Вибрався на поверхню, підібрав вєтнамки, що валялися неподалік, спустився з гірки і пішов через чорне згарище. До ліщинового куща вогонь не добрався. З-під нього сторожко сяйнули два круглі очка щеврика. Зробила, отже, свій вибір мама-пташка не покинула пташенят. Йому також доведеться вибирати: або злякатися, відступитися і здатися, або розпочати все заново, з нуля пошук цегли, заготівлю дерева, будівельні роботи, вікна, двері Якщо стане терпіння і сил. Якщо вдасться знову знайти підтримку і гроші. І головне якщо вдасться перемогти монстра, жорстокого і загребущого, цинічного і лукавого, який не мечем, зате хитрістю і вогнем завойовує собі нові й нові території. Хоча хтозна, чи не пускає він у хід і свої новітні мечі.
Ця місцина не завжди була безлюдною. Колись, років понад сто тому, коли місто мало повітовий статус і займало тільки невеличку частину теперішньої території, тут шумів правічний хвойний ліс, а посеред нього хлюпотіло озеро. Ліс аж пянив сосновим ароматом, а озеро вабило чистою, як сльоза, водою. Десь тоді на залісненому піщаному пагорбі, над самісіньким блакитним оком плеса, зявився маєток Генрика Відовського. За переказами, він був далеким нащадком, пагінцем однієї з генеалогічних гілок легендарної королеви Бони, яка прибула на ці землі ще на початку шістнадцятого століття і після одруження із польським королем Сигізмундом І Старим додала до титулів герцогині Міланської і принцеси Неаполітанської ще й польську корону.
Генрик начебто мав слабкі легені, тож його особистий ескулап і порадив йому оселитися у сосновому лісі. Біла вілла простояла на пагорбі до 1939 року. Після приходу радянської влади вона спорожніла. Зникли не лише господарі, які змушені були спішно емігрувати, а й усе, що наповнювало будинок: меблі, килими, картини, світильники, посуд, книжки Кажуть, дещо з панських речей ще довгенько зберігалося у колишніх комсомольських активістів, заховане подалі від людських очей. Може, й тепер зберігається у їхніх нащадків, тим паче що нині вже й приховувати не треба.
Під час Другої світової війни у маєтку Відовських розмістили військовий шпиталь, куди звідусіль звозили поранених. Потім будинок віддали в розпорядження ліксанупру, перетворили на санаторій для дітей з проблемами органів дихання, ще пізніше на піонерський табір «Сонячний». Він працював лише влітку. За девять місяців між табірними змінами неопалювана будівля покривалася зеленими візерунками цвілі, чорніла і тріскалася. В травні, перед поселенням дітей, її сяк-так білили, підфарбовували, а восени знову те саме.
Тим часом по обидва боки старого маєтку відбувалися свої зміни: місто бурхливо урбанізувалося, розбудовувалося, забирало під нові квартали прилеглі поля, а приміське село, занесене до списку перспективних, збільшувалося і просувалося до міста. Вони наближалися одне до одного, стинаючи на своєму шляху лісові насадження. Відпочинкова зона занепала: біля облупленого будинку з мансардою залишилося десятків три старезних сосон, озеро обміліло, замулилось і перетворилося на калабаню, яку місцеві за звичкою називали озером.
Ще якийсь час маєток слугував за складське приміщення, навколо якого міцно укоренилося бурянове царство, а в девяностих роках, коли колгосп ліквідували, став безхозним. Про колишню віллу, єдиний з кількох приміщень маєтку вцілілий будинок, нагадували тільки грубезні стіни з оголеною цеглою, напівкруглий фронтон, що завис у повітрі й нічого не увінчував, бо від даху і сліду не залишилось, та ще білі колонади обабіч понівечених східців, а над ними «погризена» іржею металева арка з вилинялим написом «Сонячний».
Цей напис, що залишився від колишнього літнього табору, повернув Левка до розмови з Марійкою. Вона розповідала про Славчика, про те, що «сонячних» (так називають дітей із синдромом Дауна) народжується все більше тільки у їхньому місті їх уже близько двох сотень. Мабуть, прискорений розвиток земної цивілізації якось напряму повязаний з цією генетичною аномалією, над якою ламають голови і схрещують списи науковці. За статистикою, зараз у кожного семисотого новонародженого замість сорока шести хромосом сорок сім, і звідкіля береться ота підступна таємнича сорок сьома, ніхто до пуття пояснити не може.
В багатьох країнах такі люди адаптовані до соціуму: спілкуються, здобувають освіту, працюють. Марійка навіть вирізку з газети про голлівудського актора з синдромом Дауна зберегла. Не те що в нас Мами, які приходять з такою малечею до дитячої лікарні, часто плачуть. А хіба вона сама не плаче? Хіба її не терзають думки про те, що буде зі Славчиком, якщо раптом (не дай боже!) з нею щось станеться? Життя таке непередбачуване, не знаєш, де посковзнешся. А в них же нікогісінько, жодного родича. Як він житиме сам? Кому потрібен такий? А її Славчик може вона це точно знає! багато що може, тільки підштовхнути треба, підтримати. Він же справді, як сонечко усім готовий світити, усіх обігріти своєю довірливою усмішкою.
Наступного після тієї розмови ранку Левко крутив педалі старенького велика у село до свого побратима Сашка Омельчука. Зупинився біля напіврозваленого маєтку, пройшовся поглядом по колонаді, над якою чипіла відірвана вітром з правого боку залізяка з написом «Сонячний», і раптом, наче блискавка, сяйнула думка: якщо відбудувати цей дім, розчистити озерце, привести до ладу закинуте пустирище Яке б гарне місце було для таких дітей, як Славчик! Та й не лише для таких. Можна організувати гуртки, обладнати майстерню, навчати малих якогось ремесла. А якби ще й кілька коників завести Недавно читав про жінку, яка створила у своєму місті центр іпотерапії. Вона сама колись вилікувалася верховою їздою і тепер оздоровлює нею кілька десятків дітей. Каже, що коні, окрім усього, ще й мають дуже добру енергетику. Та він і сам це знає, бо ж ріс у селі і з дитинства любив коней. Тут би і хлопці, які повернулися з війни, могли проходити реабілітацію. Чи й працювати з дітьми, що теж стало б для них своєрідною психотерапією. Он скільки їх, травмованих і фізично, і психічно, не можуть знайти місце в мирному житті, іноді чіпляються навіть за соломинку, щоб вижити. Та Левко й сам не виняток. Іноді здається: ще трохи і вхопитися не буде за що. А тут така гарна справа. І Дід нарешті перестане докоряти, що він не виконав його наказу, нічого не зробив для його доньки і внука. Бо ж таки не зробив. Не зміг. Не зумів. І від того на серці так важко, що іноді хочеться приставити «Форта» дулом до скроні.
Поділився думками з Марійкою. Вона пообіцяла підкинути ідею батькам дітей, які стоять у поліклініці на обліку. З того і почалося. З їхніх перших внесків, з пошуків спонсорів і меценатів. Районна влада (територія належала селу) провела перемовини з міською. Начебто домовилися між собою. Газети розмістили фоторепортажі з першої толоки, яку провели батьки і волонтери. А потім Потім щось пішло не так. Районні чиновники раптом почали відводити погляди і розводити руками: «Не положено земля наша, а ви ж міські». Міські вдавали співчуття, скрушно зітхали: «Гарний задум Але це не наша компетенція». А в поштовій скриньці біля Левкової «времянки» що не день, то нове послання.
Перше він отримав відразу після публікації репортажу з толоки і не зовсім уторопав, що й до чого. Усього два речення: «Підшукай інше місце для свого Гуінплена. Йому все одно, де сміятися». Що б це мало означати? Хто такий Гуінплен? Погуглив і дізнався: Гуінплен головний персонаж роману Віктора Гюго «Людина, яка сміється». Хлопчика у дитинстві викрали і спотворили йому обличчя так, що на ньому назавжди застигла жахлива посмішка. Отже, натяк на Славчика.
Далі пішли листи без натяків. «Забирайся геть! Бо з підземелля маєтку хутко вилізе привид Відовського. А ти опинишся на його місці». «Контужений! Хто тобі дав право спілкуватися з дітьми? Твоє місце у психушці!» «Шкода, що тебе не грохнули там. Але це ще не пізно зробити тут» Слідом за посланнями на подвірї почали зявлятися мертві припутні з відрубаними головами. Той, хто надсилав записки, вочевидь, знав про випадок на териконі. Звідки? Здається, у репортажі про це не йшлося.
Левко написав кілька заяв до поліції. З нього посміялися: «Москалів не боявся, а через якогось голуба піджилки трусяться? Може, у саду тхір завівся. Відомо, що цей маленький хижак дуже перебірливий тушку не їсть, лише кров висмоктує. Отакий-от гурман! Чи, може, чупакабра біля тебе поселилася. Постав про всяк випадок капкан. А записочки не зброя, вони не стріляють. Не хочеш не читай».
Що частіше натикався на такі «поради», то більше переконувався: чутки про негласну (а може, й гласну) угоду в чиновницьких кабінетах не фейк, і ніхто вже не збирається віддавати місце на Панській горі для реабілітаційного центру «Сонячний». Не збирається, бо воно вже переобіцяне фірмі «Аполлінер». Навіть сума визначена і всі папери підготовлені. Цікаво, який стосунок має ця назва до французького поета і художника Гійома Аполлінера?
Про фірму хіба що глухий не чув. А от бачили її одіозного власника, прозваного Тутанхамоном-Запальничкою, одиниці. У нього нібито пентхауз у Лондоні та будиночок у Швейцарії. Він часто ховається там від мирської суєти, навідується до міста свого дитинства зазвичай тоді, коли потрібно знову відхопити у когось черговий ласий шматок. Фірма загребла під себе чимало нерухомості з міського фонду щось купляла, щось «віджимала», щось підхоплювала за копійки після вимушеного банкрутства. Лише за останні два роки до неї перекочувало з десяток ресторанів, барів, казино і маркетів.
Рекетом а-ля девяності це не назвеш, проте схема до банального близька і жорстока: підприємцеві пропонують суму за обєкт, що потрапив до поля зору власника «Аполлінера». І тому вже краще не рипатися і не смикатися, бо це допоможе не більше, як танець живота приреченій мусі в павутинні. У випадку відмови неминуча пожежа. Після неї вигоріле вщент приміщення за копійки переходить до фірми. Капітальний ремонт, сучасний дизайн і ще одна прибуткова одиниця «Аполлінера».
Кажуть, першу частину свого прізвиська Тутанхамон-Запальничка отримав завдяки похмурій споруді офісу, яка чомусь асоціюється у містян з містичною гробницею єгипетського фараона, а другу саме через його вогняні методи.
Левко ніколи не бачив цього чоловіка, мало що знав про нього. Та й у місті він лише другий рік. Приїхав сюди заради Марійки. Влаштувався у будівельну бригаду. Ніколи не думав, що стане будівельником, але так склалося. От заробить трохи грошей, виконає заповіт Діда, вирішить нагальні справи, а тоді можна буде і навчання продовжити.
Він би й не хотів бачити власника «Аполлінера». На біса він йому здався, той скоробагатько. Але мусив. До зустрічі з ним готувався ретельно. Навіть «Форта» купив заради неї. Ну що ж, час настав. Тепер уже відкладати не можна. У грудях так боляче, ніби там має щось розірватися. Ось-ось, зовсім скоро. Серце? Щось біля серця? Чи це готується вибухнути його лють, наповнена підвальним холодом і просочена гірким димом?
Зараз він піде до «гробниці Тутанхамона». Стоятиме під її похмурими стінами, викладеними по низу темно-сірим гранітом, а вище чорним мармуром. І чекатиме. Дочекається, коли власник «Аполлінера» приїде до своєї піраміди і вийде з броньованої тачки. Тоді Левко перегородить йому шлях до лискучих сходів з латунними перилами, зірве з нього золоту маску (Тутанхамон мусить бути у золотій масці), погляне просто в очі і скаже Що скаже? О, він має що сказати. Головне подивитися в очі.
Левко повернувся і хутко пішов до передмістя. Ходьба завжди заспокоювала його. Зрештою, останнім часом це було єдине, що приводило його до тями після нервових зривів і допомагало упорядкувати думки. Попереду почулися сирени, мимо промчала червона пожежна машина, за нею викотилася біла поліцейська автівка із синюватими мигалками. Хтось, мабуть, сповістив про те, що сталося, а може, помітили дим. Левко провів машини поглядом і гірко усміхнувся: гасити нічого і розслідувати, найімовірніше, ніхто нічого не буде. Ніхто і нічого! Ще не таке горіло. І що? Тільки народне БіБіСі пошепотіло, пошамкотіло на тісненьких кухнях та й замовкло.
Вийшов на трасу. Ця автострада головна транспортна артерія міста. Вона розпочинається за дві сотні кілометрів звідси, десь аж біля державного кордону, перетинає тихе західне передмістя з патріархальним сільським ландшафтом і кількома озерцями, за кілометрів три вибігає на міст з високими відбійниками, під яким, далеко внизу, повільно протікає річка, і нарешті добирається до гамірних велелюдних вулиць. Минає ринок, парк, розсікає навпіл центр, вигулькує аж на східній окраїні й простягається далі, повз інші населені пункти, через ліси і луки, річки і мости, аж до східних рубежів України.
Левко зупинився, присів на лавці, що ледь бовваніла на безлюдній ще тролейбусній зупинці, знову обхопив руками голову. Голова вже адекватно сприймала і дорогу, й автівки з увімкненими фарами, і помаранчевий обрій, з якого пробився перший пучок сонячних променів. Сприймати сприймала, але боліти не переставала. Через футболку намацав пістолета, притиснув до грудей. Лють, що стугоніла в жилах, сконцентрувалася навколо металу, хутко-хутко запульсувала, ніби хотіла вирватися з тіла. Вирветься, авжеж. Він зробить це, а там хай буде, що буде.
Дістало все! Фейкова інформація в інтернеті Записки в поштовій скриньці Телефонні дзвінки і мовчазне дихтіння у слухавці Обезголовлені припутні і розлита біля них кров Холодний піт і панічні атаки, спровоковані цими напівмістичними-напівдиявольськими голубиними жертвоприношеннями Ходіння по чиновницьких кабінетах та юристах, вислуховування безглуздих пояснень і звинувачень Антидепресанти, що все менше діють, як знеболювальне для душі Та й хіба існує на всьому білому світі знеболювальне для душі? Не народилися ще ті вчені, які могли б його винайти. А тепер ще й оця пожежа, несподіваний напад зі спини, підвал під руїнами. Палій і нападник одна людина. Та є ще й інша, яка послала його.
* * *
Спочатку була війна. Левко знав, де його місце на ній і що треба робити. Але ця війна після війни Як її вести і як виграти? Хто ворог, а хто приятель? Може, він уже здався б, зігнувся або й зламався. Може, потрапив би до психлікарні чи навіть утік до іншого світу, як це вже зробило чимало хлопців Може Якби не Дід. Він являється, коли стає геть кепсько, здебільшого посеред ночі. Виходить із темряви, з небуття, з іншого, вічного виміру, стає навпроти і мовчить. Мовчить і чекає. І те мовчання єдине, що змушує підводитися вранці і проживати день. Жити, щоб робити те, що він мусить робити.
Коли Левко повернувся додому, то кинувся надолужувати те, від чого колись добровільно відмовився. Його життя більше не висіло на волосині, він нормально їв, більш-менш нормально спав (принаймні кілька годин на ніч), спілкувався з людьми, які запрошували його на зустрічі. Казали: головне не мовчати, не замикатися в собі, треба виговоритися, звільнитися від пережитого, не носити в собі спогади, як приховані міни. Так і робив. Позаторік навіть за пензля взявся, несподівано для себе написав кілька картин, які взяли на обласну виставку. Така собі арт-терапія, відволікання від думок, тимчасове заспокоєння. Але таких, як він, зявлялося все більше. А люди Одні стомилися слухати, іншим це нецікаво наслухалися. Ще інші судити взялися. А йому що далі, то гірше.
Тепер майже щоночі цей дзвін. Щоночі жовті соняхи бють у груди, а шорсткі стебла по руках, обчухрують коліна і збивають з ніг. Щоночі чорна гора терикону за спиною, а на ній, як на мішені військового стрільбища Дід. Стоїть і суворо дивиться йому вслід, дивиться і мовчить. А тоді враз вибух, чорний стовп вугільного пилу, уламки породи, що скочуються до землі.
Щоночі!..
Простіть мене, Діду! Простіть!
* * *
Гроза знову обминула місто. Гуркотіло то ліворуч, то праворуч, але десь далеко звідси, аж за обрієм. А тут ані хмаринки, ані дощинки. Наче аномальна зона, якийсь Бермудський трикутник, прикритий сірим сувоєм туману.
Ще метрів сто і міст, а відразу за мостом від автостради, як гілки від масивного стовбура, навсібіч розбігаються вулиці. І раптом Левко похопився: на кого він схожий? Ноги чорні від сажі, заляпані голубиною кровю, на ногах пляжні капці, футболка і штани зі слідами горілої трави, на обличчі, мабуть, також чорна розмальовка, як бойовий патерн індіанця. Хто його в такому вигляді допустить до крутого офісу? Доведеться відкласти. Зійшов з дороги, спустився лівим схилом до річки. Вирішив: змиє бруд, поплаває трохи в ще не скаламученій прохолодній воді, попірнає досхочу і повернеться назад. А тоді вже одягнеться і вирушить туди, куди намірився.