ГарфангЧАС ПРОКИДАТИСЯ.UA
Стас
Тоді, деякий час назад, увечері на свято Незалежності, коли я ледве стояв на неслухняних ногах на березі невеликого сільського ставка, у компанії таких само нетверезих товаришів, я навіть не здогадувався, що лише за кілька хвилин моє життя зміниться раз і назавжди. Аби хтось сказав мені, що я здобуду в результаті такого необережного вчинку, як стрибок із берега у глибоку, але підступну ставкову воду, я б не лише протверезів, а й забрався б від водойми на відстань пострілу. Проте внутрішній голос, заморочений алкоголем, просто не міг достукатися до свідомості А ще через хвилину я вже летів уперед, до темного плеса ставка, на дні якого зустрічі з моїм нерозумним лобом чекала важезна колодашвидше за все, зламана гілка однієї з багатьох верб, що росли понад ставом. Та, зрештою, не так важливо, чим вона була колисьв результаті нашої «зустрічі» вона стала для мене поворотним каменем на моїй життєвій дорозі. До зустрічі з нею я був звичайним менеджером середньої линки, який щойно розпочав свою карєру у великому місті, і жив подібно до тисяч інших молодих, не звязаних якимись обовязками чоловіків. А став
Самому б розібратися, ким саме
Свої нові здібності я відчув ще у лікарні, коли через півдоби після стрибка розкрив нарешті очі і розмазані світлом картини світу білого, куди я повернувся, виявилися невеселим лікарняним інтерєром.
Коли емоції рідні, що не відходила від мого ліжка, вщухли, і я нарешті уяснив, що сталося, то зрозумівмені фантастично пощастило. В інакшому разі я просто зламав би шию або геть вибив би «з дурної голови пяні мізки, якщо вони там взагалі були», як прокоментував ситуацію сердитий і наляканий батько.
«Ну нічого, синку, видужуй. Добре, що все обійшлося,» сказав тоді він і стиснув мою ще слабку руку. Тієї ж миті незрозуміла хвиля емоцій накрила мене, і я раптом побачивніби десь згори і здалекувласне розпластане на березі тіло, і моїх товаришів, що бігають, мов перелякані діти, туди-сюди по березі, і відчув як мені спирає дихання, а голка різкого болю впивається всередину сполоханого серця
Це все промайнуло за якусь долю секунди, і з переляку та від несподіванки я, мабуть, зблід, проте батьки списали це на мій нездоровий стан. Чесно кажучи, я зробив так самомабуть, мій хворий мозок ще не геть оговтався від потрясінняв усіх сенсах цього слова.
А вже наступного дня, під час того, як молоденька медсестра робила мені інєкцію, і у моїй голові зявилися раптом картини бурної ночі в романтичному світлі ароматних свічок у вбраній рожевим кімнаті, я не дуже злякався і списав це на буйство гормонів (ну з ким, зрештою, не буває? Мабуть, починаю видужувати)
Недобре я почав підозрювати лише коли літній лікар, присівши на край ліжка біля мене, оглядав та обмацував мою голову, і я побачивніби на екрані, що з'явився прямісінько посеред голови, якщо так можна сказатиопераційну і нерухому на хірургічному столі людину з відкритою грудною кліткою. Це була операція, у якій я ніби сам безпосередньо брав участь; проте замість панічного страху, який би мав відчути я самабсолютно далека від медицини людина, у подібній ситуації (чесно кажучи, не переношу вигляду глибоких або відкритих ран), але натомість я відчував сплав рішучості, хвилювання, і легкого сумніву у вірності мною з прийнятого рішення. Коли невідомо звідки взята хвиля картин та відчуттів, мов якась паралельна віртуальна реальність, так само швидко зникла, як і зявилася, я відчув, як через пласт відносного спокою, у якому перебувала досі моя свідомість, почали пробиватися тоненькі ниточки підступного страху.
Пробачте, лікарю, несподівано для себе самого випалив я, ви сьогодні когось оперували?
Лікар поглянув на мене дещо здивовано, проте за мить його погляд знову став незворушним і ніби направленим углиб.
Так. Та не турбуйтеся, молодий чоловіче, вам операція не загрожуєваша черепна коробка витримала удар із честю, і небезпечних ушкоджень ви не зазнали. Думаю, побудете у нас ще добу чи дві під наглядом на всяк випадок, і ми випишемо вас додому.
Це добре, пробурмотів я, проте мої сумніви щодо власного здоровя замість розвіятися, ще погустішали.
Та відчуття справжньої паніки з'явилося після того, як до палати увійшла мама і взяла мене за руку, аби допомогти підвестися з ліжка й трохи пройтися.
Тієї ж миті клята «віртуальна реальність» знов увімкнулася, і я побачив таку картину: веранда нашого дачного будиночку, мій батько і дядько Микола. Обидва політньому зодягнуті у майки і широкі «сімейки», сидять за столом, на якому красується майже порожня банка самогону і соковите піря зеленої цибулі, впереміж із порізаним салом і шматками чорного хліба. Дядько Микола розповідає щось батькові, той у відповідь гикає і хитає головою, аж кінчики вусів кумедно підстрибують. Проте мені зовсім не смішно: реакція на це видиводосада і злість. «Знову налигалися, паразити! Знайшов собі виправдання, чоловічесин у лікарні, то ти горе заливаєш? Думаєш, йому відразу полегшає, якщо ви на чотирьох розійдетеся після тостів за його здоровя? А ти, Миколо, чим думав, старий телепню? Тобі ж пити не можна! Тобі ж відразу дві «язви» загрожуєстара виразка шлунку і твоя дружинонька, Гальказнов роззявить свого рота і буде на все село тріщати, що це ми тебе тут поїмо!»
Я хапнув повітря і закліпав очима, відганяючи видиво. Допомогло.
Проте мамин сердитий голос ще звучав у моїй голові. То була її реакція на двох любителів «добре посидіти», не моя
Мамо, а до нас дядько Микола приїздив учора? уже дещо згодом ніби між іншим запитав я під час прогулянки вздовж коридору, старанно переставляючи ще трохи неслухняні ноги у синіх капцях по витертому кахлю лікарняної підлоги.
Так, учора ввечері. А ти звідки знаєш? здивувалася мати.
Я? Так ти сама, здається, жалілася, що батько набрався трохи А вони це найкраще роблять на пару із дядьком, викрутився я.
Та ніби й не казала я нічого
Мамин погляд ще кілька секунд лишався розгубленим, ніби вона вагаласядивуватись, чи ні, а потім став похмурішим. Її пильний погляд трохи з-під лоба віщував для мене початок «лекції» І я не помилився.
Та аби ж лише з ним! махнула рукою вона. Ці чоловіки І ти туди само! Так мало того, що набрався, то ще ж понесло тебе стрибати! А якбита й навіки? Ти про нас із батьком подумав?!..
Мама нарешті знайшла можливість випустити на волю накопичене і вистраждане. Я не став їй заважати, і тільки мовчки слухав, зрідка киваючи головою. Можна тільки здогадатися, що їм довелося пережити за ті довгі години, поки я «зависав» десь поміж тим і цим світом, і лікарі нічого не могли сказати напевне.
Мамусь, я винен я узяв її за руку, й тут мене знову «накрило»: безсилий розпач і відчуття, ніби твоє серце зсередини розривається на частини. А тілонепорушне, і ніби неживе, моєї дитини (так, тіло на лікарняній каталці, хоч і було моїм власним тілом, сприймалося як тіло моєї дитини) ледве тримає у собі життя Це відчуття нестерпного, відчайдушного болю було таким разюче-сильним, що я відразу ж відпустив руку матері, ошелешений.
Так от що довелося пережити матері!
Тепер я починав розуміти
Вона мабуть помітила, що зі мною щось сталося, проте, на щастя, витрактувала по-своєму, і помякшала.
Та нічого, добре, що добром закінчується Поговоримо ще колись потім, а заразповертайся до ліжка, тобі ще потрібно відпочивати.
Я не став заперечувати, й дістався до свого лікарняного ложа з жорсткою панцирною сіткою самотужки, хоч і не без зусилья просто боявся знову доторкнутися до матері, і знову пірнути у щось подібне до того, як кілька хвилин тому.
Саме тоді, втупивши очі у полупану високу лікарняну стелю, я вперше спробував примиритися з думкою, що здатен якимось чином відчувати чужі почуття та якимось чином бачити те, що колись бачили інші.
Тоді я ще не до кінця у це вірив, та й просто не знав, як ставитися до такого «дару».
Але десь глибоко на дні серця лишалося сподівання, що «це» минеразом із головним болем і нудотою, що встигнули стати моїми звичними супутниками у лікарняних стінах.
Та сподівання не збулися«дар» нікуди не подівся і після того, як з лікарні мене випустили. Проте із кожним днем я мав можливість переконуватися все більше, що цей так званий дар більше схожий на прокляття
Ті кілька днів, поки я добував свою лікарняну відпустку разом з батьками на дачі, «напливи віртуальної реальності», як я для себе назвав нову свою здатність «підключатися» до чужої свідомості, контролювати було не важко: уяснивши відразу, що інформація зчитується мною тільки при тілесному контакті, я просто уникав доторкатися до інших людейце було не дуже складно.
Та повернення до міста ледве не звело мене з розуму
У громадському транспортіавтобусі, тролейбусі чи маршрутці ніхто не питається дозволу доторкатися до тебета й доторкається не з власної волі. Ледь я встиг сісти до автобуса, як людська штовханина довела мене до того, що ядорослий чоловікзабився у самий куточок перед останнім сидінням і переляканими невидющими очима дивився кудись перед себе, з усіх намагаючись не закричати. Потік людських емоцій пройшовся по моїй свідомості, як гусеничний трактор по паркетулишаючи повний хаос. Дорослі, малі, хворі і сильні, задоволені і нещаснівсі вони лишали якийсь слід по собі, який розгортався не відразу, а протягом кількох секунд, наповнюючи голову гудінням, мов від реактивного літака. Потужна лавина відчуттів і картин переплелася у страшенний венігрет: церкви, лікарні, кохання, школи й інститути, бійки і поцілунки, сум і безпробудна сірістьусе це відразу химерним чином перепліталося одне з одним, загрожуючи звести мене з розуму, а бідолашну головурозірватися на тисячі шматків, як у примітивному мультику.
Я вийшов на останній зупинці, старанно обминаючи поодиноких пасажирів, і не ризикнув зайти знову до громадського транспорту.
Зупинив на вулиці «грача» і тремтячою рукою дістав із гаманця готівку. Тільки б забитися у найтісніший куток і нічогой нікого! не бачити.
Пляшка пива, випита з горла на місцібіля ларька неподалік мого будинкутрохи допомогла заспокоїтися. Ще кілька я прихопив із собою.
Проте замість улягтися, моя паніка перед поїздками громадським транспортом нікуди не зникла; і зрозумівши увечері, що я просто неспроможний піти на такий подвиг знову завтра вранці, я вкотре спробував заспокоїтися і скласти план подальших дій.
Про те, щоб повернутися на роботу, поки що не могло бути й мовизанадто багато зусиль це від мене потребувало. І хоча у глибині свідомості ще жевріла надія, що мій нинішній станодин із варіантів пост травматичного синдрому і це якось мине разом із головним болем і короткими запамороченнями, які віднедавна стали мені знайомими, та повністю сподіватися на це не доводилося.
Найкраще, що я міг зробитице зателефонувати на роботу і попросити ще тиждень за власний рахунок, аби за цей час якось прийти до тями. І вирішити, як жити далі. Що я, власне, і зробив. Звичайно, особливої радості у керівництва моє прохання не викликало, проте мене погодилися відпустити «доліковуватися».
Після необхідного дзвінка настрій відразу піднявся і темна пелена страху перед необхідністю знову виходити у місто потроху розсіялася. Зрештою, тепер я можу це робити із власної волі, а не по необхідності. Аби щось зясувати про свій новий стан, я вирішив пошукати відповідей в Інтернеті.
З важкою головою і ще більшою купою запитань, аніж вони у мене були до того, як я почав пошуки, о пів на третю ночі я нарешті вийшов з мережі.
Тепер надія позбутися неочікуваного «дару» стала майже примарноюя зустрів безліч історій про те, як люди, перебуваючи на межі між життям і смертю, і повертаючись «з того світу» приносили з собою нові здібності. Деякі починали бачити ауру, деякі набували сили допомагати іншим або ще щось. Мій випадок не був типовим, проте, (як я себе переконував)і не найгіршимщо було б, аби я здобув сили впливати на людей безпосередньо, або убивати когось без прямого контакту? Одна необережна емоціяі муки сумління на все життя Мій новий дар не був, як мені здавалося, надто корисним, проте і занадто змінюватися він мене теж не зобовязував. Перегортавши гору записів і проаналізувавши свою ситуацію, я зрозумів що те, що зі мною відбуваєтьсящось на зразок загостреної форми емпатії, тобто здатності відчувати чужі емоції. Думок читати я не вмів (і на тому спасибі), проте міг дізнатися про переживання людини і її думки під час цих переживань. Більше тогоя відразу бачив цільну картину, перебуваючи ніби на місці того, до кого «підключився». А от незвичним для такого випадку (якщо все інше можна було назвати звичним!) було те, що я відчував не те, що інша людина переживає у цю мить, а її нещодавні сильні емоції. Це підтверджував і випадок з лікарем, що турбувався про нещодавно проведену операцію, і з матірю, що була ще під впливом переживань за мене, і про здоровя та поведінку батька й дядька разом узятих. А молода медсестричка загадувала ніч коханнясаме тому я бачив ті образи, які не зразу зміг зрозуміти
Значить, емпатія. Ну, якщо в усьому шукати позитивні сторонице вже краще, аніж божевілля. З подивом мені довелося зрозуміти, що таких як я, звихнутихна світі на так і мало (і мабуть усі сидять в Інтернеті). Дехто, звичайно, домислював собі щось там, і вигадував здібності, якими насправді і не пахлоаби тільки почуватися особливим або вихвалятися в тому ж Інтернеті перед іншими невдахами Проте частина тих, що справді мають якісь особливі здібності, живуть звичайним життям, переважно приховуючи свою «інакшість». Скоріш за все, тепер мені теж доведеться навчитися із цим жити. Лишається тільки вияснити, як це можна контролюватиадже якщо я буду відчувати переживання УСІХ людей, то скоро все одно опинюся у психушці. Або доведеться стати відлюдником і переселитися десь у ліс або за полярне колоаби ні з ким не зустрічатися
Спати зовсім не хотілося. Аби якось зібратися з думками, я зробив собі кави і вийшов на балкон. Прохолода літньої ночі потроху повертала мене до тями, а гаряча кава приємним теплом пролилася у порожній шлунок. Тільки тепер я згадав, що майже нічого не їв сьогодні цілий день.
Холодильник нічим допомогти не мігзвідколи батьки проводять літо на дачі, у невеличкому сільському будиночку, що лишився у спадок від бабусі, я на господарстві сам. А особливою господарністю я не відрізняюсятож харчуюся переважно тим, що принесу з супермаркету.
Від думки про супермаркет неприємний холодок знову пробіг по спині і паніка темним звіром огризнулася зсередини. Та вибору у мене не булодоведеться терпіти або страх, або голод. І того, і другого хотілося якнайменше.
Я поглянув на годинникза дві хвилини третя ночі. До ранку ще доведеться почекати Але тут рятівна думка спалахнула яскравою лампочкоюеврика! Зовсім недалеко звідсивеликий супермаркет, котрий, здається, працює цілодобово. Це якраз те, що мені зараз необхіднонавряд чи він буде заповненим людьми о такій годині; а от купити собі поїсти я зможу.
Голодний шлунок додав снаги, і ще за кілька хвилин я вже поспішав по напівтемній вулиці в бік знайомого супермаркету. Усе виявилось так, як я і очікував: кілька напівсонних відвідувачів та втомлених продавчинь на касах. Тож такий-сякий продуктовий набір я собі без особливих труднощів зібрав. Проте і тут без дивного не обійшлося: маючи бажання закинути кілька пачок пельменів до морозильника, як я робив це завжди, я без вагань вибрав уже знайому марку і навіть узяв до рук яскравий пакунок, коли Ніби колючі щупальця холоду пробралися раптом з-під обгортки і доторкнулися моїх пальців. Мертве. Непотріб. Напівсинтетична їжа, зявилася хтозна-звідки інформація, і до того ж у такій упевнено-стверджувальній формі, що засумніватися у її правдивості мені чомусь і на гадку не спало. «Це їсти не можна».
Цікаво! Я навіть засміявся, і тут же озирнувся, чи не звернув ще хтось увагу на дивного молодика, що усміхається пельменям у відділі морожених продуктів. Проте іншим людям явно де було до мене діла, і я вирішив перевірити свої здогадивідклав пачку, яку мав намір узяти, і потягнувся за іншою.
Те само: «напівсинтетична їжа. Це їсти не можна».
Махнувши рукою не можливість привернути чиюсь нездорову увагу, я став брати у руки без розбору усі підряд обгортки із замороженими продуктами. Результат мене злегка шокував: усе це різноманіття продуктів різних торгових марок, якщо вірити моїм внутрішнім (що бозна-звідки взялись) відчуттям, годилося в їжу у випадку хіба що ядерної катастрофи, коли навколо не лишилося узагалі нічого їстівного. Тоді цим просто можна було набити шлунок, аби не померти з голоду Іншої цінності ця їжа собою не становила.