Та ось головною алеєю (якою ще й автівки їздять) йде дівчина з матірю. Карло прорахував, що якщо він поквапиться, то дістанеться вбиралень саме тоді, як їх проминатиме дівчина. Він навіть не бачив, яка вона. Миловидна, добре вдягнена чорнявка, от і все, що він бачив. Він майже біг до вбиралень, благаючи Бога, щоб мати відволіклась, відвернувшись в інший бік. Карло благав Господа від усього серця, так само, як колись на уроках у школі. Він подумки стогнав, скрегочучи зубами, від думки, що все не так, як йому хочеться. Ніби вогненний меч пройшов просто посеред грудей, паралізуючи його. Він стояв перед вбиральнями, дівчина ось-ось пройде повз нього. Мати дивилася далеко впередале й мала також. Карло, зовсім не криючись, ніби маючи на те повне право, поклав руку на пеніс, не зводячи очей з дівчини (лиш тепер він помітив її високі вилиці та відразливий рот). Ще не сховавшись як слід у бетонній капличці, він розстебнув штани. Дівчина, слідом за матірю, вже пройшла повз нього, але чоловік і надалі витріщався їй у спину, сподіваючись, що від його погляду вона обернеться. Це було сповнене болю благання, питання життя і смерті. Але дівчина не обернулася. Карло, стогнучи й лаючись, як хлопчисько, застебнувся, не кінчивши, бо сподівався, що незабаром це йому стане в нагоді. Він відійшов і сів на лавку, навпроти вбиралень, вдивляючись у спини жінкам, що віддалялися, обсипаючи їх прокльонами й називаючи шльондрами, ніби якийсь хлопчак.
Карло вештався від лавки до лавки, сподіваючись, що повз пройдуть ще дівчатка з матерями або, за чудесним збігом обставин, дівчата йтимуть самі. Але жодної дівчини у саду не було. Зрештою, пообіддя сяяло дедалі тьмянішим сяйвом, обіцяючи низку однаково чудових днин. Сад швидко спорожнів, навіть поодинокі матері з дитячими візками та старенькі вже порозходилися. Карло, взявши таксі, машинально попрохав відвезти його на вокзал. Врешті-решт, на вокзалі теж є безліч лавок. Через свою недосвідченість Карло відразу не здогадався, що саме на вокзалі на нього чекає раювання, відчуття, подібне до того, яке відчуваєш, коли вперше пробуєш гашиш, і згодом це перетвориться на звичку, від якої йому, саме через те, що вона сороміцька, небезпечна й божественна, тепер несила буде відмовитись аж до скону віку.
У Кяри, Наталії та Емілії була одна спільна риса: всі вони здавалися убогішими за Карло та батьків. Особливо Кяра. Була в ній якась неотесаність та фізична кволість, і невідомо, звідки це в ній взялося. Можливо, багатства його родини не були безмежними й розплачувалися за це його молодші сестри. Певна річ, нестатків вони не зазнали, дівчата ходили до кращого навчального закладу в Турині й навіть вивчилися музикувати на кількох інструментах. І все-таки були вони якісь трохи занехаяні, багатство не відшліфувало їх так і, так би мовити, не «звеличило» їх, як інших дійсно заможних членів родини. І вони не приховували незграбність власного тіла. Через якийсь несмак вони обирали собі вбрання, яке зовсім не приховувало їхні недоліки, а схильність до ощадливості, яка вкорінилася в них із дитячих років, мабуть, про неї ніхто ніколи не казав уголос і думка про неї взагалі ніколи не доходила до свідомості, дійсно гнала їх скуповуватись, на відміну від батька, матері чи старшого брата, у крамниці далеко не першого ґатунку. Вони відчували цю свою фізичну нижчість, але через свою скромність дійсно вірили в те, що заслужили на це. Вони обирали стиль поведінки, який би відповідав цій заслуженій нижчості, з одного боку, лише здавалось, що приховував, а з другогоразом з тим приховував її. Вони вважали себе мудрими, практичними, бачили своє призначення у тому, щоб прожити життя сповнене справ рутинних, справ домашніх. Дожилися до того, що стали уникати світських заходів, які відвідувала мати. Спочатку вони чинили так через свою вроджену соромязливість, навіть гадаючи, що їхнє суспільне становище не так «обробило» їх, як їхніх подруг, які ототожнювали себе зі своїм становищем. Згодом дійшло до того, що вони стали почуватися ізольованими й негідними цього. І саме тому обрали собі поспішливий, позбавлений будь-яких жіночих слабкостей, трохи грубуватий, подібний до чоловічого, стиль поведінки, у якому граційність замінюється практичністю, а вміння поводитися у світському товариствікультурою. Ось лишень їхня культурність, як стиль поведінки в житті, зовсім була позбавлена смаку й реальної спроможності вирізняти цінності. Й вони це розуміли. І саме тому під зовнішністю осіб, які успішно й прибутково роблять свою справу, вони були нескінченно невпевненими, змученими невиліковною інтелектуальною соромязливістю. Вони, відчайдушно тримаючись за культурність, взяли на себе роль людей, що висловлюють правильні міркування, однак у світі не було нікого соромязливішого за них, коли йшлося про те, щоб висловити свої переконання. Насмілившись висловитися, вони були по-дитячому нажахані, і їхній спектакль не міг приховати цього переляку. З іншого боку, через це вони ставали надзвичайно люблячими, віддавалися почуттям і сімейним цінностям, хоча насправді через це навколо них утворилася дещо зловісна й понура порожнеча. А ще їм подобалось бути мудрими-премудрими захисницями (саме тому вони повсюдно тягали з собою Віолу та інших дітей прислуги та селян). Отже, були вони соціалістками. (Втім, це було сімейною традицією, що зародилася ще в часи руху Опору. Мати, хай і лише як світська дама, теж учащала до культурного середовища лівих.)
Нотатка 9˃ НА ВОКЗАЛІ
Можна переміститися з реальності в сон, але неможливо перейти з одного марення в інше. Карло сидить на потертій, майже чорній лавці. Над нимшалено високе, майже запаморочливе склепіння. Довкола неосяжний простір коридору. Незмінно-посмучено свистять потяги. Вони вирушають і прибувають з околиць або з півдня, мчать вокзальними тунелями, озиваючись у пошарпаних вітринах вокзалу й юрбах бідняків, котрі так природно йдуть за своєю долею. Карло пожирає нетерплячка, чекаючи, поки дівча за великим вбудованим склом у залі очікування погляне в його бік. Але вона теж зараз занурилася у власний еротичний сон, сон, у якому є чекання, цнотливість, розгубленість та відволіканняй цілковите незнання того, що таке секс (принаймні, у ті далекі шістдесяті). Але у Карловому сні вона має дивитися на нього, виявляючи цікавість до його заняття: як він вчиняє наругу над її почуттям пристойності, тримаючи члена однією рукою, готовий не лише будь-коли стиснути його у штанях, якщо дівчина раптом гляне на нього, а й навіть розстебнути їх, засунути руку всередину й торкнутися живої гарячої плоті збудженого пеніса, хоч би на мить показавши свій синюшно-червоний орган. І треба, щоб люди навколо теж цілком могли б за всім спостерігати. І їхнє почуття пристойності теж треба переступити, так само, як соромязливість Карло та тієї дівчинки, що сидить поруч з меншими братиками, стискаючи в руці газетку. Вона спочатку має глянути на Карло, а потім опустити очі на його член. А якщо все станеться не так, Карло може навіть згинути від напруження, від якого рвуться його нерви й від якого він уже напівмертвий. Водночас саме цей біль людини, що помирає й відродиться до життя лиш одним поглядом, це величезне щастя, що ніби наповнює світлом меланхолійну й уже надвечірню залу вокзалу. Це щастя, бо весь світ і весь сенс життя звівся до цього очікування; ця єдина надія, єдине заняття не мають меж. Увесь попередній і наступний день присвячені чеканнюa єдиного погляду чи чомусь подібному, спробуваному, досягнутому; аби знову спробувати, знову досягнути. Тремтливе чекання, на яке перетворюється вбивче хвилювання, дарує відчуття володарювання над прийдешнім, насолоду й прихильність світу, який пригнічує й карає і який, хоч і потайки, дозволяє, щоб до нескінченності здійснювалися речі, що про них марить Карло, сповнений нестримного і майже умиротвореного щастя.
Нотатка 10˃ НА ВОКЗАЛІ(Продовження)
Карло протягом багатьох тижнів відвідує вокзалмісце, де на нього чекає нескінченно багато сексуального задоволення. Йому байдуже, якою буде дівчина, завдяки якій він зупинить свій пошук: аби вона лишень відповідала кільком загальним вимогам класифікації, за якою він розбив світ жінок навпіл; байдуже, чи вони білявки чи брюнетки, чи худі чи огрядні; чи поводяться вони як дрібні буржуазійки, чи як простолюдинки. Є річ, яку Карло бачить відразу й уже ніби навчився частково відчувати те, завдяки чому знову трапиться диво. Диво, яке може наприкінці принести найнестримніше задоволення (дівчина дивиться на нього, вона пізнала його секрет і бачила пянкий захват, від того, що це пізнання разом з довгими моментами стримування, що цьому передували, іноді наприкінці доводить його до привселюдної еякуляції), а може навпаки, скінчитися трагічно: у найприємнішу мить щось відбирало у нього дівчину, яку він нарешті знайшов і підготував, залишаючи його на самоті, у полоні незагойного розчарування, яке так схоже на бажання померти й на жахливе відкриття, що реальність несумісна зі сном. Там він знайшов і втратив десятки дівчат. Усе це було частиною відрізка його життя, який врешті-решт співіснуватиме з іншими періодами у житті героя, але відтепер більше ніколи не щезне. Пізнання ексгібіціоністської насолоди (але він пробував не лише це, а й принагідно шукав не таких простих і не так легко досяжних звязків: власноруч торкався дівчини чи змушував її пізнати свій власний незрілий та несвідомий ексгібіціонізм) не заважало Карло роздивитися світ навколо; наразі, йдеться про те, що відбувалося на вокзалі. Пригнічено й уривчасто він був у змозі роздивитися цілу низку подій, облич та постав, звичок. Усе, що він бачив, ставало частиною задоволення. Коли він виходив з дому, щоб піти на вокзал (це було єдине його заняття в житті), його серце весело калатало, сповнене вдячності за божественну піддатливість світу, у передчутті того, що на нього чекає: втім, у його видінні були не лише сексуальні забавки та досягнення оргазму, навколишнє теж складало його частину. І це навколишнє було безстороннім. Воно було водночас і частиною його марення, й частиною дійсності. Й не тієї суворої та жахливої дійсності, якою вона видавалася йому в миттєвості відчаю, коли здається, що Бог, мораль та норми мають сенс, розчиняючи поволоку ілюзій; а натуральна реальність, така, якою постає вона, наприклад, у щасливих, зірких очах письменника-реаліста. Але найголовнішенова дійсність, адже наразі для буржуа Карло йшлося про дійсність простих людей, яких він бачив у справжній бідності, якими не знає їх буржуа, реальність, яку злидарі переживають власним тілом, і це переповісти неможливо. Серед них було багато вихідців з півдня країни. Вони торгували контрабандними цигарками; були сутенерами повій, що тупцювалися на дорогах поруч із вокзалом. Мабуть, серед них було багацько злодіїв, які призначали «стрілку» в юрбі людей, що приїздили й відїздили у їдкій вокзальній пилюці. Майже всі були молоді, чимало взагалі дуже юні, майже діти, котрі щойно приїхали з рідної домівки в Калабрії чи Сицилії.
Нотатка 10 bisГАЙНУВАННЯ РОЗУМУ
Нестримно обертаючи нарівно з радістю і болем шекспірівські рядки:
All this the world knows yet none knows well,
To shun the heaven that leads men to his hell{8}
на
До пекла рай веде, всі йдуть і йдуть,
Ніхто не обминає згубну путь.
Карло повернувся у родинний маєток за містом. Розбитий і нажаханий напруженням, яке йому не терпілося поновити, починаючи з тієї миті, коли воно минало, він відчував, як його серце стискалося від тривоги, рівночасно з тим розширюючись, ніби сповнене вдячності за безліч нового, що він почав пізнавати. Через лілове надвечіря площа ххх, на якій чоловік вийшов з автобуса (на той час Карло ще був людиною середнього достатку й робив те, що й усі), ставала жаскою. Ластівки літали високо, люди поверталися додому, повертаючись спиною до променів сонця, що, ніби палюча закамянілість, досі не відступало, вибілюючи оливкуватий небосхил. Карло, ніби сновида, хриплячи й стогнучи сам до себе, потайки, намагаючись мати незворушний вигляд та йти спокійно, покрокував до батьківської садиби. Коли він прийшов, холодна ніч ще сизіла. Оливкові дерева стояли синіми, ніби простирадло, розстелене під сліпучим сяйвом Третього Неба. Садові квіти збирали все це сяйво, боляче прошиваючиa ним у півпітьмі, від якої боліли очі. Карло сподівався, що зустріне сестер чи хоча б одну з них, щойно зайшовши до хати. Та дарма, у будинку стояла неприродна тиша. Йому на очі трапилась служниця, в її очах уже цілком схоронилися спогади про те, що робив хазяйський син в її присутності, і вона розповіла, що Наталія, Кяра та Емілія пішли до бабусі. Бабина оселя була недалечко (вона сховалася у тому маєтку вже багацько років тому). Карло, стікаючи кровю через рану, якої завдавала йому віддаленість місць, де його член може «через пекло досягнути раю». Йдучи наосліп через смуток, що струменів з невідступного світла, яким було сповнене повітря, він вхопився за єдину рятівну нагоду. Зробити з Кярою (чи Наталією, чи Емілією) те, що він робив з дівчатами на вокзалі чи у громадському саду. І негайно. Чоловік вийшов із дому, повернув на ґрунтову дорогу, обабіч якої росли ряди височезних тополь і яка вела до бабиного дому. Він опинився у сутінковій півтіні, освіченій із-за спини пагорбів прозорим світлом зовсім безхмарного неба. Було страшенноa спекотно: йти уздовж травянистого взбіччя дороги було наче йти у повітрі, що розпеклося від світла фар, котрі тільки-но погасли. Та все-таки саме в цю мить Карло почувався щасливим. Мета отримати сексуальне задоволення обернула вечір, котрий раніше був театром пожертви, споконвічного сімейного життя, присвяченого цноті й коханню у шлюбі, навязаному почуттям обовязку, котре для серця було смертельним умертвлінням, на театр маневру, який кине виклик будь-якій соромязливості та будь-якій дійсності, від чого серце затріпоче від сліпої радості, якої треба зазнати навіть ціною смерті. Попри те, що Карло йшов поволі, він весь упрів. І це вкрай здивувало його, здивувало так само, як ніч навколо, де вже неприродно засяяли зорі, як і, хоч і ледве чутний, але несамовитий гавкіт зграї собак десь далеко. Та коли вже видко було садибу, хвіртка на току, перебудованому під щось штибу патіо просто неба, розчинилася й показалися трійко сестер, що вели свої велосипеди, а слідомбабуся, яку за руку міцно тримала Віола. Жінки (певна річ, вони не помітили Карло, який стояв у тіні тополь) сердечно попрощалися, говорячи загадковоc, незрозуміло, говорили вони радісно чи голосом, сповненим болю, як гавкіт собак удалині, а потім розійшлися. Сестри, трошки розігнавшись, злазять на велосипеди й, сміючись одна до одної, увімкнувши ліхтарики та дурнувато-радісно бібікаючи у дзвіночки, рушають уздовж шляху. Побачивши, як сестри підїжджають до нього ближче, Карло ліг у канавку, що простягалася уздовж дороги, просто за гладеньким та пахучим стовбуром тополі. Геть усе на землі пахло надзвичайно, ніби щойно пройшов дощ. А от у канавці було сухо. Сестри проїхали повз Карло, незграбно крутячи педалі, й незабаром зникли вдалині на шляху, вигулькуючи й знову ховаючись у ряду тоненьких тіней тополь, поблискуючи ліхтариками у слабкому світлі заходу сонця, що затрималось до пізнього вечора. Бабуся з дівчиною залишились стояти біля хвіртки, спостерігаючи за тим, як сестри зникають з очей. Тихо постояли там. Потім, обмінявшись кількома нерозбірливими фразами, пішли назад. Цуцик на подвірї загавкав, радісно метляючи хвостом. Карло причаївся в канавці. Треба було зачекати, поки сестри доїдуть у глиб вулички, повернуть на заасфальтований шлях і вїдуть у маєток. Тільки так він міг сказати бабці, що дорогою до неї не бачив дівчат, а сестрам ніколи не згадувати про те, що цієї ночі він був у бабиній садибі. Наростало напруження, від якого шарпаються нерви, нескінченна боротьба з часом, який забирають незначущі події, які ніколи не можна передбачити. Карло буквально не мав змоги розрахувати точну кількість часу, що знадобиться сестрам, щоб дістатися додому. Він знемагав від хвилювання, і це ставало йому на заваді, хвилина здавалась вічністю. Однак він не мав права на помилку. Механічно, просто випроставшись у густих зелених пахощах канави, що була не глибша за дві пяді, він, розстебнувши штани, аби вбити час, зрештою, він був добряче збуджений, взяв у руку пеніс і почав мастурбувати; я вже казав, що він робив це, щойно мав нагоду побути сам, коли його ніхто не бачить. Але він не вставав. Хвилювання було засильним, Карло віднімало дихання. У голові був лише образ того, як сестри ідуть додому. Через збудження він не міг зосередитися й уявити навіть те, заради чого він усе це затіяв. Що він скаже бабці, щоб виправдатися за свою присутність в її оселі? Не було чим виправдовуватись. Втім, може, й не потрібно було шукати виправдань. Через свою муку Карло нервувався, він відчував і потребу в тому, щоб знайти виправдання, і страх не знайти їх. Він силкувався зосередитися на мастурбації, яка мала б заспокоїти його, переносячи на перший план єдине, у чому був для нього зміст цього вечора (такого чудового, дивовижно багатообіцяючого) й усього життя, готуючи його до щастя, якому все було підпорядковано. Але нічого не виходило. Член лишався обмяклим і заледве налитим, почервонівши від його рук. Наперед сповнившись упевненістю, Карло, застебнувшись, підвівся. Коли він підійшов до невинної хвіртки маєтку своєї бабці, у нього тремтіли ноги, а перед очима стояв туман. Чоловік подзвонив у двері. Враз у помешканні, ясно відбиваючись у лункій задусі, долинули голоси, які скоро стихли у кімнатах. Незабаром хвіртка розчинилася, й Карло увійшов; він швиденько й аж занадто сердечно, винувато-спокійно привітався із старою служницею, яка відчинила йому двері, погано приховуючи своє здивування, а тоді нахабно попростував простісінько у будинок. Вікна були прочинені настіж, і червоне, посмучено-святкове сяйво сочилося у дзеркальне обійстя, де акуратно стояли вазони з квітами, громіздкіd столи та стільчики з білого дерева, шкіряні шезлонги. Поруч із вхідними дверима, які теж були розчинені настіж, на лавочці, що стояла на долівці з червоної теракотової цегли, радісно заллятій світлом, сиділа Віола. Вона тримала в руках скриньку, розписану, наче скринька з-під якоїсь настільної гри. Це, либонь, для гри «У гусака». Вона сиділа мовчки й дивилася у темінь, обіпершись об стіну будинку, гарячу, як у пічці. В одвірку, зодягнена у біле, зявилася бабуся, вона, на відміну від служниці, навіть не намагалася приховати своє здивування. Карло знайшов найбільш звичайне виправдання, мовляв, хотів побачитися з нею й привітатися, адже приїхав з Рима й невдовзі знов має відїжджати. Здивування старої швидко минуло, й вона навіть запросила онука повечеряти разом. Саме так Карло і планував, а тому його переповнило нездоланне, хвастливе задоволення. Його огорнув спокій. Отож, чекаючи, коли буде готовий, поки бабця тим часом клопоталася, Карло пішов полежати на одному з шезлонгів, просто навпроти Віоли, яка саме прийшла посидіти у тому самому дикому саду коло ґанку. Єдине, що лишалося Карло, лежачи на шезлонзі, споглядати зорі. Вони вкрили геть-чисто все небесне полотно над старим током з рівними межами, на якому було розставлено старі глиняні глечики для оливкової олії. Нарешті спала ніч; сяйво зникло, залишивши по собі неприродну темряву. На багато кілометрів навколо не було жодного вуличного ліхтаря, а місяць ще не зійшов. Лишилися лише зорі. Дивовижні зорі молодості, на які потім уже ніхто не зводить очі, хоч вони й надалі продовжують сяяти абсолютно незворушно своїм зернистим та неспокійним сяйвом. Їхнє безугавне мерехтіння було ніби мовою. Раптом до їхньої розмови, по-рідному, приєднався такий близький і безкінечно далекий переспів цвіркунів. Здавалося, що вони ладні без угаву продовжувати свій спільний, нескінченний переспів: думка про те, що він навіює роздуми про смуток та смерть, була б занадто простою, тут було щось набагато більшеце було щире знання, вкрай виразна думка, яка, втім, не мала певної теми. Але Карло цим не переймався: він просто насолоджувався миттєвостями, коли міг закарбувати у памяті, як над ним нависає небесна сфера. Нічого не мало значення: все було лише оточенням, пречудовим оточенням. Єдине, що справді було для нього значущим, це Віола. Він не міг добре роздивитися, дивиться вона на нього чи ні. Проте поволі він опустив руку в штани й поклав її просто на те місце, яке для дівчинки було незвіданим і сороміцьким. Та коли вже вечеря була майже на столі, з-за хвіртки почулося навязливе дзвоніння й чоловічий голос гукнув: «Віола!» Служниця, ніби за звичкою, пішла до дверей, відчинила, й показався худющий чоловяга на велосипеді, одягнений, як селянин (на ньому була сорочка й штани, які селяни зазвичай одягають після роботи, вимившись у діжці у своєму дворі). Віола враз скочила й побігла до нього. В одвірку вигулькнула стара у білому й, докірливо звертаючись до дівчини, промовила: «І навіть не попрощаєшся?» Бабця говорила таким же діалектом, як і дівчина, котра, ледь обернувшись, вигукнула: «На добраніч, пані Емілія!» А слідом батько: «Вибачте, пані, добривечір, на все добре!» «Добраніч, Віто», сказала насамкінець жінка трохи ображено й пішла геть. Карло зостався на шезлонзі наодинці, а над нимзорі. Тепер на нього чекала ціла вечеря з бабцею наодинці.