пак!), ніж піти до ліжка. Я дійшов до такого рівня млявості, що Пеготті перед моїми очима роздувалася й виростала до велетенських розмірів. Я підтримував собі повіки двома великими пальцями і напружено дивився на неї, на її роботу, на маленький восковий недогарок, що ним вона навощувала нитки (яким стариганом здавався він мені, цей недогарок, такий зморщений і порепаний!), на маленький будинок з соломяною покрівлею, де жила рулетка, на її робочу скриньку з покришкою, на якій був намальований собор Святого Павла з рожевим куполом, на мідний наперсток на її пальці, на неї саму, яку я так любив. Я почувався настільки сонливо, що коли б не дивився на щось, то відразу б заснув.
Пеготті, сказав я раптом, чи ви були колись одружені?
Боронь боже, мастере Деві, відповіла Пеготті, чого це вам влізло в голову одруження?
Відповідь її була така поспішна, що я зовсім забув про сон. Вона покинула свою роботу і дивилася на мене, піднявши голку.
Але справді, Пеготті, чи були ви колись одружені? повторив я. Ви ж дуже красива жінка!
Звичайно, я вважав, що вона дуже різниться від моєї матері. Але я мав її за досконалий зразок іншої краси. У нашій кращій вітальні була оксамитова подушка, що на ній моя мати намалювала букет квітів. Ця подушка й обличчя Пеготті здавалися мені зробленими з одного матеріалу. Різниця полягала лише в тому, що подушка була м`яка, а обличчя Пеготті жорстке.
Це я красива, Деві? скрикнула Пеготті. Годі, ні, любий мій! Але чого це вам спало на думку питати про одруження?
Я й сам не знаю. Можна бути одруженим тільки з одним чоловіком водночас, правда ж, Пеготті?
Авжеж, швидко відповіла Пеготті.
Але коли ви одружені, а чоловік ваш умирає, то тоді ж ви можете вийти заміж за когось іншого, правда ж, Пеготті?
Можна, звичайно, відповіла Пеготті, якщо хто схоче, любий мій. То вже залежить від того, якої хто думки про це.
А якої ви думки про це, Пеготті?
Запитавши, я з цікавістю подивився на неї.
Моя думка така, сказала Пеготті, трохи поміркувавши, і відвернулася від мене знов до роботи, що я ніколи не була сама одружена, мастере Деві, і не збираюсь. Більше нічого я про це не знаю.
Ви не гніваєтеся, Пеготті, ні? спитав я, помовчавши трохи.
Я справді думав, що вона гнівається, бо так неохоче розмовляла зі мною. Але я помилився: вона бо відклала роботу (тобто свою власну панчоху), широко розкрила обійми, схопила мою кучеряву голову і міцно стиснула. Так, дуже міцно стисла: Пеготті була дуже товста, і коли робила якийсь необережний рух, ґудзики з її плаття на спині відлітали від неї у протилежний бік вітальні. Я памятаю, як двічі щось впало у протилежному боці вітальні, поки вона тримала мене в обіймах.
А тепер послухаймо ще трохи про крокондилів, сказала Пеготті, плутаючи незнайоме слово, я ще й половини не чула з того, що ви читали.
Я ніяк не міг зрозуміти, чому в Пеготті був такий дивний вигляд і чому вона з такою охотою заговорила про крокодилів. Проте ми знову повернулися до цих страховиськ; спати я вже не хотів, і ми заривали крокодилячі яйця в гарячий пісок, тікали від крокодилів, обдурюючи їх безнастанними поворотами, на які нездатні були ці незграбні потвори, стрибали за ними у воду, як тубільці, і встромляли гострі тріски їм у пащі. Коротко кажучи, попри нас пройшов цілий парад крокодилів. Принаймні попри мене, щодо Пеготті, то я маю деякі сумніви. Вона ж бо весь час замислено поштрикувала голкою собі в обличчя й руку.
Ми вичерпали питання про кайманів і перейшли до алігаторів, коли раптом в саду задзеленчав дзвоник. Ми вийшли з дверей і побачили мою матір, яка здалася мені напрочуд гарною, у супроводі джентльмена з красивим чорним волоссям та бакенбардами, що йшов з нами від церкви минулої неділі.
Схилившись біля порогу, вона взяла мене на руки і поцілувала. Джентльмен сказав, що я істота привілейованіша, ніж будь-який монарх чи щось таке. Як я зрозумів згодом, я відчув тоді, ніби щось негаразд.
Що це означає? спитав я його через плече моєї матері.
Він погладив мене по голові. Але чомусь мені не сподобався ані він, ані його низький голос. Я ревно подумав, що рука його може торкнутися моєї матері, коли він торкався мене. Так воно й сталося, і я спробував відштовхнути його руку.
О, Деві! докірливо сказала моя мати.
Милий хлопчик, зазначив джентльмен. Мене не дивує його ніжна любов до вас.
Ніколи раніше не бачив я такого принадного рум'янцю на обличчі моєї матері. Вона ніжно дорікала мені за грубість і, притискаючи мене до грудей, подякувала джентльменові за те, що він був такий любязний провести її додому. Вона подала йому руку і, коли він узяв її, глянула на мене.
Побажаймо на добраніч один одному, мій любий хлопчику, сказав джентльмен, схиливши голову над рукавичкою моєї матері.
На добраніч, буркнув я.
Ну, будьмо найкращими друзями в світі, сказав джентльмен, сміючись. Дай руку!
Права рука моя лежала в долоні моєї матері. Тому я простяг йому ліву.
Це ж не та рука, Деві! засміявся джентльмен.
Мати простягла вперед мою праву руку, але я рішуче не хотів цього. Я вперто подав йому ліву. Він міцно потис її, сказав, що я бравий хлопчина, і подався геть.
I зараз бачу, як він у саду обернувся і, перш ніж зачинити хвіртку, подивився на нас зловісними очима.
Під час цієї розмови Пеготті ні слова не вимовила і навіть пальцем не ворухнула. А коли джентльмен зник, вона негайно замкнула двері, і ми увійшли до вітальні. Цього разу моя мати не сіла, як зазвичай, у крісло біля вогню, а лишилася в іншому кутку кімнати і почала щось наспівувати.
Сподіваюсь, у вас був дуже приємний вечір, мем, сказала Пеготті, стоячи, мов укопана, посеред кімнати і тримаючи свічку в руці.
Щиро дякую, Пеготті, привітно відгукнулася мати, вечір був дуже, дуже приємний.
З новими людьми завжди весело, висловила свою думку Пеготті.
Авжеж, дуже весело, відказала мати.
Пеготті все ще стояла нерухомо посеред кімнати, а мати наспівувала. Я задрімав і крізь сон чув їхні голоси, але не розумів, про що вони говорять. Раптом прокинувшись, я побачив, що Пеготті та мати обидві плачуть і голосно розмовляють.
Тільки не такий, як він. Містерові Копперфілду це не сподобалося б, говорила Пеготті, кажу це, присягаюся!
Боже мій! скрикнула мати. Я збожеволію через вас! Хіба коли з якоїсь бідолашної дівчини знущалася так служниця, як з мене? Та й чому я називаю себе дівчиною? Хіба ж я ніколи не була заміжня? Пеготті!
Бог свідок, що ви були одружені, мем, відказала Пеготті.
А тоді ж як ви смієте, вела далі моя мати, я не хочу сказати, як ви смієте, Пеготті, але як у вас духу вистачає так ображати мене і говорити мені такі прикрі речі, коли ви знаєте, що крім вас немає в мене жодного друга?
Тому я й смію говорити, відповіла Пеготті, що це не годиться. Ні. Це не годиться. Ні! Нізащо в світі це не годиться! Ні!
Я боявся, що Пеготті може жбурнути свічник на підлогу, така вона була збуджена.
Як можете ви так ображати мене, ще голосніше заплакала мати, говорити мені такі несправедливі речі? І чому це вам здається, ніби все остаточно вирішено, Пеготті? Знову і знову кажу вам, жорстока ви істото, що, крім звичайної чемності, нічого ще не було. Ви говорите, вони дивуються моїй красі. А як же мені бути? Хіба ж є моя провина в тому, що люди настільки дурні, що захоплюються мною? Що мені робити, питаю вас? Ви б хотіли, аби я поголила собі голову та спотворила обличчя вогнем чи кислотою, чи ще якось. Ось чого ви хочете, Пеготті. Тоді ви були б цілком задоволені.
Ці докори, як мені здалося, дуже вразили Пеготті.
Мій любий хлопчику! репетувала мати, підходячи до крісла, в якому я сидів. Мій рідний маленький Деві! Чи не натякають мені, що я не досить люблю мій дорогоцінний скарб, найдорожчого хлопчика в світі?
Ніхто ніколи не збирався казати вам щось таке, мовила Пеготті.
Ви це зробили, Пеготті! відповіла мати. Ви знаєте, що зробили це. А як інакше можна зрозуміти ваші слова, жорстока ви істото! Та ви ж знаєте не гірше за мене, що тільки через нього я не купила собі нову парасольку, хоч моя стара зелена парасолька зовсім злиняла, а торочки на ній подерлися. Ви знаєте, що це правда, Пеготті. Ви не можете заперечувати цього, мати обернулася до мене. Чи ж я погана мама, Деві? Чи я бридка, жорстока, самозакохана, погана мама? Скажи «так», любий хлопчику, і Пеготті любитиме тебе. Бо любов Пеготті краща, ніж моя, Деві. Я зовсім не люблю тебе, скажеш ти?
Отут ми всі почали плакати. Найголосніше верещав, мабуть, я. Але всі ми плакали щиро. Серце моє розривалось, і, здається, у першому пориві ображеної ніжності, я назвав Пеготті твариною. Ця чесна людина глибоко зажурилась і, наскільки пригадую, розгубила майже всі свої ґудзики вони ж бо дощем сипалися з її спини, коли, помирившись із матір'ю, вона стала навколішки перед кріслом, щоб помиритися зі мною.
Ми пішли спати пригнічені. Мої ридання ще довго будили мене від сну; один раз я так міцно схлипнув, що аж сів у ліжку і мало не вдарив матір, яка сиділа поряд на ковдрі та схилилася наді мною.
Здається, вже наступної неділі я побачив знову того джентльмена. А може, минуло і більше часу, поки він зявився знову, точно не пригадую. Я завжди трохи плутаю дати. Так чи так, але він з'явився в церкві, а після того провів нас додому. Він навіть зайшов до нас, щоб подивитися на чудові герані на вікні у вітальні. Здавалося мені, що він не дуже зважав на квітник, але йдучи, він попросив матір подарувати йому одну квітку. Вона дозволила йому вибрати квітку самому, але він відмовився я не міг добрати чому і мати моя зірвала квітку сама і сама вручила йому. Він сказав, що ніколи віднині не розлучатиметься з цією квіткою. «Який він дурний, думав я, хіба ж він не знає, що всі пелюстки розсиплються за один-два дні?»
З деякого часу Пеготті почала менше бувати з нами по вечорах, ніж зазвичай. Мати стала поводитися з нею краще, як мені здавалось, і ми усі втрьох жили дружно. Але щось ніби пробігло між нами: ми були якось не такі близькі, як раніше. Іноді мені здавалося, ніби Пеготті не подобається, що мати носить тепер по черзі всі найкращі вбрання зі свого комоду і вчащає до сусідки. Але чому саме Пеготті незадоволена цим я не міг зрозуміти.
Помалу я звик бачити джентльмена з чорними бакенбардами. Він мені подобався не більше, ніж в день знайомства. Я так само, як і тоді, ревнував до нього. Але жодних підстав до цього, крім інстинктивної дитячої нелюбові, я не мав. Та ще я був певний, що ми з Пеготті зможемо розважити маму без будь-чиєї допомоги. Звичайно, у мене були б інші підстави для таких почуттів, якби я був дорослішим.
Проте тоді я міг лише помічати окремі факти, але ще неспроможний був робити з цих фактів певні висновки.
Одного осіннього ранку я гуляв з матір'ю в садку, коли містер Мердстон тоді я вже знав його ім'я верхи під'їхав до нас. Він спинив коня, щоб привітати матір, і сказав, що їде до Лаустофта побачитися з кількома друзями на яхті. Весело посміхаючись, він запропонував узяти мене до себе на сідло, якщо мені подобається така прогулянка.
Погода була ясна і приємна, і сам кінь форкав біля садового паркану, немов радів прогулянці. Тож мені дуже захотілося поїхати. Отже, мене відправили нагору до Пеготті одягтися. Тим часом містер Мердстон зійшов з коня, і, тримаючи повід у руці, поволі походжав по той бік шипшинової огорожі. А мати ходила поруч з ним по цей бік, розважаючи його розмовою. Пригадую, як ми з Пеготті поглядали на них з віконця моєї кімнати. Пригадую, як вони начебто дуже пильно вивчали шипшину, що розділяла їх, і як Пеготті, характер у якої був просто янгольський, раптом розгнівалась і болюче «проти шерсті» почала зачісувати мені волосся.
Незабаром ми з містером Мердстоном поїхали риссю зеленим моріжком вздовж шляху. Він дуже зручно підтримував мене однією рукою, але я почувався ніяково і раз у раз повертав голову, вдивляючись йому в обличчя. У нього були такі мілкі очі, не можу підшукати кращого слова, щоб змалювати очі, які начебто не мають глибини, які в хвилину замисленості під впливом сонячного проміння здаються зовсім зизими. Кілька разів, поглядаючи на нього, я з мимовільним острахом спостерігав за його лицем і дивувався, про що це він так уперто думає. Його волосся та бакенбарди були просто неймовірно чорними й густими. Квадратна форма підборіддя і дрібні цятки, що позначали чорну густу рослинність, яку він голив акуратно щодня, нагадували мені воскову фігуру, що провозили по сусідству з нами десь із півроку тому. Його правильні брови і розкішна суміш білого, чорного та коричневого кольорів на обличчі хай буде прокляте його обличчя, хай буде проклята пам'ять про нього! все це змушувало мене, попри погані передчуття, вважати його за дуже гарного чоловіка. Немає сумніву, що моя бідолашна мати була такої ж думки про нього.
Ми під'їхали до готелю біля моря, де в окремій кімнаті два джентльмени курили сигари. Кожен з них розлігся на щонайменш як чотирьох стільцях, кожен з них був вбраний у велику грубу куртку. У кутку купою лежали сюртуки, плащі та прапор, усе це було зв'язано в один вузол.
Коли ми ввійшли, обидва недбало схопилися на ноги і проказали:
Агов, Мердстоне! Ми вже думали, що ви померли.
Ще ні, відгукнувся містер Мердстон.
А це що за гульвіса? запитав один із джентльменів, показуючи на мене.
Це Деві, відповів містер Мердстон.
Який такий Деві? знов спитав джентльмен. Джонс?
Копперфілд, сказав містер Мердстон.
Що? Нащадок чарівної місіс Копперфілд? гукнув джентльмен. Гарненької вдовиці?
Квіньйоне, сказав містер Мердстон, обережніше, будь ласка. Нас слухають.
Хто це нас слухає? перепитав джентльмен, сміючись.
Я швидко озирнувся, зацікавившись, хто б це справді міг бути.
Брукс із Шеффільда, та й тільки, пояснив містер Мердстон.
Мені відразу полегшало на серці, коли я довідався, що то був Брукс із Шеффільда та й тільки. Спочатку ж бо мені здавалося, що мова йде про мне.
Очевидно, було щось смішне в персоні містера Брукса із Шеффільда, бо обидва джентльмени весело зареготали, щойно згадано було це прізвище, а містер Мердстон теж дуже розвеселився. Посміявшись, джентльмен, якого звали Квіньйон, сказав:
А якої думки Брукс із Шеффільда про заплановану справу?
Ну не знаю, чи багато Брукс розуміється на цьому, відповів містер Мердстон, але взагалі він до неї не дуже прихильний, так мені здається.
Ці слова викликали ще більший сміх. Містер Квіньйон промовив, що накаже подати пляшку хересу, аби випити за здоров'я Брукса. Так він і зробив. Коли принесли вина, він налив трохи мені, дав печива і, перед тим, як випити, підвівся та сказав:
Хай скисне Брукс із Шеффільда!
Цей тост був укритий оплесками і таким щирим реготом, що я також розсміявся. Джентльмени зареготали ще дужче. Коротко кажучи, ми всі остаточно розвеселилися.
Після цього ми пішли погуляти на скелю, сіли на траву та почали дивитися крізь підзорну трубу. Щоправда, я нічого не міг розібрати, коли мені приклали підзорну трубу до очей, але робив вигляд, ніби все чудово бачу. Потім ми повернулись у готель пообідати. Під час усієї прогулянки обидва джентльмени безперервно курили, і, судячи з запаху грубих курток, я вирішив, що вони не виймали сигар з рота від того часу, як їх куртки принесено було від кравця. Не забуду сказати, що ми завітали також на яхту, де всі троє дорослих пішли до каюти і заходилися розбирати якісь папірці. Глянувши на них крізь відкритий ілюмінатор, я побачив, що вони дуже захоплені своєю роботою. На цей час вони залишили мене з дуже симпатичним чоловіком, який мав велетенську руду голову і малесенький капелюшок. Вбраний цей чолов'яга був у строкату сорочку, на грудях якої великими літерами було написано «Жайворонок». Мені здавалося, що то було його прізвище. Він живе на борту корабля, думав я, а тому не має дверей на вулицю, щоб прибити дощечку зі своїм прізвищем. Отож він і намалював його на грудях. Але коли я назвав його містером Жайворонком, він сказав, що то назва судна.
Впродовж усього цього дня, як я помітив, містер Мердстон був суворіший і поважніший, ніж обидва джентельмени. А ті були дуже веселі та безтурботні. Вони часто жартувати один з одним, але рідко з містером Мердстоном. Видно було, що він розумніший і спокійніший за цих двох, і що вони мають до нього майже такі почуття, як і я. Також я помітив, що один чи два рази містер Квіньйон, говорячи, скоса поглядав на містера Мердстона, нібито хотів переконатися, що той не гнівається. А одного разу, коли містер Пенсідж (другий джентельмен) дуже розходився, Квіньйон наступив йому на ногу і потайки вказав очима на містера Мердстона, який сидів понурий і мовчазний. Не пригадую, щоб містер Мердстон сміявся цього дня, крім випадку, коли мова йшла про Брукса з Шеффільда, та й цей жарт був його власний.
Ми повернулися додому перед смерком. То був чудовий вечір, і містер Мердстон з матір'ю ще погуляли перед шипшиною, відправивши мене пити чай. Коли він пішов геть, мати почала розпитувати мене про прогулянку і про все, що джентельмени говорили й робили. Я сказав між іншим, що говорили вони про неї. Вона розсміялася і зазначила, що вони безсоромні люди і казали дурниці. Але я знав, що це сподобалось їй. Я знав це так само добре, як знаю тепер.
Я скористався з нагоди спитати її, чи не знайома вона з містером Бруксом із Шеффільда. Мати його не знала, але висловила думку, що то був якийсь фабрикант ножів і виделок.
Чи можу я, згадуючи про її обличчя, сказати, що його тепер уже немає, коли й зараз воно вимальовується переді мною так ясно, як будь-яке, що я можу вхопити зором на сповненій юрбою вулиці? Чи можу я сказати, що її невинна дівоча краса зів'яла назавжди, коли я відчуваю її подих на своїй щоці, як того вечора? Чи можу я сказати, що її більше немає, коли перед зором моїм усе ще стоїть вона юна, ніжна, свіжа, жива?
Я пишу про неї, про таку, якою була вона того вечора, коли після розмови я пішов спати, а вона прийшла побажати мені на добраніч. Грайливо стала вона навколішки біля мого ліжка, схилилася підборіддям на руки і, сміючись, сказала:
То що ж вони говорили, Деві? Повтори мені знову. Не можу повірити цьому.
Чарівна... почав я.
Мати поклала мені руки на губи, уриваючи мою мову.
Ні, не казали вони «чарівна», засміялась вона, не могли вони казати «чарівна», Деві. Не вірю я цьому.
Але ж так вони говорили. «Чарівна місіс Копперфілд», повторив я. I ще «гарненька».
Ні, ні, не могли вони казати «гарненька». Не казали вони «гарненька», перебила мене мати, знову затуляючи мені рота.
Але ж так вони говорили. «Гарненька вдовиця».
Що за дурні безсоромні люди! скрикнула мати, сміючись і затуляючи обличчя руками. Які смішні люди! Правда ж, Деві, любий?..
Авжеж, мамо.
Нічого не кажи Пеготті. Вона може розгніватися на них. Я й сама дуже гніваюся на них. Але хай краще Пеготті про це не знає.
Я обіцяв, звичайно, не розповідати нічого. Ми знову і знову цілували одне одного, і незабаром я міцно заснув. Багато часу минуло відтоді, але мені здавалося, що вже наступного дня Пеготті зробила мені дивну і ризиковану пропозицію, про яку я зараз скажу. Насправді, це сталося тільки місяців за два.
Знову сиділи ми вдвох одного вечора (коли мати знову пішла до сусідки) у товаристві панчохи, рулетки, воскового недогарка, скриньки з малюнком собору Святого Павла і книжки про крокодилів. Кілька разів Пеготті поглядала на мене, розтуляючи і знову затуляючи рота, ніби не наважуючись щось сказати. Та мені здавалося, що вона просто позіхає. Раптом вона сказала якимсь грубим голосом:
Мастере Деві, чи не хотілося б вам поїхати зі мною і пожити тижнів зо два у мого брата в Ярмуті? Чи було б вам це до душі?
А ваш брат приємний чоловік, Пеготті? передбачливо спитав я.
Ох, який же він приємний! скрикнула Пеготті, сплеснувши руками. І там море, човни та кораблі, та рибалки. I пляж. І там живе Ем, ви будете гратися з ним.
Пеготті мала на увазі Гема, свого племінника, про якого я згадував у першому розділі, але трохи грішила проти правил англійської вимови.
Усі ці речі захопили мене, я відповів, що це справді буде любо. Але що скаже мати?
Ставлю гінею, що вона погодиться, виказала Пеготті, пильно вдивляючись мені в обличчя. Я спитаю її, коли хочете, щойно вона повернеться. Гаразд?
Але що ж вона робитиме без нас? сказав я та для більшої переконливості поклав лікті на стіл. Вона не може жити на самоті.
Пеготті раптом почала шукати якусь дірку в панчосі, настільки, мабуть, маленьку, що її і не варто було штопати.
Та слухайте, Пеготті! Вона ж не може жити сама, ви знаєте!
О, боже мій! Пеготті знову, нарешті, підвела очі на мене. Та хіба ж ви не знаєте? Вона збирається пожити два тижні у місіс Грейпер. У місіс Грейпер буде багато гостей.
О, коли так, то я вже готовий їхати. Нетерпляче чекав я, коли повернеться мати від місіс Грейпер (бо саме до цієї сусідки вона частенько ходила), щоб переконатися, чи справді можемо ми здійснити цей блискучий задум. Мати чомусь не дуже здивувалась і охоче згодилася на нашу пропозицію. Цієї ж ночі мої речі було спаковано, і Пеготті отримала гроші, що їх мала сплатити братові за два тижні мого перебування там.
Незабаром настав день відїзду. Цей день прийшов скоро навіть для мене мене майже лихоманило від очікування, бо я боявся, що якийсь землетрус або вибух вулкана, чи ще якась природна катастрофа може втрутитися та перешкодити нашій експедиції. Ми мали поїхати візником уранці після сніданку. Що завгодно заплатив би я, якби мені дозволили лягти напередодні спати у плащі, в шапці й чобітках.
Навіть і тепер боляче згадати мені, як поспішав я залишити свій щасливий дім; боляче мені думати, як мало підозрював я, що залишаю його таким назавжди.
Та я щасливий згадати, що коли візник під'їхав до воріт, моя мати стояла там і цілувала мене на прощання, вдячна ніжність до неї і до свого старого дому змусила мене мимоволі заплакати. Мені подобалося, що мати плакала разом зі мною, і я відчував биття її серця біля свого.
Я щасливий згадати, що коли візок рушив, мати моя вибігла з воріт і спинила нас, щоб ще раз поцілувати мене. Щасливий я, коли пригадую, як ніжно і засмучено наблизила вона своє обличчя до мого для поцілунку.
Коли вона лишилася сама стояти на дорозі, містер Мердстон підійшов до неї і начебто почав докоряти їй за надто ніжні почуття. Я озирнувся на них і був дуже здивований яке йому взагалі до цього діло? Пеготті, яка теж озиралася на них, була геть незадоволена це було написано на її обличчі, коли вона розвернула його назад.
Якийсь час вдивлявся я в обличчя Пеготті і розмірковував над таким можливим випадком: а що, коли б мене загубили, як хлопця в казці? Чи міг би я тоді знайти дорогу додому за ґудзиками, що їх розсипає за собою Пеготті?
ІІІ. Я зазнаю змін
Візникова кобила була, мабуть, найледачішою шкапою у світі. Вона чвалала, схиливши голову, наче їй подобалося, щоб люди чекали на поклажу, яку вона везла. Мені здалося навіть, що вона іноді сміялася з думки про це, але візник пояснив, що то коняка просто кашляє. Візник куняв, опустивши голову, як і його кобила, та правив, поклавши руки на коліна. Я сказав «правив», але я певний, що візок доїхав би до Ярмута і без візника, бо кобила йшла сама. Візник був не балакучий, він тільки насвистував.
Пеготті тримала на колінах кошик з харчами, що їх нам цілком вистачило б, якби ми зібрались поїхати аж до Лондона. Ми добре їли, добре спали. Щохвилини Пеготті засинала, схиляючись підборіддям на кошик і не випускаючи його з рук. Нізащо не повірив би, якби не почув це на власні вуха, що одна квола жінка може так голосно хропти.
Ми так часто звертали зі шляху, ночували в корчмах, спинялися в інших місцях, що я зовсім утомився і дуже зрадів, коли побачив Ярмут. Здався він мені занадто розбухлим і мокрим. Я дивився на широку долину обабіч ріки. Ніяк не міг я второпати: коли земля справді кругла, як сказано в моєму підручнику з географії, то як може бути на землі такий плаский край? Але потім я вирішив, що Ярмут, очевидно, розташований на одному з полюсів тоді це було б зрозуміло.
Під'їхавши ближче, ми побачили неосяжну далину прямої, зовсім пласкої рівнини. Я натякнув Пеготті, що якісь кургани чи щось таке трохи поліпшили б цей краєвид. Краще було б також, сказав я, коли б море і земля були б виразніше відділені одне від одного, а місто не змішане було б з припливом, як сухар з водою. Але Пеготті відповіла незвично різко, що хай речі стоять, як вони стоять, і що вона пишається, називаючи себе ярмутським оселедцем.
Ми виїхали на вулицю дуже дивну вулицю, як на мене. Запах риби, смоли, прядива та дьогтю шибав у ніс. Навколо походжали моряки, гриміли по бруківці повозки, і я відчув, що даремно ганьбив таке метушливе місце. Я сказав про це Пеготті, і вона з великим задоволенням вислухала мої слова і відповіла, що добре відомо (гадаю, тим, хто мав щастя бути природженим ярмутським оселедцем), що Ярмут найкраще місце у світі.
Ось він, мій Емі! крикнула Пеготті. Такий став великий, що й не впізнати.
Та й справді, Гем чекав на нас у корчмі. Неначе старий знайомий, спитав він мене, як я почуваюсь. Я з ним був знайомий трохи менше, ніж він зі мною, бо після вечора мого народження він ніколи не повертався до нашого будинку. Але ми відразу заприятелювали, коли він посадив мене собі на плечі, щоб віднести додому. То був здоровенний, міцний парубок, шість футів заввишки, широкоплечий, кремезний. Але було в нього просте дитяче обличчя, біляві кучері на голові робили його схожим на ягня. Вбраний він був у полотняну куртку й у такі тверді зашкарублі штани, що здавалося, ці штани можуть стояти на землі самі, хоч би в них і не було пари ніг. Не можна сказати, щоб на голові в нього була шапка, замість неї було щось схоже на осмолену покрівлю старої хати.
Гем ніс мене на спині, а під пахвою у нього була невеличка скриня з нашими речами; другу скриню несла Пеготті. Так минали ми провулки, закидані трісками й купками піску. Ми йшли повз газові заводи, повз джгутові фабрики, повз верфі, повз майстерні, де лагодили човни, повз величезні двори, де розбирали старі кораблі на дрова, повз майстерні такелажників і кузні, повз інші подібні місця. Нарешті, ми добралися до тієї нудної пустелі, яку я й раніше побачив здалеку. Тут Гем заявив:
Ось і наш дім, мастере Деві!
Я дивився туди й сюди, скільки сягало око. Я поглядав на берег, на море, на річку, але жодного будинку не побачив. Якась чорна барка або інше старе судно стояло високо на суші, з неї стирчав залізний димар. Але нічого іншого, схожого на людське житло, я не бачив.
Ви ж не про це кажете? Не про оцей корабель чи що?
Так, це він, мастере Деві, відповів Гем.
Коли б то був палац Аладдіна, яйце птаха Рок, героя арабських казок, чи ще щось подібне, то й тоді мене не більше захопила б романтична можливість жити там. Були тут чудові двері, прорізані в борту, з маленькими віконцями і з дашком. Але найчарівніше було те, що я мав жити у справжньому судні, яке, безперечно, мандрувало морем сотні разів і яке ніколи не призначалося для житла на суходолі. Це головним чином привабило мене. Коли б то справді був дім, збудований для житла, то він здався б мені малим, незручним і самотнім. Але що могло бути більш захопливим, ніж жити на суші в кораблі?
Всередині було красиво, чисто й охайно. Там стояв стіл, голландський годинник і комод, а на комоді таця із намальованою на ній жінкою з парасолькою, яка прогулюється з войовничого вигляду дитиною, що котить обруч. Тацю підтримувала від падіння Біблія, бо якби вона впала, то розбила би всі чашки, тарілки і чайник, що згруповано стояли поряд із книгою. На стіні висіло кілька загальновідомих кольорових картин з Писання в рамі та глазурі. Щоразу, коли я потім бачив у бродячих торговців такі картини, перед очима моїми відразу поставала вся хата брата Пеготті. Авраам, вбраний у червоне, приносить в жертву Ісаака в синьому; Даниїл у жовтому одязі входить у печеру зеленого лева такі були найвиразніші з картин. Над маленькою полицею над каміном висіло зображення люгера «Сара Джен», збудованого в Сандерленді; справжня дерев'яна корма була припасована до малюнка художній витвір, що поєднував малярську майстерність з теслярською. Здавалося, нічого кращого не могло бути в світі. У сволок вбиті були якісь гаки, що їх призначення я тоді не зрозумів. Скрині, коробки і схожі споруди стояли біля стін, замінюючи собою стіл.