Плач пересмішниці - Надія Гуменюк

Надія ГуменюкПлач пересмішниці

I. Троянда на автостраді

1

Хрипкуватий бас вкотився у сон і розколошкав, розметав його, як буревій суху солому. Левко здригнувся, інстинктивно засунув руку під подушку, затис у ній рукоятку «Форта» і зірвався з деревяного лежака. Тривога застугоніла у скронях, блискавично розтеклася судинами, загострила всі відчуття. Сторожко прислухався. Знадвору до веранди просочувався дим. Горіло, схоже, далеко, бо ніздрі ледь уловлювали гіркуватий запах. А басовитий розкотистий звук то сильнішав, то слабшав, то піднімався, то опускався, ніби десь один за одним відлунювали вибухи. Що це? Гармата? Міни? Снаряди? Чи, може, літак, бо гуркоче таки угорі?

Ледве вгамував дрож, що прокотилася тілом, роззирнувся у темряві, намацав поглядом обрис літрового слоїка з абрикосовим компотом на тумбочці, полегшено зітхнув і лівою долонею дав сам собі добрячого запотиличника: «Спиш ти, Леве, як заєць під кущем. А як спиться, так і сниться Звідки тут узятися гарматі чи снарядам? Та й хто б це пропустив ворожий бомбардувальник на мирну територію?»

Обережно відсунув фланелеву фіранку на квадратній шибці веранди. На темному склі відразу ж істерично задзижчала розбуджена пара мух, у повітря загрозливо здійнялася розтривожена оса, що заночувала біля надкушеної Славчиком папірівки і тепер, вочевидь, збиралася стояти на смерть за свій солодкий трофей. А протяжний звук, що розбудив Левка, вже віддалявся, затихав  десь там, угорі, над волоським горіхом, що однією половиною широкої крони накрив невеличке подвіря, а другою  цю прибудовану до старенької хати-«времянки» деревяну веранду з вузьким лежаком, на якому і літував Левко. Здалося, то чиєсь сердите старече буркотіння луною покотилося попід небесами. Ось воно стишилось, трохи подобрішало і зрештою навпростець понад садом мирно пошамкотіло собі за обрій.

«Береться на грозу»,подумав Левко, позіхаючи і знову вмощуючись на подушці. Воно б і добре, щоб нарешті задощило. Але то ще бабця надвоє ворожила. За останній тиждень злива вже двічі накривала навколишні села, у деяких навіть городину градом побила, підвали позаливала, дахи подірявила, а розпечене місто обминала, наче воно зачароване. Ось і тепер: десь поблискує, погримує, лякає та спати заважає, проте хмар як не було вдень, так і тепер немає, он навіть місяць просовує крізь горіхову крону свого цікавого жовтого писка, якого нíчим прикрити.

Задрімати вже не вдалося. Сон пропав, наче його отой піднебесний буркотун украв, у торбу вкинув та й покотив за собою невідь-куди. Дражливий запах диму ставав усе відчутнішим, їдкішим. Левко підвівся, одягнув штани, намацав пальцями ніг пляжні вєтнамки і вийшов у двір. Намірився вибратися з-під лапатої горіхової тіні. І саме тієї миті не на небі, а вже на землі, десь за садком, знову голосно гримнуло. Вибух не дуже потужний, але це таки вибух  він не міг помилитися. Хвилина тиші і раптом  ніби сама ніч схарапудилася, залементувала, пронизливо і безладно забомкала. За мить те панічне бомкання перейшло у ритмічні удари. Хтось щосили, з рівними короткими інтервалами, гатив і гатив залізним бомкалом об латунну грушу дзвона.

Левко інстинктивно впав на землю, перекотився через плече й усім тілом притиснувся до надщербленої бруківки подвіря. Дзвін ще трохи побомкав і почав стихати, ніби також віддалявся. Здавалося, що ніч вихоплювала з наелектризованого повітря загублені ним звуки, хутко загортала їх у клапті густого туману, що поповзком стелився по землі, й похапцем ховала  у травах, на грядках городини, під кущами і деревами, що непорушно бовваніли в імлі, як древні камяні статуї.

Сіра завіса, що ледь прикривала білі підколінки яблунь (Марійка намалювала їх вапном ще напровесні), почала підійматися вище і вище. А за нею, десь далеко за садком, затанцювали червоні язики полумя. Вони підскочили мало не до неба, проте хутко опустилися, заховалися, здавалося, навіть пригасли. І тільки дим не зникав  сотався догори, стелився над землею, змішувався з туманом. Та їдуча суміш уперто повзла до міста. Ось уже й зависла над подвірям, на якому, як розтривожений боцюн, стояв Левко  худорлявий, цибатий, засмаглий, з розкуйовдженим чорним чубом, у камуфляжних штанях і гумових капцях-вєтнамках.

«Це ж треба,подумав,вогонь раптово шуганув і хутко опустився, а диму від нього стільки, ніби справжня хімічна атака розпочалася. І цей вибух Він таки був!»

Левко повернувся до веранди, похапцем одягнув і заправив у штани футболку, кинув під неї фортівського малюка-девятку (про всяк випадок!) і вибіг на стежку, що через садок вела до вузьких смужок городів, розміщених відразу за дорогою, далі виводила до пустирища, а тоді вже до пагорба, прозваного в народі Панською горою. На пагорбі, над обмілілим, зарослим татарським зіллям та очеретом ставком, ще донедавна височів головний будинок колишнього маєтку. Пустирище  чималий шмат нейтральної території між передмістям, де Левко вже другий рік поспіль винаймав допотопну деревяну «времянку», і селом, яке вперто наближалося до міста.

Горіло десь там, і Левко здогадувався, що саме. А коли здогад перейшов у впевненість, аж застогнав. Ця пожежа злякала його не менше, ніж колись перший вибух замаскованої біля бузинового куща міни  тоді він пройшов усього-на-всього за якихось пів метра від неї і не зачепив, не наступив, ніби хтось узяв його за руку і провів повз ту смертельну пастку. Його провів, а хлопця, який ішов за кілька метрів за ним,ні. Левко навіть імені його не знав, але цей спогад не раз хапав його за серце, особливо в перші місяці. Якби він тоді ступив на пів метра лівіше Якби Той хлопець залишився б живим, вони просто помінялися б ролями, точніше  життями.

Під гумовими підошвами вєтнамок гидко чвакнуло, голі пальці ввійшли у щось пухнасте й липке. Левко послизнувся і з розгону ледь не розтягнувся на стежці. Присвітив ліхтариком: посеред калюжі густої темної крові  великий обезголовлений припутень із розпростертими сірими крильми. Голівка, відрубана якраз по білому шийному «комірцеві», яким означені ці птахи, лежить окремо, й осклянілі застиглі очі дивляться просто на нього. Просто на нього Чи у нього?..

Господи! Знову Знову голуб І знову це видиво, яке він ніяк не може вирвати, витравити зі своєї памяті. Хоче  і не може. Намагається, а воно не зникає.

Він сидів на невеличкому, майже крихітному виступі, на сяк-так видряпаному каскою посеред сланцевої тверді дашку, майже під верхівкою двохсотметрового чорного конуса. Від похилої поверхні терикону йшов нестерпний запах пересмаженої на сонці відпрацьованої породи і людських випорожнень. Ніде заховатися ні від сонця, ні від куль. Четвертий день без крихти в роті і вже другий без води. І раптом  голуб Дурненький, наївний, довірливий сірий припутень з білим, як у чемної школярки, «комірцем» на шиї Чого він прилетів у це пекло? Чого підійшов так близько? Хто його послав? Навіщо? Щоб обміняти вільне пташине життя на життя вмираючого від голоду і спраги напівпритомного хлопця?

 Гулі-гулі, дурненький Гулі-гулі, сіренький

Крові було мало, зовсім-зовсім мало. Може, зо дві чи три ложки. Не більше. Чи йому так здалося? Вона не могла вгамувати спрагу, що мучила Левка ще з учорашнього дня. Але впала на пересохлий, отерплий і розпухлий язик, як цілюща роса, і змусила ожити, зарухатися у жилах кров людську.

Якби не припутень Якби не його краплі крові

Гулі-гулі, дурненький Гулі-гулі, сіренький Гулі-гулі, янголе-спасителю

Левко раптом знову відчув у роті той солодкувато-нудотний присмак. Замлоїло, спазмувало шлунок, до горла підступив щойно випитий абрикосовий компот. Світ хитнувся, і стежка з червоною калюжею (але ж це неможливо, щоб стільки крові з одного птаха!) почала горбатитися, перевертатися, ніби хотіла скинути Левка із себе, як норовливий дикий скакун невправного вершника. Ухопився за щось високе і шорстке. В долоні впялися дрібні колючки. На спину закапотіли холодні краплі, аж дрижаки пробіглися від маківки до пят.

«Звідки?  майнуло в голові.Дощу ж немає». Здригнувся, підвів погляд  над ним нахилився сонях на міцному і прямому, як жердина, стеблі. Розтривожений спочатку громом і вибухом, а потім поштовхом людського тіла, стояв з опущеним великим жовтим диском і скрапував росу  не знав, мабуть, у який бік повертатися, де намацати кружальце сонця, що вже скоро має пробитися до землі крізь цей безпросвітний сивий смог, але поки що ховається за темним обрієм.

За соняхом зявилася кремезна постать у військовому плямистому однострої. Виструнчилася й завмерла. Стояла й ані руш. Стояла й дивилася на Левка. Стояла і вперто чогось чекала. Обличчя не видно, та Левко добре знає, хто це.

 Діду, і ви тут?

 Як бачиш.

 Чуєте, як дзвін бамкає? Горить. Тож мушу бігти

 Там уже нічого гасити, Леве. Вибухнуло, спалахнуло  і нема. А ти зробив те, про що я тебе просив?

 Роблю Роблю, що можу!

 Небагато ж ти зміг.

 Тут не все так просто

 А там було простіше?

 Послухайте

Він ступив крок уперед, простягнув руку, хотів торкнутися Дідового плеча. Постать не зрушила з місця, тільки хитнулася, загойдалася, видовжилася, якось непевно змахнула руками й раптом стала ще одним соняхом з двома розпростертими пообіч шорсткими листками. Від нього відділився чи то згусток туману, чи клубок сивої пари, що піднявся над землею й повільно-повільно поплив між деревами, аж поки не зник, не розчинився у повітрі.

 Діду,тихо покликав Левко.Діду, ви куди? Послухайте Мені треба поговорити з вами. Дуже-дуже треба!

Тихо. Тільки роса  кап-кап з висоти соняшникового зросту на лапатий подорожник.

 Діду-у-у!

Левкові вже нічого приховувати свій голос. Закричав так, аж на веранді шибки задзеленчали. Але почути його  нікому. І від того зявився страх, дикий, пронизливий і липкий, як ота темна голубина кров під ногами. Страх спазмує гортань, паралізує тіло і переходить у розпач.

 Діду-у-у! Ви де?!

 Де-е-е?.. Де-е-е?..передражнив хтось у саду.

Блискавка спалахує у голові, на мить розсуває й проганяє туман, що пробрався вже було й у неї, висвітлює ще одну картинку, закарбовану в мозку. Левко знає, де Дід. Добре знає. Але щось змушує його знову і знову гукати, кликати, кричати, надривати голос і серце, що вже не вміщається у грудях й ось-ось може вирватися з них.

 Діду-у-у!

 У-у-у У-у-у У-у-у  відлунює сонях і знову бризкає на хлопця холодними краплями впереміш із жовтим пилком.

Левко підхопився й побіг за дзвоном, що вже відкотився й ледь-ледь пробивався крізь імлисту стіну, але ритмічно бомкав і бомкав у його голові. А може, його й не було ніде, крім Левкової голови? Може, лише у ній одній він і озивався, як це вже було не раз? Хтозна. Запитати б когось, та нікого поруч нема. Нікого!

* * *

Ну ось і «нейтральна» територія пустирища. Ось і плеската Панська гора, точніше, гірка над ставком. Розвалені вщент стіни, розкидана від вибуху цегла  і нова, недавно покладена, і давня-прадавня, що простояла тут понад століття, навіть світову війну пережила, а тепер Обвуглені крокви чорніють аж на поверхні затягнутої жабуринням водойми. Не дивно, що вогонь так хутко опустився до землі: будинок тільки-но збиралися накрити, тож даху ще не було, цегла не горить, а голі соснові крокви, висушені літнім сонцем, спалахнули, як солома, й нема.

Ген від села до зруйнованої будівлі біжать кілька чоловіків. Їхні силуети у місячній підсвітці нагадують чорних граків, які незграбно розмахують крильми. Ймовірно, людей обходить не так будинок, як вогонь навколо нього. Дім уже не врятувати, не поставити на місце, та й, відверто кажучи, не дуже він селян цікавив. А от палаюча суха трава з кущиками деревію, дикої ружі та пижма  то реальна загроза. Зарості голосно тріщать, жалісливо попискують, ніби червона пащека вогняного звіра пережовує їх могутніми зубами. Пережовує, а обвуглені залишки випльовує позад себе. Полумя невисоке, та воно колом поширюється від епіцентру, сповзає з пагорба донизу, і якщо його не зупинити, вогонь дістанеться до пшеничного поля, а від нього рукою подати до сільських садиб. Тож і поспішають налякані вибухом і вогнем люди, тримаючи поперед себе хто лопату, хто відро, а хто звичайну намочену у воді галузяну мітлу. Над задимленим пустирищем  кілька дрібних пташок, що так необачно (вочевидь, за прадавньою звичкою та генетичною памяттю) звили собі тут гнізда.

Траву люди загасять. А на будові вже й справді нічого рятувати. Левко впав на коліна й обхопив руками голову.

 Господи! За що?

Просто перед ним почувся жалібний писк. Троє голопузих пуцьвірінків тулилися одне до одного, ворушили неопіреними крильцями і широко відкривали дзьобики. Не розуміли, мабуть, чому це їхня мати так несподівано покинула їх. А вона розпачливо літала над рухливою округлою лінією вогню, що наближалася впритул до гнізда, ніби хотіла зупинити її, загасити крильми, не підпустити до своїх дітей.

Левко обережно взяв гніздо з пташенятами в долоні, підняв над головою, щоб його побачила пташка (здається, луговий щеврик), і поніс назад, на безпечнішу територію. Чи зрозуміє мама-пташина, чи знайде і прийме своїх дітей на новому місці? Колись бабця Уляна казала, що пташки покидають свої гнізда, навіть назавжди відмовляються від них, якщо дізнаються, що люди брали до своїх рук їхні яйця або пташенят. Але чи правда це? Мабуть, старенька таким чином хотіла приструнити, зупинити малих шибеників, яких чогось як магнітом тягло до пташиних кубелець, вимощених на деревах, у лозняку та просто посеред трави. Як ще мала віднадити їх від втручання у пташине життя?

А вони ж, хоч і халамидники, і неслухи шалапутні, і босяки непосидючі, і безтолоч голопуза, але ж не гаспиди безсердечні  шкодували пташенят, не хотіли, щоб ті загинули через їхню надмірну цікавість, і щиро вірили бабусі. Тож лише на відстані, з-за куща верболозу чи з високих заростів трави спостерігали за тим, як пташка висиджує пташенят, а потім годує своє ненаситне потомство. Святий бабусин обман! Обман в імя спасіння пташиних душ! Не може мати просто так узяти й покинути своїх дітей лише тому, що він, Левко, переніс їх на безпечніше місце. Зрештою, це вже її справа, тієї пташки, що метається он над палаючою травою. Хай вирішує.

Нагнувся, щоб покласти тепле кубельце з пташенятами під ліщиною, на купині, оточеній калабанею. Але кущ раптом зник, замість нього розверзлася безодня. Вона потягла Левка в свої чорні глибини, як водяний крутіж легеньку тріску.

 Шо, птічку жалко? Ти диви, який сердобольний, блін! Ось зараз ми тобі крильця обсмалимо, щоб не дуже тріпотів ними. І побачимо, чи тебе хтось пожаліє. Якщо вообще знайде «И никто не узнает, где могила моя»

Це було останнє, що почув Левко, провалюючись кудись мимо пташиного гнізда. Хриплуватий голос, як іржавий цвях, через потилицю ввійшов у мозок, болісно колупнув його і затих.

До тями Левка привів власний кашель, що аж роздирав груди. Його, вочевидь, спровокував їдкий дим  він подразнював горло й аж вивертав бронхи. Було нестерпно холодно. Левкові здалося, що він лежить на крижині  як спіймана рибалкою і викинута на твердь риба. Задубілою рукою дістав із кишені мобілку, ввімкнув ліхтарик. Крижиною виявилася камяна долівка. Стіна, покрита бурим мохом,також камяна. Десь високо над головою  аркоподібне склепіння, а в ньому, метрів за три,сіруватий квадратик світла. Що це  справді вихід із підземелля чи марево, міраж?

Що б воно не було, треба йти до нього. Підвівся і пішов. Перечепився босими ногами через якусь залізяку, збив пальця й аж засичав від болю. Виявилося  то розкладна драбина, кинута під стіною. Ймовірно, він у підземеллі на Панській горі. Чув, що таке було, що слугувало воно в маєтку за погріб, де зберігалися продукти і вина, а в роки війни і за бомбосховище. Чув, але не бачив. Казали, вхід завалило під час Другої світової, коли на пагорб упала бомба. Схоже, той, хто вкинув Левка сюди, не мав наміру конче поховати його. Радше хотів залякати. Бо ж нічого не забрав, мабуть, і не обшукував. Просто оглушив, затягнув до розваленого вибухом будинку і вкинув до підвалу. Певне, таким чином хотів показати, що Левка ніхто не чіпав, що він сам сюди спустився і чи то вдарився головою об камяний поміст, чи задихнувся димом. А може, все-таки сподівався на його смерть?