Аліна КосовськаТАМ, ЗА МЕЖЕЮ...
Я далеко не професійна письменниця, а звичайний боєць-доброволець АТО, учасник подій, прототипи яких описую в своєму творі. Серед кривавих руїн війни намагаюся знайти своє натхнення, аби писати художню повість про добровольчий загін. З гумором, притаманним лише вузькому колу фронтовиків. Герої книги невигадані персонажі, то ж деякі риси їхніх характерів цілком нагадують реальних осіб.
Не забутими лишились і люди з Донбасу, можливо тому, що я сама мешканка міста Авдіївка, що неподалік тимчасово окупованого Донецька. Місцеві бувають різні, але трапляються і патріоти. Один з героїв повісті на псевдо «Турист» втілення саме цього образу.
Звісно, є на війні і дівчата. Обравши бойову посаду та переживши численні прояви дискримінації відносно жінок в силових структурах, я описала образ Афіни, що чимось дуже нагадує мене саму.
© Косовська Аліна
ВІД АВТОРА
... Війна стрімко ввірвалась в наші життя. Після Революції Гідності, тільки-но вдихнувши свободу на повні груди, Україна зазнала удару від держави-сусідки. Підступним шляхом Росія забрала Крим. А потім почалось пекло Донбасу...
На момент початку війни я була спортсменкою. Тендітний і жіночний спорт художня гімнастика ніколи не поєднувався в моїй уяві з кривавим вихором війни. Допомогу фронту починала волонтером. Від поїздки на війну себе стримувала думками про спорт. Сподівалась, що все закінчиться так само швидко, як на Майдані, і я продовжу улюблене заняття. Але з часом вже не витримала.
Під час своїх останніх спортивних змагань відчула щось дивне. Замість звичного мандражу нав'язлива думка про війну. Співаю Державний Гімн України під час нагородженняа перед очима стоїть закривавлений прапорець на бронетранспортері, що побачила на фото. Далі зібрала речі і поїхала в навчальний центр добровольців.
Спочатку був «Правий сектор», згодом Тактична група «Білорусь», тепер працюю з різними добровольчими та офіційними підрозділами. Починала автоматником піхоти. Нелегко давалась боротьба за право бути на передовій через вік і стать. Пізніше, переконавши хлопців, що можу і вмію, перевелась у розвідку, почала вивчати снайперську справу. Тоді й народилась думка написати про пережите.
Нариси про виконані бойові завдання занотовувала постійно, проте їх поширення досі під забороною «без права на славу», один з головних принципів розвідників. Коли зіткнулася з занепадом добровольчого руху, захотілось закричати на весь світ: «Ми є! Ми працюємо!». Тоді й виникла ідея написати цю книгу з вигаданими героями та подіями, але цілком реальними проблемами, з якими стикається добровольчий рух і понині...
СТЕПАН
Якби ви побачили в столичному метро високого блакитноокого хлопчину, що задумливо розглядає яскраві рекламні буклети та пасажирів, ви б ніколи і не подумали, що він всього три місяці тому бігав під ворожими мінами на Донбасі, героїчно прикриваючи свою групу. Спіймавши аж вісім уламків, жоден з яких дивом не зачепив життєво важливих органів, хлопець два місяці пролежав у шпиталі. Вже там Степан дізнався, що командир його групи загинув одразу, а ще двох побратимів трохи не довезли до лікарні імені Мечникова. «Втратили багато крові», сухо констатували медики.
Тоді їхня група необережно натрапила на ворожу засідку. Сепари вчасно передали в свій штаб координати, і на диво точні артилеристи накрили українських розвідників 120-міліметровими мінами. Степан спочатку виносив на собі пораненого кулеметника, а коли підбігли медики, забрав собі його кулемета і відстріляв увесь боєкомплект по ворожих позиціях, які слідом за мінометом пустили в хід стрілецьку зброю. Декілька подряпин від уламків його не зупинили, тому навздогін кулеметному вогневі в хід пішли «мухи».
Лише витративши всі запаси, Степан почув по рації командувідходити, і стрімголов помчав у бік своїх позицій. Що було далі, він не пам'ятав, бо недалеко прилетіла ще одна міна, і хлопця добряче контузило.
В столичному шпиталі поверхом нижче лікувалася снайпер з його групи. Теж киянка Віка, поїхала на фронт добровольцем, обравши собі псевдо «Афіна», що з давньогрецької міфології означало «богиня війни».
Їй дістався всього один уламок, але добряче порвав ногу, і бідній дівчині довелось кілька місяців ходити по лікарні на милицях. Вона не стала гаяти часу попросила волонтерів закупити їй кольорової тканини-фетру, і цілими днями шила червоно-чорних снігурів. Коли партія пташок була готова, дівчина закинула їх в камуфльований рюкзачок і пошкутильгала на пошту. Через кілька днів принесла трохи грошей, надійно сховала в потайній кишені і взялася за роботу знову. Так вона, продаючи трендові сувеніри, за час реабілітації назбирала немало грошей на потреби підрозділу.
* * * * *
Саме від Афіни Степан дізнався, що їхньої групи більше не існує. Троє бійців, на яких він ніколи не покладав надії, таки втекли на свої позиції першими. Це теж зіграло свою роль, звісно вони вчасно повідомили командування, і ворожу мінометку накрили не менш прицільним вогнем. Але ті троє більше на фронт не бажали, вони оформились у Нацгвардію і тепер перевіряли цивільні машини на блокпосту біля Волновахи. Ще двоє досі зализували рани в лікарні імені Мечникова, тому в строю з усієї групи лишились лише Степан та Афіна.
Спробувавши трохи пожити в столиці, вони обоє не витримали і почали шукати всі можливі шляхи повернутись на Донбас. Зрозумівши, що не бажають довірити свої життя будь-кому, а ще більш не бажають бездумно сидіти в окопах, розвідники вирішили майже з нуля зібрати нову групу добровольців.
Насправді це виявилось значно складнішим, ніж можна було собі уявити. Гроші, які Афіна зібрала, продаючи саморобних снігурів, пішли на оренду штаб-квартири в Краматорську. Вдвох зі Степаном вони облаштували двокімнатну квартиру під невеличку казарму, запаслись усім необхідним для ведення штабної документації і почали міркувати, де б їм набрати достатню кількість бійців.
АДОЛЬФ
Аби навести контакти в зоні АТО, Афіна для початку озброїлась відеокамерою і поїхала попутками на передову знімати документальні ролики. Цим вона свого часу займалась на Майдані, задокументувавши історії десяти активістів, троє з яких в лютому поповнили ряди Небесної Сотні. Вона могла довго переконувати себе, що документальні хроніки війниріч не просто потрібна, а конче необхідна, але тепер це було єдиною можливістю потрапити в компанію бійців, серед яких рано чи пізно знайдуться потрібні люди. Степан тим часом зайнявся налагодженням зв'язків зі знайомими волонтерами і мав на меті зібрати хоч який-небудь склад амуніції.
Потрібні люди таки знайшлись. Безрезультатно об'їхавши половину Авдіївки, дівчина врешті повернулась в цивілізацію, купила тарілку супу за майже останні гроші, присіла та й замислилась, втомлено визираючи в брудне віконце забутого людством кафетерію.
Пробачте, у Вас не зайнято? запитав хтось, різко перервавши її роздуми.
Та ні, присідайте...
За столик сів чоловік років тридцяти. Він був одягнений в потерті військові штани та цивільну куртку. Його обличчя чомусь видалось Афіні знайомим.
А ти військова?раптом поцікавився він.
Доброволець. А...
Я тебе пам'ятаю. Ми приїжджали на вашу базу в 2014-ому. Я тоді працював в одній з диверсійних груп, у Донецьку. Мій позивнийАдольф. Тепер наша група розпалась,перервав дівчину він.
Як і наша,втомлено пробурмотіла Афіна, ковтаючи холодний суп.
Вона вже збиралась встати і піти на блокпост, але в голові блискавицею промайнула думка: «А якщо...». Вдавши, що нічого не відбувається, купила собі чаю, сіла назад за столик і почала розмовляти з новим знайомим про наболілевійну, родичів, які чекають вдома, цивільних людей, яким вони всі були непотрібні, а сама тим часом непомітно зробила фото і скинула Степану, в двох словах описавши його історію.
Візьмемо до нас?з надією спитала.
* * * * *
Заселившись у штаб-квартиру, Адольф насамперед узявся за налагодження побуту. Поки Степан щодня носив з «Нової пошти» величезні клунки, а Афіна монтувала кліпи, аби ніхто не запідозрив, чим вона займається насправді, Адольф розставив скрипучі армійські ліжка, що чекали свого часу на заваленому мотлохом балконі, та взявся ремонтувати розвалені шафи на маленькій кухні. Квартира, яку розвідники вибрали під штаб, здавалось, пережила не одну війну. Меблірозтрощені, іржаві труби от-от погрожували лопнути, скло у дверяхрозбите і чомусь обклеєне шпалерами. Приведення житла до ладу вимагало чималих зусиль, і Степан був радий, що новоприбулий Адольф узяв на себе весь тягар хатньої роботи.
БІЛОРУС
Крім хатньої праці, Адольф намагався налагодити зв'язки з військовими та іншими добровольцями. Він нікому не розповідав деталей своєї роботи, тому всі дуже здивувались, коли одного дня до їхнього двору заїхав блискучий джип із білоруськими номерами.
У нас поповнення!радісно кинувся відчиняти двері Степан. Він здогадувався, про що постійно спілкується Адольф у «вайбері» та фейсбуці, і анітрохи не здивувався, коли до квартири зайшов невисокий молодий хлопчина з чорною спортивною сумкою на плечі.
ЯАнтон,представився він.
Антон приїхав з Могилева, аби допомогти братньому народові боротися з російськими загарбниками. Адольф випадково натрапив на нього в фейсбуці й запросив приїхати в Краматорськ та спробувати свої сили в новоствореному добровольчому загоні. В своїх вісімнадцять років Антон блискуче розбирався в картографії та володів деякою інформацією про російську армію, бо в довоєнний час відвідав чимало вишколів, які проводились для молоді на російських військових базах під Мінськом.
Антон обрав собі позивнийВаяр, що в перекладі з білоруської означало «боєць», але розвідники ще довго називали йогоБілорус, доки не звикли до незнайомого слова. Довгими вечорами за чашкою чаю Антон розповідав про життя в Білорусіпро те, як вільно ходять по країні російські військові, про дивні закони і жорстку диктатуру, про те, як мало в країні лишилось патріотів, здатних щось змінити. Він щиро захоплювався подвигом українців на Майдані і картав себе за те, що не приїхав у зону АТО раніше.
Афіна саме принесла з пошти планшета з картами «Армії SOS», придбаного волонтерами з діаспори у Франції, і Степан урочисто вручив його Антону. Тепер хлопець цілими днями вивчав нову програму, аби навчитись швидко позначати на ній вогневі точки та коректувати артилерію.
* * * * *
Поки Степан з Адольфом перефарбовували джипа в камуфляж, Афіна взяла Антона-білоруса і майнула на околиці міста, аби ознайомитися з місцевістю. Вдягнувшись у цивільне, рано-вранці розвідники сіли на тролейбус, намагаючись злитися з натовпом вічно заклопотаних мешканців, та поїхали до кінцевої зупинки. Біля невеличкого озера, яке місцеві чомусь називали не інакше, як «квадрат», Афіна присіла на повалене дерево і дістала з похідного рюкзака термоса.
Каву будеш?глянула на білоруса.
Ага,кивнув той, трохи здивовано озираючись навколо. На фоні труб численних заводів повільно вставало яскраво-червоне сонце. Вдалині за туманом виднілось село. Яснозелені та жовто-золотисті дерева гармонійно вписувалися в ряд невеличких пагорбів, поміж якими дзюркотів кришталево-чистий струмок. У Білорусі Антон не раз блукав по лісуйому подобалось ходити зарослими стежками наодинці з природою, тому прогулянка під Краматорськом його абсолютно не лякала.
Рік тому в цих пагорбах ішли бої,розпочала свою розповідь Афіна.Вже коли місто звільняли, тут залишилось багато втікачів та партизанів. їхня подальша доля нам невідома. Але на покинутих позиціях могло залишитись щось цікаве. Розумієш, навіщо ми тут?..
Ваяр ствердно кивнув.
Наступні півтора тижні вони вдвох обстежили кожен кущик біля озера-«квадрата». Єдиними, хто міг їх побачити, були мешканці села. Але і вони, певне, думали, що це звичайні цивільні люди. Хоча які цивільні стануть гуляти там, де не так давно точилися бої, і вертатись назад на дорогу в півтемряві з повними пакунками якогось добра, де замість тролейбуса їх чекає свіжопофарбований камуфляжний джип?..
БДЖОЛЯР
Один з будинків у селі Афіні не сподобався одразу. Щоразу, повертаючись з пагорбів, вона ніби відчувала, як хтось свердлить її поглядом з яскраво-білої хати, яка надто виділялась з-поміж інших своєю показною чистотою. Одного разу їй навіть здалося, ніби у вікні на горищі зблиснула оптика, але дівчина подумала, що це цілком могло бути віконне скло, і поспішила розчинитися в наповзаючій темряві.
Вже декілька днів розвідники не ходили до озера, бо на днях отримали багато нових волонтерських посилок, тож підганяли під себе нові маскувальні халати та амуніцію. Афіна мала багато роботи, бо Степан приніс їй невеличкого ящика зі снайперськими приладдями, але її думки чомусь щоразу повертались до яскраво-білої хати. Тому вона, швидко розібравшись з метеостанцією, далекоміром та імпортними засобами для чистки зброї, взяла у складі бінокля і поїхала на озеро, сховавши в блакитний спортивний рюкзак новий маскхалат та гранату-«ефку» про всяк випадок.
Замаскувавшись під пожовклий кущ, дівчина тихо підкралась до хати. Вже вечоріло, і тонкі гардини дозволяли бачити все, що відбувалось всередині. Чоловік років сорока, одягнений в чорний спортивний костюм, готував типову донбаську вечерюміж тарілками з солоними огірками і ковбасою гордо стояли три пляшки горілки. Схоже, господар чекав гостей. У дворі, зарослому бур'яном, височіли вісім охайних вуликів. Бджіл не було видно. Це Афіна ще могла списати на свої скупі знання зоологіїхтозна, чим займаються бджоли холодними осінніми вечорами. Але охайно пофарбовані новенькі вулики в зарослому дворі, за яким не доглядали не менш як півроку, виглядали доволі підозріло.
Не пройшло і півгодини, як за будинком почувся шерех. З чорного ходу до хати швидко прошмигнули двоє молодиків, одягнених в такі самі спортивні костюми, як і власник обійстя. Скупо привітавшись, вони розсілися на кухні та взялись за горілку. Згодом відчинили вікно, і до Афіни стали долітати уривки фраз. Схоже, чоловіки навіть не підозрювали, що хтось може стежити за ними з кущів біля воріт.
...У мене є два ящики. Ну, за пару сотень віддам...
...Ні, оптика мені самому знадобиться...
...Та вони ж покидали все, от я і збираю...
...Решта там, на горищі...
Нескладно було здогадатись, про що йшла мова. Лишилось лише побачити, де господар ховає те, що збирається віддати "за пару сотень", і навідатись у гості з побратимами наступного дня. Осушивши три пляшки, чоловіки вийшли надвір і, блимаючи яскравими ліхтариками, рушили до вуликів. "Хто б сумнівався,"пробурмотіла Афіна.
За спиною почувся шелест. Темна постать з ножем у руці тихо підкрадалася ззаду. Його погляд був прикутий до вуликів, про існування дівчини в маскхалаті він, схоже, не здогадувався. Відступати було пізно, тому дівчина міцно стиснула гранату в руці, все ж сподіваючись, що волонтерський маскхалат, "сплетений з любов'ю", як було написано на посилці, на цей раз не підведе. Постать вибрала зручну позицію і замахнулась ножем. "Ну, і що ти один зробиш?"іронічно подумала Афіна, абсолютно не підозрюючи, хто знаходиться поруч з нею, але чомусь відчуваючи, що наразі темна фігура може більше їй допомогти, аніж завадити.
Кхє-кхє,тихо промовила вона, знімаючи волохатого капюшона.
А? Хто тут?шпигун, сполохано озирнувшись, присів.
Т-с-с, свої,прошепотіла розвідниця, намагаючись здогадатись, хто для цього хлопця свій, а хтоворог.
Партизанка, чи що?..
Промінь ліхтарика випадково ковзнув по обличчю парубка. Афіна здивовано присіла, впізнавши знайомі риси.
* * * * *
Кинувши непритомних чоловіків у чорних костюмах біля порожніх вуликів, Афіна з Дмитриком схопили знайдені в хаті зброю та боєприпаси і рушили до дороги, де в призначеному місці їх чекав Степан на камуфльованому джипі. Діма з позивним "Малий" згадав Афіну одразублизько року тому дівчина з колегами працювала разом з їхнім підрозділом на околицях Донецька. Сам Малий уже звільнився з армії і тепер шукав собі пригод, бо вдома в Запорізькій області було надто нудно. Афіна запропонувала йому долучитись до Степанового загону, і той з радістю погодився.
Вже через годину Афіна сиділа в кухні штаб-квартири і слухала Малого, який, допиваючи другу чашку гарячого чаю, захоплено розповідав свої наполеонівські плани. Молодого хлопчину, якби не військова форма, можна було б сприйняти за учня-старшокласника. В свої 23 він встиг побачити найстрашніші картини війни, але це зовсім не вплинуло на характер. В усякому разі, так здавалось всім, хто його знав. Ніхто не бачив, як іноді вночі він підхоплювався в холодному поту і шукав зброю біля ліжка в мирному місті. Мало хто знав, що його очі, в яких завжди світилась весела іскорка, бачили смерті та руїни.