Усе це, кажу я, сталося, наче тільки вчора. Події пізнішого часу відпливли від мене до берегів, де знайшли собі притулок усі забуті речі; але ця подія стоїть, немов висока скеля в океані.
Я знав, що Пеготті прийде до мене в мою кімнату. Святкова тиша цього часу (день так нагадував неділю, я й забув сказати про це) пасувала до нашого настрою. Вона сіла біля мене на моє маленьке ліжко і, тримаючи мою руку та інколи підносячи її до своїх вуст, інколи пестячи своїми долонями (так, мабуть, заколисувала вона мого братика), розповіла мені в звичайній своїй манері про все, що трапилося.
Вона нездужала, казала Пеготті, вже давно. Якась стурбована була, нещаслива. Як народилося немовля, то спочатку їй ніби покращало, але що не день, то більше вона слабшала і згасала. Вона любила сидіти наодинці та при цьому частенько плакала. Але потім, коли з'явилось маля, стала йому співати так ніжно й тихо, що одного ранку мені здалося, ніби той голос линув на небеса... Потім дедалі більше вона ставала несміливою, боязкою. І гнівне слово було для неї, наче удар. Але зі мною вона була такою, як завжди. Вона була незмінна до своєї дурної Пеготті, люба моя дівчинка...
Тут Пеготті зупинилась і ніжно поплескала по моїй руці.
Востаннє я бачила її такою, як за старих часів, у той вечір, коли ви повернулися додому, любий мій. Того дня, коли ви поїхали геть, вона сказала мені: «Я ніколи більше не побачу мого любого синочка. Серце віщує мені. Так воно і буде, я знаю». Вона намагалася збадьоритися після цього. І частенько, коли вони дорікали їй за нерозсудливість та легковажність, вона не зважала. Але було вже надто пізно. Вона так і не сказала своєму чоловікові того, що розповіла мені вона боялася сказати це комусь іншому аж до однієї ночі, трохи більше тижня до того, як це трапилося: тоді вона сказала йому: «Мій любий, здається, я помираю».
«Тепер мені легше, Пеготті», сказала вона мені, коли я вкладала її в ліжко тієї ночі. «Він поволі звикне до цього, бідолашний, щодня більше звикатиме, а днів лишилося вже небагато; тоді все минеться. Я дуже втомилася. Коли я засну, посидьте біля мене, не залишайте мене. Благослови боже обох моїх дітей. Хай захистить і допоможе бог моєму осиротілому синові». Після цього я вже не покидала її, казала далі Пеготті. Вона часто розмовляла з отими двома, що внизу, бо вона любила їх, вона не могла не любити кожного, хто був біля неї, але коли вони відходили від її ліжка, вона завжди поверталася до мене, ніби спокій був там, де її Пеготті, і ніколи не могла заснути без мене. Останнього вечора вона поцілувала мене і сказала: «Якщо моє немовля теж помре, Пеготті, то хай вони покладуть його в мої обійми й поховають нас удвох» (так і зробили, бо бідолашне маля пережило її тільки на один день). «Хай мій любий хлопчик піде з нами до місця нашого упокоєння, промовила вона, і скажіть йому, що його мати, лежачи тут, благословила його не один раз, а тисячі разів».
Знову Пеготті помовчала, знову ніжно поплескала мене по руці.
Було вже дуже пізно вночі, вела далі Пеготті, коли вона попросила в мене пити; ковтнувши води, вона посміхнулася мені так терпляче, люба моя!.. так гарно... Зайнялося на сході, сонце зійшло, і вона розповіла мені, яким добрим і уважним до неї завжди був містер Копперфілд, яким рідним він був для неї, як говорив він їй, коли вона сумнівалася в собі, що любляче серце краще й міцніше, ніж мудрість, і що він щасливий бути з нею. «Пеготті, моя люба, сказала вона тоді, притуліть мене ближче до себе, бо вона була дуже слабка, покладіть свою добру руку мені під голову, сказала вона, і поверніть мене до себе, бо ваше обличчя відходить кудись далеко, а я хочу, щоб воно було близько». Я зробила, як вона просила о, Деві! час настав, коли здійснилися мої слова за першої розлуки з вами: вона щаслива була покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної буркотливої старої Пеготті. І вона вмерла, ніби дитинка заснула...
Так закінчилася оповідь Пеготті. Від тієї хвилини, як я довідався про смерть моєї матері, зникли мої спогади про те, якою вона була останнім часом. Від того самого моменту я пригадую її тільки молодою матір'ю мого раннього дитинства, яка любила накручувати на палець свої світлі кучері і в присмерку танцювати зі мною у вітальні. Розповідь Пеготті ніяк не могла повернути мене до її останніх днів. Міцно вкоренився у моїй голові образ ранніх років. Може, це смішно, але це правда! Смертю своєю проторувала вона собі шлях до тихої, безтурботної юності і витіснила все інше.
Мати, що лежала в могилі, була матір'ю моїх перших дитячих років; маленька істота в її обіймах то був я сам, такий, як колись, навіки заспокоєний на її грудях.
X. Мною нехтують, а згодом забезпечують
Першою справою міс Мердстон після дня похорону було зробити Пеготті попередження, що за місяць її звільняють. Хоч Пеготті дуже не подобалася б служба тут, але я певний, що вона трималася б за неї заради мене і не погодилася б піти звідси й до найкращого місця в світі. Вона сказала мені, що ми мусимо розлучитись, і повідомила, чому саме. Обоє ми дуже зажурилися.
Щодо мене чи мого майбутнього, то ніхто не казав про це жодного слова, не робив жодного кроку. Вони були б щасливі, насмілюся сказати, коли могли б і мене звільнити з попередженням за місяць. Якось я наважився спитати міс Мердстон, коли я маю повернутися до школи; вона холодно відповіла, що, мабуть, я зовсім не повернуся туди. Більше мені нічого не казали. Нам із Пеготті дуже хотілося довідатися, що збираються зробити зі мною. Але жоден з нас не міг здобути про це жодних відомостей.
У моєму становищі сталась одна зміна, яка хоч і позбавила мене великих неприємностей у той час, та могла зробити моє життя неприємнішим у майбутньому. Але я неспроможний був тоді як слід оцінити цю зміну. Ось у чому вона полягала. Пута, які сковували мене раніше, тепер були зовсім відпущені. Ніхто не вимагав від мене, щоб я стовбичив у вітальні. Навіть кілька разів, коли я сидів там, міс Мердстон гримасами вказувала, що мені слід іти геть. Ніхто не вимагав від мене уникати товариства Пеготті; аби тільки я не бентежив своєю присутністю містера Мердстона, то ніхто не шукав мене й не запитував про мене. Спочатку я повсякчас боявся, що він може знову взяти моє виховання до свої рук або міс Мердстон присвятить себе цій справі; але незабаром я почав думати, що ці страхи безпідставні, і що я маю боятися хіба що зневаги.
Не думаю, що це відкриття завдало мені тоді багато болю. Я все ще не міг оговтатися після удару, що його завдала мені смерть моєї матері, мені байдужі були всі земні речі. Та все ж таки я пригадую, як часто міркував про те, що станеться зі мною, якщо мене більше ніде не навчатимуть і ніхто не дбатиме про мене. Я уявляв собі, як виросту занехаяним, брудним і марно животітиму на селі. Міркував я про можливості уникнути такої перспективи, подавшись кудись геть, далеко, мов герой одного з моїх улюблених оповідань, шукати щастя. Але то були скороминущі видіння, сни наяву, немовби намальовані чи написані на стіні моєї кімнати. Зникаючи, вони лишали по собі тільки голу стіну.
Пеготті, задумливо прошепотів я якось увечері, гріючи руки біля кухонної печі, містер Мердстон любить мене ще менше, ніж колись. Він ніколи не любив мене дуже, Пеготті, але тепер він волів би зовсім не бачити мене, коли міг би це влаштувати!
Мабуть, то він сумує, сказала Пеготті, розчісуючи мені волосся.
Ні, Пеготті, я теж сумую. Коли б я думав, що він тільки сумує, то я б зовсім і не замислився над цим. Але не в цьому річ. О, ні, не в цьому річ!
Звідки ви знаєте, що не в цьому річ? сказала Пеготті, помовчавши.
О, він сумує зовсім інакше. Він сумує ось зараз, сидячи біля каміна з міс Мердстон. Але коли б я увійшов, Пеготті, то він не тільки сумував би.
А що ще? спитала Пеготті.
Він би гнівався, відповів я, мимоволі зображуючи його понуру гримасу. Коли б він тільки сумував, то не дивився б на мене так. Ось я тільки сумую, але від цього я почуваюся навіть добрішим.
Якийсь час Пеготті не казала нічого; я грів руки, мовчки, як і вона.
Деві, вимовила вона нарешті.
Що, Пеготті?
Я так намагалася, любий мій, всіма способами, що тільки могла вигадати всіма можливими способами й всіма неможливими, коротко кажучи, знайти згожу службу тут, у Блендерстоні. Але тут нема нічого такого, серденько!
А що ж ви збираєтеся зробити, Пеготті, зажурено спитав я, чи не збираєтеся ви поїхати кудись шукати щастя?
Мабуть, доведеться мені поїхати до Ярмута, відказала Пеготті, і там жити.
А я боявся, що ви поїдете кудись далі, сказав я, трохи розвеселившись, і що я вже з вами не зустрінусь. А там я іноді бачитиму вас, моя люба стара Пеготті. Ви ж не на іншому краї світу будете!
Зовсім навпаки, хай бог милує! дуже схвильовано скрикнула Пеготті. Доки ви будете тут, лялечко моя, я приїздитиму сюди кожен тиждень свого життя, щоб побачитися з вами. На один день щотижня, все життя.
Ця обіцянка зняла великий тягар з мого серця, але то було ще не все, бо Пеготті вела далі:
Я їду, Деві, бачите, до мого брата: по-перше, погостювати знову два тижні, щоб був у мене час обдивитись і трохи очуняти. Так от я й думала, що ви, мабуть, тут тепер непотрібні, так чи не змогли б ви поїхати разом зі мною?
Якби хтось інший, крім Пеготті, хотів потішити мене в той час, то не знайшов би кращого способу, ніж отой план. Знову бачити ці чесні обличчя, що аж сяють привітністю до мене; відновити мирність милого недільного ранку, коли дзвони дзвонять, камені падають у воду і темні кораблі пробиваються крізь туман; блукати разом з маленькою Емлі, ділитися з нею своїми турботами і знаходити талісмани проти них у мушлях і камінцях на узбережжі такі думки заспокоювали моє серце. Щоправда, серце в мене знову забилося при думці, що міс Мердстон може не погодитися на це. Та то були зайві турботи. Коли міс Мердстон прийшла зробити вечірній огляд комори, ми все ще розмовляли, і Пеготті зі сміливістю, яка здивувала мене, взяла, як то кажуть, бика за роги.
Хлопець байдикуватиме там, мовила міс Мердстон, зазираючи в діжку з пікулями, з лінощів усі вади беруться! Але, правду кажучи, він байдикуватиме також і тут, і де б він не був, на мою думку.
Я побачив, що в Пеготті була вже напоготові гнівна відповідь, але вона проковтнула її заради мене і не сказала нічого.
Фу! вела далі міс Мердстон, усе ще розглядаючи пікулі. Але важливіше, ніж будь-що інше, найважливіше щоб мого брата не турбували й не бентежили. Мабуть, краще мені погодитись.
Я подякував їй, не виявляючи ніякої радості, щоб це не спонукало її скасувати свою згоду. Мені здалося, що я обрав правильний шлях, бо з-за діжки з пікулями вона кинула не мене такий кислий погляд, ніби очі її були змочені розсолом. Так чи інакше, дозвіл було отримано. Коли місяць минув, ми з Пеготті приготувалися до відїзду.
Містер Баркіс прийшов до будинку за скринями Пеготті. Досі він ніколи не йшов далі воріт нашого саду, але в цьому випадку він зайшов до будинку. I, виходячи з найбільшою скринею на плечах, він кинув на мене погляд, який здався б мені багатозначним, коли б я будь-коли міг уявити багатозначність на обличчі містера Баркіса.
Звісно, Пеготті сумувала, покидаючи місце, що було її домом впродовж багатьох років і де зросли її найміцніші почуття в житті любов до моєї матері і до мене. Рано-вранці відвідала вона кладовище; сівши у візок, вона закрила очі хустинкою.
Поки вона лишалася в такому стані, містер Баркіс не виявляв жодних ознак життя. Він сидів на своєму звичайному місці, наче велика камяна постать. Але коли Пеготті почала озиратися навкруги та розмовляти зі мною, він кілька разів хитнув головою і зморщився. Я не уявляв собі, що він хотів цим сказати.
Чудовий день, містере Баркіс, зазначив я заради ввічливості.
Непоганий, сказав містер Баркіс, який завжди високо цінив свої слова і рідко їх промовляв.
Пеготті вже цілком утішилася тепер, містере Баркіс, вів я далі.
Та ні, справді? сказав містер Баркіс.
Поміркувавши про це, містер Баркіс кинув на неї проникливий погляд і запитав:
Чи ви справді зовсім утішилися?
Пеготті розсміялась і підтвердила це.
Ні, таки справді воно так? Чи ви таки втішилися? рикав містер Баркіс, сідаючи до неї й штовхнувши її ліктем. Втішилися? Кажіть щиро і по правді, цілком утішились? Утішилися? Га?
З кожним запитанням містер Баркіс присувався ближче до неї й раз у раз штовхав її ліктем; нарешті ми всі троє збилися купою в лівому кутку воза, і мене так стисли, що я ледве міг терпіти.
Пеготті звернула увагу містера Баркіса на мої страждання, тоді він поволі почав відсуватись. Я мусив зробити висновок, що йому здавалося, ніби він знайшов чудовий спосіб бути чемним, приємним і блискучим кавалером, не вдаючись до таких незручностей, як розмова. Деякий час він задоволено реготав. Раз у раз він знову повертався до Пеготті, повторюючи:
Так ви справді зовсім утішилися, га, правда?
При цьому він знову присувався до неї ближче з тими самими запитаннями і з тим самим результатом я мало не задушився. Нарешті, помічаючи його наближення, я підіймався, ставав на підніжку і вдавав, ніби оглядаю краєвиди це допомагало мені уникати страждань.
Він був такий любязний, що зупинив коняку біля корчми і почастував нас вареною бараниною та пивом. Та навіть тоді, коли Пеготті пила пиво, він не міг утриматися, щоб не штовхнути її. Але що більше наближалися ми до кінця нашої подорожі, то більше ставало в нього справ і менше залишалося часу для залицянь. А коли ми опинилися на ярмутській бруківці, то почалася така трусанина, що ми більше ні на що не могли звертати уваги.
Містер Пеготті і Гем чекали нас на старому місці. Вони щиро привітали мене і Пеготті й потисли руку містерові Баркісу. Цей останній, зсунувши капелюха на самісіньку маківку, соромязливо всміхаючись усім обличчям, усією постаттю, навіть ногами, виглядав дурнувато. Рибалки взяли по одній зі скринь Пеготті, і ми вже пішли були геть, коли містер Баркіс урочисто кивнув мені пальцем, запрошуючи зайти в якесь підворіття.
Кажу вам, пробурмотів містер Баркіс, усе гаразд.
Я глянув йому в обличчя й відповів, намагаючись бути якомога глибокодумнішим:
О!
Ще не все остаточно, сказав містер Баркіс, таємниче хитаючи головою, та все гаразд!
I знову я відповів:
О!
Ви знаєте, хто мав намір? вів далі мій приятель. То був Баркіс, і тільки Баркіс.
Я ствердно кивнув головою.
Усе гаразд, сказав містер Баркіс, стискаючи мені руку, ми з вами приятелі. Ви перший зробили все як слід!
Намагаючись бути якомога зрозумілішим, містер Баркіс став таким загадковим, що я міг би дивитися на його обличчя цілу годину і, напевно, вичитав би на ньому не більше, ніж на циферблаті годинника, який давно зупинився. Та на щастя, Пеготті покликала мене. Дорогою вона спитала, про що він говорив. Я відповів, що він сказав, ніби все гаразд...
От безсоромний! вигукнула Пеготті. Але мені це байдуже. Деві, любий, що б ви подумали, коли б я вирішила вийти заміж?
Ну... мабуть, ви мене любили б тоді не менше, Пеготті, ніж тепер! відповів я, поміркувавши трохи.
Велике було здивування перехожих та родичів моєї няньки, що йшли попереду нас, бо добра душа мусила зупинитись і обійняти мене, присягаючись у своїй незмінній любові.
Так що б ви сказали, серденько? спитала вона знову, коли ми пішли далі.
Якби ви вирішили вийти... за містера Баркіса, Пеготтi?
Так, відказала вона.
Я подумав би, що це дуже добре. Бо тоді, знаєте, Пеготті, у вас завжди були б кобила й екіпаж, щоб поїхати побачитися зі мною; ви могли б їздити безкоштовно, і я був би певний, що побачу вас.
Який же він розумненький! скрикнула Пеготті. А про що ж я розмірковувала цілий місяць? Так, серденько моє! Я думаю, що була б тоді більш незалежною. Та ще я охочіше працювала б у своєму власному господарстві, ніж у будь-чиєму домі. Не знаю, яка з мене тепер вийшла б служниця в чужих людей. І я завжди житиму поблизу могили моєї красуні, задумливо сказала Пеготті, і зможу приходити туди, коли захочу. І коли я засну навіки, то мене покладуть недалеко від моєї любої дівчинки.
Обоє ми замовкли на хвилинку.
Але я б за це й не згадувала більше, щиро сказала Пеготті, коли б мій Деві заперечив і був проти. Даремно тоді мене запитували б у церкві тричі по тридцять разів, не погодилася б я, коли навіть обручка лежала б у мене в кишені!
Та гляньте на мене, Пеготті, відповів я, і подивіться, чи ж я справді не щасливий, чи я не щирий із вами!
Справді, я всім серцем прагнув цього.
Гаразд, життя моє, сказала Пеготті, стискаючи мене в обіймах. Я міркувала про це день і ніч, обміркувала це з усіх боків і, мабуть, таки не помиляюсь. Але я знову подумаю про це, поговорю зі своїм братом, а поки що це буде між нами, Деві. Баркіс добрий простий чолов'яга, вела далі Пеготті, і якщо я намагатимуся сумлінно виконувати свої обов'язки щодо нього, то, мабуть, сама буду винна, коли не буду... коли цілком не втішусь, сказала Пеготті, щиро сміючись.
Ця цитата з містера Баркіса була така доречна і так нам обом сподобалася, що ми сміялися знову й знову і в зовсім веселому настрої йшли до оселі містера Пеготті.
Будиночок не змінився; мені здалося тільки, що він трохи зменшився. Місіс Геммідж чекала коло дверей, наче ще з того часу. І всередині було все без змін, аж до водоростей у блакитному глечику в моїй спальні. Я підійшов до флігеля і розглянувся: ті самі омари, краби і раки, перейняті тим самим бажанням охопити в свої клішні цілий світ, так само лежали безладною купою в тому самому старому кутку.
Але маленької Емлі не було видно, і я спитав у містера Пеготті, де вона.
Вона в школі, сер, відповів містер Пеготті, витираючи піт, що стікав його обличчям через важку скриню Пеготті, вона повернеться додому, він глянув на настінний годинник, за двадцять хвилин чи за півгодини. Ми всі відчуваємо її відсутність, бережи її бог.
Місіс Геммідж застогнала.
Веселіше, старенька! гукнув містер Пеготті.
Я відчуваю це більше, ніж будь-хто інший, сказала місіс Геммідж. Я самітна, всіма забута істота, а вона, здається, єдина людина, яка не перечить мені.
Місіс Геммідж, схлипуючи і хитаючи головою, заходилася роздмухувати вогонь. Містер Пеготті скористався цим, щоб глянути на нас і тихо мовити, затуляючи рота рукою: «Стара!»
З цього я зробив висновок, що ніякого поліпшення в душевному стані місіс Геммідж не відбулося від того часу, як я був тут востаннє.
Увесь цей дім був, чи мав бути, таким же чудовим місцем, як і завжди. А все ж я відчував розчарування. Мабуть, тому, що маленької Емлі не було вдома. Я знав, якою дорогою повертатиметься вона, і незабаром опинився на стежці, йдучи назустріч їй.
Невдовзі віддалік з'явилась якась постать, і я миттю впізнав у ній Емлі; хоч вона й виросла, але все ще була маленькою. Та коли вона наблизилась, я побачив, що її блакитні очі стали ще блакитнішими, її свіже обличчя ще свіжішим, вся вона ще кращою і веселішою; якесь дивне почуття змусило мене вдати, ніби я не впізнав її, та пройти повз неї, немовби дивлячись на щось далеке. Пізніше я зробив подібну річ ще раз у своєму житті, якщо не помиляюсь.
Маленька Емлі не збентежилася. Вона побачила мене досить добре, але не обернулась і не гукнула до мене, а, сміючись, побігла геть. Це змусило мене побігти за нею, а вона бігла так швидко, що я спіймав її вже біля самої хатини.
О, так це ти? промовила маленька Емлі.
Але ти ж мене впізнала відразу, Емлі, сказав я.
А хіба ж ти мене не впізнав? відповіла Ем'лі.
Я хотів був поцілувати її, але вона затулила вишневі губки руками, сказала, що вона вже не маленька, голосно засміялась і побігла додому.
Їй начебто подобалося мучити мене; ця зміна в її характері дуже мене здивувала. Накрили стіл для чаю, нашу маленьку скриню поставили на старе місце, але дівчинка не сіла біля мене, а влаштувалася біля сварливої місіс Геммідж. Коли містер Пеготті спитав її, чому вона робить це, вона закрила обличчя кучерями і тільки сміялась у відповідь.
Чисте тобі кошеня! сказав містер Пеготті, пестячи її своєю величезною долонею.
Чистісіньке! Чистісіньке! загукав Гем. Чуєте, мастере Деві, їй-бо, чистісіньке кошеня! від захоплення і втіхи він так реготав, що його обличчя запалало червоним.
Безперечно, всі вони розпещували маленьку Емлі, і найбільше сам містер Пеготті: від нього вона могла добитися будь-чого, варто було тільки притулитися щічкою до його цупких бакенбардів. Я так думаю принаймні, бо бачив, як воно робиться; і думаю, що містер Пеготті мав рацію. Вона була така приваблива й мила, так чудово єднались у ній боязкість і лукавство, і я був зачарований нею більше, ніж раніше.
Крім того, вона була дуже чутлива, і коли після чаю ми сіли навколо вогню, а містер Пеготті, попихкуючи люлькою, натякнув на мою втрату, сльози виступили на очах маленької Емлі. Вона так лагідно глянула на мене через стіл, що серце моє сповнилося невимовною вдячністю.
Ах! сказав містер Пеготті, торкаючись її кучерів і пропускаючи їх крізь пальці, мов струмки води. Ось іще одна сирота, бачте, сер! А ось, сказав містер Пеготті, даючи Гемові стусана в груди, ще одна, хоч він не дуже скидається на сироту.
Коли б ви були моїм опікуном, містере Пеготті, відказав я, похитуючи головою, то, мабуть, і я не почувався б сиротою.
Добре сказано, мастере Деві! захоплено вигукнув Гем. Ура! Добре сказано! Не почувалися б сиротою! Браво! Браво! тут він відплатив стусаном містерові Пеготті, а маленька Емлі підхопилась і поцілувала містера Пеготті.
А як поживає ваш приятель, сер? звернувся містер Пеготті до мене.
Стірфорс? перепитав я.
Ось воно, це прізвище, скрикнув містер Пеготті, звертаючись до Гема. Я знав, що це щось із нашої справи.
Ви казали, що його звуть Радерфорс, сміючись зазначив Гем.
То й що? відказав містер Пеготті. Адже ж ти керуєш стерном, чи не так? Це недалеко одне від одного. То як він почувається?
Він почувався цілком добре, коли я виїздив, містере Пеготті.
Оце так приятель! містер Пеготті навіть витяг люльку з рота. Оце так приятель, на весь світ приятель. Побий мене бог, коли не любо дивитися на нього.
Він дуже гарний, правда? спитав я, бо серце моє розтануло від такої похвали.
Гарний! гукнув містер Пеготті. Він подолає все, що що та не знаю, чого він не подолає. Він такий сміливий.
Так. Такий вже в нього характер! сказав я. Він відважний, як лев, і ви навіть уявити собі не можете, який він щирий, містере Пеготті!
Я теж так думаю, сказав містер Пеготті, дивлячись на мене крізь дим своєї люльки, що в усяких там науках він докопався до всього.
Так, захоплено ствердив я, він знає все! Він напрочуд розумний!
Оце так приятель! пробурмотів містер Пеготті, міцно тряхнувши головою.
Здається, йому ніщо не важко, вів я далі, варто йому лише глянути на урок, він його вже знає. Кращого гравця в крокет ви ніколи й не побачите. Він може віддати вам скільки завгодно шашок, і все одно легко побє вас.
Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Безперечно».
А як він говорить, я не міг зупинитися, що переговорить будь-кого. І вже не знаю, що б ви сказали, коли б почули, як він співає, містере Пеготті.
Містер Пеготті ще раз кивнув головою, ніби кажучи: «Не сумніваюсь у цьому».
I до того ж він такий шляхетний, люб'язний, благородний хлопець, говорив я, зовсім захоплений своєю улюбленою темою, що майже неможливо віддати йому стільки хвали, скільки він заслуговує. Мабуть, я ніколи не зможу йому досить віддячити за великодушність, з якою він опікував мене значно молодшого й нижчого в школі, ніж він.
Швидко вів я далі цю мову, коли раптом погляд мій зупинився на обличчі маленької Емлі, що схилилася над столом, уважно прислухаючись, притамувавши подих. Її блакитні очі виблискували, наче дорогоцінне каміння, кров прилила до її щік. Вона була така небувало серйозна й гарна, що я здивовано зупинився; і коли я зупинився, всі вони розсміялись і глянули на неї.
Емлі, як і я, зазначила Пеготті, хотіла б побачити його.
Емлі збентежилася, що ми всі дивимося на неї, і схилила голову, а румянець заграв на її щоках. Вона глянула на нас крізь скуйовджені кучері, а ми все ще дивилися на неї (я принаймні міг би тоді дивитися на неї впродовж годин). Вона втекла і не поверталась аж до того часу, коли треба було йти спати.
Я ліг у старе маленьке ліжко в кормі судна; вітер почав стогнати над рівниною, як він стогнав колись. Але тепер я не міг утриматися від думки, що то він плаче за тими, хто пішов з цього світу. Я вже не думав про те море, що може схвилюватися вночі й віднести на своїх хвилях наше судно. Я думав про те море, яке піднялося після того, як я востаннє чув ці звуки, і затопило мій щасливий дім. Пригадую, коли вітер і хвилі трохи вгамувались, я зробив короткий додаток до своєї молитви, благаючи, щоб я виріс і одружився з маленькою Емлі. Отак я й заснув.
Дні минали майже так, як вони минали колись, за винятком і то був великий виняток! того, що ми з маленькою Емлі не часто тепер гуляли берегом. Їй треба було уроки вчити, рукоділля робити, і здебільшого її зовсім не було вдома. Але я відчував, що наші давні блукання вже неможливі, навіть коли б Емлі не була така зайнята.
Хоч Емлі була ще дитина і сповнена дитячих примх, але разом з тим вона вже була і справді маленькою жінкою. Здається, менше ніж за рік вона далеко випередила мене. Я їй подобався, але вона сміялася з мене і мучила мене. Коли я виходив зустрічати її, вона пробиралася додому іншою дорогою і сміялася біля дверей, коли я повертався розчарованим. Найкращі часи були, коли вона тихо сиділа за шитвом на ґанку, а я сидів на деревяних східцях біля її ніг і читав їй у голос. І тепер здається мені, що ніколи не бачив я такого сонячного світла, як у ті прозорі квітневі дні; ніколи не бачив я такої сонячної маленької постаті, яку бачив, сидячи на ганку біля старого корабля; і ніколи зір мій не тішився таким небом, таким морем, такими чудовими суднами, що йшли на повних вітрилах у золотому повітрі.
Першого ж вечора після нашого прибуття містер Баркіс з'явився в надзвичайно розгубленому й незграбному вигляді і приніс із собою кілька зав'язаних у хустку апельсинів. Ані слова не мовив він про це добро, а тому ми вирішили, що він випадково залишив його тут, коли пішов геть. Гем наздогнав його, але повернувся зі звісткою, що то подарунок для Пеготті. Після цього випадку він з'являвся кожного вечора точно в одну й ту саму годину і завжди з маленьким клуночком, на який він ніколи не натякав, але незмінно залишав на місці. Ці ознаки обожнювання були дуже різноманітні і дуже несподівані. Серед них я пригадую поросячі ніжки, величезну подушку для шпильок, щось із півбушеля яблук, пару янтарних сережок, кілька цибулин, коробку доміно, канарку в клітці та здоровенний шмат шинки.
Взагалі, як пригадую, сватання містера Баркіса було доволі своєрідним. Він не часто говорив що-небудь; здебільшого він сидів біля вогню в тій самій позі, до якої звик у своєму екіпажі, й не відривав очей від Пеготті, яка сиділа навпроти нього. Одного вечора він раптом запалений, мабуть, коханням схопив восковий недогарок, яким вона воскувала нитку, поклав його собі в кишеню жилета й забрав його з собою. Після цього його найбільшою втіхою було витягти майже розтоплений недогарок, коли заявлялася потреба у ньому, а потім знову класти недогарок собі в кишеню. Він, здається, дуже був задоволений собою і зовсім не відчував потреби розмовляти. Навіть коли вони з Пеготті прогулювалися на мілинах, то й тоді він, мабуть, не відчував ніякого збентеження від свого мовчання. Він тільки раз у раз запитував, чи справді вона гарненько втішилась; іноді, коли він вже йшов, вона ховала лице у фартух і сміялася щонайменше півгодини. Та й ми всі цим дуже забавлялися, крім нещасної місіс Геммідж; до тієї, мабуть, колись сваталися в такий самий спосіб, бо вона від усіх тих заходів містера Баркіса поринала в спогади про свого старого.
Нарешті згодом, коли майже закінчився строк мого гостювання, оголошено було, що Пеготті з містером Баркісом збираються на цілий день поїхати на прогулянку вдвох, і що маленька Емлі та я маємо супроводити їх. Я ніяк не міг заснути вночі перед цим, передчуваючи втіху провести цілий день з Емлі. Ми всі вчасно прокинулися вранці. Коли ми ще сиділи за сніданком, містер Баркіс зявився здалека, скеровуючи легкий екіпаж до обєкта свого кохання.
Пеготті була, як завжди, у своєму чепурному і скромному жалобному вбранні. А містер Баркіс красувався у своєму синьому сюртуку. Кравець, мабуть, не поскупився, коли шив цей сюртук, бо з такими рукавами навіть у найхолоднішу погоду рукавички були б зайві, а комір був такий високий, що підпирав волосся містерові Баркісу на самісінькій маківці. Його блискучі ґудзики також були величезні. Довершене було це вбрання драповими панталонами та жилетом з бичачої шкіри, і містер Баркіс здавався мені дивом респектабельності.