А як можна?
Як-як Проти неба навзнак! Треба щось придумати. Твоя Алька, ой пардон, Олександра Тимурівна, звісно, жінка дуже правильна і непохитна, як гібрид китайської стіни і теореми Піфагора. Але ж не обовязково розповідати їй геть усе. На вісімнадцятому році життя людина вже має право на власні таємниці. До того ж чого це тобі конче день і ніч думати про ті проклятущі іспити, ніби в житті нічого кращого немає? Навіщо зубрити те, що ти й так без памяті знаєш? Ти ж у нас такий мудрунчик, така бездоганна і дошкопошанна. Фу, аж бридко! Вибач, я не хотіла тебе образити. А мої предки, до речі, навіть не підозрюють, куди я зникаю в суботу ввечері на кілька годин. Що тобі заважає сказати своїй мамі, що ми з тобою разом до випускних екзаменів готуємося? Ну? Ти їй скажеш, що ми це робимо у мене, я своїм скажу що в тебе. Ну що, крутяк? Як бачиш, не тільки в тебе фантазія фонтаном бє.
Обманювати негарно. Тим паче маму. Але
Того вечора Нора й познайомилася з Радієм Трояном. З Радом, Радиком, Ра Модний джинсовий прикид, артистичні манери, смоляне волосся, закучерявлене в екзотичній стрижці «афро» Він класно танцював, сміливо обіймав, сипав жартами і дуже дивувався, що не помічав її раніше, адже сім років тому закінчив цю саму школу. Отже, вони ходили одними коридорами й обовязково мали перетнутися. Як же можна було пройти мимо такої красуні і не помітити її, не осліпнути від її вроди, не зомліти біля її ніжок? Рад зізнався, що живе неподалік від школи, на тихій зеленій вуличці, що збігає від центру до річки, в триповерховому будинку («він там один такий»), тому іноді й навідується сюди на дискотеку. Тепер уже точно жодної не пропустить.
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся любить, бо пора
Її улюблений Рильський добре знався на любові. На те він і поет, тому він і класик. Але в цих його рядках (пробачте, шановний Максиме Тадейовичу!) легко можна замінити імя Ганнуся на Норуся. Бо, вочевидь, і для Нори також настала пора. Якраз цієї весни. Цього вечора. Під час цієї зустрічі.
Не те, щоб вона досі не думала про кохання. Хто ж із дівчат про нього не думає? Думала і навіть любила. Звісно ж, любила. От тільки ще сама не знала кого. В уяві поставали якісь незримі обриси, зблискували то сині, то сірі, то карі очі, звучали палкі зізнання, до рук торкалися чиїсь трепетні пальці, аж лоскітно ставало у грудях від тих уявних діткнень Та саме цього вечора її кохання стало зримим, реальним, конкретним з радісними чорними Радовими очима, Радовим голосом, із його гарячими долонями, доторки яких так і залишилися на її плечах, немов акумуляторні батарейки у часовому механізмі, і вона цілу ніч відчувала, як від них розходяться тоненькі електричні розряди, що зігрівають і підзаряджають усе тіло. Їй ще ніхто не казав, що вона красуня. Ніхто! Та Нора ніколи такою себе й не вважала. Невисока, худорлява, трохи незграбна, як несформований підліток Було б чого зомлівати хлопцям біля такої Але ж він сказав! Він! І обіймав її, і танцював з нею.
Наступної суботи Нора вже сама напросилася в попутниці до Яни.
Що, сподобалось? підморгнула однокласниця.Я ж тобі казала: не стільки світу, що у кватирці кухонного вікна. А життя куди крутіше, ніж про нього в занудних книжках написано.
Ніби ти їх колись читала,усміхнулася Нора.
Рад трохи припізнився. Нора знервувалася. Танцювати не хотілося, розмовляти також. Та й яка розмова при такому гримкотінні. Спортивний деревяний кінь, переставлений на час диско у закуток, і той не витерпів беркицьнувся ногами догори поряд з баскетбольним щитком. Вже зібралася йти додому, а тут Рад. Норине серце радісно затріпотіло, щасливо затьохкало. Підійшла першою, привіталася, усміхнулася. Подумала: після того, що було тиждень тому, після тих його слів має право.
Виявляється, не мала Після дискотеки Радій узявся провести її додому. Не запитував, чи можна, чи згідна вона. Просто обійняв за плечі і пішов поруч. Нора не заперечувала. Була щаслива її вперше проводжав хлопець. І який хлопець! Такого ще пошукати, а він до неї сам прийшов. Хай би ця дорога ніколи не закінчувалася! Хай би ці проводи тривали до ранку! Але що там тої відстані від школи до дому. Хвилин пятнадцять і ось уже й рідний двір з рядочком дерев: над самою дорогою стара горобина, а за нею десяток молоденьких беріз «як старшина й новобранці»,сказав колись тато.
Ні-ні, стояти на подвірї, перед девятиповерховим будинком, не можна. Їхня квартира виходить на протилежний бік, але це ще нічого не означає. Он скільки вікон світиться, і за кожним може виявитися агент, який негайно передасть інформацію мамі. Вирвалася і побігла. Біля підїзду зупинилася, озирнулась. Рад уже заховався за останньою берізкою. Нора зітхнула і простягнула руку, щоб відчинити двері. Не встигла між ними і нею вигулькнула дівоча постать. Наче із землі виросла.
Привіт, сучко! Тебе твоя Алька не вчила, що забирати чужих хлопців не можна, бо це дуже шкідливо для здоровя і навіть небезпечно для життя?!
Нора впізнала Таїсу із сусіднього будинку, колишню мамину ученицю, доньку директора якоїсь продуктової бази. Мама аж на лиці змінювалася, коли вимовляла його імя Аполлінарій Іполітович. Таїса на чотири роки старша і на голову вища від Нори. І рука в неї не по-дівочому важка. Ляпас обпік ліву Норину щоку, потім праву. Тоді голова ритмічно захилиталася від ударів з боку в бік, як у набитої ганчірям ляльки-мотанки. Далі посипалися стусани в груди, в живіт, у спину. Нора спробувала вирватися, забігти у підїзд, але Таїса відірвала її від дверей і заштовхала за кущі. Там уже дала волю ногам. Дві Тасьчині подружки спостерігали за розправою чи то насолоджувалися, як древні римлянки боєм гладіаторів, чи просто стояли на атасі.
Ауфвідерзеєн! І забудь про Трояна. Він мій.
Три тіні попливли з двору. Нора залишилась лежати. З носа цебеніла кров, голова паморочилася, у грудях щось хрипіло й булькало, ребра боліли так, ніби їх на тріски порубали. Вона плакала. Але не від болю. Плакала за Радом, за своїм першим коханням, що тільки-но спалахнуло, а на нього зразу ж холодною водою, як із пожежного брандспойта. А ще переживала, що її закривавлену найкращу, найновішу сукенку вже не відіпрати. А це ж святкове вбрання. Як пояснити мамі, чому вона одягла цю обновку в будень, йдучи до Янки? Хто ж це при здоровому глузді готується до екзаменів у святковій сукні?
Мамі було не до сукні. Металася від Нори до аптечки, від аптечки до телефона. І знову до Нори. І знову до телефона.
Мабуть, треба повідомити міліцію
Не треба! закричала Нора.
Чому?
Тому що скоро випускні іспити. А мене будуть на допити викликати, в міліцію, до суду Коли ж мені готуватися? Посиджу кілька днів удома, і все минеться.
Так-так,бідкалася мама.Це правда. Якщо втрутиться міліція, уся школа буде знати. А ти ж на медаль ідеш Ще не відомо, що ті дівчата розкажуть, як на це зреагує директор. За щось же вони тебе побили. За що?
Ні за що! стояла на своєму Нора.
Ні за що не бють. Щось, значить, недобре ти вчинила, когось скривдила. Бо щоб ото просто так Та ще й дівчата. Що, що ти їм зробила? Що ти натворила, Норо?
Нічого!
Але ж чогось вони прийшли.
Напевне, з кимось мене переплутали.
Не могла ж вона сказати мамі про дискотеку, про Рада, про Таську.
З тієї ночі у Нори пропав сон, зник апетит, літери в підручниках то розповзалися навсібіч, як вюнкі вуженята, то розліталися, як метелики. Не знала, від чого це: від Тасьчиних стусанів чи від туги за Радом, за оскверненим коханням, яке мало так прикро обірватися на першій же ноті.
Тиждень сиділа у квартирі. Лише під вечір мама виганяла її «подихати свіжим повітрям» («тільки не більше як на пів години!»). Нора відразу ж забувала про пів години, ходила й ходила, як сомнамбула, біля триповерхового будинку, новітнього елітного котеджу, які тільки-но почали зявлятися у місті. Дім з добротними парадними дверима на кодових замках, просторими лоджіями, що виходили в затишний зелений дворик, обнесений металевою огорожею художньої ковки. Через вікна яскраво світилися великі дорогі люстри видно, тут пожильці не заощаджували на електроенергії. Породисті собаки витягали з підїздів на повідках своїх породистих господарів у дорогих шкірянках. Можливо, серед них був і хтось із Радових батьків вона не встигла запитати, чи є у Троянів пес. Від цього будинку віяло таємничим життям ситим, розкішним, пахучим, умиротвореним, невідомим і недоступним Норі.
Наступної суботи вона побігла до школи. Зайти до спортивної зали, де заклично звучали суперпопулярні «Боні М.», не наважилась. Хотіла хоча б здалеку побачити Рада. Зазирала у вікна, чекала біля шкільних воріт. Намарне. Його не було.
Приходила щосуботи. Ні Рада, ні Таськи. Ймовірно, Таїса про всяк випадок переманила свого принца Ра до іншої зали, аби Нора не потрапляла йому на очі. Дискотек у місті розвелося хоч греблю гати.
Якогось суботнього вечора, повертаючись із чергових пошуків, Нора випадково побачила неподалік від школи, на тумбі для оголошень, афішку, що сповіщала про аматорську виставку світлин у стилі «ню». Експозицію оголеної натури начебто підготували в їхньому місті вперше, вона має стати провісницею нового напрямку в мистецтві, резонансною подією в культурному житті краю. Серед фотографій самих авторів, віялом розміщених навколо тексту,о, диво дивне! якийсь Еротос Амурський із усміхненим обличчям Радія Трояна.
«І навіщо йому таке звучне імя ховати за примітивним псевдонімом?» подумала Нора. І вже тієї миті знала, що піде на ту виставку. Просто не могла не піти.
* * *
А не таке вже й диво дивне зява Рада-Еротоса зі своїми «Купальницями» в міській арт-галереї. Як сказав би Норин тато, «діалектика життя, яке не стоїть на місці, а отже, кудись та й мусить рухатися». Радієве рухнулося до «ню». Всього на один крок і дуже малоймовірно, що надовго, тим паче назавжди, але рухнулося.
До фотосправи Рад уже давненько мав безпосередній стосунок. Зізнався Норі в цьому ще першого вечора їхнього знайомства. Загадково говорив щось про миті між минулим і майбутнім, які не повинні канути в небуття, про жіночу вроду, яку безжально знищує час, зате може зафіксувати і врятувати звичайний фотоапарат у руках справжнього художника, натякав, що молоді жінки записуються в чергу до нього, аби замовити ну дуже незвичні і незвичайні портрети. Вона слухала все це упіввуха. Головне його присутність і голос. Що їй до чиєїсь вроди і до невблаганного часу, що без жалю поглинає ту короткоминучу красу. Її ця проблема ще не торкалася. Навпаки, час працював на неї.
Був Радій, щоправда, не художником, точніше, не зовсім художником. Транспаранти до свят, гасла із політичними цитатами, знімки передовиків виробництва для Дошки пошани, фото ударних суботників і веселих пікніків та маївок Усе це свого часу давало йому змогу непогано заробляти. Проте впродовж останніх років стало нікому не потрібним. Життя змінилося, старі підходи та ідеологеми канули в безвість. Слідом за ними, як глиняні колоси з постаментів, почали падати, розсипатися й перетворюватися в порохно і пуританські табу. Першим узялося випростуватися з них, як дитина-переросток із тісних пелюшок, мистецтво. Вдихнувши на повні груди свободи й трохи від несподіванки захмелівши, воно раптом запрагло ще й голизни. Стало модно вивішувати у вітальнях багатих «царськосільських» новобудов родинні портрети, а в спальнях полотна і фотосвітлини з оголеними дівами у відвертих позах. Тож, цілком можливо, попит на «ню» різного штибу провокували не так митці, як ті, хто впливав на нього своєю любовю, помноженою на вміст хутко розбухлих гаманців. Питання залишалося відкритим і дискусійним. Зате у тренді тепер, як зазначила під час відкриття виставки мисткиня у глибокодекольтованій бузковій блузці-розлітайці, вона ж авторка тексту, вміщеного в каталозі,відвертість, природність, епатаж і розкутість, тобто те, про що досі, тим більше у їхній сірій провінції, і мріяти не можна було.
Отож, що менше одягу на роботах, то більше відвідувачів та журналістів на виставках. Що більше публіки, то схвальніші відгуки у пресі і ширша популярність. Як не похвалити те, що народу подобається?! Словом, як пожартував якийсь рудий бородань, по-приятельськи поплескуючи Еротоса Амурського по плечу, що більше тіла, то більше й діла.
Для Рада слова бороданя не хтозна-яка новація. Подумаєш! Відкрив Америку через кватирку! Молодий Троян і без його монологу з прозорими натяками вже встиг вловити цю закономірність. Та він не збирався присвячувати життя цьому самому «ділу», робити комерцію чи заробляти славу на оголеній натурі. До галереї його привело дещо інше.
Після закінчення школи батько, який обіймав високу посаду в управлінні торгівлі, віддав його до училища. Звісно ж, до торговельного, куратором якого був сам. Міркував: щоб стати згодом директором магазину, не обовязково зірки з неба хапати якось він і туди прилаштує своє не вельми прихильне до науки чадо. Аби був диплом і надійний «дах» над головою. Та як не давалася Радові математика в школі, так не далася вона і в училищі. Відтак дві розтрати впродовж двох років у двох крамницях: спочатку побутової техніки, потім готового одягу. Третього фіаско вирішили не чекати.
У батьковому відомстві потрібен був художник-оформлювач і за сумісництвом фотограф. Тоді Борис Маркович раптом і згадав: єдине, що хоч трохи давалося синові в школі,малювання. Радій навіть до художньої студії ходив, щоправда, недовго, всього рік, а все ж Та й навчитися фотографувати не велика проблема, аби фотоапарат добрий. Так випускник торговельного училища став «митцем». Робота не бий лежачого: писати, що скажуть, хоча частенько й писати не треба просто зафарбовуй собі на папері літери, припасувавши до картону пластикову трафаретку. Зрідка доводилось сфоткати когось. Проявляти знімки не обовязково самому, можна здати в будь-яку лабораторію. Тобто, мінімум зусиль для рук і нуль для мозку. Та ще й під татковим широким надійним крилом.
Якось, ще під час навчання в торговельному училищі, юний Троян згадав про уроки малювання, про художню студію і спробував узятися за пензель. Чи то йому робити було нічого, чи хотів довести, що в студії несправедливо поставили хрест на його таланті Запросив на дачу одногрупницю і пообіцяв зробити з неї прекрасну Афродіту, що виходить із пінистих морських хвиль. Моря у місті не було, та й цікавило воно його, як вовка трава. А от дівчина Отож, малював не так із міркувань художньо-естетичних, як із суто еротично-хуліганських і донжуанських. Навіть повісив згодом оте «мальовидло» (мамин вислів) у своїй кімнаті.
Що тоді було! Батько, вічно відсутній удома, заклопотаний організацією фуршетів та розподілом дефіцитів, зазирнувши до кімнати молодшого сина (старший уже мав власне помешкання і сімю), схопився спочатку за голову, тоді за серце, а далі в нестямі затупотів ногами.
Це що за повія з Одеського борделю?! Зняти цю мазню! Негайно! Яке неподобство!
Не те, щоб Борис Маркович дуже обурився синовим «ню». Сам полюбляв голу натуру і навіть був автором поширеного в його колах афоризму: «Перш ніж жінку роздягнути, треба її одягнути». Але він злякався, щоб «мальовидло» не потрапило на всевидющі очі когось із його відомства або не дійшло до їхніх мізків. Місцем у своєму неприступному для простих смертних управлінні він надзвичайно дорожив. Ще б пак! А де ще можна знайти краще і вигідніше, особливо у часи, коли в крамницях не те що холодильники і телевізори, а й мило та труси продавали за талонами? Його посада передбачала, зокрема, й роботу з молодими кадрами, яких, звісно ж, потрібно виховувати. А тут у власному домі така розпуста гола дівка на стіні та ще й така потворна!
Рад образився. Страшенно образився. Особливо за «мазню» і «неподобство». Проте батечко не дав йому навіть слова мовити на захист свого юнацького творчого пориву. Довелося згорнути картину руркою, засунути в тубус для креслень і закинути на антресолі. Але і звідти вона невдовзі зникла. «Певне, старий знищив»,здогадався Радій і затаїв гнів на консервативного предка.
І ось тепер він вирішив узяти реванш: дізнався про виставку, сфотографував, а тоді змонтував і запропонував на неї своє «ню». Цього разу уже не в квартирі, а в арт-галереї. Хай дивиться все місто! Хай знають! А за тиждень він ще й покладе перед татом газету, де буде написано, зокрема, і про його епатажного сина (домовленість з газетярем влетіла в копієчку, але вираз, який передбачався на обличчі старого, того вартий).
Борис Маркович на відкриття виставки не прийшов. І газетну статтю про неї читати не збирався. Він уже звик до вибриків свого молодшого. Та й часу не було. Старшого Трояна вже не обходило обліко моралє ні синів, ні підлеглих. Він не спав ночами з іншого приводу. Треба було поспішати. Дуже-дуже поспішати. Щоб максимально використати ще не втрачені звязки і свій начальницький вплив, урвати ласий шматок від зникаючого відомства, приватизувати за безцінь приміщення, що недовго залишатимуться безхозними, розмістити у них уже власні крамниці, переправити до них (уже не крамниць, а маркетів) приховані за роки кризи дефіцити. Словом, створити могутню власну імперію.