Ніхто не може й уявити собі, якими довгими здавалися мені ці п'ять днів. У пам'яті моїй вони заступають місце рокам. Я уважно прислухався до всіх звуків у будинку, що доносились до мене: ось лунає дзвоник, коли відчиняються та зачиняються двері, бурмотять голоси, риплять східці під чиїмись ногами, ось сміх, свист, спів за стінами будинку ці звуки здаються мені сумнішими за інші складові моєї самотності та ганьби непевний крок годин, особливо вночі, коли я прокидаюся, думаючи, що вже ранок, але раптом усвідомлюю, що в домі ще ніхто не лягав спати, і вся довга ніч ще попереду; жахливі сни та кошмари; зміна ранку, дня, вечора; хлопці грають на кладовищі, а я стежу за ними здалеку, сидячи в кімнаті та соромлячись висунутися з вікна, щоб вони не дізналися про моє увязнення. Так дивно ніколи не чути свого голосу... Я почувався начебто бадьорим, коли їв та пив, але щойно я впораюсь з їжею і бадьорість зникала. Якось увечері почався дощ, свіжий запах грози, дедалі швидше й швидше падали краплі, начебто намагаючись утопити мене в мороці та страху... Здавалося, минають не дні, а роки вони яскраво і непорушно посіли місце в моїй пам'яті. В останню ніч мого увязнення я прокинувся, почувши, що хтось пошепки вимовляє моє ім'я. Я підвівся в ліжку та, простягаючи руки в темряві, сказав:
Це ви, Пеготті?
Відповіді не було, але незабаром я знову почув своє ім'я, вимовлене таким таємничим і жахливим тоном, що я мало не знепритомнів з остраху, але тут-таки я зрозумів, що чую цей шепіт крізь замкову щілину.
Я навпомацки побрів до дверей, притулив губи до замкової шпарини і прошепотів:
Це ви, Пеготті, люба?
Я, любий мій Деві, відповіла вона. Будьте тихенькі, як миша, бо кішка може нас почути.
Я зрозумів, що вона мала на увазі міс Мердстон. I справді, це було слушне зауваження, бо кімната міс Мердстон розташовувалась поруч з моєю.
Що з мамою, люба Пеготті? Вона дуже гнівається на мене?
Пеготті тихесенько заплакала по той бік замкової щілини, а я собі поплакав, поки вона відповіла:
Ні, не дуже...
Що зроблять зі мною, Пеготті, люба? Чи ви знаєте?
До школи! Біля Лондона, відповіла Пеготті.
Я змушений був попросити її повторити, бо перший раз її слова потрапили в горло: я забув відняти рота від замкової шпарини та притулити натомість вухо.
Коли, Пеготті?
Завтра.
Так от чому міс Мердстон забрала одяг з мого комода? (Я забув раніше зазначити, що вона зробила це).
Так, шепотіла Пеготті. У скриню.
А я побачу маму?
Так, шепотіла Пеготті. Вранці.
Тоді Пеготті щільно притиснула губи до замкової щілини і мовила наступні слова з таким почуттям і серйозністю, які, смію сказати, навряд чи будь-коли передавала інша замкова щілина. Після кожного короткого речення нянька моя схлипувала.
Деві, любий... коли я не була вже така ласкава до вас... останнім часом... як була колись... то це не тому, що я не люблю вас... Я ще більше люблю вас, лялечко моя... Я гадала, що так для вас краще. І ще заради когось іншого... Деві, серденько, ви слухаєте? Ви чуєте?
Чу... чу-у-ю, Пеготті, ридав я.
Дитятко моє! з безмежною ніжністю продовжила далі Пеготті. Ось що я хочу сказати Ніколи не забувайте мене... Бо я ніколи не забуду вас... І я піклуватимуся про вашу маму, Деві... як колись піклувалася про вас... І я не залишу її... Настане день, коли вона щаслива буде покласти свою бідолашну голівоньку на плече своєї дурної сварливої старої Пеготті. І я буду вам писати, любий мій. Хоч з мене неабияка грамотійка... І я... я... Пеготті заходилася цілувати замкову щілину, бо ж мене вона цілувати не могла.
Спасибі, люба Пеготті, сказав я. О, спасибі, спасибі! Чи обіцяєте ви мені одну річ, Пеготті? Напишіть містерові Пеготті й маленькій Емлі, і місіс Геммідж, і Гему, що я не такий поганий, як вони можуть подумати, та що я їх усіх люблю, особливо маленьку Емлі. Зробіть це, будь ласка, Пеготті!
Добра душа пообіцяла, і ми обоє гаряче поцілували замкову шпарину. Я пригадую навіть, що погладив її рукою, ніби то було обличчя моєї чесної няньки. Потім ми попрощалися. Після цієї ночі в моїх грудях зросло таке почуття до Пеготті, яке мені складно визначити. Вона не заступила місце моєї матері ніхто не міг би зробити цього. Але вона знайшла певний притулок у моєму серці, до неї відчував я те, чого ніколи не відчував до жодної іншої людської істоти. Щось дивне було в цьому почутті. Та коли б вона, скажімо, померла, я не знаю, що робив би, як переніс би я цю трагедію.
Вранці міс Мердстон з'явилася, як і завжди, та оголосила, що мене відправляють до школи. Це не було вже для мене такою новиною, як вона гадала. Вона повідомила також, що я маю вбратися, зійти вниз і там поснідати. Внизу я застав матір; щоки її були дуже бліді, а очі червоні. Я впав в її обійми й від усього серця попросив пробачення.
О, Деві, сказала вона. Як міг ти завдати болю тому, кого я люблю! Будь добрим хлопчиком, благаю тебе, будь добрим. Я прощаю тебе. Але мені сумно, Деві, що в твоєму серці такі погані почуття.
Вони переконали її, що я зіпсований хлопець, і вона більше журилася про це, ніж про мій відїзд. Болюче відчув я це. Я спробував зїсти свій прощальний сніданок, але сльози крапали на бутерброд і лилися в чай. Іноді мати поглядала на мене, але одразу ж, глянувши на пильну міс Мердстон, починала дивитися вниз або вбік.
Скриня мастера Копперфілда готова, оголосила міс Мердстон, коли біля воріт почувся гуркіт коліс.
Я сподівався побачити Пеготті, але ні вона, ні містер Мердстон так і не з'явилися. Мій давній знайомий візник стояв у дверях. Скриню віднесли до візка.
Кларо! застережливо промовила міс Мердстон.
Я готова, моя люба Джейн! відповіла моя мати. Прощавай, Деві. Тебе відсилають звідси для твого ж власного блага. Прощавай, дитя моє. На канікули ти повернешся додому та будеш тоді кращим хлопцем.
Кларо! повторила міс Мердстон.
Авжеж, моя люба Джейн! відказала моя матір, тримаючи мене. Я прощаю тебе, мій любий хлопчику! Благослови тебе бог!
Кларо! повторила міс Мердстон.
Міс Мердстон була така ласкава, що супроводила мене до візка і дорогою висловила сподівання, що я покаюся раніше, ніж дійду до поганого кінця. Я сів у візок, і лінькувата кобила повезла нас геть.
V. Мене відіслали з рідного дому
Ми від'їхали вже, мабуть, з півмилі, і моя носова хустинка була вже зовсім мокра, коли раптом візник зупинився.
Виглянувши з візка, я побачив, на моє здивування, Пеготті, яка вискочила з-за паркану та влізла до мене у візок. Вона схопила мене в обійми і притиснула до себе, доки мій ніс не заболів, хоч я помітив це тільки згодом, коли вона мене відпустила. Ні слова не мовила Пеготті. Звільнивши одну руку, вона засунула її аж до ліктя в кишеню та витягла звідти кілька згортків з печивом, напхала ними мої кишені, сунула мені в руку гаманець, але не вимовила ні слова. Стиснувши мене обома руками в другий і останній раз, вона вибралася з візка й побігла геть. Здається мені, що на вбранні її не лишилося жодного ґудзика. Я підібрав один з них у візку і довго зберігав його на память.
Візник подивився на мене, ніби запитуючи, чи вона повернеться.
Я похитав головою і сказав, що, мабуть, ні.
Тоді рушай! гукнув візник лінькуватій шкапі, і та покірно попленталася далі.
До цього часу я вже наплакався досхочу і почав думати, чи є сенс плакати далі. Адже ж ані Родрік Рендом, ані капітан британського флоту, як я міг пригадати, ніколи не плакали в таких випадках. Візник побачив мої вагання й висловив думку, що не завадило би покласти мою хустинку на спину коняці, щоб висушити. Я подякував йому й погодився. Якою маленькою здавалася моя хустинка на конячій спині!
Я не полінився зазирнути в гаманець. То був твердий шкіряний гаманець із застібкою, лежали в ньому три блискучі шилінги, що їх, мабуть, Пеготті спеціально відполірувала крейдою мені на радість. Але найдорогоціннішим у ньому був паперовий згорток із двома монетами по півкрони, на якому написано було рукою моєї матері: «Для Деві, на знак моєї любові». Це так зворушило мене, що я попросив візника знову дати мені хустинку. Але той сказав, що краще мені обійтися без неї; я вирішив, що він має рацію, витер очі руками й утримався від плачу.
Це було-таки краще. Щоправда, час від часу я починав схлипувати. Від'їхавши трохи далі, я спитав візника, чи везтиме він мене весь шлях.
Увесь шлях куди? спитав візник.
Туди! сказав я.
Куди це туди? спитав візник.
До Лондона, відповів я.
Та ця шкапа, відповів візник, смикаючи віжками, здохне, як свиня, перш ніж пройде половину шляху.
То ви їдете тільки до Ярмута? перепитав я.
Атож, відповідав візник. А там я вас посаджу в поштову карету, а поштова карета відвезе вас куди треба.
Така промова була досить довга для візника (звали його містер Баркіс), бо він був, як я вже зазначав у попередньому розділі, чоловік флегматичний та аж ніяк не балакучий. На знак пошани я запропонував йому один пиріжок; він поглинув його вмить, наче слон, і на його великому обличчі з'явилося не більше виразу, ніж у слона.
Це вона їх пече? спитав містер Баркіс, схиляючись вперед і тримаючи руки на колінах.
Ви про Пеготті питаєте, сер?
Ага! сказав містер Баркіс. Про неї!
Так. Вона пече нам пиріжки і взагалі готує всі страви.
Та невже? сказав містер Баркіс.
Він склав губи, ніби збираючись засвистіти, але не свиснув. Він пильно вдивлявся у вуха коняці, ніби побачив там щось нове. Отак сидів він досить довго. Далі спитав:
У неї нема залицяльників, я сподіваюсь?
Замлицяльників? я вирішив, що він не наївся і питає про якусь страву.
За-ли-цяльників, пояснив містер Баркіс. Вона ні з ким не гуляє?
Це ви про Пеготті?
Еге ж. Про неї.
О, ні. В неї ніколи не було залицяльника.
Не було, справді? перепитав містер Баркіс.
Він знову склав губи, ніби збираючись засвистіти. Але знову не свиснув і почав пильно придивлятися у вуха коняці.
Тож вона пече, мовив нарешті містер Баркіс, усі пиріжки з яблуками і вміє тістечка робити?
Я відповів, що це безперечний факт.
Гаразд. Ось, що я вам скажу, заявив містер Баркіс. Ви, мабуть, писатимете до неї?
Я напевно напишу їй, підтвердив я.
Ага! сказав він, помалу звертаючи погляд на мене. Гаразд. Як будете їй писати, то, може, не забудете сказати, що Баркіс має намір? Не забудете?
Що Баркіс має намір, повторив я наївно. Це й усе доручення?
Еге ж, задумливо відказав він. Еге ж! Баркіс має намір.
Але ж ви будете в Блендерстоні знову завтра, містере Баркіс, сказав я, трохи здригаючись при думці, що я буду далеко звідси, і зможете ще краще передати ваші слова самостійно...
Але він відкинув цю ідею, рішуче хитнувши головою, і знову підкріпив своє попереднє прохання, суворо повторюючи:
Баркіс має намір. Ось і все.
Я з охотою погодився зробити йому цю послугу. Чекаючи на карету в готелі у Ярмуті цього вечора, я здобув аркуш паперу та каламар і написав такого листа до Пеготті:
«Моя люба Пеготті. Я прибув сюди живий і здоровий. Баркіс має намір. Передайте мамі, що я її люблю. Завжди ваш.
Р. S. Він каже, що саме оце й треба вам написати Баркіс має намір».
Коли я відповів згодою на прохання містера Баркіса, він остаточно заглибився в цілковите мовчання. Я почувався зовсім стомленим усіма подіями цього дня, влаштувався на якомусь мішку у візку, заснув і спав здоровим сном аж до Ярмута. З двору корчми, до якої ми заїхали, місто це здавалося мені зовсім новим і незнайомим. Я аж утратив сподівання зустрітися з кимсь із сім'ї містера Пеготті, може навіть з самою маленькою Емлі.
Поштова карета стояла у дворі, виблискуючи на сонці, але коней не було видно. Здавалося, що карета ніколи не поїде до Лондона. Подумавши це, я почав міркувати, що зрештою станеться з моєю скринею, яку містер Баркіс поставив на бруківці надворі (сам візник поїхав кудись поставити свою коняку), і що станеться зі мною, коли раптом якась леді виглянула з вікна, де висіли кілька курчат і шматки м'яса, і сказала:
Це маленький джентльмен з Блендерстона?
Так, мем, відгукнувся я.
Ваше ім'я? спитала леді.
Копперфілд, мем, відповідав я.
Ні, не той, відказала ця леді. Тут не замовляли обіду ні для кого з таким прізвищем.
То, може, для Мердстона, мем? спитав я.
Якщо ви мастер Мердстон, сказала леді, так чого це вам знадобилося називати спочатку інше прізвище?
Я пояснив їй стан речей. Леді смикнула дзвоник і гукнула:
Вільяме! Проведіть до їдальні!
З кухні в протилежному кутку двору вискочив лакей; він, мабуть, дуже здивувався, що має проводити до їдальні всього лише такого малюка.
Їдальня була довгою просторою кімнатою; на стінах її висіло кілька великих географічних карт. Навряд чи почувався б я більше збентеженим, коли б карти були справжніми чужими країнами, які оточили мене. Тримаючи капелюха в руці, я ледве наважився присісти в кутку біля дверей, та й це здавалося мені до краю зухвалим. Побачивши, що лакей кладе на стіл скатертину та ставить посуд спеціально для мене, я зовсім почервонів з голови до п'ят.
Він приніс мені кілька баранячих котлеток з овочами і з таким гнівним виглядом зняв покришки з судків, що я злякався, чи не образив його чимсь. Але він дуже підбадьорив мене, поставивши стілець біля стола і привітно гукнувши:
Ну, велетню! Гайда сюди.
Я подякував йому та сів край столу. Але мені дуже важко було орудувати ножем і виделкою хоч якось спритно і не поливати себе соусом, бо він стояв навпроти, суворо поглядаючи на мене. Щоразу, зустрічаючи його погляд, я жахливо червонів. Подаючи мені другу котлету, він сказав:
Є для вас півпінти пива. Хочете зараз?
Я подякував і відповів:
Так.
Тоді він вилив пиво з глечика у великий кухоль і підніс його проти світла. Воно мало чудовий вигляд.
Оце так-так! сказав він. Здається, забагато, правда ж?
Здається, забагато, відповів я, усміхаючись.
Я дуже зрадів, побачивши, що він такий задоволений. Обличчя його було прищувате, очі весь час підморгували, а волосся стирчало на всі боки. Він стояв, підпершись однією рукою, тримаючи кухоль проти світла в другій руці, і мав дуже дружній вигляд.
Був тут один джентльмен учора, почав він, здоровенний джентльмен на ім'я Топсоєр... Мабуть, ви чули про нього?
Ні, сказав я, не думаю...
У бриджах і в гетрах, у широкому брилі, в сірому пальті, крапчаста хустинка на шиї, вів далі лакей.
Ні, сказав я безпорадно, я не мав приємності
Він увійшов сюди, сказав лакей, поглядаючи на кухоль, замовив склянку цього пива за всяку ціну я не радив йому випив і впав мертвий. Воно було занадто старе для нього. Не слід було йому пити, факт.
Я був дуже вражений оповіданням про цей сумний випадок і сказав, що, мабуть, краще мені випити трохи води.
Та бачите, мовив лакей, усе ще поглядаючи на пиво й заплющивши одне око, наші хазяї не люблять, коли замовлене залишається невипитим. Це їх ображає. Але я вип'ю, якщо хочете. Я звик до нього, а звичка це все. Сподіваюся, що це мені не дуже зашкодить, коли я тільки схилю голову назад і проковтну його швидко. Пити?
Я відповів, що він зробить мені послугу, випивши пиво, коли й справді думає, що може зробити це безпечно, але хай в жодному разі не чинить так собі на шкоду. Він нахилив голову назад, умить вилив собі в рота весь кухоль, і я страшенно злякався, що його спіткає доля бідолашного містера Топсоєра. Але все було гаразд. Воно йому ні трохи не зашкодило. Навпаки, питво начебто збадьорило його.
А що це в нас тут? спитав він, тикаючи виделкою в мою тарілку. Чи не баранячі котлети?
Баранячі котлети, підтвердив я.
О боже мій! вигукнув він. Я й не знав, що то баранячі котлети! Адже ж баранячі котлети найкраща річ, щоб знешкодити поганий вплив цього пива. Хіба ж це не щасливий збіг обставин?
Отож він схопив однією рукою котлетку, а другою картоплину, і з'їв їх з чудовим апетитом, на моє велике задоволення. Потім він узяв другу котлетку та другу картоплину; а після цього ще одну котлетку і ще одну картоплину! Коли ми з цим покінчили, він приніс мені пудинг і поставив його переді мною. Деякий час лакей задумливо стояв, ніби пережовуючи жуйку.
Як подобається вам пиріг? сказав він, ніби опам'ятавшись.
Це пудинг, відповів я.
Пудинг? вигукнув він. Та й справді, боже мій, це таки пудинг! Що? вів він далі.Ви ж не збираєтеся сказати, що це пудинг із листкового тіста?
Так, це він і є.
Та слухайте, пудинг з листкового тіста, крикнув він, беручись до столової ложки, це мій улюблений пудинг. Хіба ж це не щасливий збіг обставин? Ану, малий, побачимо, хто швидше впорається.
Звичайно, що лакей упорався швидше. Іноді мені здавалося, що я випереджаю його. Але що значила моя чайна ложка перед його столовою ложкою, моя швидкість перед його швидкістю, мій апетит перед його апетитом! Після першого шматка я переконався, що не маю жодного шансу випередити його. Ніколи не бачив, щоб хтось так насолоджувався пудингом, як він. Коли нічого вже не лишилося, він ще весело реготав, мов продовжував насолоджуватися.
Побачивши, що він такий добрий приятель і товариш, я наважився попросити перо, чорнила й папір, щоб написати листа до Пеготті. Він не тільки негайно приніс це, але ласкаво дивився мені через плече, поки я писав листа. Коли я закінчив, він спитав мене, до якої школи я їду. Я відповів:
Біля Лондона, більше я нічого не знав.
Ой лишенько, зажурився він, який жаль!
Чому? спитав я.
О боже, сказав він похитуючи головою, саме в тій школі поламали хлопцеві ребро... два ребра то був маленький хлопчик. Було йому стривайте скільки вам приблизно років?
Я відповів, що мені нема дев'яти.
От саме стільки ж і йому було, сказав він. Йому було вісім років і шість місяців, коли йому зламали перше ребро; вісім років і вісім місяців, коли зламали друге і покінчили з ним.
Я не міг приховати від себе і від лакея, що то був неприємний збіг обставин, і спитав, як це зробили. Відповідь його не дуже підбадьорила мене, бо складалася вона з одного зловісного слова:
Били!
Ріг кондуктора поштової карети проревів саме вчасно. Я підвівся і рішуче спитав, витягши гаманця з кишені, чи маю я щось сплатити.
Аркуш паперу для листа, відповів він. Чи ви колись купували аркуш паперу для листа?
Я щось не пригадував.
Це дорога річ, сказав він, бо податки великі три пенси. Ось як обкладають нас податками в цій країні. Більш нічого, крім чайових. Про чорнило не будемо говорити, на ньому вже я втрачаю.
Скільки ви... скільки я... скільки слід мені було... скільки треба було б заплатити на чай, насмілюся спитати? пробелькотів я, зашарівшись.
Коли б я не мав дітей, яким прищепили віспу, сказав лакей, я не взяв би й шести пенсів. Коли б я не підтримував стареньку матір та ще й улюблену сестру, тут лакей почав дуже хвилюватися, я не взяв би й фартінга. Коли б я служив на доброму місці та зі мною тут добре поводились, я б сам просив вас прийняти подарунок, але не брав би з вас. Та я живу в розбитій халупі... сплю на вугіллі, тут лакей залився сльозами.
Мене дуже зворушило його нещастя, і я відчув, що кожен подарунок, менший за дев'ять пенсів, був би ознакою жорстокості та безжальності. Тоді я дав йому один з моїх блискучих шилінгів. Він узяв гроші з превеликою поштивістю та відразу підкинув монету, аби переконатися, що вона не фальшива.
Я був трохи розчарований, коли дізнався, що мав би зїсти обід самостійно, без будь-чиєї допомоги. Це я зрозумів, почувши, як та жінка з вікна сказала кондукторові, коли той допомагав мені всістися до карети:
Обережніше з цим хлопчиком, Джордже, бо він може луснути!
Ще й служниці вискочили з дверей і, сміючись, дивилися на мене, як на маленьке диво. Мій бідолашний друг лакей, забувши про своє лихо, здається, аж ніяк не був стурбований цим. Навпаки, він без усякого сорому приєднався до загального сміхунапевно, саме в цей момент я почав сумніватися в ньому. Але я був по-дитячому простодушний і звик вірити дорослим (дитячі риси, які, на жаль, мають передчасно замінитися життєвою мудрістю), тому навіть і тоді не насмілився хоч якось серйозно підозрювати його.
Мушу визнати, що дуже неприємно було мені так незаслужено стати обєктом жартів курєра і кондуктора. Вони сказали, що карета посувається важко, бо я в ній сиджу, і що краще було відіслати мене вантажною фурою. Оповідання про мій уявний апетит миттю облетіло всіх пасажирів і дуже звеселило їх. Вони запитували, чи платитимуть за мене в школі як за двох братів, чи як за трьох. Усю дорогу розважалися вони подібними приємними жартами. Найгіршим було розуміти, що я маю соромитись їсти, якби зявилася така можливість, і що після легенького обіду я мав лишатися голодним усю ніч (поспішаючи, я забув свої пироги в готелі). Мої побоювання виправдалися. Коли ми зупинилися повечеряти, я не наважився нічого замовити собі, хоч мені й дуже хотілося. Сівши біля каміна, я сказав, що нічого не хочу. Та й це не врятувало мене від жартів. Хрипкоголосий джентльмен з грубим обличчям, який жував бутерброди майже всю дорогу, крім того часу, коли смоктав пиво з пляшки, сказав, що я схожий на плямистого удава, який за один раз наїдається на довгий час. По цій мові він моментально почав уминати варену яловичину...
Ми вирушили з Ярмута о третій годині дня та мали прибути до Лондона щось о восьмій годині наступного ранку. Був погожий літній вечір. Ми проїжджали через село, і я уявляв собі, якими виглядають хати всередині, що роблять мешканці. Хлопчаки бігли за нами й чіплялися за ресори, а я розмірковував, чи живі їхні батьки, чи щасливі вони вдома. Багато про що думав я, але весь час мої думки поверталися до того місця, куди я їхав. Жахливі то були роздуми. Іноді я повертався в уяві своїй додому і до Пеготті. Я намагався пригадати, яким добрим хлопчиком я був до того, як укусив містера Мердстона. Здавалося мені, що відтоді минула вже ціла вічність.
Ніч була не такою приємною, як вечір, бо похолоднішало. Я сидів, затиснений між двома джентльменами хрипкоголосим та іншим. Засинаючи, вони мало не розчавили мене. Іноді вони так боляче стискали мене, що я не міг утриматися від крику:
О, будь ласка!
Вони незадоволено прокидалися. Навпроти мене сиділа літня леді, яка, загорнута у велике хутряне манто, скидалась у темряві більше на копицю сіна, ніж на леді. Ця леді везла з собою кошик і не знала, куди його подіти. Нарешті їй спало на думку, що ноги в мене короткі, а тому кошика можна поставити під мене. Дуже мучив мене цей кошик, я почувався зовсім нещасним. Та варто було мені хоч трохи ворухнутися, як посуд у кошику починав бряжчати, а леді люто штовхала мене ногою, говорячи:
Слухайте, ви, не метушіться! Ваші кістки певно ще досить молоді!
Нарешті, зійшло сонце, і сон моїх супутників став легший. Не можна і змалювати труднощів, які переборювали вони уві сні, жахливо зітхаючи й хропучи. Що вище підіймалося сонце, то легше ставало їм спати, і помалу вони один по одному прокинулися. Мене дуже здивувало, пригадую, що кожен з них намагався вдати, ніби він зовсім не спав. Ще й тепер дивує це мене, бо я часто бачив, що з усіх слабкостей людина найменше схильна визнавати, що заснула в поштовій кареті. Так я й досі не можу зрозуміти цього.
Зайве й казати, яким чудовим місцем здався мені Лондон здалеку, як уявляв я собі пригоди своїх улюблених героїв там, як вирішив я, що в Лондоні більше див і лиха, ніж у всіх містах світу. Помалу наближалися ми до нього і вчасно прибули до заїжджого двору у Вайтчепелі. Забув, чи то був «Синій бик» чи «Синій ведмідь». Та пригадую, що то було «Синє Щось», і зображення його намальоване було на задку нашого диліжанса.
Кондуктор глянув на мене, сходячи на землю, і проказав у двері контори:
Хто чекає тут на хлопчика, записаного в книгу під ім'ям Мердстон з Блендерстона, графство Суффолк, до запитання?
Ніхто не відповідав.
Спитайте про Копперфілда, будь ласка, сер, сказав я, безнадійно поглядаючи вниз.
Може, хто чекає на хлопчика, який записаний під ім'ям Мердстона з Блендерстона, графство Суффолк? Цей юнак також носить імя Копперфілда і має чекати, коли за ним прийдуть, сказав кондуктор. Гей! Чи тут чекає хтось на такого?
Ніхто не чекав на мене. Я збентежено озирнувся навкруги, але запитання кондуктора не справило ніякого враження на всіх присутніх, крім одноокого чоловіка в гетрах, який порадив начепити мені нашийника та прив'язати в стайні.
Принесли східці, і я зійшов слідом за тією леді, що скидалася на копицю сіна; я не насмілювався й ворухнутися, поки не забрали її кошика. Тим часом усі пасажири залишили карету, незабаром винесли багаж, коней відвели ще раніше, і ось кілька слуг відкотили карету вбік. Та все ще ніхто не з'являвся за вкритим пилюгою хлопчиком з Блендерстона, графство Суффолк.
Я був самотніший за Робінзона Крузо, бо самотності Робінзона Крузо ніхто не міг бачити. Я завітав до контори і на запрошення клерка сів на ваги, що на них важили багаж. Поки я сидів, дивлячись на згортки, пакунки та книжки, вдихаючи запах стайні (назавжди відтоді повязаний для мене з тим ранком), вервечка найжахливіших думок марширувала через мій мозок. А що, коли ніхто не прийде за мною, то чи довго згодяться вони тримати мене тут? Чи вистачить мені сім шилінгів на цей час? Чи муситиму я спати вночі в одному з деревяних ящиків серед багажу і митися біля помпи надворі вранці, чи може мене виганятимуть кожної ночі та дозволятимуть приходити чекати на посланця, тільки коли вранці відчинятимуть контору? А що, коли нема ніякої помилки, і містер Мердстон вирішив просто таким чином позбутися мене що тоді мені робити? Якщо вони й дозволять мені лишатися тут, доки я не витрачу своїх семи шилінгів, то я не можу сподіватися на дозвіл лишитися, коли почну вмирати з голоду. Це було б явно незручно і неприємно для відвідувачів, та ще й хазяї «Синього Чогось» ризикували би витратами на похорон. Коли б я подався геть і спробував пішки повернутися додому, то чи міг я сподіватися пройти такий довгий шлях і чи міг я бути певний у будь-кому, крім Пеготті, навіть коли б я дійшов додому? Може, варто розшукати найближчих представників влади і запропонувати свої послуги як солдата чи моряка? Та ні, я був занадто малий, і, мабуть, вони не взяли б мене. Цi думки й ще сотні подібних думок кидали мене в жар, я тремтів від поганих передчуттів. У самому розпалі цих гарячкових уявлень якийсь чоловік увійшов і прошепотів щось клеркові. Той зняв мене з вагів і передав прибулому, ніби я був куплений, зважений, оплачений і виданий покупцеві.
Виходячи з контори, рука в руку з цим новим знайомим, я нишком глянув на нього. То був худорлявий блідий молодий чоловік, з запалими щоками й з підборіддям, майже таким само чорним, як у містера Мердстона; але на цьому схожість закінчувалася, бо бакенбарди його були поголені, а волосся було не блискуче, а брудне та скуйовджене. Він був у чорному костюмі, теж досить брудному і зім'ятому, рукава й халяви були йому занадто короткі; його біла хустка на шиї була не зовсім чиста. Я не думав і не думаю, що ця хустка була єдиною білизною, яку він носив, але то була єдина білизна, яку він показував або про яку можна було хоч здогадатися.
Ви новий хлопчик? спитав він.
Так, сер, відповів я.
Принаймні так я вважав. Я не знав цього напевне.
Я один з вихователів Салем-Гаузу, сказав він.
Я вклонився йому і сповнився побожного страху. Я навіть соромився натякнути ученому і вихователеві Салем-Гаузу на таку рядову річ, як моя скриня, і ми пройшли чималеньку віддаль від двору, доки я насмілився зауважити про це. Ми повернулися після того, як я несміливо висловив думку, що скриня може пізніше стати мені в пригоді. Вихователь сказав клеркові, що візник має приїхати по скриню ввечері.
Пробачте, сер, мовив я, коли ми відійшли на ту ж відстань, що й раніше, це далеко?
Біля Блекгідза, відповідав він.
А це далеко, сер? збентежено перепитав я.
Далеченько, сказав він. Ми потім поїдемо поштовою каретою. Щось із шість миль.
Я почувався таким кволим і стомленим, що сама навіть думка про шестимильну прогулянку лякала мене. Я наважився сказати йому, що нічого не їв цілу ніч, і що коли б він дозволив мені купити щось поїсти, то я був би дуже зобовязаний йому. Це його начебто здивувало, пригадую, як він зупинився і глянув на мене, і, поміркувавши деякий час, він сказав, що хотів завітати до однієї старої особи, яка живе поблизу, і що найкраще для мене було б купити трохи хліба або ще чогось корисного, поснідати в її домі, де ми зможемо дістати трохи молока.
Отож ми зазирнули у вікно пекарні, я вказав на кілька сортів хліба, але вихователь не схвалив мій вибір, нарешті ми вибрали добрий шматок сірого хліба, який коштував мені три пенси. Потім у бакалійній крамничці ми купили яйце і шматок смугастої шинки; мені здалося, що я дістав багато решти з другого свого блискучого шилінга, а тому я визнав Лондон дуже дешевим місцем. Заготувавши провіант, ми рушили крізь величезний гамір і галас, який неймовірно приголомшив мене. Пішли ми через міст, що, без сумніву, був Лондонським мостом (здається, вчитель навіть пояснив це мені, але я майже спав), аж доки не дісталися бідного будинку, який був частиною якоїсь богадільні; я зрозумів це з зовнішнього вигляду будинку і надпису над ворітьми, який оголошував, що богадільня ця збудована для двадцяти п'яти бідних жінок.