Все це я побачив з першого ж погляду, щойно переступив поріг така вже, мабуть, особливість дитячого віку. Пеготті відчинила маленькі двері і показала мою спальню. Ніколи не бачив я нічого більш принагідного, ніж ця спальня. Містилася вона в кормі корабля; було там маленьке віконце той отвір, в якому раніше був вал стерна; облямоване мушлями дзеркальце висіло на стіні на такій висоті, щоб мені було зручно; стояло маленьке ліжко, саме таке, щоб тільки я і міг уміститись; і букет водоростей у синьому глечику на столі. Стіни були білі, як молоко, а ковдра така барвиста, що очам боляче було дивитися на неї. Одна обставина привертала особливу увагу в цьому чарівному будинку запах риби. Запах цей проникав усюди: навіть коли я витягав хустку витерти носа, то й вона була пройнята запахом омарів. Я пошепки сказав про це Пеготті. Вона пояснила, що її брат промишляє омарами, крабами і раками. Вже після того побачив я купу цих тварин у маленькій коморі надворі, де складали казани й глечики. Омари, краби і раки, дивно зчепившись між собою, жадібно хапали все, що траплялось їм під клішні.
Ще за чверть милі від будинку, сидячи на спині в Гема, я побачив, що нам робить реверанси якась дуже ввічлива жінка в білому фартусі, яка чекала на нас біля входу до будинку. Зустріла нас також прегарна (такою здавалася вона мені тоді) дівчинка з синім намистом на шиї. Я хотів був поцілувати її, але вона втекла та сховалася десь. Незабаром ми розкішно пообідали вареною камбалою, топленим маслом і картоплею (мені ще гостинно дали котлету). Коли ми вже сіли за стіл, увійшов волохатий чолов'яга з дуже добрим обличчям. Він назвав Пеготті «дівчинкою» і щиро поцілував її в щоку. Тому я не мав сумніву, що то був її брат. Так воно й було. Його познайомили зі мною, назвавши містером Пеготті, господарем будинку.
Радий бачити вас, сер, сказав містер Пеготті, ми люди прості, сер, але готові до ваших послуг.
Я подякував йому та відповів, що вже напевно буду щасливим у такому гарному місці.
Як почувається ваша мама, сер? спитав містер Пеготті. Чи була вона в доброму здоровї, коли ви відїздили?
Я дав йому зрозуміти, що мама була в найкращому здоров'ї, якого тільки можна побажати, і веліла вклонитися йому. Останнє я вже вигадав сам із ввічливості.
Дуже вдячний їй за ласку, відказав містер Пеготті. Ну, сер, коли ви побудете тут тиждень-другий з нею (він кивнув головою на свою сестру), Гемом і маленькою Емлі, то ми пишатимемося з вашого товариства.
Виконавши таким чином обов'язки гостинного господаря, містер Пеготті пішов митися до казана з гарячою водою, зазначивши, що «холодна вода ніколи не змиє бруду з його обличчя». Незабаром він повернувся в поліпшеному вигляді, але такий червоний, що мені здалося, ніби його обличчя має багато спільного з омарами, крабами та раками: вони теж входять у гарячу воду дуже чорними, а виходять звідти дуже червоними.
Ми випили чаю. Двері й вікна щільно закрили (ночі були вже холодні та вогкі). Мені здавалося, що кращого житла людина не може собі й уявити. Слухати, як вітер віє на морі, знати, що туман стелиться по безрадісній рівнині, дивитися на вогонь і думати, що навколо немає жодного будинку, крім цього, та й то не будинок, а корабель! це було чарівно. Маленька Емлі подолала свій страх і сиділа тепер поруч зі мною на найменшій зі скринь, якраз такій завбільшки, щоб ми вдвох могли сидіти на ній, і стояла вона у найтеплішому кутку. Місіс Пеготті в білому фартусі сиділа по той бік печі та плела. За своєю роботою, з восковим недогарком і скринькою з малюнком собору Святого Павла, Пеготті почувалася зовсім удома. Гем дав мені перший урок гри в свинки, а тепер намагався пригадати якийсь хитромудрий спосіб ворожити на дуже масних картах. Риб'ячий жир залишався від його пальців на кожній карті. Містер Пеготті курив свою люльку. Я зрозумів, що настав час душевної розмови.
Містере Пеготті, сказав я.
Так, сер?
Чому ви назвали вашого сина Гемом? Це тому, що ви живете у ковчезі?
Це не я назвав його так, відповів містер Пеготті.
А хто ж дав йому ім'я? поставив я містерові Пеготті запитання друге зі свого катехізису.
Як це хто? Його батько, сер.
А я думав, що то ви його батько.
Мій брат Джо був його батьком, сказав містер Пеготті.
Він помер, містере Пеготті? спитав я після ввічливої паузи.
Потонув, відповів містер Пеготті.
Я дуже здивувався, що містер Пеготті не був батьком Гема. У мене з'явилися сумніви, чи не помиляюсь я взагалі щодо сімейних відносин у цьому будинку. Мені так цікаво було довідатися про це, що я наважився розпитувати містера Пеготті далі.
А маленька Емлі, сказав я, глянувши на неї. Адже ж вона ваша донька, чи не так, містере Пеготті?
Ні, сер. Мій зять Том був її батьком.
Я не міг утриматись.
І він помер, містере Пеготті? натякнув я після ще однієї пристойної паузи.
Потонув! відповів містер Пеготті.
Я відчував, що далі розмовляти на цю тему важко, але я ще не вичерпав питань. І мені кортіло довідатися про все. Тому я запитав:
А у вас немає своїх дітей, містер Пеготті?
Ні, мастере, відказав він, коротко розсміявшись. Я нежонатий.
Неодружений? здивувався я. А вона хто ж, містере Пеготті? вказав я на особу у фартусі, яка була зайнята плетінням.
Це місіс Геммідж, відповів містер Пеготті.
Геммідж, містере Пеготті?
Але тут Пеготті я маю на увазі мою власну Пеготті зробила мені такий виразний жест рукою, що мені лишилося смирненько сидіти і дивитися на мовчазне товариство. Коли я пішов спати, Пеготті потайки розповіла мені, що Гем і Емлі були його осиротілими племінником і племінницею, яких мій господар всиновив у різний час, коли були вони ще немовлятами, залишеними напризволяще. А місіс Геммідж була вдовою його товариша рибалки, який помер у великих злиднях. Пеготті й сам був злидарем, казала моя нянька, але він був гарний, як золото, і вірний, як сталь, таких порівнянь вжила вона. Єдина тільки річ могла його дуже розгнівати коли говорили про його великодушність. Тоді він починав лаятися, бити по столу правою рукою (одного разу так вдарив, що у столі з'явилася тріщина) та кричати якесь моторошне слово, що його ніхто не міг зрозуміти, хоч усі відчували, що мало воно якесь дивне та грізне значення.
Великодушність мого господаря дуже зворушила мене.
Я прислухався, як жінки лягали спати в іншій каюті на носі корабля, як містер Пеготті і Гем припасували собі гамаки до гаків, що їх я помітив у сволоку, і помалу засинав у чудовому гуморі. А вітер тим часом ревів на морі і люто шугав над рівниною. Мене трохи бентежило, що вночі може рушитися буря. Але я заспокоював себе тим, що лежу в судні, та з такою людиною на борту, як містер Пеготті, можна нічого не боятись.
Але нічого страшного так і не трапилося. Зайнявся ранок. Коли перше проміння сонця блиснуло в моєму дзеркальці, я схопився з ліжка та побіг на берег, де маленька Емлі вже збирала камінці.
Ви справжня морячка, правда ж? спитав я Емлі.
Не думаю, щоб я був справді переконаний у цьому, але з ввічливості я мусив щось сказати. На хвилинку я побачив блискуче вітрило в її ясних очах, яке насправді було у морі неподалік від нас, тому і спала мені думка вимовити ці слова.
Ні, відповідала Емлі, похитуючи головою, я боюся моря.
Боїтеся? спитав я, хоробро поглядаючи на могутній океан. А мені так зовсім не страшно.
Ах, воно таке жорстоке! сказала Емлі. Воно так жорстоко обходиться з нашими чоловіками. Я бачила, як воно на друзки розбило одну барку таку велику, як наш будинок.
Сподіваюся, що то була не та барка...
В якій потонув тато? підхопила Емлі. Ні. Не та, тієї барки я ніколи не бачила.
А його ви бачили? спитав я.
Маленька Емлі похитала головою.
Я не пригадую його.
Який збіг обставин! Я негайно розповів їй, що теж ніколи не бачив свого батька, що ми з матір'ю завжди жили самі та були дуже щасливі, і збиралися так само жити й надалі; що могила мого батька знаходиться неподалік від нашого дому під тінню високих дерев, серед яких я часто гуляю, слухаючи співи птахів. Але тут з'ясувалося, що є різниця між сирітством Емлі та моїм. Її мати вмерла раніше за батька; і ніхто не знав, де його могила, відомо було тільки, що він лежить десь на дні морському.
Крім того, додала Емлі, шукаючи камінці та мушлі, ваш батько був джентльмен, а ваша мати леді. Мій же батько був рибалкою, мати моя була дочкою рибалки, і мій дядько Ден теж рибалка.
Ден це ім'я містера Пеготті? спитав я.
А він там, дядько Ден! відповіла Емлі, вказуючи на корабель-будинок.
Я про нього й кажу. Він, мабуть, дуже добрий.
Добрий? перепитала Емлі. Ще б пак! Та якби я стала знатною леді, я подарувала б йому небесно-голубий сюртук з діамантовими ґудзиками, нанкові штани, червоний оксамитовий жилет, триріжний капелюх, великий золотий годинник, срібну люльку та й цілу скриню грошей!
Не маю сумніву, сказав я, що містер Пеготті цілком заслужив ці скарби.
Мушу визнати, мені здалося, що йому не дуже зручно було б у цьому костюмі, вигаданому для нього вдячною племінницею. Особливі сумніви мав я щодо придатності триріжного капелюха. Але ці міркування я лишив при собі.
Перелічуючи всі ці речі, маленька Емлі спинилась і дивилася на небо, ніби бачила там ці дарунки. Потім ми рушили далі, збираючи мушлі й камінці.
А вам хотілося б бути леді? спитав я.
Емлі глянула на мене, розсміялася і кивнула «так».
Мені б дуже хотілося. Тоді б ми всі стали знатними. І я, і дядя, і Гем, і місіс Геммідж. Тоді б нам не страшні були бурі. Ми не боялися б за себе, ми боялися б тільки за бідолашних рибалок і допомагали б їм грошима, щоб вони не знали злиднів.
Це здалося мені дуже втішною, але від того не менш неймовірною картиною. Я висловив своє співчуття до думок маленької Емлі, вона збадьорилась і сказала:
А тепер, як вам здається, ви не боїтеся моря?
Спогад про родичів Емлі, які потонули, був такий жахливий, що, побачивши перед собою велику хвилю, я без сумніву кинувся б тікати, але море було дуже спокійне і не страшне, тому я сказав «ні» та додав:
Та й ви теж, здається, не боїтеся, хоч і кажете, що вам страшно.
Бо Емлі тим часом дуже близько підійшла до краю старої чорної греблі, що нею ми гуляли я боявся, що дівчинка впаде у воду.
Коли воно таке, як зараз, я його зовсім не боюся, сказала маленька Емлі. Я прокидаюся, коли воно шумить, і тремчу від думки, що дядько Ден і Гем зараз у морі; мені здається навіть, що я чую, як вони кличуть на допомогу. Ось тому мені й хочеться стати леді. А в таку погоду я моря не боюсь. Ані трішки. Ось, дивіться!
Вона відскочила від мене і побігла по хиткій колоді, яка витикалася з греблі та звисала над безоднею без будь-якої підпори. Цей випадок так запав мені в пам'ять, що якби я був художником, то намалював би з усіма подробицями, ніби це щойно трапилось, як маленька Емлі мчала вперед до своєї загибелі (так здавалося мені) й очима, яких я ніколи не забуду, дивилася далеко в море.
Легка, смілива, грайлива дівчинка повернулась і прибігла до мене неушкоджена. Незабаром я й сам розсміявся зі свого переляку і з марності мого крику, бо однаково ж нікого не було поблизу. Але згодом, ставши дорослою людиною, я частенько замислювався над тим, чи не можна припустити, що з якогось невидимого зв'язку речей, у раптовому пориві цієї дитини, в її дикому погляді, спрямованому в далечінь, позначилося милосердне заступництво її покійного батька, що бажав затягти її в небезпеку та дати їй змогу закінчити своє життя в той день. І одного разу подумав, що коли б раптом побачив я тоді майбутнє її життя і зміг осягнути його, і це життя цілковито б залежало від дій моєї руки, то чи слід було рятувати її. Був час потім, недовго тривав цей час, але він був, коли я запитував самого себе, чи не краще було б для маленької Емлі, якби води моря назавжди зімкнулися над її головою того ранку, і я відповів: «Так, було б краще»
Може, я передчасно говорю про це. Але хай воно залишається, як написано.
Ми довго блукали понад берегом, назбирали всяких цікавих речей і бережно кинули назад у море кілька морських зірок, що їх хвиля винесла на берег (проте я й досі не знаю добре схильностей цих істот, а тому не можу судити, чи були вони вдячні нам за таку послугу), а потім подалися додому, до житла містера Пеготті. Біля комори з крабами ми спинилися, щоб обмінятися невинним поцілунком і, веселі й здорові, посідали снідати.
Наче два дрозденяти! сказав містер Пеготті.
Я прийняв це за комплімент.
Звичайно, я був закоханий у маленьку Емлі. Я певний, що любив цю дитину вірно, ніжно, чисто і безкорисливо; навряд чи поступалася ця любов перед високим і благородним коханням дорослої людини. Я певен, що моя уява створювала навколо цієї блакитноокої дитини якесь сяйво. Вона здавалася мені справжнім янголом. І коли одного сонячного ранку вона розгорнула б пару крил і злетіла перед моїми очима до небес, я, мабуть, не здивувався б.
Багато гуляли ми по цій понурій старій ярмутській рівнині. Година за годиною минали непомітно. Дні грали навколо нас, ніби сам Час іще не виріс і був такою ж дитиною, як і ми. Я сказав Емлі, що люблю її, і якщо вона не визнає, що любить мене також, то я змушений буду заколоти себе мечем. Вона відповіла, що любить, і я не маю жодних сумнівів, що так воно й було.
Нерівність стану, юний вік чи інші якісь перепони на нашому шляху все це у жодному разі не бентежило ні маленьку Емлі, ні мене, бо майбутнього не існувало для нас. Ми думали про те, щоб стати колись дорослими стільки ж, скільки про те, щоб помолодіти. Місіс Геммідж і Пеготті милувалися нами і частенько, коли ми любовно сиділи поруч на низенькій скрині біля каміна, шепотіли одна одній: «Чи не любо дивитися на них?» Містер Пеготті усміхався з нас, підглядаючи з-за своєї люльки, а Гем тільки шкірив зуби. Вони насолоджувалися нами, як милою іграшкою чи кишеньковим макетом Колізею.
Незабаром я дізнався, що місіс Геммідж не завжди була в такому приємному настрої, як цього можна було сподіватися, беручи до уваги обставини її життя в домі містера Пеготті. Характер у місіс Геммідж був трохи дражливий. Вона іноді скаржилася голосніше, ніж це було зручно іншим мешканцям такої маленької оселі. Я дуже жалів місіс Геммідж, але часом я вважав за приємніше, щоб вона мала окрему зручну кімнату, де могла б пересидіти, поки в неї настрій покращає.
Містер Пеготті часом заходив до шинку під назвою «Добра згода». Я з'ясував це на другий чи на третій день мого гостювання в Ярмуті. Його не було вдома, а місіс Геммідж між восьмою та дев'ятою вечора подивилася на стінний годинник і заявила, що містер Пеготті в шинку, і більше того, вона, мовляв, ще зранку знала, що він туди піде.
У місіс Геммідж цілий день був поганий настрій, і ще вранці, коли запалили в печі, вона зайшлася плачем.
Я самітна, всіма забута істота, заявила місіс Геммідж, коли сталася ця неприємна подія, все робиться мені на зло.
О, це ж ненадовго, сказала Пеготті, тобто моя нянька, для нас це так само неприємно, як і для вас.
Я відчуваю це дужче, відказала місіс Геммідж.
День був холодний, віяв різкий вітер. Той куточок кімнати біля каміна, де сиділа місіс Геммідж, був, на мою думку, найтепліший і найзатишніший, так само найзручнішим здавалося мені її крісло, але все їй було не так того дня. Вона безнастанно скаржилася на холод, на те, що її мороз по шкірі дере. Зрештою, вона залилася сльозами й повторила, що вона «самітна, всіма забута істота, все робиться їй на зло».
Справді, дуже холодно, зазначила Пеготті. Мабуть, усі це відчувають.
Я відчуваю дужче, ніж інші люди, відказала місіс Геммідж.
Так само було й за обідом, коли Пеготті подавала їй тарілку негайно після мене (мене бо відзначали, як знатного гостя). Риба була дрібна та кістлява, а картопля трохи підгоріла. Ми всі висловили жаль, але місіс Геммідж заявила, що вона відчуває все це дужче, ніж ми, знову залилася гіркими сльозами і з іще більшою гіркотою повторила своє твердження.
Отже, коли містер Пеготті прийшов додому, щось о дев'ятій годині, ця бідолашна місіс Геммідж плела в своєму кутку, зажурена і сумна до краю. Пеготті весело штопала свою панчоху. Гем лагодив пару величезних моряцьких чобіт, а я, сидячи поруч з маленькою Емлі, читав їм уголос. Місіс Геммідж ані слова не промовила під час мого читання, і відколи ми пили чай, ані разу не звела очей, лише жалісно зітхала.
Здорові були, друзяки! сказав містер Пеготті, сідаючи. Як життя?
Усі ми відповіли щось, вітаючи його. Тільки місіс Геммідж хитнула головою, не підводячи очей від рукоділля.
Що трапилося? спитав містер Пеготті, ляснувши долонями. Збадьорися, стара!
Але місіс Геммідж була неспроможна збадьоритися. Вона витягла стару чорну шовкову хустинку і витерла собі очі. Більше вона вже не клала до кишені цю хустинку, раз у раз витирала очі і тримала її напоготові.
Що трапилося, чорт забирай? повторив містер Пеготті.
Нічого, відказала місіс Геммідж. Ви прийшли з «Доброї згоди», Дене?
Атож, я трохи перепочив у «Добрій згоді» сьогодні ввечері, сказав містер Пеготті.
Шкода, що я змушую вас ходити туди, зазначила місіс Геммідж.
Змушуєте? Та мене й змушувати не треба, добродушно засміявся містер Пеготті. Мене самого туди тягне.
Дуже тягне, відповіла місіс Геммідж, похитуючи головою і витираючи очі. Так, так, дуже тягне. Шкода, що це через мене вас тягне туди з такою силою.
Через вас? Зовсім не через вас! сказав містер Пеготті. Ви ж навіть не вірите в те, що кажете.
Ні, ні, це правда, плакала місіс Геммідж. Я знаю, хто я така! Я знаю, що я самітна, всіма забута істота, і не тільки все йде мені наперекір, але я сама також усім іду наперекір. Так, так, я відчуваю дужче, ніж інші люди, і я виявляю свої почуття. Ось де моє лихо.
Спостерігаючи всю цю сцену, я не міг утриматися від думки, що це лихо поширюється і на деяких членів цієї сімї, крім місіс Геммідж. Але містер Пеготті не зробив такого зауваження і тільки знову попросив місіс Геммідж збадьоритись.
Я не така, якою хотіла би бути, вела далі місіс Геммідж. Зовсім не така. Я знаю, яка я. Лихо моє змушує мене докучати всім. Я відчуваю своє лихо і тому всім докучаю. Я хотіла б не відчувати, але не можу. Хотіла б я звикнути до свого лиха, але неспроможна. Я тут усім у цьому домі надокучила. Це мене й не дивує. Я і сестрі вашій надокучила, і мастерові Деві.
Тут я раптом розчулився і злякано закричав:
Ні, зовсім ні, місіс Геммідж!
Не слід мені тут жити, продовжувала місіс Геммідж. Це невдячність з мого боку. Краще мені піти до богадільні і там умерти. Я самітна, всіма забута істота, і краще мені вже нікому тут не докучати. Коли всі речі докучають мені, а я змушена сама всім докучати, то хай уже собі на докуку їду я жити з милостині. Дене, піду я краще до богадільні, помру, і ви спекаєтеся мене.
По цій мові місіс Геммідж пішла спати. Тоді містер Пеготті оглянув нас усіх і з виразом найглибшого співчуття на обличчі пошепки сказав:
Згадує про свого старого!
Я не зовсім зрозумів, на якому старому зосереджує свої думки місіс Геммідж. Але, вкладаючи мене спати, Пеготті пояснила, що її брат говорив про покійного містера Гемміджа. У таких випадках її брат завжди був певен, що місіс Геммідж згадує про свого старого; це дуже зворушує його. Згодом, коли він лежав уже в гамаку, я почув, як він повторював Гемові:
Бідолашна! Все згадує про свого старого!
І щоразу, коли Місіс Геммідж починала рюмсати (а це траплялося кілька разів від часу мого перебування в Ярмуті), містер Пеготті завжди з найніжнішим співчуттям повторював цю фразу.
Два тижні пролетіли дуже швидко, без будь-яких змін, крім змін у часі припливу і відпливу. З приливом і відпливом узгоджувалися відїзди в море містера Пеготті й Гема та їхнє повернення додому. Коли Гем бував незайнятий, він іноді гуляв з нами, показував нам човни й кораблі, а раз чи два їздив з нами шлюпкою. Не знаю, чому певні враження завжди пробуджують у нашій душі спогади про одне певне місце: така, мабуть, властивість більшості людей, особливо щодо їхніх дитячих асоціацій. Коли я почую чи прочитаю назву «Ярмут», пригадую один недільний ранок на березі: дзвони кликали до церкви, маленька Емлі притулилася до мого плеча, Гем лінькувато кидав камінці у воду, і сонце, розітнувши важку запону туману, відкрило нам кораблі, схожі на свої ж довгі тіні.
Нарешті настав день відїзду додому. Я тримав себе в руках, коли прощався з містером Пеготті та місіс Геммідж, але відчай через розставання з маленькою Емлі вбивав мене. Ми йшли рука в руці до шинку, де на нас чекав візник. Там, на дорозі, я обіцяв писати їй листи (і потім цієї обіцянки дотримав, склавши листа такими величезними літерами, якими здебільше оголошують про винаймання квартири). Розпач сповнював нас обох, і якщо будь-коли в житті я мав рану в моєму серці, то вона зявилася саме в той день.
Увесь час, поки був у гостях, я, невдячний, майже або зовсім не згадував свій дім. Але щойно вирушили ми в зворотний шлях, як моє дитяче сумління докірливо заговорило в мені. І що більше я занепадав духом, то сильніше відчував, що мій дім моє рідне гніздо, а моя мати мій друг і моя втіха.
Ця думка дедалі більше опановувала мене. Що ближче ми підїздили та що знайоміші ставали краєвиди на нашому шляху, то більше жадав я дістатися додому і кинутися в обійми моєї матері. Але Пеготті, замість того, щоб розділити моє палке бажання, намагалася (хоч і лагідно) притамувати його, і вигляд у неї був якийсь збентежений і непевний.
Тим не менш, ми мали вже дістатися «Блендерстонських Граків», якщо візникова кобила була б така любязна нас довезти і вона довезла. Як добре пригадую я той холодний сірий вечір, те похмуре небо, котре загрожувало дощем.
Двері відчинились, і я, сміючись і плачучи водночас, задихаючись від хвилювання, кинувся до своєї матері. Але то була не вона, а якась незнайома служниця.
Як, Пеготті! зажурився я. Хіба ж вона ще не повернулася додому?
Ні, ні, мастере Деві, відповідала Пеготті, вона вже повернулася додому. Почекайте трохи, мастере Деві, я я щось скажу вам.
Через хвилювання та природну свою незграбність Пеготті, вибираючись з візка, начепила на себе якісь дивні фестони, але я був занадто збентежений і заклопотаний, щоб зауважити їй на це. Коли вона нарешті вилізла, то взяла мене за руку, відвела до кухні й зачинила двері.
Пеготті! сказав я, зовсім наляканий. Що трапилося?
Нічого не трапилося, боронь боже, любий мастере Деві! відповіла вона, вдаючи веселість.
Та я вже знаю, що щось трапилося. Де мама?
Де мама, мастере Деві? повторила Пеготті.
Так. Чому вона не вийшла нам на зустріч? Чому ми пішли сюди? О, Пеготті! сльози наповнили мені очі, я мало не знепритомнів.
Бідолашний хлопчику! скрикнула Пеготті, підтримуючи мене. Що з вами? Та скажіть хоч слово, янголятко моє!
Вона ж не вмерла? О, вона ж не вмерла, Пеготті?
Пеготті скрикнула «ні!» напрочуд гучним голосом. А потім сіла і почала важко дихати, сказавши, що я вкрай її налякав.
Я обійняв її та поцілував, щоб заспокоїти, і знову звів на неї допитливий погляд.
Бачите, любий мій, мені слід було сказати вам про це раніше, почала Пеготті, але якось не було нагоди. Бач, нагода може й була, та духу не вистачало.
Далі, далі, Пеготті, наполягав я, наляканий ще більше, ніж раніше.
Мастере Деві, сказала Пеготті, розвязуючи капелюшок тремтячою рукою і важко дихаючи. Що б ви думали? У вас є тепер тато!
Я затремтів і зблід. Перед моїми очима постало щось невиразне, повязане з могилою на кладовищі і з відродженням мертвяків. Смертельним холодом повіяло на мене.
Новий тато, сказала Пеготті.
Новий? повторив я.
Пеготті насилу видихнула, ніби ковтаючи щось тверде, й, простягши до мене руку, сказала:
Ходімо подивимося на нього.
Не хочу дивитися на нього.
А на маму? спитала Пеготті.
Я припинив пручатись, і ми ввійшли до кращої вітальні, де Пеготті залишила мене. З одного боку каміна сиділа мати, а з другого містер Мердстон. Мати поклала свою роботу і підвелася спішно, але, як мені здалося, трохи боязко.
Кларо, люба моя, сказав містер Мердстон, памятайте: стримуйте себе, завжди стримуйте себе! Здоров, Деві, як живеш?
Я подав йому руку. Хвилину провагавшись, підійшов я до матері та поцілував її. Вона теж почала цілувати мене, злегка погладила по плечу і знову сіла за свою роботу. Я не міг дивитися на неї, я не міг дивитися на нього, я дуже добре знав, що він дивиться на нас обох. Я підійшов до вікна і глянув туди, де кущі схилялися під осіннім холодом.
Скориставшись з першої нагоди, я майнув нагору. Моя стара, дорога мені спальня зовсім змінилася, ліжко моє перенесено в інше місце. Я зійшов униз, щоб знайти хоч якісь знайомі речі й кутки. Але тут теж усе змінилося. Тоді я вискочив надвір; але незабаром мусив повернутися назад, бо в собачій буді, раніше порожній, жив тепер величезний собака гучний і чорний, як і «він». Він розлютився, побачивши мене, і хотів кинутися на мене.
ІV. Я потрапляю у немилість
Коли б кімната, куди перенесли моє ліжко, була розумною істотою та могла свідчити, я би покликав її зараз (хто спить у ній тепер, хотів би я знати?), щоб вона розповіла, з яким важким серцем я ввійшов туди. Увесь час, поки я піднімався сходами, я чув гавкіт пса у дворі. Я окинув нову кімнату поглядом таким же дивним, тривожним і безрадісним, як і це приміщення. Сів на ліжко, схрестивши на грудях маленькі руки, і поринув у думки.
Міркував я про найдивніші речі. Про форму цієї кімнати, про щілини на стелі, про шпалери на стінах, про тріщини у шибці, через які всі речі за вікном здавалися вигнутими та хвилястими; думав я про хиткий умивальник на трьох ніжках, який здавався мені незадоволеним, чим нагадував місіс Геммідж, коли вона переймається через свого старого. Весь час я плакав, але сам не знаю чому. Я мав лише якесь невиразне відчуття, що мені холодно, і що всі залишили мене. Нарешті у відчаї я згадав про свою надзвичайну любов до Емлі. Міркував про те, що мене розлучили з нею та привезли сюди, де ніхто не турбується про мене, ніхто не любить мене і в половину так, як вона. Так сумно стало мені міркувати про це, що я загорнувся в ковдру і плакав, плакав, і врешті заснув.
Мене розбудив якийсь голос.
Ось він!
Хтось розкрив мою гарячу голову. То прийшли подивитися на мене моя мама і Пеготті.
Деві, сказала мама. Що з тобою?
Мені здалося дуже дивним, що вона запитує мене. Я відповів:
Нічого!
Пригадую, що відвернувся, аби сховати тремтіння своїх губ, яке краще за мене відповідало матері.
Деві, повторила мати. Деві, дитя моє!
Жодні слова у світі не могли б мене зворушити більше, ніж ці два слова «дитя моє». Я сховав заплакане обличчя в подушку і відштовхував рукою матір, яка намагалася підвести мене.
Це все ви наробили, Пеготті, жорстока ви істото! сказала матір. Я й сумніву не маю в цьому. Як у вас совісті вистачає, хотіла б я знати, підбурювати мою дитину проти мене або проти будь-кого іншого, хто дорогий мені! Навіщо ви це зробили, Пеготті?
Бідолашна Пеготті звела вгору руки й очі і відповіла тільки словами, трохи схожими на молитву, яку я зазвичай проказував після вечері:
Хай Бог пробачить вам, місіс Копперфілд, і щоб ви ніколи не пошкодували про ті слова, що сказали в цю хвилину.
Від цього ж можна збожеволіти! заплакала мати. I це у мій медовий місяць, коли найзапекліші мої вороги мали б зглянутись і не затьмарювати мого щастя і спокою душевного. Деві, поганий хлопчисько! Пеготті, жорстока істото! Ах, боже мій, скрикувала моя матір, повертаючись від одного з нас до іншого у властивій їй капризній і безпомічній манері. Що це за світ, де руйнують тобі щастя саме в той час, коли маєш право на радість.
Якась рука не Пеготті та не моєї матері торкнулася мене, тож я миттю підвівся з ліжка. То була рука містера Мердстона. Він поклав її мені на плече, говорячи:
Це що таке? Кларо, кохана моя, чи ви забули Твердість, люба моя!
Вибачте, Едварде, сказала мати. Я хотіла, щоб усе було дуже добре, але мені так сумно...
Отакої, відказав він. Так швидко? Це неприємно почути, Кларо.
Я й кажу, це дуже жорстоко доводити мене до такого стану саме зараз, сказала моя мати, надимаючи губи. Справді, дуже жорстоко, чи не так?
Він притяг її до себе, прошепотів щось їй на вухо та поцілував. I я зрозумів, коли побачив, як моя матір схилилася головою йому на плече, обіймаючи його шию рукою, я зрозумів, що він може зробити з неї все, що йому заманеться, і, як я знаю тепер, він так і робив.
Ідіть униз, кохана, сказав містер Мердстон. Ми з Девідом зійдемо вдвох до вас. Слухайте, голубко, звернув він понуре обличчя до Пеготті після того, як провів мою матір ласкавою усмішкою. Чи знаєте ви прізвище вашої хазяйки?