Потяг мчав на всіх парах із однієї епохи до іншої. Хто встигне той у нього й заплигне. А йому не хотілося залишитися ні з чим на спорожнілій платформі. Він же не хто-небудь, а Троян!
3
Рівно о восьмій обізвався сотовий. Левко хутко обірвав мелодію мелорингу. Якщо, боронь боже, хтось почує, телефон негайно конфіскують. Дивно, що його досі не забрали. Щось завадило бравим конвоїрам. Вочевидь, вони більше переймалися тією брехушкою у червоній сукні. Вона ж усе-таки на візку. Дурне дівчисько! Що її підштовхнуло до того мосту і змусило лізти на відбійник? В усякому разі нічого доброго. На такі вчинки відважуються не від великого щастя.
Телефонувала схвильована Марійка. Сказала, що вже другу годину місця собі не знаходить. Тільки-но прокинулась вийшла на веранду, а там деревяний лежак ребрами світить, матрац, подушка і простирадло на ходнику валяються. Спочатку подумала, було, що хтось насильно забрав Левка, от і скинув під час борюкання постіль на підлогу. Потім вирішила, що Левко сам вчинив безлад на веранді кудись дуже поспішав, тож не до постелі було. Може, до міста у справах поїхав, а може, вирішив до новобудови пройтися чи до озера пробігтися. Вже й усі жданики поїла, а його нема та й нема. Славчик також нудиться, никає он подвірям тенди-сенди як неприкаяний і репяшком до неї чіпляється, разів десять уже перепитував, куди це дядько Левко з самого ранку зник і чи не покинув, бува, їх назовсім. А їй звідки про те знати? Вона ж не тримає Левка на привязі, бо хто вона йому? Він вільний іти, куди йому заманеться. Але щось же цьому прилипкові малому треба відповісти. А що?
Скажи, що скоро буду. В поліції я, Маруси`но.
Лише він один називав жінку іменем, яке почув колись від її батька. А хто ж її ще так називатиме?..
У поліції?! Як це? Чому? Господи, що ж ти такого накоїв? За що вони тебе забрали? голос молодої жінки задрижав, як останній листок на осінньому вітрі, ось-ось зірветься і полетить.
А ні за що.
Ні за що? Хіба так буває?
Буває, Марусино, буває. Влип ні за цапову душу. Тепер мушу чекати, поки наша доблесна поліція розбереться, що й до чого, і, сподіваюся, вибачиться.
Аякже, вибачаться вони. Аби хутчіше відпустили додому.
Додому Левко ніколи навіть подумки не називав своєю домівкою цю «времянку», зведену, напевно, ще за царя Гороха. Будували її, вочевидь, на «тим часом», поки на більший будинок зберуться. А вона й досі стоїть.
Левко орендує цю хату вже другий рік. Від нинішньої весни разом з ним тут і Марійка та Славко. Жінці звідси трохи складно добиратися до дитячої поліклініки, де вона працює. Та гарне житло та ще й у центрі міста потребує і платні гарної. А як її викроїти зі скромного заробітку медсестри? От він і запропонував пожити кілька місяців. Сам перебрався на веранду, а мамі з сином кімнату віддав. Марійка тулить копійку до копійки. Окрім основної роботи, має ще підробіток, але не систематичний, здебільшого випадковий. Навідується після зміни до хворих кому інєкції, кому натирання, кому банки поставити (старші пацієнти ще не забули про цю панацею від усіх застудних болячок). Але що то за гроші, коли в тебе є дитина, яка хутко виростає і зі штанів, і з пальтечка, і з черевиків.
Місяць тому господар, молодий клерк з якоїсь офісної контори, якому ця хатина дісталася у спадок від предків, заявив, що весною збирається зносити її, а на звільненому місці зводити новий будинок за сучасним проєктом, на два поверхи з мансардою. Уже й перший причіп цегли привіз, і купу піску біля воріт насипав. Тож до наступної весни треба буде знайти інше помешкання. Для Левка, молодого-холостого, переселятися з місця на місце не проблема. А от Марії з малим Добре, якщо до того часу їм виділять обіцяну квартиру, а не повторять, як мантру, що обіцяного сім років ждуть. Доведеться знову нагадати кому треба. От виплутається з цієї халепи і піде робити сто тридцять пяте китайське попередження. Чи спочатку все-таки до «гробниці Тутанхамона»? Гаразд, вийде, тоді й вирішить.
* * *
Пухкий і рожевощокий, як свіжа здоба, лейтенант навіть пахнув ваніллю. Можливо, якраз перед появою Левка влаштував собі перекус із кренделем вранішньої випічки. Він приблизно Левкового віку чи, може, на рік-два старший, зате разів у три ширший від нього (і коли та на яких харчах устиг так роздобріти на начебто неспокійній роботі?), з коротким, ніби вибіленим хлоркою, «їжачком» на голові і такими самими безбарвними бровами та віями. Ліниво відкинувся у кріслі, витримав багатозначну паузу, а тоді враз похопився, насадив на носа круглі окуляри в чорній пластиковій оправі, зробив непроникне обличчя і втупив світло-сірі очі в Левка. Дивився незмигно й мовчав. Мабуть, намагався пронизати його поглядом, зломити психологічно, викликати якщо не тремтіння в піджилках, то хоча б острах перед своєю масивною офіціозною персоною.
Проте прийом, який він чи то вичитав у якомусь підручнику з поліцейської психології, чи «позичив» у когось зі старших колег, не спрацював споглядання з-під напівприкритих повік та ще й через лінзи виходило якесь мляве, без фанатичного блиску, зазвичай властивого нишпоркам та справжнім мисливцям за маніяками.
Імя? буркнув ледь чутно, ніби йому шкода було й рота відкривати заради якогось там невдахи, босого і голопузого, у самих лише камуфляжних штанях більше схожого не на злочинця, а на типового безхатченка з-під моста або з підвалу.
Левко вловив зверхність і в погляді, і в голосі, і навіть у самій розтелепаній позі поліцейського. В грудях замлоїло, запекло, образа перейшла у роздратування й тонкими електричними розрядами пронизала тіло. Аж кулаки стиснув. Ну-ну, поговоримо, альбіносику!
Чиє? прикинувся «гальмом» нетямущим.
Ну не моє ж! хитнувся назад-вперед лейтенант.
А чому б і ні? У вас також є імя. Звідки мені знати
Припинити! Запитую ще раз ваше імя?
А-а-а, ви про моє Так би й сказали. Моє імя Лев.
Хм Цар звірів, значить. А якщо точніше?
Левко я, пане лейтенанте. Левицький.
А по батькові, значить,Левович або ж Ягуарович. В точку? Масне біле обличчя розтягнула саркастична посмішка.
В небо.
Що?!
Пальцем в небо, кажу, потрапили. Не вгадали.
Поліцейський почервонів, засовався у кріслі, ніби там йому хтось канцелярську кнопку підклав. Чогось його дуже зачепило оте «пальцем в небо». Бо що ж це могло означати, як не вияв неповаги до офіційної особи та ще й при виконанні?
Но-но! Поакуратніше! Припни свого язика, стули писка і не забувай, де знаходишся, в якому місці. Тут такі йоржисті, як ти, в момент шовковими стають. Ми вміємо розгладжувати.
Ой! А вам хіба не доповіли?
Про що?
Така-от оказія: дорогою сюди я випадково дізнався, що у вас прасувальні дошки і праски якраз закінчилися. Отже, не буде на чому і чим мене прасувати. Така-от прикрість.
Знайдемо,пообіцяв лейтенант.І так припечемо, що аж-аж.
Не лякайте. Ляканий я уже, бачив і гірші місця, ніж це.
В колонії чи у вязниці? То я, лейтенант Артур Тетерук,запамятай: Артур Тетерук! із задоволенням допоможу тобі повернутися туди. Стаття сто сорок шоста Кримінального кодексу України Злочин, обтяжений повторним скоєнням
Якесь дежавю,не дослухав його Левко.
Якесь що?
Знов за рибу гроші. Так зрозуміло?
Ти що, з бзіком у макітрі чи контужений? Хм Може, й справді контужений. Був атовцем? Чи для замилювання очей камуфляжні штани натягнув? Тепер кожен третій такі носить і за героя себе видає. Може, там і справді героями були. А тут ходяча проблема для поліції.Лейтенант Тетерук, на диво, легко висмикнув із крісла своє розкішне тіло і навис над столом.Надумав тут переді мною варята грати? Під дурка косиш?
Кров шугонула в Левкову голову, аж в очах потемніло. Щось кругле і біле навпроти. Щось мяке і рухливе. Вдарити б по ньому. По рожевих губах, що вивергають слова. Треба полічити Треба Як там казала психологиня? Вдихнути повітря і хоча б до десяти «Один, два, три»
Я не артист, щоб грати, і не косар, щоб косити,крикнув, і вже спокійніше: Просто сьогодні на світанку хтось уже лякав мене сто сорок шостою статтею. Тож і кажу: дежавю якесь.
Не дежавю і не за рибу гроші, а викрадення людини. Ви-кра-ден-ня! Тобто, посягання на гідність, свободу і честь! Ти злочинець!
Це вже доведено? Левко відчув, як сіпнулася повіка над правим оком, як починає набухати і прискорено пульсувати жилка на правій скроні.
А що тут доказувати? Що доказувати? Тебе ж затримано на місці злочину. Які ще докази потрібні? Тож тепер запакувати тебе в камеру раз плюнути. Кажи, звідки знаєш доньку Троянів? Лейтенант Тетерук знову всівся у крісло і підсунув до Левка диктофон.Ну! Давай чистосердечне. Коли спланував викрадення? Скільки часу стежив за дівчиною? Де збирався її утримувати? Чи були співучасники злочину?
Та я й Троянів не знаю.
Так я тобі й повірив. Воруши мізками, поки вони в тебе ще на місці.
Повторюю: не знаю я ніяких Троянів! Хоча Щось нагадує мені це слово. Десь я його зустрічавТроян Троян Точно! Компютерний вірус. Колись я такого ледве позбувся зі свого компа. Та зараза троянська ледь усю інформацію не зїла.
Сам ти зараза! Трояни одне з найвідоміших і найбагатших сімейств у нашому місті. У них такий бізнес, що декому і в столиці не снилося! І депутатство, а значить, і влада. Тож припини це дуркування, добре ти знав, дуже добре, кого й у кого треба викрадати. Скільки хотів злупити з них за дівчину?
Отакої! Хіба вони тобі самі не сказали? Левко також перейшов та «ти».То запитай. Мені й самому цікаво було б дізнатися, на скільки я розігнався на мільйон? На два? Чи, може, на всі сто? А чого ж Якщо вже вимагати, то вимагати, скромність тут ні до чого. Кажуть, вона прикрашає людину лише тоді, коли їй нічим більше прикраситись. А тут такі люди відомі, при грошах, при владі, доцю свою безмежно люблять. Чи, може, не люблять? Га? Бо чогось же вона надумала кинутися з мосту просто у воду. Люблені і щасливі не вкорочують собі віку, таким жити хочеться.
Який міст? Яка вода? Хто кидався? Рятівничок знайшовся Та тобі б романи писати, й обовязково фантастичні. Я, до речі, фантастики не люблю, ніколи не любив, терпіти не можу, вона мені до фені, по цимбалах, для мене головне факти, а не маячня, висмоктана з пальця.
Тілом прокотилася нервова дрож. У потилиці відчулося поколювання. Жилка на скроні, здавалося, ось-ось розірветься і вибухне. А якщо це знову станеться Хотів притримати той вибух долонею, як робив це зазвичай, але чоловік по той бік стола випередив його порух окриком.
Руки! За спину!
Лейтенант Тетерук пригладив долонею свого безбарвного «їжака» (вочевидь, піднятого гелем), нервово затарабанив пальцями по столу. Пальці ніжні, біло-рожеві, як це буває в альбіносів, акуратно загострені нігті поблискують прозорим лаком, що аж міниться під променями сонця. Ні зазубринки, ні плямочки, ні хоча б якоїсь дрібнесенької порошинки.
Чомусь саме ці доглянуті наманікюрені пальці остаточно вивели Левка із себе. Згадав, як цибеніла кров з-під його почорнілих поламаних нігтів, коли дер каскою непіддатливий сланець, щоб зробити хоч невелику заглибину, втиснутися в породу, бо про глибокий окоп на тій землі і думати було нічого. А тоді раптом поряд з випещеною долонею молодого поліцейського зявилася інша, Дідова,темна, шкарубка, розпанахана аж до пястка осколком від гранати. Якби не залишив «Форта» на березі річки (не до нього було, коли кинувся рятувати ту нещасну брехлю, будь вона неладна!), то зараз би пальнув просто в цю самовдоволену масну пику. Чому це його з першої ж зустрічі сприйняли як ворога? Чому без суду та слідства проголосили злочинцем? Чому цей пестунчик, з румяними, як свіжі круасани, щоками, мабуть, недавній випускник якогось вишу, так нахабно розставив крапки над «і», не написавши ще й одної літери?
Примечания
1
Нюшка дівчина (жарг.); тут: від слова «ню».
2
Ауфвідерзеєн до побачення (нім.).
3
Ходник тканий поліський килимок.