Ти заміжня?
Так, пане.
Як давно?
Та вже пятнадцять років сплило.
Ти ж ще дитина, а вже заміжня!
Так.
І діток маєш?
Маю, пане.
Скількох?
Трійко.
Дівчат чи хлопців?
Найстарша донька й двоє молодших синів.
Якого віку?
Найстаршійчотирнадцять, меншенькомутринадцять, а наймолодшому, він ще геть маля, рік і два місяці.
Он як.
Протягом цього діалогу, коли жінка мусила стояти перед хазяїном і слухняно відповідати на питання, Карло витягнув члена зі штанів, так само чимдуж стискаючи його.
А як звати найстаршу дівчинку?
Віолою звати.
Закінчивши прислужувати, жінка стала з вазоном у руках, схожа на економку: у голові лише практичність, ніяких любощів. Карло розтискає руку, якою тримав свій орган, аби взяти столове приладдя. Оголений пеніс сторчма стирчить із штанів. Опустивши очі, служниця йде геть. Щойно жінка вийшла, Карло, думаючи про Віолу, не може втерпіти й починає швидко себе пестити, він настільки збуджений, що швидко кінчає. Тепер уся рука вимазана. Він іде обмитися.
Коли відволікання на служницю скінчилось, Карло пішов у кімнату. Він одразу лягає на біле укривало із ххх й розстібає штани. Певна річ, член стояв, тому чоловік бере його й починає рухати, ніби повільно пестячи себе, як він вчиняв за будь-якої нагоди, коли був наодинці. У спальні стояла жаска тінь, і попри те, що з іншого боку ще було яскраве світло палючого сонця, хоч воно вже було неспроможне припікати по-справжньому (на ніби вкриті емаллю виноградники під морською блакиттю, проти пагорбів), вона лежала на серці, ніби камінь. Тепер уже не те, що замолоду, коли мука від цієї тіні (створеної Богом) була нестерпною, й навіть зараз, попри те, що він уже звик до неї, досі завдавала болю. Сонячні промені так само проникали всередину, як і щойно минулого літа, і щось незбагненне-безбарвне у ньому ясно сповіщало про те, що земля знову повернулась у літо, яке знову прийшло виконувати свої обовязки. Карло думками був далеко: взимку він повернеться до Рима, а може, навіть поїде на Сицилію. Єдине, чим він переймався, страшенною насолодою від вдоволення свого органа, того, що стискав рукою, а також решти тіла. Він згадав матір, і вмить, хоч і не маючи у собі сімені, сухий, як тростина, член почав здійматися. Це був ніби новий код, який уперше пізнали й уперше використали. Карлова мати у Турині, у міській квартирі, щойно пообідавши, самотня, упріла, зморена, тільки-но повернулася зі світського рауту й уже готується до наступного (чаювання у будинку, що був призначений для святкувань з кількома обраними чоловіками чи жінками, які прийдуть у гості і для яких зробили відкрите й трохи вульгарне святкування) цей образ уже входив до постійного набору Карлових фантазій, від яких у нього вставав, і він міг пестити себе, не кінчаючи, стільки, скільки сам того хотів. Процес мастурбації, ніби заколисуючи його, приносив за собою глибокий сон, від якого повіки ніби ставали свинцевими. Увечері, звично попестивши себе, він обовязково засинав; іншим разом він засинав ненадовго, забувшись непробудним жахіттям. У цій кімнаті, у ліжку, де він спав підлітком, відбувається те ж саме. Прокинувшись після пятихвилинної дрімоти, він відчув, що пеніс, якого він тримав у руці, завмер. Сонячне проміння все наполегливіше прослизало крізь щілини у старих віконницях та по-данунцівськи важкі штори. Почувши голоси, що долинали з вулиці, Карло, досі стискаючи свій член, підвівся з ліжка, підійшов до вікна й легенько відхилив запону, так, щоб у вікні його не помітили (він уже механічно відшторював запону саме настільки). Голосно теревенячи, у дім заходять трійко Карлових сестер: Кяра, Наталія та Емілія. Разом з ними заходить ще й дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти, вони кличуть її Віолою: значить, це й є донька служниці. Спостерігаючи за тими жінками, захоплений жаданням, Карло ще сильніше стискає у розстебнутих штанях пеніса. Сестри з дівчинкою зникають у глибині маєтку. Садок спорожнів. Там, далеко у селищі, видніється осередок тополь та кленів. Усередині, створені штучно й сповнені відчуття вікової розкоші, ростуть огорожі з самшиту; видно алеї з дрібного білого гравію; ковдру з помаранчевих та темно-бузкових квітів, та вони ніби вкрилися пилом, вицвіли: пожива для блакитних бджіл під тьмяно-палючимa сонцем. Карло знову ліг на ліжко, широко розсунув ноги й знову думав про матір, пестячи свій орган, що враз став не таким твердим, як під час ерекції. Карло вирішив підвестися й поїхати до Турина. Втім, чоловік витратив ще хвилин пять чи десять, мастурбуючи у своєму ліжку, мозок його палав від еротичних фантазій, які він уже за кілька годин здійснить там, у Турині. А тим часом, як і зазвичай, він відволікався на думки, котрі не мали нічого спільного із тими фантазіями: він наполегливо мучив себе питанням, як його родина могла жити таким безкінечно-багатим і таким ефективно-впорядкованим життяммати величезний маєток у Канавезе, квартиру у місті з сімома-вісьмома кімнатами (мансарду на вулиці ххх), всю необхідну прислугу і тут і там, й автомобілі для всіх, чи майже для всіх, членів родини. Кожен крок, який робився усередині цього всесвіту старовинної й поважної родини, не міг не коштувати моря сучасних грошей, які, хоч і не безпосередньо власноруч, та накопичили їхні предки (дід був великим поміщиком і промисловцем). Захоплений такими думками, що зовсім Карло не стосувалися, він застебнув штани й, не перевдягнувшись і не помившись, вийшов геть.
Матері вдома не було. Карло побачив її лише надвечір, на третьому святі. Йому коштувало неабияких зусиль знайти її, адже спитати про це просто й відверто, як зазвичай питають сини матерів, йому не стало сміливості. Наразі зніяковіння та страх, за допомогою яких він досягав сексуального задоволення, вже проникли й у стосунки між Карло, його матірю та всіма рештою. Те, що у якусь мить він вирішив віднині й назавжди перейматися виключно сексомджерелом щораз неповторних, прекрасних, несказанних насолод, ще не означає, що він цілковито присвятив своє життя насолоді. Його зніяковіння було радше неспокоєм, а не звичайною соромязливістю. У цьому він лишився таким самим, як і змалку. Думка про те, що треба телефонувати комусь, питаючи: «Чи ви, бува, не знаєте, де мама?», коли тепер він шукав її зовсім не через те, що вони разом господарюють, паралізувала його нездоланним страхом. Треба було удати із себе злодюжку, аби дізнатися, що твоя мати святкує на третій гулянці у будинку Одоне. Побачивши її, він враз наказує їй піти до лазнички, та, перш ніж жінка послухалась і спустилась у ванну кімнату на нижньому поверсі, він мусив повторити це два чи три рази. Щойно Карло переконався, що мати у кімнаті, він теж зайшов усередину. Убиральні в будинку Одоне були всі геть-чисто білі, вкриті художньою керамікою, зробленою під вісімнадцяте століття; під шлейфом запахів пудри та іншої косметики чувся сморід сечі та менструальної крові, і хоч був несильний, та дух перебивало. Певна річ, у цьому святилищі Карло був уперше. Збудження було настільки сильним, що він мав зігнутися навпіл, ніби від болючого удару. У маленькій передній кімнатчині перед люстерком стояла жінка. Карло мусив удати, що заблукав, і знову сховатися у коридорі, ризикуючи, що його там заскочить ще якась жінка. Почалися хитрування, змудроване чекання, на карту котрого було поставлено все на світі. Або все пройде за планом, або на нього чекає нестерпне розчарування, гірше за саму смерть. Він мусив чекати, поки та пані вийде геть, і мав завадити матері вийти звідти першою, а також пильнувати, щоб їх не потурбували інші непрохані гості. А ось і служниця. Карло зрозумів, що кінчив, і, лаючись подумки, відчув розпач, ніби хлопчисько. Раптом жінка, бісова шльондра, ніби силою Карлової думки її щось розвернуло, пішла в інший бік, зійшовши вузенькими сходами донизу, де розташовувались домашні кухні. А та інша шльондра (якщо можна, я трохи додам невласне-прямої мови) була ще досі у лазничці. Як дізнатись, як там справи, не визираючи, щоб тебе знову не помітили? Задля того, щоб хитрість удалася, треба було стояти непорушно: потрібна цигарка. Але ж наш бідолашний Карло не палить. Коли вже він почав утрачати тяму, а нерви були немов запалені від напруги, ніби виштовхана звідти силою його думки, шльондра вийшла, прослизнувши на горішній поверх, немов привид, змарнівши за пять хвилин перебування у відлюдному місці. Карло, як очманілий, кинувся туди, звідки щойно вийшла жінка: з трьох убиралень двері лише однієї були прочинені, інші було зачинено. Карло постукав, шепочучи спотвореним голосом: «Відчини, люди йдуть». Мати відчинила. І саме слушно, бо у вбиральню зайшли, не припиняючи свої балачки, розпочаті ще на горішньому поверсі, двоє чи троє жінок. Обличчя у матері було підтягнуте, на ньому майже не було зморщок. Це через хвилювання й надмірну втому (відвідала три вечірки за день). Усередині сморід жіночої сечі був справді різким. «Чого тобі?»спитала мати. То була жінка просунута, завдяки тому, що італійські психоаналітики поширили праці Фройда, вона знала його роботи, але те, що з нею відбувалося, вже переходило будь-які межі. Певна річ, вона вважала сина божевільним, коли він робив речі, які йому, втім, здавалися цілком природними. «Мовчи, шльондро!» відповів він. І він міцно притис її до грудей: відчувши її важкі вологі груди, він мало не заплакав, розчулившись: «Моя повіє», додав він, і ті слова відгонили гидко-садистським «Солодка, мила, моя повіє». Його рука сповзла на її високі, як бані чи барєр, сідниці; крізь шовкові складки все одно відчувалися трусики, навіть шви та мереживо на білизні. Карло, грубо повернувши матір обличчям до унітаза й поклавши руку їй на голову, аби присилувати її нахилитися й закрити їй рота, зробив те, що у ту мить здавалося йому геть невідкладним: задрав жінці спідницю, стягнув трусики, оголивши зад. Унизу, в стерильній темряві ванни у домі Одоне, власне, унизу таза, поміж сідниць, виглядав космик волосся. Карло ззаду обхопив усе це рукою.
Кяра, чий голос спочатку лунав у садку по обіді, була наймолодшою із сестер, вона народилася, коли Карлові було вже шістнадцять чи сімнадцять, і наразі вже була трохи старшою за нього у той час. Вони майже не знали одне одного. Та за два чи три роки до того, коли він поїхав у Рим, він бачив, як дівчина цілувала щеня, яке на той час було улюбленцем родини (зараз його вже не було, хтозна, де воно ділось). Із ххх (так звали те цуценя) Кяра розмовляла на місцевій говірці, нахилившись так, що її груди майже повністю відкрились. Це лише частина давноминулої ідилії. Однак наступного дня по поверненні додому Карло вирішив, що йому варто перепочити від сексу. Тому він лишився у Турині, присвятивши день роздумам.
---------
Задоволення від дня тощо
Причини, через які він прийняв таке рішення, ще й означали, що вранці він спатиме допізна, а для нього девята-десята годинаце вже було допізна. Він відразу відчув сонячне світло надворі. Йому не потрібно було розчиняти фіранки, щоб відчути: за вікном потрошки розливалось сонячне проміння, гублячись на бордюрах уздовж доріг та на міських майданах. І що воно було прозоре, як море, білувате на тлі небесної блакиті, що проглядала між дахами, углибині вулиць. І що сонячне світло, хоч ще й досі гаряче, вже несло у собі порожнечу, знесиленість, із котрих, разом із втіхою від того, яким воно було прозорим, а це обіцяло безперервну вервечку однаковісінько ясних днин, розливався якийсь безболісний смуток (як це зазвичай буває зі знаменнями). Незадовго до полудня Карло вийшов на вулицю; це був один з найспекотніших літніх днів, можливо, навіть найбільш спекотний за все літо. Проте люди вже повернулися з відпусток, і транспорту на вулицях було так само багато, як і взимку. Вже тоді, у далекі шістдесяті, на вулицях міста було повно вихідців з півдня країни. Тепер переважно саме вони залюднювали вулиці, які колись стояли порожніми. Через це вулиці скидалися на притулки для тих, хто очунюють після недуги. А от у кавярнях у центрі міста було повно туринських буржуа, що попивали свій аперитив. Перед блискучими барними стійками чи у вітальнях, прекрасно умебльованих антикварними меблями девятнадцятого століття, що чудово збереглися, сиділи, укупі з дітьми промисловців, спадкоємці дрібнобуржуазних фахівців.
. родина Ансальдо,
Родина Ратацці, родина ДАзельо, родина Одоне.
Вони, хто нишком, а хто грубо-неприховано, злостиво осміхалися, як провінційна молодь. Вони казали «нерідко» замість «часто» й вважали своє становище найприроднішим з усіх можливих. Через їхні звички увесь довколишній світ був чужим для них. Поза тим, між ними існувала домовленість, яка робила з них чужинців в очах тих, хто хоч трішки здогадувався, що те, що установлено цією домовленістю, не було абсолютом. Усе своє життя Карло теж про це здогадувався. Ця обставина не сховалася від чужих очей, і ті, хто помітив це, враз поспішили встромити у тріщину, що утворилася у свідомості їхнього друга, ніж своєї вродженої жорстокості, ще дужче розколюючи її. Одначе ця німа ворожість була випущена на волю у той час, коли під час роботи у Римі до Карло почали приходити перші успіхи. Завдяки цьому про все було забуто раз і назавжди. Карло щиро радіє, коли бачиться із друзями в кавярні. Він чудово знав усі їхні звички, які перетворювали їх на такі справжні взірці тих, чию якість життя визначено одною-єдиною істиною. І це знання змінювало їх. І саме через те, що він бачив ці звички у всій сукупності й складності, разом з глибокими коренями, які вони пустили, вони видавалися Карло хисткими й тимчасовими: власне, як і всі форми життя, від яких ці люди, як вони гадали, убезпечилися. Для людини сторонньої ці правила видавалися бездоганними, правилами, які міцно вкоренилися в їхньому існуванні; а от для людини обізнаної, яка знає їх ізсередини, ці правила були подібні до павутини, намальованої на серпанку.
Але від цього Карло лише отримував ще більше задоволення, бо ці постарілі парубки, що перетворилися на примар історії, колишні великі знавці сутності життя, вже видавалися своєму товаришеві, колись упокореному незнанням цієї сутності, геть некривдними. Той ранок у компанії зі старими друзями став приводом, через який вони почали здаватися Карло, з одного боку, якимись злегка епічними (схоластичний дрібнобуржуазійний епос про провінційне аристократичне містечко), а з іншогокарикатурами.
Як аперитив замовляли «золотий лікер, від якого кидає в піт»; золотом було світло; золотом прийдешнього дня. Серце Карло було сповнене щастям, яке переливалося через край. Єдине, чим мав перейматися Карло, своїм членом, і вже тільки в самому цьому таїлася несказанна насолода, єдина в житті по-справжньому велична. Утім, вона дійсно коштувала йому неспокою й шаленого жаху, адже щоб досягнути цієї насолоди, йому доведеться перейти справжні зони смерті, невигаданої смерті, зі страху й тривоги, одначе саме думка про всі можливі сексуальні насолоди укупі, окремо від решти життя, давала незміренне блаженство, сенс у плаванні дедалі спокійнішим, блакитнішим, сяйливішим морем.
Карло поснідав у ресторації, яку всі щасливі читачі цього роману добре знають, а тому називати її, та ще й у романі, немає потреби, та й до того ж у романі нереалістичному, який ще й нестримно прямує до Видінь. Потому чоловік, проминувши галереї, якими йшли лише городяни, котрі приїхали з півдня, та самотній туринець, що віддалявся, повернувся додому. Він ще трішки подрімав. Коли прокинувся, було вже пізно пополудні. Знову вийшов на вулицю. І хоч надворі було так само спекотно, як зазвичай у розпал літа, та вже вечоріло. У тінях, що видовжувались у задушливому повітрі, вже було передвістя того, що пора, яка споконвіків повторюється, оновленою, прийде знов.
Карло полонив жах. Справжнісінький біль почав озиватися сильним спазмом з глибини горла у груди. Йому схотілося блювати чи лаятися крізь сльози. Це несподіване «taedium vitae», звісно, цілком виправдане причинами, про які Карло й чути не хотів (хотів, щоб усе лишалося так, як є), геть усе робило беззмістовним, чи то пак краще сказатинаділяло все фатальним змістом. Сон втрачав свої барви, обертаючись на дійсність. Дійсність, яка, безсумнівно, теж була не наяву, адже у свою чергу була надто відмежована від марень: поставши перед ним як обовязок, біль, утрата, агонія, нудьга. Він відчув шалений страх залишитись самотнім, страх майбутнього, відразу, (і в ній не було нічого очищувального) до теперішнього. Ані в житті Карло, ані в його планах, якщо порівнювати із ранком, зовсім нічого не змінилося. Він так само безугавно перетворював на дійсність сексуальні фантазії, яким віддавався, невпинно накопичуючи наперед нагоди, щоб заповнити ними своє життя. І хоча ця думка була так само чудовою й він навіть на крихту не подумав відмовитись від неї чи поставити її під сумнів, несподівано прийшов відчай, від якого підгинались ноги, й він, подумки стогнучи, стояв, опустивши голову, аби перехожі не звернули на нього уваги. Він подумки ніби у стогоні промовляв безглузді фрази, часом благаючи старого-доброго Бога чи навіть Богоматір. Він метушився, шепочучи ці блюзнірські заклики вкупі з нецензурним матюччям. Вінпропащий, ніщо на світі вже не врятує його, навколишній світ для нього теперлише простір, на який варто було лише глянути чи ледь торкнутися, й він спричиняв біль, і боліло тим більше, що незміннішим він залишався під своїм літнім надвечірнім сонцем.
Карло знову повертався до товариства своїх друзів, до нудних балачок молодих інтелектуалів, що сиділи у кавярні далеко від центру міста, неподалік Ліцею, у якому навчалися пятнадцять років тому. Він зупинився і, лайливо звертаючись до них римською говіркою, ніби вони були поруч, пішов в інший бік. Карло пройшов уздовж берега По і якимись незнайомими садами (втім, він чудово знав їх, коли був ліцеїстом). Вони були якимись занедбаними, ніби росли в якомусь провінційному містечку чи навіть у лісі. Ось де багатообіцяюче місце для сексуальної втіхи! Чудові нагоди зустріти створіння, які сам організм назве дивовижними. Ось де надзвичайні місця, від природи сповнені великих можливостей! Безлюдні пагорби на лугах під променями сонця, зелені-зелені, але водночас ніби затягнені поволокою. Трохи рідкуваті великі дерева у міських парках, кілька лавок, на яких спочивають люди із злиденним та беззмістовним життям, громадські вбиральні, соромязливо оточені тинами; дахи міських будівель, залляті сонцем, на тому березі річки.