Вихователь із Салем-Гаузу відчинив одні з кількох маленьких чорних дверей, які були дуже схожі між собою; збоку і згори біля кожних дверей було по маленькому скісному віконцю. Ми увійшли в кімнату однієї з тих бідних старих жінок; вона саме тоді роздмухувала вогонь, щоб зігріти воду в казанку. Побачивши вихователя, стара припинила роботу, поклала міхи для роздмухування на коліна і пролепетала щось схоже на «мій Чарлі!». Але побачивши мене, вона підвелась і, потираючи руки, збентежено й незграбно спробувала зробити реверанс.
Чи можете ви приготувати цьому юному джентльменові його сніданок? спитав вихователь із Салем-Гаузу.
Чи можу я? сказала стара. Таки можу, напевно.
Як почувається сьогодні місіс Фіббітсон? спитав вихователь, глянувши на другу стару жінку, що сиділа у великому кріслі перед вогнем. Жінка ця являла собою таку купу лахміття, що я й донині радий, що тоді помилково не сів на неї.
Ах, їй дуже погано, відповідала перша стара жінка. Сьогодні один з її поганих днів. Коли б вогонь згаснув чомусь, так вона, мабуть, теж загасла б і ніколи більше не повернулася до життя.
Я теж глянув на неї. Хоч день був теплий, та вона начебто не думала ні про що, крім вогню. Мені здавалося, що вона навіть заздрить казанку, який стоїть на вогні. Маю підстави гадати, її розгнівало те, що вогонь змушений був варити для мене яйце й смажити шинку. Я побачив на власні здивовані очі, як вона погрожувала мені кулаком, коли пророблялися ці кулінарні операції і ніхто інший не дивився на неї. Сонячне проміння проходило крізь віконце, але вона повернулася спиною до сонця і загороджувала вогонь спинкою крісла, так, ніби то вона зігрівала вогонь, а не навпаки. Дуже недовірливо стежила вона за полумям. Готування мого сніданку закінчилося, вогонь запалав дужче, і стара так розвеселилася, що голосно розсміялася. Дуже немелодійний сміх у неї був, мушу сказати.
Я взявся за свій сірий хліб, яйце і шмат шинки, що до них приєднали кухоль молока, і почав розкішний бенкет. У самому розпалі цього бенкету стара звернулася до вихователя:
Ви захопили з собою флейту?
Так, відказав він.
Заграйте на ній, благально мовила стара. Заграйте.
Тоді вихователь засунув руку за обшлаг свого пальта і витяг флейту, розділену на три частини, згвинтив її та негайно почав грати. Я маю враження, після багатьох років міркування про це, що ніколи ніхто в світі не грав гірше. Звуки ці були найжахливіші з усіх природних або штучних звуків, які я будь-коли чув. Не знаю, що то був за мотив, якщо взагалі було щось подібне до мотиву в його грі, в чому я маю великі сумніви, але вплив цієї музики на мене був такий, що спочатку я згадував усі свої лиха, допоки не стало важко втримати сльози; потім я втратив апетит; і нарешті, мені так захотілося спати, що я вже не міг тримати відкритими очі. Тож вони заплющувалися дедалі міцніше, і я почав куняти Все пливе переді мною в якомусь тумані. У тумані пливе маленька кімната, з відкритим буфетом у кутку і з твердими стільцями, у тумані малесенькі східці, що ведуть до кімнати нагорі, і три павичеві пера, що висять над каміном пригадую, увійшовши, я уявив собі, що подумав би павич, коли б знав, яка доля судилася його оздобі Я куняю, я засинаю. Зникають звуки флейти, чую я натомість рипіння коліс поштової карети, і я знову їду. Карету штовхнуло, я раптом прокинувся, знову чую звуки флейти, вихователь із Салем-Гаузу сидить, схрестивши ноги, і журно грає, а стара в захваті слухає його. Ось вона зникає в тумані, зникає в тумані й він, зникає в тумані все, нема вже ні флейти, ні вихователя, ні Салем-Гаузу, ні Девіда Копперфілда нічого, крім важкого сну.
Мабуть, мені наснилося, що, коли він дмухав у цю нещасну флейту, стара, яка в екстазі все ближче і ближче підходила до нього, схилилася над спинкою його стільця й любовно обійняла за шию, а він на мить зупинив свою гру. Я був у якомусь перехідному стані між сном і явою, бо саме в той час чи за мить по тому, як він закінчив грати, а це дійсно-таки відбулося насправді, я побачив і почув, як ця сама стара спитала місіс Фіббітсон:
Хіба ж не чудово?
А міс Фіббітсон відповіла:
Авжеж, авжеж! і кивнула головою в бік вогню. Я підозрюю, що саме вогневі вона приписувала цю музику.
Коли я, мабуть, довгенько покуняв, вихователь Салем-Гаузу знову розгвинтив свою флейту на три частини, поклав її назад за обшлаг пальта і пішов зі мною геть. Дуже швидко ми зустріли карету і сіли на дах. Але я так смертельно хотів спати, що за першої ж зупинки мене поклали всередину, де не було пасажирів. Там я міцно спав. Прокинувшись, я побачив, що коні поволі тягнуть карету на крутий пагорб між зеленими деревами. Карета зупинилася, прибувши на кінцеву станцію.
Ми з вихователем пройшли коротку відстань до Салем-Гаузу. Цей будинок був оточений високою цегляною стіною й мав дуже похмурий вигляд. Над ворітьми в цій стіні висіла дошка з написом «Салем-Гауз». Ми подзвонили, і крізь ґрати у воротах на нас глянуло сердите обличчя; коли ворота відчинилися, я побачив, що обличчя це належить дебелому чоловікові з дерев'яною ногою; у нього була товста бичача шия, опукле бичаче чоло і коротко пострижене волосся на голові.
Новий хлопчик, сказав вихователь.
Чоловік з дерев'яною ногою окинув мене всього поглядом це не забрало багато часу, бо я був істотою невеликою замкнув ворота за нами і витяг ключ зі шпарини. Ми пішли до будинку серед темних дерев. Раптом чоловік з дерев'яною ногою гукнув моєму супутникові:
Гей!
Ми обернулися. Він стояв перед дверима своєї маленької сторожки, тримаючи пару черевиків у руці.
Ось! Швець заходив, сказав він, коли вас не було, містере Мелл. Він каже, що не може їх більше полагодити. Він каже, що тут і шматка колишніх черевиків не лишилося. Він дивувався, що ви сподіваєтеся полагодити це.
Сказавши так, він жбурнув черевики містерові Меллу. Той повернувся на кілька кроків назад, щоб підняти їх, і дивився на них (дуже розпачливо) весь час, поки ми йшли разом. Тоді я помітив уперше, що черевики на його ногах були ще гіршими і що його шкарпетка стирчить в одному місці, наче брунька.
Салем-Гауз являв собою квадратну цегляну будівлю з флігелями, вигляд він мав голий і непривабливий. Все навкруги було напрочуд тихим. Я сказав містерові Меллу, що, мабуть, хлопці пішли кудись, але його начебто здивувало моє незнання, що то був час канікул. Усі хлопці розїхалися по своїх домівках. Містер Крікль, власник закладу, відпочивав на морському березі з місіс і міс Крікль. А мене послали сюди під час канікул на покарання за мій злочин. Усе це він пояснив мені дорогою.
Я глянув на шкільний клас, куди він привів мене, і він здався мені найбільш спустошеним і жалюгідним місцем у світі. Я й тепер бачу його. Довга кімната з трьома довгими рядами парт і шістьма рядами лав. По стінах понатикані цвяхи для капелюхів і грифелевих дощок. Уривки старих зошитів укривають брудну підлогу. Кілька коробок для шовковичних червяків зроблені теж із зошитів і розкидані по партах. Дві бідолашні білі мишки, покинуті своїм власником, бігають униз і вгору у запорошеному пилом замку, зробленому з картону і дроту, і своїми червоними оченятами шукають по всіх кутках чогось їстівного. Пташка в клітці, лише трохи більшій розмірами за неї саму, насуплено злітає на жердинку в два дюйми заввишки і зістрибує звідти, але вона не співає і не щебече. Якийсь дивний нездоровий запах стоїть в кімнаті ніби запах пліснявого оксамиту, гнилих яблук чи погнилих книжок. Навряд чи більше чорнил розлито було б по цій кімнаті, коли б вона не мала покрівлі і небеса сипали б чорнильним дощем, снігом і градом в усі пори року.
Містер Мелл залишив мене та поніс свої неполагоджені черевики нагору. Я поволі почвалав до іншого кінця кімнати, спостерігаючи всі ці речі. Раптом я наштовхнувся на картонний плакат, який лежав на парті. На плакаті цьому були старанно написані такі слова: «Стережіться його! Він кусається!» Я негайно сховався за парту, бо гадав, що там зачаївся щонайменше великий пес. Але як пильно не озирався я навкруги, так і не зміг побачити нічого подібного. Я все ще шукав цю страшну істоту, коли містер Мелл повернувся і спитав, що я роблю.
Прошу пробачення, сер, сказав я, я шукаю собаку.
Собаку? спитав він. Якого собаку?
А хіба то не собака, сер?
Який-такий собака?
А такий, що його треба стерегтися, сер, що кусається?
Копперфілде, понуро сказав він, то не собака. То хлопчик. Я маю наказ, Копперфілде, повісити цей плакат вам на спину. Мені дуже сумно почати цим знайомство з вами, але я повинен це зробити.
Тут він нахилив мене й повісив мені на плечі, мов торбу, плакат, який зроблений був спеціально з цією метою. І куди б я не пішов після цього, я мав задоволення носити його.
Ніхто не може уявити собі, що вистраждав я через цей плакат. Чи міг мене бачити хтось, чи ні все одно мені завжди здавалося, що хтось читав його. Я не міг заспокоїтися навіть тоді, коли обертався та нікого не бачив позаду. Бо де б не була моя спина, я завжди уявляв, що за нею хтось є. Жорстокий чоловік з дерев'яною ногою додав ще більше лиха до моїх страждань. Він був тут владою, і варто йому було побачити, що я притулюся до дерева, стіни чи будинку, він ревів з-за дверей своєї сторожки:
Гей, ви, сер! Копперфілде! Покажіть цей ваш значок, або ж я напишу скаргу на вас!
Майданчик для ігор являв собою голий, усипаний гравієм двір; на нього виходили задній фасад будинку і службові приміщення. Я знав, що слуги читають цей плакат, що мясник читає, що пекар читає, що кожен, одним словом, хто приходив до будинку вранці, коли мені наказано було гуляти, читав, що мене слід стерегтися, бо я кусаюся. Пригадую, що я прямо-таки почав боятися сам себе, наче якогось дикого хлопця, що кусається.
На старих воротах цього майданчика для ігор хлопці мали звичай вирізувати свої імена. Ворота були цілком укриті цими написами. Сповнений жаху перед кінцем канікул, коли мають повернутися хлопці, я не міг прочитати жодного з тих імен, не замислившись, яким тоном і з яким притиском читатиме власник того імені: «Стережіться його! Він кусається!» Був один хлопець, якийсь Дж. Стірфорс, який вирізував своє ім'я дуже глибоко і дуже часто. Я подумав, що він прочитає той напис міцним голосом, а потім наскубе мені чуба. Був інший хлопець, Томмі Тредльс я боявся, що він зробить з цього собі забавку й удаватиме, ніби страшенно лякається мене. Був третій, Джордж Демпль він, як я собі уявляв, співатиме ті слова. Дивився я, маленька тремтяча істота, на ці ворота, аж доки мені не здалося, що власники всіх тих імен, їх було сорок п'ять тоді в школі, як повідомив містер Мелл, під загальне радісне схвалення відсилають мене до суду та гукають кожен на свій манір: «Стережіться його! Він кусається!»
Цей жах переслідував мене серед парт і лав. Цей жах переслідував мене серед рядів порожніх ліжок, коли я просувався між ними до свого; він не покидав мене і в моєму власному ліжку. Пригадую, ніч за ніччю я марив, як знову гуляю зі своєю матір'ю, як їду гостювати до містера Пеготті, як подорожую на даху поштової карети, як знову обідаю з моїм нещасним другом, лакеєм, і в усіх цих випадках люди раптом скрикують і злякано зупиняються, побачивши, на моє лихо, що на мені лише нічна сорочка й той плакат.
Ставали нестерпними монотонні дні мого життя, коли я постійно з жахом чекав на день відкриття школи. Містер Мелл щодня задавав мені багато уроків. Але я успішно виконував їх, бо там не було містера і міс Мердстонів. Перед уроками і після них я йшов на прогулянку, і за мною стежив, як я вже зазначив, чоловік на дерев'яній нозі. Туман навколо будинку, зелені поламані флагштоки у дворі, стара потріскана бочка з водою, сірі пні кількох похмурих дерев, які начебто висмоктали більше дощу і бачили менше сонця, ніж усі інші дерева як жваво постає все це у моїй памяті. О першій годині ми обідали містер Мелл і я в кутку довгої їдальні, заставленої столами, де пахло жиром. Потім ми знову сідали за уроки аж до чаю, що його містер Мелл пив із синьої чашки, а я з бляшаного кухлика. Цілий день і до сьомої чи восьмої години ввечері містер Мелл за своєю ветхою партою в класі ревно працював, озброєний пером, чорнилами, лінійкою, книжками й паперами. Я потім довідався, що то він приводив до ладу рахунки за останнє півріччя. Закінчивши справу, він витягав свою флейту й грав на ній, аж доки мені починало здаватися, що він помалу видмухає всю свою душу у великий отвір на одному кінці флейти, і вона вислизне з іншого кінця.
Уявляю себе маленького у тьмяно освітлених кімнатах. Ось сиджу я, схиливши голову на руки, прислухаючись до журливої музики містера Мелла та зубрячи уроки на завтра. Уявляю, як я закриваю книжки і все ще слухаю журливу музику містера Мелла. Під звуки флейти бачу я свій рідний дім, чую віяння вітру в ярмутських долинах; сум і самотність охоплюють мене. Уявляю, як я йду спати, крокуючи порожніми кімнатами, як сідаю на ліжко і плачу за ласкавими словами, що їх мені казала Пеготті. Уявляю, як сходжу вниз уранці і дивлюся крізь вікно на шкільний дзвін, що висить на верхівці флігеля, під флюгером. З жахом думаю я про той час, коли цей дзвін закличе Дж. Стірфорса та інших до навчання. Але це не найбільші мої побоювання. Більше за все боюся я лише того часу, коли чоловік на дерев'яній нозі відчинить заіржавлені ворота, щоб впустити жахливого містера Крікля. І хоч я був не дуже небезпечною особою, але завжди носив ту саму пересторогу на своїй спині.
Містер Мелл ніколи не розмовляв багато зі мною, але ніколи він не був зі мною жорстоким. Ми потоваришували без балачок. Забув я зазначити, що він іноді розмовляв сам із собою, кривив обличчя, стискав кулаки, скрипів зубами і сильно скуб себе за волосся. Була в нього така особливість. Спочатку вона лякала мене, проте згодом я звик до неї.
VI. Я збільшую коло своїх знайомих
Отак я жив щось із місяць. Раптом чоловік з дерев'яною ногою почав шкутильгати повсюди зі шваброю й відром води. Я припустив, що ці готування робляться до прийому містера Крікля та хлопців, і не помилився. Незабаром швабра вдерлася до класу й вигнала містера Мелла та мене. Тепер ми кілька днів жили, де доведеться, і завжди заважали двом чи трьом молодим жінкам, які раніше рідко показувалися на очі. Ми весь час потопали в хмарах пороху, і я чхав так, неначе Салем-Гауз був великою табакеркою.
Одного дня містер Мелл повідав мені, що містер Крікль повернеться додому цього вечора. Після чаю я почув, що він повернувся. Перед тим, як лягати спати, чоловік з дерев'яною ногою повів мене до хазяїна.
Та частина будинку, де жив містер Крікль, була значно краща за нашу. Його затишний садок виглядав таким приємним після нашого курного майданчика для ігор, що був пустелею в мініатюрі, та на якому, мені здавалося, тільки верблюд чи дромадер міг почуватися привільно. Та я вважав нечуваною зухвалістю навіть звернути увагу на те, що і коридор виглядав затишно. Я йшов цим коридором, заздалегідь тремтячи перед містером Кріклем. Увійшовши до кімнати, я був уже такий переляканий, що майже не помітив ані місіс Крікль, ані міс Крікль (а вони обидві були у вітальні), ні будь-кого іншого, крім містера Крікля. Цей дебелий джентльмен, увішаний годинниковими ланцюжками і брелоками, сидів у кріслі, перед ним стояли великий кухоль і пляшка.
Еге! сказав містер Крікль. Так оце той юний джентльмен, що йому треба підпиляти зуби? Оберніть його.
Чоловік на дерев'янці повернув мене так, щоб видно було плакат. Коли, на думку сторожа, минуло досить часу, щоб ґрунтовно розглянути напис, він знову повернув мене лицем до містера Крікля і зайняв місце збоку від хазяїна. Обличчя містера Крікля було вогненно-червоне, маленькі очі глибоко сиділи в голові; на чолі йому випиналися товсті жили, у нього був коротенький ніс і велике підборіддя. На маківці в нього рожевіла лисина в обрамленні рідкого сивого волосся, яке двома вогкуватими пасемцями зачесане було наперед. Найбільше вразило мене те, що він начебто не мав голосу і говорив пошепки. Може, це вартувало йому великих зусиль, а може, він гнівався, що говорить так кволо, але коли він говорив, то сердите обличчя його ставало ще сердитішим, жили набухали ще більше; тому я тепер не дивуюся, що ця його вада тоді вразила мене, як головна характерна особливість містера Крікля.
Гаразд, сказав містер Крікль, а як з поведінкою в цього хлопця?
Нічого поки що поганого, відповів чоловік із деревяною ногою, випадків не було.
Містер Крікль, здалося мені, був розчарований. Проте, гадаю, що місіс і міс Крікль (тоді я вперше помітив їх, вони обидві були худорляві й тихі) не були розчаровані.
А йдіть-но сюди, сер! сказав, кивнувши мені, містер Крікль.
А йдіть-но! сказав дерев'яноногий, повторюючи цей жест.
Я маю щастя бути знайомим з вашим вітчимом, прошепотів містер Крікль, беручи мене за вухо, це дуже поважний чоловік, чоловік з твердим характером. Він знає мене, і я його знаю. А ви мене знаєте? Га? сказав містер Крікль, з моторошною грайливістю щипаючи мені вухо.
Ще ні, сер, відповів я, звиваючись від болю.
Ще ні? Га? повторив містер Крікль. Та незабаром дізнаєтесь! Га?
Незабаром дізнаєтесь! Га? повторив дерев'яноногий. Згодом я пересвідчився, що він, зі своїм міцним голосом, був завжди ніби перекладачем промов містера Крікля до хлопців. Я, дуже зляканий, сказав, що сподіваюся незабаром дізнатися, коли така його воля. Весь час я відчував, що вухо моє палає: він так боляче щипав його.
Я вам скажу, хто я такий, шепотів містер Крікль, випускаючи нарешті моє вухо, але востаннє так скрутивши його, що сльози виступили в мене на очах. Я кремінь.
Кремінь! повторив чоловік з дерев'яною ногою.
Коли я кажу, що зроблю якусь річ, то я роблю її, сказав містер Крікль. Як я хочу, щоб було зроблено щось, то це буде зроблено.
...щоб було зроблено, то буде зроблено, повторив Дерев'яна Нога.
У мене характер рішучий, вів далі містер Крікль. Отакий я. Я виконую свій обов'язок. От що я роблю. Коли моя плоть і кров, кажучи це, він глянув на міс Крікль, повстає проти мене, то вона більше не плоть і не кров моя. Я її жену геть. Чи той волоцюга, звернувся він до чоловіка з деревяною ногою, заходив сюди знову?
Ні, була відповідь.
Ні, сказав Крікль, він добре мене знає. Він знає мене. Не пускати його! Кажу я вам, не пускати його, промовив містер Крікль, вдаривши рукою об стіл і глянувши на місіс Крікль, бо він мене знає! А тепер ви теж трохи знаєте мене, мій юний друже, і можете йти. Відведіть його.
Я дуже зрадів цьому наказу, бо місіс і міс Крікль витирали собі очі, і я турбувався за них не менше, ніж за самого себе. Але я збирався звернутися до господаря з проханням про одну річ, яка дуже непокоїла мене. Тому я не міг утриматися, хоч сам здивувався з такої сміливості.
Будь ласка, сер... почав я.
Містер Крікль прошепотів:
Га? Це що таке?
Він уп'яв у мене очі, ніби хотів спопелити своїм поглядом.
Будь ласка, сер, пробелькотів я, коли б мені дозволили (я справді дуже шкодую, сер, про свій вчинок...), коли б мені дозволили зняти цей напис, доки хлопці не повернулися...
Чи серйозно зробив це містер Крікль, чи він тільки хотів налякати мене, я не знаю. Але він скочив з крісла, і я стрімголов подався геть, не чекаючи на чоловіка з дерев'яною ногою. Я біг, не зупиняючись, аж до своєї спальні. Побачивши, що мене не переслідують, я ліг у ліжко, бо вже був час спати, та кілька годин пролежав, тремтячи, без сну.
Наступного ранку повернувся містер Шарп. Містер Шарп був перший вихователь, чином вищий за містера Мелла. Містер Мелл їв разом з хлопцями, а містер Шарп обідав і вечеряв за столом містера Крікля. Містер Шарп був кволий джентльмен тендітного вигляду, з довжелезним носом; голову він завжди хилив набік, ніби вона була занадто важкою для нього. Волосся його було дуже м'яке і хвилясте. Але перший же з хлопців, який повернувся з канікул, доповів мені, що то була перука (та ще й придбана у торгівця старими речами), і що містер Шарп щосуботи ввечері ходить її завивати.
Не хто інший, як Томмі Тредльс збагатив мене цими знаннями. Він першим з хлопців повернувся до школи. Він відрекомендувався, повідомивши, що я можу знайти його ім'я на правому стовпі воріт, над верхньою завісою.
Тредльс? спитав я, бо дуже добре вивчив ці ворота.
Власною персоною, відказав він і попросив скласти докладний звіт про мене та мою сімю.
Для мене то була щаслива обставина, що Тредльс повернувся першим. Йому так сподобався мій плакат, що він позбавив мене від хвилювань через очікувані викриття чи приховування. Щойно прибував якийсь хлопчик, великий чи маленький, Томмі рекомендував мене такими словами:
Дивіться! От забавка!
На щастя, хлопці здебільшого поверталися в сумному настрої і не так люто кидалися на мене, як я очікував. Щоправда, дехто з них витанцьовував навколо мене якийсь індійський танець, а більша частина не могла утриматися від спокуси подражнити мене собакою: вони гладили і пестили мене, щоб я не кусався, та казали: «На місце, Рябко!» Я, звичайно, бентежився серед такої сили незнайомих хлопців, і це вартувало мені трохи сліз. Але загалом усе обійшлося краще, ніж я гадав.
Проте я не вважався формально прийнятим до компанії школярів, аж доки не прибув Дж. Стірфорс. До цього добродушного на вигляд хлопця, який мав репутацію першого учня і який був років на шість старший, мене привели, ніби до високої урядової особи. Під наметом на майданчику для ігор він розпитав про подробиці мого покарання і ласкаво висловив свою думку, що то «дурниці»; за це я лишився вдячним йому назавжди.
Скільки у тебе грошей, Копперфілде? спитав він, прогулюючись зі мною після того, як вищезгаданим висловом покінчив з моїми справами.
Я сказав йому, що маю сім шилінгів.
Краще було б віддати їх мені на схов, сказав він. Принаймні ти можеш це зробити, коли хочеш. А не хочеш не треба.
Я поспішив погодитися з його дружньою пропозицією, і, відкривши гаманець Пеготті, висипав гроші йому в долоню.
Чи не хочеш витратити щось зараз? спитав він мене.
Ні, спасибі, відповів я.
А коли хочеш, то можеш, знаєш, промовив Стірфорс. Скажи тільки.
Ні, спасибі, сер, повторив я.
А може, тобі хотілося б витратити пару шилінгів на пляшку смородинової наливки, щоб розпити в спальні? наполягав Стірфорс. Ти, здається, приписаний до моєї спальні.
Хоч це раніше і не спадало мені на думку, але я відповів, що, звичайно, хотів би.
Дуже добре, сказав Стірфорс. Смію припустити, що ти щасливий був би витратити ще шилінг-другий на мигдалеве тістечко.
Я відповів, що, звичайно, це я й хотів зробити.
І ще шилінг-другий на бісквіти, та ще один на фрукти, га? сказав Стірфорс. Кажу тобі, юний Копперфілде, ти це можеш зробити.
Я посміхнувся, бо він посміхався, але я таки був трохи стурбований.
Гаразд! продовжував Стірфорс. Треба ж цю справу влаштувати якнайкраще, от і все. Я зроблю для тебе все, що можу. Я можу виходити зі школи, коли схочу, і я тобі придбаю все.
По цій мові він поклав гроші в кишеню і ласкаво попросив мене не турбуватися: він сам подбає, щоб усе було як слід.
Він дотримав свого слова. Щоправда, в глибині душі мені здавалося, що справа йшла зовсім не як слід я побоювався, що подаровані мені матір'ю дві півкрони розтрачено марно. Проте я зберіг клапоть паперу, в який вони були загорнуті, тепер це було моїм коштовним заощадженням. Коли ми прийшли до спальні, він витяг усе, куплене на сім шилінгів, і поклав на моє ліжко, під місячне проміння, кажучи:
Маєш, юний Копперфілде! Слово честі, в тебе буде королівський бенкет.
Я й думати не міг про те, щоб керувати бенкетом, коли він був тут. Руки мої тремтіли від самої тільки думки про це. Я попросив його зробити мені ласку й головувати. Моє прохання було підтримано всіма іншими хлопцями в нашій кімнаті; він погодився і, сівши на мою подушку, став роздавати ласощі (розділив їх дуже справедливо, мушу зазначити) та наливати смородинівку в маленьку чарку без ніжки, його особисту власність. Щодо мене, то я сидів ліворуч від нього, а решта скупчилася навколо нас, на найближчих ліжках і на підлозі.
Добре пам'ятаю, як сиділи ми там, розмовляючи пошепки; сказати по правді, вони розмовляли між собою, а я шанобливо слухав. Місячне проміння проникало крізь вікно в кімнату, змальовуючи відбиток вікна на підлозі. Більшість з нас сиділа у темряві; тільки інколи Стірфорс змочував паличку в банці з фосфором, коли хотів знайти щось. Тоді нас освітлював короткий і мерехтливий синій відблиск. Якесь загадкове почуття, навіяне темрявою, таємничість нашого бенкету, обережний шепіт усе це захоплювало мене, я прислухався до хлоп'ячих розмов з безпорадним почуттям урочистості і жаху; щасливий, що всі вони такі близькі; я лякався (хоч намагався сміятися), коли Тредльс запевняв, ніби бачить у кутку привида.
Я почув усяку всячину про школу й про все, що її стосувалось. Я почув, що містер Крікль не без підстав назвав себе кременем: він був найсуворішим і найнещаднішим з вихователів; він день у день розсипав удари направо й наліво, вдираючись у юрбу хлопців, немов лютий вовк в отару овець, і жорстоко шмагаючи їх. Він не знав і не вмів нічого, крім шмагання, а в іншому був більшим неуком (так заявив Дж. Стірфорс), ніж найостанніший учень у школі. Багато років тому він був дрібним крамарем у Боро і взявся до шкільної справи після того, як збанкрутував на торгівлі хмелем; відкрив він цей заклад на гроші місіс Крікль. І ще почув я так багато подібних відомостей, що мене дивувало тільки, звідки вони все це знають.
Я почув, що чоловік з дерев'яною ногою його звали Тенгей був диким варваром, який раніше допомагав містеру Кріклю у торгівлі хмелем, а потім пішов разом з ним по лінії науки; трапилося це тому, вважали хлопці, що він зламав собі ногу на службі в містера Крікля, де виконував безліч безчесних справ для нього і знав усі його таємниці. Я чув, що, за винятком містера Крікля, Тенгей вважав усю установу, вихователів і учнів своїми природними ворогами, та єдиною втіхою його життя було виявляти гнів і лють. Ще я чув, що у містера Крікля був син, який ворогував з Тенгеєм і, викладаючи в школі, одного разу посварився зі своїм батьком, бо вважав, що дисципліну запроваджують занадто суворими способами. Крім того, гадали, що він протестував проти брутального поводження батька з матір'ю. Отже, почув я, містер Крікль вигнав його за двері, а місіс і міс Крікль відтоді завжди сумують.
Але найдивніше, що я почув про містера Крікля, це те, що був один хлопець у школі, на якого він не наважувався підняти руку, і цим хлопцем був Дж. Стірфорс. Стірфорс сам підтвердив це й сказав, що хотів би побачити, як він спробує це зробити. Якийсь несміливий хлопець (не я) спитав, як він вчинив би, якби побачив. Дж. Стірфорс занурив паличку у банку з фосфором, аби сяйво освітило його відповідь, і заявив, що насамперед уклав би його, добре давши по чолу пляшкою з чорнилом, яка завжди стояла на каміні. Деякий час сиділи ми у темряві, затамувавши подих.
Почув я, що містер Шарп і містер Мелл обидва дістають злиденну платню. І коли до столу містера Крікля подають на обід гаряче та холодне м'ясо, то очікують, що містер Шарп обере собі тільке холодне. Ці відомості теж підтвердив Дж. Стірфорс єдиний учень, який обідав разом з хазяями. Почув я, що перука містера Шарпа була йому не по мірці, та й нема чого йому пишатись (учні, звичайно, казали «задаватися») цією перукою, бо власне руде волосся містера Шарпа дуже виразно видно на потилиці.
Почув я, що за одного хлопця, сина торгівця вугіллям, плату за навчання вносили вугіллям, тому його називали «обмін або товарообмін», взявши це прізвисько з арифметичного задачника. Почув я також, що столове пиво це просто грабунок їхніх батьків, а пудинг податок.
Ще я почув, що вся школа була певна, ніби міс Крікль закохана в Стірфорса; і це здалося мені цілком ймовірним, коли я в темряві слухав його милий голос, уявляв собі його гарне обличчя, мальовничі кучері, його гарні манери безперечно, це могло бути правдою.
Почув я, що містер Мелл був непоганим чолов'ягою, але не мав і шести пенсів за душею; і що, без сумніву, його стара мати, місіс Мелл, була бідна, як церковна миша. Я згадав тоді про свій сніданок і про невиразні слова «мій Чарлі». Але з приємністю пригадую, що тоді я про це мовчав, як риба.
За всіма цими і ще іншими розмовами бенкет наш трохи затягнувся. Більшість гостей пішла спати, щойно покінчили з наїдками та наливкою. А ми сиділи напівроздягнені і ще довго перешіптувалися та нарешті теж полягали.
На добраніч, юний Копперфілде, сказав Стірфорс. Я візьму тебе під свою опіку.
Ви дуже добрі, вдячно відповів я. Дякую вам.
А в тебе нема сестри? спитав Стірфорс, позіхаючи.
Ні, відповів я.
Шкода, сказав Стірфорс. Коли б у тебе була сестра, то це була б, мабуть, гарненька боязка світлоока дівчинка. Мені хотілося б познайомитися з нею. На добраніч, юний Копперфілде.
На добраніч, сер, відповів я.
Довго думав я про нього, лежачи в ліжку. Пригадую, як я встав глянути на нього: він лежав під місячним промінням, розвернувши догори прекрасне обличчя й легко закинувши руку під голову. В очах моїх він був особою великої могутності; безперечно, саме тому думки мої зверталися до нього. Приховане від нас майбутнє ще не мерехтіло над ним у місячному промінні. У саду, що снився мені цілу ніч, ще не було затьмарених слідів його ніг.
VII. Мій перший семестр в Салем-гаузі
Наступного дня у школі почалося справжнє навчання. Величезне враження, пригадую, справило на мене те, що гамір голосів у класі раптом обернувся на мертву тишу, коли після сніданку ввійшов містер Крікль і зупинився у дверях, оглядаючи нас, немов казковий велетень своїх жертв.