Коли ми всі метушилися за дверима, я побачив, що містер Пеготті приготував старий черевик, який треба було кинути за ними на щастя і який він з цією метою запропонував місіс Геммідж.
Ні! Хай це зробить хтось інший, Дене, сказала місіс Геммідж. Я самітна, всіма покинута істота, і все, що нагадує мені про несамітних і непокинутих, усе це перечить мені!
Та ну ж бо, стара! гукнув містер Пеготті. Жбурніть його!
Ні, Дене, відказала місіс Геммідж, схлипуючи і похитуючи головою. Коли б я була не така чутлива, я могла б зробити більше. Ти не такий чутливий, як я, Дене. Ніщо тобі не перечить! І ти нічому не перечиш. Краще вже ти зроби сам.
Але тут Пеготті, поспішно обійшовши й перецілувавши всіх, гукнула з екіпажа, де всі ми вже сиділи (Емлі і я на двох маленьких стільцях поруч), що місіс Геммідж мусить зробити це. Отже, місіс Геммідж зробила це. При цьому вона, з сумом мушу повідомити, трохи затьмарила святковість нашого відїзду, бо негайно залилася сльозами і безпорадно впала на руки Гемові, заявляючи, що вона сама знає, який вона тягар, і що краще її провадити до богадільні. На мою думку, то була розумна ідея, і Гемові слід було її втілити.
Так чи так, а ми вирушили в нашу прогулянку. Найперше ми зупинилися біля церкви, де містер Баркіс привязав кобилу до штахетів, а сам пішов у церкву разом із Пеготті, залишивши маленьку Емлі та мене вдвох у екіпажі. Я скористався з цієї нагоди, щоб обійняти Емлі за талію. Я заявив, що незабаром маю поїхати геть, а тому цілий день ми мусимо любити одне одного й бути щасливими. Маленька Емлі згодилась і дозволила мені поцілувати її. Але тут я раптом втратив глузд; я оголосив їй, пригадую, що ніколи не зможу полюбити іншу, і що я готовий пролити кров будь-кого, хто посягне на її любов.
Як сміялася з цього маленька Емлі! З яким холодним почуттям переваги наді мною сказала ця маленька жінка, що я «дурненький хлопчик». Але потім вона так чарівно всміхнулася, що в насолоді дивитися на неї я забув біль від того, що вона так зневажливо обізвала мене.
Містер Баркіс і Пеготті довгенько затрималися в церкві, але нарешті вийшли, й тоді ми поїхали далі. Дорогою містер Баркіс звернувся до мене й сказав, підморгнувши, між іншим, я до того часу навряд чи й подумати міг, що він уміє підморгувати:
Що це за ім'я написав я колись на возі?
Клара Пеготті, відповів я.
А яке ім'я мусив би я написати тепер?
Клара Пеготті, знову, спробував я здогадатися.
Клара Пеготті Баркіс, відказав він і вибухнув реготом, який струсив екіпаж.
Одним словом, вони одружились і ходили до церкви саме з цією метою. Пеготті вирішила, що це треба робити без галасу, і на церемонії не було ніяких свідків. Вона трохи збентежилася, коли містер Баркіс так коротко повідомив про їхнє весілля. Вона заходилась обіймати мене, пройнята палкою любов'ю. Та незабаром вона знову отямилась і висловила радість, що вже покінчено з цією справою.
Ми підїхали до маленької корчми на бічній дорозі, де нас уже чекали і де ми дістали дуже смачний обід та з великим задоволенням провели день. Якби Пеготті виходила заміж щодня протягом останніх десяти років, то й тоді навряд чи в неї міг би бути спокійніший вигляд. Пеготті була такою, як завжди; вона пішла погуляти з маленькою Емлі та зі мною перед чаєм, поки містер Баркіс філософічно покурював свою люльку і втішався, очевидно, міркуваннями про своє щастя. Коли так, то щастя посилило його апетит виразно пригадую, що хоч він з'їв багато свинини й овочів за обідом, і наостанок ще двох курчат, але за чаєм він мусив попоїсти холодної вареної шинки і поглинув велику кількість її, навіть оком не змигнувши.
Я часто згадував з часом, яке то було незвичайне, невинне весілля. Як потемнішало, то ми знову сіли в екіпаж і повільно рушили назад, поглядаючи вгору на зорі й говорячи про них. Я був їм за головного пояснювача і надзвичайно поширив знання містера Баркіса. Я розповів йому все, що знав, але він охоче повірив би всьому, що мені спало б на думку наплести йому; він був глибоко захоплений моїми здібностями і, слухаючи мене, заявив своїй жінці, що я «юний Рошус», я думаю, він мав на увазі геніальність.
Коли ми вичерпали питання про зорі, або, правильніше сказати, коли я вичерпав розумові здібності містера Баркіса, ми з маленькою Емлі зробили собі зі старої попони плащ і сиділи під ним до кінця подорожі. Ах, як я любив свою подругу. Я мріяв, як ми одружимось і поїдемо десь далеко, жити серед дерев і ланів, ніколи не старіючи, ніколи не стаючи мудрішими; назавжди залишимося ми дітьми, до руки рука блукатимемо під сонячним промінням на вкритих квітами ланах, вночі ми схилятимемо голови на мох, а коли помремо, нас поховають птахи. Отакі несусвітні мрії, ясні, як наша невинність, і мерехтливі, наче далекі зорі, займали мене всю дорогу.
Отож ми повернулися до старого судна пізно вночі. Там містер і місіс Баркіс попрощалися з нами й спокійно поїхали до свого власного будинку. Тоді вперше я відчув, що втрачаю Пеготті. Я ліг би в ліжко засмучений під будь-яким іншим дахом, крім того, який був над головою маленької Емлі.
Містер Пеготті і Гем знали не гірше за мене, що непокоїть мою душу; вони намагалися за допомогою вечері і щирих усмішок прогнати геть мій смуток. Маленька Емлі сіла поруч зі мною на скрині єдиний раз за все моє гостювання; і це було справді чудовим завершенням чудового дня.
Вночі почався приплив; і незабаром після того, як ми пішли спати, містер Пеготті та Гем вийшли ловити рибу. Я почувався дуже хоробрим, лишившись вдома єдиним захисником Емлі і місіс Геммідж. Я хотів тільки, щоб якийсь лев чи змій, чи ще якась жахлива потвора напала на нас, щоб я міг знищити її й дістати собі слави. Але, на жаль, нічого подібного не блукало по ярмутських обмілинах цієї ночі, тому я втішився снами про драконів аж до ранку.
Ранок прийшов разом із Пеготті. Вона гукнула до мене, як завжди, під вікном, немовби містер Баркіс-візник був від початку до кінця тільки сном. Після сніданку вона відвела мене до свого будинку то був чудовий будинок. З усіх меблів там мене найбільше, мабуть, вразив старий письмовий стіл темного дерева у вітальні (за гідне місцеперебування господарів правила кухня з кахельною підлогою); цей письмовий стіл мав кришку, що її можна було відкривати, спускати і перетворювати на парту. І лежало на ньому велике видання книги Фокса про мучеників. Цей коштовний том, що з нього я не пригадую жодного слова, відкрив я негайно і негайно заходився читати; після того завжди, приходячи туди, я ставав навколішки на стілець, відчиняв шухлядку, де зберігався цей скарб, клав руки на парту і починав ковтати сторінки цієї книги. Боюся, що мене найбільше приваблювали малюнки їх там було безліч, вони зображали всі види моторошних страхіть; так чи так, але мученики і будинок Пеготті назавжди від того часу невідємні для мене одне від одного.
Того дня я попрощався з містером Пеготті, Гемом, місіс Геммідж і маленькою Емлі. Ніч я перебув у Пеготті, в маленькій кімнаті під самісіньким дахом (з книжкою про крокодилів на полиці над узголівям). Пеготті сказала, що ця кімната буде завжди моєю і завжди триматиметься для мене в такому самому стані.
У молодості чи під старість, Деві, любий, поки я матиму цей дах над головою, заявила Пеготті, ви знайдете цю кімнату такою, ніби я чекала тут на вас цієї хвилини. Я прибиратиму її щодня, як колись прибирала вашу малесеньку кімнатку, серденько моє; коли б ви поїхали аж до Китаю, то знайте, що ця кімната буде готова для вас завжди.
Усією душею відчув я щирість і вірність моєї любої старої няньки, і я подякував їй як міг найкраще. Але все одно не дуже добре мені це вдалося, бо цю промову оголосила вона мені вранці, і цього ж ранку я мусив поїхати і таки поїхав додому; вона з містером Баркісом супроводжувала мене в екіпажі. З важкою душею розлучалися вони зі мною біля воріт мого дому; дивно мені було бачити, як екіпаж відїздить, відвозячи Пеготті геть і лишаючи мене під старими ясенями. Я залишився перед цим будинком, що в ньому жодне обличчя ніколи більше не гляне на мене з любов'ю чи прихильністю.
І ось мене кинули напризволяще! Не можу без смутку оглядатися назад на цей час. Знову відчуваю себе самотнім без друзів, без товариства інших хлопців мого віку, без будь-якого товариства взагалі, крім моїх власних приголомшених думок. Тінь того часу немовби падає на папір, коли я пишу це.
Чого тільки не віддав би я, щоб мене послали до найсуворішої школи, щоб я міг вчитися чогось, якось, десь! На подібне не варто було сподіватися. Вони не любили мене; вони понуро, суворо, постійно зневажали мене. Гадаю, що матеріальне становище містера Мердстона в цей час було напруженим, але справа була не в цьому. Він не міг терпіти мене; віддаляючи мене від себе, він намагався, очевидно, віддалити саму думку, ніби я можу щось вимагати від нього цілком успішно, до речі.
Не можна сказати, щоб мене активно мучили. Мене не били, не морили голодом; але мене кривдили безнастанно, систематично, з холодним спокоєм. День за днем, тиждень за тижнем, місяць за місяцем мене холоднокровно занехаювали. Іноді, згадуючи про це, я запитую себе, що вони зробили б, коли б я захворів; чи залишили б мене лежати в моїй самотній кімнаті й знемагати наодинці, чи хтось допоміг би мені.
Коли містер і міс Мердстон були вдома, я сидів за столом разом з ними; за їх відсутності я годувався сам. Повсякчас вештався я без усякого нагляду навколо будинку; вони тільки пильнували, щоб я ні з ким не заприятелював: мабуть, вони побоювалися, що я скаржитимуся товаришам. З цієї ж причини, хоч містер Чілліп частенько запрошував мене до себе в гості (він був удівцем, кілька років до того вмерла його маленька світловолоса дружина, яка була схожа мені на кицю блідо-черепахового окрасу), але нечасто користався я щастям побути вечір у його храмі хірургії, читаючи якусь нову для мене книжку, вдихаючи запахи всіх ліків або розтираючи щось у ступці під його дбайливим наглядом.
З цієї самої причини мені нечасто дозволяли відвідувати Пеготті тут ще відігравала роль їхня давня нелюбов до неї. Нянька моя вірно дотримувалася свого слова і щотижня або приходила до мене, або зустрічала мене десь поблизу; і ніколи не приходила вона з порожніми руками. Але тим гіршими були мої муки, коли мені забороняли приходити до неї в гості. Проте кілька разів мені дозволили піти туди. Гостюючи в них, я помітив, що містер Баркіс був досить скупий, або, як чемно висловилася Пеготті, «трохи бережливий». Він мав цілу купу грошей у скрині під ліжком, а казав, ніби в цій скрині самі тільки сюртуки та штани. Його багатства ховались у цій скрині з такою недоторканою сумлінністю, що потрібна була неабияка вправність, щоб виманити в нього трохи на дрібні видатки. Отже, Пеготті доводилося розробляти довгу складну схему, справжню «порохову змову» щоразу, як треба було робити суботні закупівлі.
У цей час я був такий пригнічений відвертою зневагою до мене, що, мабуть, був би зовсім нещасним, коли б не старі книжки. Вони були моєю єдиною втіхою, я лишався їм вірний, як і вони мені; знову і знову перечитував я їх не знаю вже скільки разів.
Тепер я наближаюся до того періоду в моєму житті, який я ніколи не зможу забути, поки зможу памятати хоч щось. Спогади про цей час, нерідко проти моєї волі, немов привиди, зявляються переді мною і женуть геть щасливі.
Якось я звично тинявся навколо нашого будинку на самоті, занурений у свої думки. Завернувши за ріг, я раптом зустрів містера Мердстона, що гуляв з якимсь джентльменом! Я збентежився і вже збирався пройти повз них, коли цей джентльмен гукнув:
Кого я бачу? Бруксе!
Ні, сер, Девід Копперфілд, відповів я.
Та не кажіть мені! Ви Брукс, вів далі джентльмен Ви Брукс із Шеффільда! Ось як вас звуть!
Після цих слів я уважніше глянув на джентльмена. Сміх його був мені знайомий. Я пригадав, що то містер Квіньйон, якого ми з містером Мердстоном зустріли в Лоустофті, перед тим, як та не в цьому річ... можна й не казати, перед чим.
Як ваші успіхи, де ви вчитеся, Бруксе? спитав містер Квіньйон.
Він поклав руку мені на плече й розвернув мене, змусивши йти разом із ними. Я не знав, що відповідати, і непевно глянув на містера Мердстона.
Він тепер живе дома, сказав той. Він ніде не вчиться. Не знаю, що робити з ним. Це важкий тип.
Якусь хвилину на мені затримався його непривітний, нещирий погляд, а потім він насупився та відвів свої мерзенні очі кудись убік.
Уф! виголосив містер Квіньйон, поглядаючи на нас обох. Гарненька погода!
Запанувало мовчання, я обмірковував найкращий спосіб звільнити своє плече від його руки і йти геть, коли він раптом мовив:
Мабуть, ви й тепер такий дотепний хлопчина? Га, Бруксе?
Авжеж! Він досить дотепний, сказав містер Мердстон нетерпляче. Відпустіть його краще йти, куди він хоче. Він не подякує вам за турботи.
Після цього натяку містер Квіньйон відпустив мене, і я поспішив додому. Озирнувшись уже в саду, я побачив, що містер Мердстон прислонився до хвіртки кладовища, а містер Квіньйон щось говорить йому. Вони обидва стежили за мною, і я розумів, що вони розмовляли про мене.
Містер Квіньйон заночував у нас. Поснідавши наступного ранку, я відсунув свій стілець і збирався йти з кімнати, коли містер Мердстон наказав мені залишитися. Сам він сердито відійшов до іншого стола, за яким сиділа його сестра. Містер Квіньйон стояв, поклавши руки в кишені і дивлячись у вікно, а я зупинився, дивлячись на них усіх.
Девіде, сказав містер Мердстон, молодь у цьому світі повинна діяти, а не нидіти і байдикувати!
Як це робиш ти, додала його сестра.
Джейн Мердстон, облиште це мені, будь ласка. Повторюю, Девіде, молодь повинна в цьому світі діяти, а не нидіти і байдикувати. Це особливо стосується юних хлопців твоєї вдачі, яка потребує великих поправок. Найкраща послуга такому хлопцеві змусити його призвичаїтися до трудового життя, зігнути і зламати його характер.
Бо впертість нам не потрібна, мовила його сестра. Її треба подолати. I вона мусить бути подолана! Буде подолана!
Він глянув на неї напівсхвально, напівдокірливо і вів далі.
Мабуть, ви знаєте, Девіде, що я не багатій. Принаймні ви знаєте це відтепер. Ви вже дістали деяку освіту. Освіта коштує багато, та навіть коли б ні, і коли б я мав змогу вам її надати, я певен, що для вас не корисно бути в школі. Перед вами відкривається боротьба зі світом, і що скоріше ви почнете її, то краще.
Мабуть, тоді мені спало на думку, що я вже її почав, як то не прикро. А тепер я думаю, що може, ще ні.
Ви щось чули про контору? спитав містер Мердстон.
Контору, сер? повторив я.
Про контору Мердстона й Грінбі, торгівля вином, відповів він. Мабуть, вигляд у мене був збентежений, бо він поспішно продовжував:
Ви чули розмову про контору або про підприємство, або про льохи, або про пристань, про щось таке?
Здається, я чув про підприємство, сер, сказав я, пригадуючи невиразні відомості про засоби існування їх із сестрою. Але не знаю коли.
Це байдуже, коли! відказав він. Містер Квіньйон керує цим підприємством.
Я шанобливо глянув на містера Квіньйона, який все ще дивився у вікно.
Містер Квіньйон каже, що це підприємство дає роботу кільком хлопцям, і він не бачить жодних підстав, чому не могло б воно на таких самих умовах запропонувати роботу й вам.
У хлопця немає, зазначив містер Квіньйон глухим голосом, наполовину повертаючись до нас, жодних інших перспектив, Мердстоне.
Містер Мердстон, зробивши нетерплячий, навіть розгніваний жест, закінчив, не зважаючи на слова містера Квіньйона:
Ось які ці умови: ви зароблятимете достатньо, щоб забезпечити собі харчі та кишенькові гроші. За квартиру, яку ми вже винайняли, платитиму я. Так само і за прання вашої білизни.
За моїми кошторисами, втрутилась його сестра.
Вас забезпечуватимуть також одягом, сказав містер Мердстон, бо ви будете неспроможні найближчим часом купувати його собі сам. Отже, тепер ви їдете з містером Квіньйоном до Лондона, Деві, щоб почати життя власним коштом.
Коротко кажучи, вам забезпечили всі умови, зазначила його сестра, тож, будь ласка, виконуйте свої обовязки як слід.
Хоч я добре розумів, що мета всієї цієї сцени була позбутися мене, я точно не пригадую, чи сподобалося мені це, чи налякало. У мене лишилося враження, що я не второпав і вагався між протилежними відчуттями. Та я й не мав часу привести до ладу свої думки, бо містер Квіньйон мав їхати вранці.
Гляньте на мене вранці, у зношеному білому маленькому капелюсі, оповитому чорним крепом на знак жалоби за моєю матірю, в чорній куртці, в штанцях з грубого смугастого вельвету, що їх міс Мердстон вважала найкращою бронею для ніг, з усім своїм майном, що помістилося в маленьку скриньку,самітна, всіма забута дитина (так мала б висловитися місіс Геммідж) у поштовій кареті, що відвозить містера Квіньйона до лондонського диліжанса в Ярмуті. Дивіться, як будинок і церква зменшуються, віддаляючись, як могилу під деревом заступають інші речі, і не височить уже шпиль над старим майданчиком для моїх ігор, і небо порожнє.
XI. Я починаю жити власним коштом, і це мені не подобається
Тепер я добре знаю світ і майже втратив здатність дивуватися будь-чому; але навіть і тепер я не розумію, як мене, такого юного, могли так легко кинути напризволяще. Я був дитиною виняткових здібностей, дуже спостережливою, спритною, старанною, ніжною, вразливою фізично й душевно, і мене вкрай дивує, що ніхто й пальцем не ворухнув заради мене. Але так воно і було; і я, десятирічне хлоп'я, став маленьким працівником на службі у Мердстона і Грінбі.
Склад Мердстона і Грінбі стояв біля річки, в районі Блекфраєрс. Тепер це місце перебудовано, але тоді то був останній будинок на вузькій вулиці, що оминала пагорб і спускалася до річки; у кінці вулиці було кілька східців, з яких можна було сідати в човни. Будинок був ветхий і мав власну пристань, під час припливу його оточувала вода, під час відпливу багнюка; і згори до низу він був повний щурів. Деревяні кімнати, обезбарвлені столітнім брудом і кіптявою, зотлілий паркет і сходи, писк і верещання старих сірих щурів у льохах, бруд та іржа ці речі в моїй голові наче не з давноминулих років, а я бачу їх наживо. Вони стоять перед очима такі самі, як у ту лиху годину, коли я вперше опинився в цій установі, тримаючись тремтячою рукою за руку містера Квіньйона.
Мердстон і Грінбі торгували з різними купцями, але найважливішою галуззю їхньої торгівлі було постачання вина й горілки певним транспортним суднам. Я забув тепер, куди головним чином ішли ті кораблі, але, очевидно, деякі з них подорожували до Східної і Західної Індії. Від тієї справи вони мали величезну кількість порожніх пляшок. Кілька чоловіків і хлопців мусили переглядати ці пляшки проти світла, відкидати геть надбиті, полоскати й мити цілі. Коли порожніх пляшок не ставало, треба було клеїти етикетки на повні пляшки, затикати їх корками, запечатувати корки сургучем, пакувати готові пляшки в ящики. Я був одним з хлопців, що займалися цим.
Хлопців було троє, а разом зі мною четверо. Моє робоче місце було в кутку складу, де містер Квіньйон міг бачити мене, коли йому заманеться підвестися зі свого стільця в конторі й глянути крізь вікно над столом. Сюди, в перший ранок мого життя власним коштом, покликали найстаршого з хлопців, щоб він показав мені мою роботу. Звали його Мік Вокер, на ньому був подертий фартух і паперовий ковпак. Він розповів мені, що його батько човняр і під час урочистого походу лордмера ходить у червоному вельветовому капелюсі. Він повідомив мене також, що нашим товаришем буде другий хлопець, якого він назвав якимсь дивним ім'ям: Розсипчаста Картоплина. Проте я зясував, що цей юнак не був охрещений тим іменем, а дістав його на складі його так називали, бо обличчя в нього було бліде, як розварена картопля. Батько Картоплини був водопровідником і за сумісництвом служив пожежником в одному з великих театрів; там якісь юні родички Картоплини очевидно, його сестрички грали бісенят у пантомімах.
Жодні слова не спроможні змалювати приховані муки моєї душі, коли я потрапив у таке товариство я порівнював цю компанію з товариством мого щасливого дитинства, не кажучи вже про Стірфорса, Тредльса та решту школярів; і я відчував, як руйнуються мої мрії вирости вченою та видатною людиною. Важко змалювати ті почуття, коли не залишилося надії, коли соромно за своє становище, коли серце щемить від розпачу, що день за днем поволі я забуду все, чого вчився, про що мріяв, що живило мою уяву й енергію, і ніколи вже більше не згадаю про це. Щойно Мік Вокер відходив від мене, я змішував сльози з водою, що нею полоскав пляшки; я ридав так, що серце моє рвалося від болю.
Годинник у конторі показував пів на першу, і всі почали готуватися до обіду, коли містер Квіньйон постукав у віконце з контори і поманив мене пальцем, наказуючи ввійти. Зайшовши туди, я побачив гладку особу середніх років, вбрану в коричневий сюртук, чорні панталони і до блиску начищені черевики, на голові цієї особи (на дуже великій і дуже блискучій голові) було не більше волосся, ніж на курячому яйці. Він обернув до мене широчезне обличчя. Одяг на ньому був зношений, але комірець сорочки був дуже пишний. Він носив хвацького ціпка з парою пошарпаних китиць на ньому і лорнетку, що висіла на його сюртуку, згодом я переконався, що то була лише прикраса, бо він майже не дивився крізь неї, та коли й дивився, то нічого не міг побачити.
Ось, сказав містер Квіньйон, показуючи на мене, це він.
Ось, сказав незнайомець; мене вразив його голос він виказував поблажливість і такі ноти, наче він робить щось шляхетне, мастере Копперфілд. Сподіваюся, що знайшов вас у доброму здоровї, сер.
Бог свідок, як погано я почувався; але в той час свого життя я не мав звички скаржитись, а тому відповів, що я почуваюся дуже добре і висловив сподівання, що так само почувається й він.
Здоровя моє, сказав незнайомець, хвала небові, цілком добре. Я дістав листа від містера Мердстона, в якому він зазначає, що хотів би винайняти кімнату в задній частині мого будинку, що наразі не зайнята, як, коротко кажучи, сказав незнайомець, посміхаючись у несподіваному приступі відвертості, як спальню для юного початківця, якого я тепер маю приємність і незнайомий помахав рукою, зануривши підборіддя в комірець.
Це містер Мікоубер, сказав містер Квіньйон.
Еге! підтвердив незнайомець. Це моє прізвище!
Містер Мікоубер, пояснив мені містер Квіньйон, знайомий містера Мердстона. Він бере замовлення для нас на комісію, коли йому щастить їх дістати. Містер Мердстон писав йому про квартиру для вас, і він прийме вас квартирантом.
Моя адреса, повідомив містер Мікоубер, Віндзорський Вал, Сіті-Роуд. Я коротко кажучи, сказав містер Мікоубер, знову посміхаючись в приступі відвертості, я живу там.
Я вклонився йому.
Пройнятий враженням, вів далі містер Мікоубер, що ваша обізнаність з цією столицею ще не досить обширна і що ви маєте певні труднощі проникнення в таємниці сучасного Вавилона в напрямку до Сіті-Роуд, одним словом, заявив містер Мікоубер у новому приступі відвертості, що ви можете загубитись я буду щасливий завітати сюди цього вечора й ознайомити вас з найближчим шляхом.
Я подякував йому від щирого серця, бо з його боку дуже любязно було взяти на себе такий клопіт.
О котрій годині, спитав містер Мікоубер, маю я
Приблизно о восьмій, відповів містер Квіньйон.
Приблизно о восьмій, повторив містер Мікоубер. Бажаю вам усього найкращого, містере Квіньйон. Я вам більше не заважатиму.
По цій мові він надів капелюха і вийшов, тримаючи ціпок під пахвою; щойно вийшовши з контори, він завів веселу пісеньку.
Тоді містер Квіньйон формально найняв мене служити в складі Мердстона і Грінбі за платню, здається, в шість шилінгів на тиждень. Я не зовсім певний, чи то було шість, чи сім шилінгів. Думаю, що спочатку платили мені шість шилінгів, а потім сім. Він заплатив мені за тиждень уперед (очевидно, з власної кишені), і з цієї суми я видав шість пенсів Картоплині, щоб він відніс мою скриню ввечері до Віндзорського Валу. Скриня була надмірно важка для мене, бо я був тоді зовсім маленький. Ще шість пенсів я сплатив за обід, що складався з мясного пирога та кухля води з-під сусіднього крана. Годину, що призначена була для обідньої перерви, я прогуляв по вулицях.
У призначений час увечері містер Мікоубер з'явився знову. Я вимив руки і обличчя, виявляючи цим пошану до його чемності, і ми вирушили до нашого дому (так, мабуть, мав я називати цей будинок від того часу) разом. Містер Мікоубер називав мені вулиці й звертав увагу на вигляд будинків, щоб завтра мені легше було знайти шлях назад.
Прибувши в дім на Віндзорському Валу (подібно до свого хазяїна, він мав вигляд пошарпаний, але так само щосили претендував на респектабельність), він представив мене місіс Мікоубер. То була вже немолода худорлява та немічна леді; вона сиділа у вітальні (перший поверх був зовсім не вмебльований, і віконниці були закриті, щоб сусіди не бачили), тримаючи немовля біля грудей. Немовля було одним з близняток; і мушу тут зазначити, що я навряд чи за весь час свого знайомства з цією родиною бачив місіс Мікоубер без одного з цих близнят. Одне з близнят завжди діставало свою поживу.
Було в них ще двоє дітей: мастер Мікоубер років чотирьох і міс Мікоубер років трьох. Комплект доповнювала темнолиця молода жінка, що мала звичку чмихати і була служницею в сім'ї; і півгодини не минуло, як вона розповіла мені, що була «сиріткою» з сусіднього робітничого будинку Святого Люка. Кімната моя була на горішньому поверсі окрема, скупо мебльована, вся розмальована під трафарет дивним орнаментом, що у моїй дитячій уяві складався із синіх кексиків.
Ніколи й не гадала, сказала місіс Мікоубер, коли піднялася з близнюком, щоб показати мені кімнату, і сіла перевести подих, до одруження, коли жила з татом і мамою, що будь-коли мені треба буде шукати квартиранта. Але містер Мікоубер зазнає тепер труднощів, тож треба забути власні вподобання.
Я відповів:
Так, мем!
Труднощі містера Мікоубера нині майже непереборні, вела далі місіс Мікоубер, і не знаю, чи зможе він врешті їх подолати. Коли я жила вдома з татом і мамою, я справді навряд чи знала слово «труднощі» в тому розумінні, в якому я вживаю його тепер, але досвід навчає нас, як любив говорити тато.
Я не певен, чи вона розповідала мені, що містер Мікоубер служив раніше офіцером у морській піхоті, чи я собі це сам уявив. Але мені й досі здається сам не знаю, чому ніби він колись був у морській піхоті. Тепер він був агентом при різних торгівельних фірмах, але цією справою він заробляв небагато, коли взагалі щось заробляв.
Коли кредитори містера Мікоубера не дадуть йому відстрочки, сказала місіс Мікоубер, то хай вони нарікають на себе; і що скоріше вони це зроблять, то краще. Не можна вичавити крові з каменю, і не можна вичавити зараз що-небудь з містера Мікоубера, не кажучи вже про судові витрати.
Ніколи не міг я цілком зрозуміти, чи то моя самостійність навіяла місіс Мікоубер хибну думку про мій вік, чи то ця тема так займала її, що вона могла б розмовляти про неї навіть з близнятами, коли поблизу не було нікого іншого. Так чи інакше, але з цих розмов вона почала і вела їх далі весь час нашого знайомства.
Бідолашна місіс Мікоубер! Вона казала, що докладала всіх зусиль; безперечно, так вона і робила. По центру дверей з вулиці висіла велика мідна дошка з написом «Пансіон місіс Мікоубер для молодих леді». Але я ніколи не помічав там молодих леді; ніколи жодна молода леді не приходила туди та начебто й не збиралася приходити. Не помічав я і приготувань для прийому молодих леді. Єдиними відвідувачами, що я їх бачив або чув, були кредитори. Вони приходили у будь-яку годину, а дехто з них неймовірно лютував. Якийсь чоловяга з брудним обличчям здається, швець мав звичку вдиратись у коридор ще о сьомій годині вранці й гукати нагору містерові Мікоуберу:
Виходьте! Ви ще вдома, я знаю! Заплатите ви нам чи ні? Не ховайтеся, це підло! Я не був би таким підлим на вашому місці! Заплатіть нам! Негайно платіть нам, чуєте? Виходьте!
Не дістаючи жодної відповіді на ці докори, він у своєму гніві доходив до таких слів, як «шахраї» та «грабіжники». Та й це не справляло потрібного враження, тому він іноді наважувався перейти на той бік вулиці й ревіти у вікна другого поверху, де, як йому було відомо, перебував містер Мікоубер. У таких випадках містера Мікоубера охоплювала туга і бажання вмерти; одного разу він навіть (як я зрозумів із зойків його дружини) намагався зарізатися бритвою. Але за півгодини після цього він старанно начищав черевики і виходив гуляти, наспівуючи ще елегантніше, ніж зазвичай. Місіс Мікоубер мала таку саму гнучку вдачу. Помічав я, як о третій годині дня вона падала непритомна від державних податків, а о четвертій вже наминала телячу котлету та пила пиво (все сплачено було двома відданими до ломбарду чайними ложками). Одного разу, в день опису їхнього майна, я повернувся додому трохи раніше, о шостій годині, та побачив, що вона лежить (звичайно, з одним із близнят) біля каміна, непритомна, закривши обличчя скуйовдженим волоссям; але ніколи я не бачив її веселішою, ніж у той самий вечір, коли вона, поглинаючи котлети на кухні, розповідала мені про своїх тата і маму та про те, які до них ходили гості.