Вона це розуміла. Хоча сама, приїжджаючи з війни, знімала камуфляж і намагалась здаватися звичайною дівчиною. Не виходило. Страшний рубець лишила в житті ця війна. В чоловічому колективі вона почувала себе «своїм пацаном», проте серед цивільних дівчат була, наче біла ворона. Півтора роки тому вона відклала до кращих часів таку мирну професіюдизайнера інтер'єру, і взяла до рук зброю. Йшов третій рік війни, і вона чудово розуміла, що кращих часів найближчим часом чекати не варто. Тому просто намагалась жити сьогоденням.
Малий ще тоді трохи запав їй в душу, проте вона соромилась зізнатися собі в цьому, згадуючи сумний досвід минулих невдалих стосунків. Сильна і мужня, вона виконувала бойові завдання, про які деякі хлопці навіть говорити боялись. Але, повертаючись з них, їй теж хотілось відчути себе жінкою. Слабкою і беззахисною. Їй теж хотілося, щоб хтось обійняв за плечі, погладив по голові і прошепотів «все буде добре». Як у фільмах.
Стук вхідних дверей зненацька перервав її роздуми.
Хлопці, готуйтеся завтра на виїзд. Маємо перше завдання,радісно оголосив Степан, який саме їздив про щось домовлятися з військовими.
СОЛДАТ ГРАЧОВ
Один з перших маршрутів новоствореного загону пролягав через позиції Правого Сектору. Степан не знав нікого з того підрозділу, тому попросив одного з бійців показати стежину через мінне поле. Молодий доброволець, що саме возився біля розібраного безпілотника з невеличким блокнотом, з радістю погодився. Накривши свою апаратуру маскувальною сіткою, він швидко накинув на плечі розгрузку і кивнув:
Ходімо.
Як тебе звати хоч?перепитав Степан.
Рома... Роман Грачов,виправився той, чомусь подумавши, що командир носить високе армійське звання.
Та ми теж добровольці, чого ви!підморгнула Афіна, виповзаючи на край окопу.
Але довго говорити про це часу не було, і розвідники швидко рушили вперед. Роман ішов першим, завбачливо зупиняючись біля кожної розтяжки.
Коли врешті пройшли зловісне поле, Степан втомлено присів під високим очеретом.
Ну що, хлопці, перекур?підморгнув бійцям, що безшумно підтягувались услід за ним.
Вони посідали на м'яку траву. Треба сказати, найцікавіші розмови між розвідниками велись пошепки саме під час таких зупинок. Чомусь у ста метрах від добре укріпленого і до зубів озброєного ворога згадувалось і таке далеке мирне життя, ніби воно було кілька десятиліть тому, а не позаминулого року, і кохані дружини, які досі наївно вірили, що група проходить бойове злагодження десь під Харковом, а значитьнема жодних підстав для хвилювання. А коли з групою виходив хтось незнайомий, вся увага розвідників зверталась на нього.
А звідки ти родом?розпочав розмову з Грачовим Дмитрик.
Ви будете сміятись,трохи ворухнув бородою той, ховаючи за щетиною іронічну посмішку.Ото звідти,махнув рукою на схід.
З Донецька?
Далі бери. Москва,вже посміхався в усі тридцять два Рома.
Ого! А як до нас потрапив?
Довга історія...
Дмитрик вже вмостився зручніше і приготувався слухати, як Степан скомандував:
Закінчуйте розмови, хлопці. Рушаймо далі...
Під вечір розвідники повернулись на позицію з п'ятьма трофейними автоматами. Уникаючи заздрісних поглядів хлопців з Правого Сектору, вони закинули зброю в машину і присіли відпочити біля столу. За смачною вечерею ніхто і не помітив, як Афіна з Романом Грачовим спустилися в бліндаж, аби побалакати подалі від сторонніх очей. Лише Степан хитро підморгнув дівчині вслідвін то знав, що вона краще за перемурзаних юнаків уміє знаходити підхід до потрібних людей. Інші про це також здогадувались, тому ніхто не здивувався, коли через тиждень у двері штаб-квартири постукав той самий солдат Грачов.
* * * * *
У перервах між бойовими виїздами бійці групи намагалися створити собі надійний тил. Для цього потрібно було доволі багатонаводити контакти з місцевими силовими структурами, шукати приміщення під базу, організовувати волонтерську допомогу. Хтось одразу взяв на себе декілька обов'язків, хтось чекав, поки Степан сам призначить його відповідальним за що-небудь.
Роман Грачов, якого бійці між собою прозвали простоГрач, одразу захопився ідеєю здобути групі який-небудь офіційний статус. Поки Степан ламав голову, як уникнути необхідності заводити штабного щурика, який цілими днями розгрібатиме необхідні папери, Грач щоранку брав свого блокнота і кудись зникав. Через кілька тижнів повернувся раніше, ніж звичайно, тримаючи в руках охайний стосик паперів. По його обличчю неважко було здогадатися, що наступна геніальна ідея таки втілилась у життя.
Тепер у нас є офіційний благодійний фонд,радісно заявив Роман.
То й що?пробурмотів Адольф, який був твердо переконаний, що порядні партизани мають уникати будь-яких офіційних статусів.
По-перше, я вже домовився про регулярне фінансування від трьох інших фондів, які раніше відмовлялися нам допомагати через відсутність деяких паперів. По-друге, фонд може формально орендувати собі приміщення, яке насправді буде нашою базою,захоплено розповідав Грач, перекладаючи папери, увінчані десятками підписів і печаток.
Він ще з півгодини пояснював деталі свого геніального плану, настільки заплутаного, що жодна цивільна «паперова душа» не змогла б у них розібратись. Тому Степан вирішив, що Грачов у вільний від війни час займатиметься саме цим, та й сам Роман був не проти.
ФАНТОМ
Той прохолодний осінній вечір нічим не відрізнявся від попередніх. Афіна навпомацки ішла по окопу до хати і на ходу згадувала, що їй треба зробити в найближчі декілька днів. Солодко позіхаючи, вона взялась доробляти генеральне прибирання в своїй кімнаті, яке неквапом розпочала ще вдень, а потім пішла змінювати Степана у засідці, лишивши в своєму тісному помешканні рідкісний безлад. Обережно розклавши на поличках набої, гранати, різноманітні приладдя та одяг, зручно вмостилася на саморобному ліжку і ввімкнула ноутбук. Кімната стала ще більш затишною. Обшарпані стіни, що давно не бачили свіжої побілки, розвідниця завісила ковдрами та пледом, які знайшла у дворі.
Коли в мене буде своя квартира, я зроблю спальню в темних кольорах,мрійливо розповідала матусі по телефону, радіючи, що нарешті вдалося ухилитись від пояснень, що там так голосно гупає надворі.
І дійсно, темно-синя ковдра перед очима так і вабила загорнутися в спальник і мирно задрімати під недалеку канонаду. Поруч солодко сьорбав ледве теплий чай боєць на псевдо Фантом. У свої 50 років він пройшов вже дві війни, тому тепер ділився цінним досвідом з молодими АТОвцями.
Давній друг скинув Афіні фотографії якогось заморського курорту в горах, і дівчина втомлено і трохи мрійливо вдивлялась у синю далечінь, мріючи, як коли-небудь після війни отак прогуляється понад гірським озером.
Гарно, правда?ніби прочитав її думки Фантом.Я сам у Карпатах живу, неподалік від водоспаду.
І Фантом, або дід Тарас, як його називали місцеві вояки, дістав з кишені трохи пожовклу фотографію свого будинку, який вдало замаскувався біля бурхливої гірської річки, оточеної лісом.
Може, колись в гості заїдете?додав він.
* * * * *
Так розвідники познайомилися з Фантомом. Він був справжнім гуцуломтаким, про яких, зазвичай, пишуть в книжках та знімають фільми. Коли в нього з'являвся час, аби похазяйнувати на кухні, напіврозвалений донбаський дім непомітно перетворювався на затишну хатинку з незмінним колоритом Західної України. В кухні пахло прянощами, що були охайно розставлені на вишитих рушниках, завбачливо привезених його дружиною. Звичайна сільська жінка, вона щотижня доставляла чоловікові та його побратимам на фронт благодійну допомогу.
Звісно, Фантом досконало знав такі тонкощі військової справи, про які молоді бійці Степанового загону навіть не здогадувались. Він міг годинами непорушно сидіти в засідці, вчасно почути тріск тонесенької гілки, який сповістив би про небезпеку, вистежити розташування ворожих позицій, стежачи за поведінкою тварин, розгледіти міни в такій густій траві, де й ніг своїх не побачиш. Користуючись його підказками, розвідники майже щодня гуляли обабіч позицій сепаратистів, дивом оминаючи мінні поля та спостережні пункти.
Головне правило розвідникадобре подумати, перш ніж зробити навіть маленький крок,повчав дід Тарас бійців перед кожним виходом.І пам'ятайте: ви маєте бути непомітними, як привиди, як кажани.
Як фантоми,жартома поправляв його Степан, і хлопці, посміхаючись, вирушали на бойову "прогулянку".
З часом вони непогано спрацювались, і Фантом так і залишився в групі Степана, яка вже починала отримувати від офіційного командування доволі цікаві завдання.
ТУРИСТ
На перебіг подій на фронті немало впливало і місцеве населення. З деяких населених пунктів своєчасно евакуювали майже всіх мешканців, тим часом в усіх інших позиції стояли по сусідству з хатами, господарі яких категорично відмовлялись полишити своє житло.
Степан добре пам'ятав, як звичайна мирна бабуся ніби випадково розпалила грубку чимось смердючим, від чого з димаря повалив чорний дим, одразу за яким по будинку, де три групи розвідників саме зібрались на нараду, полетіли ворожі міни. Тому тепер бійці перевдягались в цивільне і ходили по хатах, представляючись співробітниками гуманітарних місій. Зазвичай донбаські бабусі настільки раділи, зачувши слово "гуманітарна", що, забувши де живуть, одразу ж розповідали і про синів, воюючих по той бік фронту, і про те, як "прокляті укропи" викопали окопи в дворах їхніх друзів. Але траплялись і патріоти.
Ваяр-білорус саме отримав від Степана завданнязнайти проукраїнських мешканців міста, в районі якого розвідникам належало працювати найближчі декілька місяців. Він не став нишпорити під вікнами, аби розгледіти, прапори якої країни висять на стінах, а хитро скористався онлайн-чатом місцевих. Зробивши фото з автоматом і українським прапором біля в'їзду в місто, він зареєструвався на сайті під виглядом звичайного військового і написав у чаті перше, що прийшло в голову.
Через кілька годин під постом гарного українського солдата з текстом "Порадьте, де в вашому місті можна випрати речі" виднілося з десяток коментарів. В одному з них чоловік з жовто-блакитним серцем на фото запрошував бійця до себе додому. Ваяр зібрав повний мішок брудного одягу і подався в місто, сподіваючись, що пройдені кілометри принесуть позитивний результат.
Височенну ялинку у дворі, старанно обгородженому металевим парканом, білорус помітив одразу. Двері відкрила чорноволоса жінка років сорока.
А, Ви той самий солдат з блокпосту? Проходьте, проходьте, Микола вдома, кран лагодить...
Ваяр озирнувся і, не помітивши нічого цікавого, крім жовто-блакитної стрічки на рукомийнику біля ялини, поспішив до хати. Миколатой самий, що запросив його "відмити донбаський бруд і смачно пообідати", саме виходив з ванної, витираючи руки вафельним рушником. Оленатак звали жінкуузялась накривати на стіл, по-домашньому застелений білою скатертиною. Провівши декілька годин за душевною розмовою і переконавшись, що родина дійсно проукраїнська, Ваяр вже збирався іти, але зненацька в двері постукали.
А ось і Максим із заводу повернувся. Чекай, з сином тебе познайомлю,підморгнула гостю Олена і поспішила відкривати скрипучу хвіртку.
Максимвисокий блакитноокий хлопчина, на вигляд років вісімнадцяти. Він саме закінчив перший курс донецького медичного училища, після якого вимушений був повернутись додому, тікаючи з окупованого Донецька. Тепер працював на заводі і у вільний час допомагав медикам у місцевому шпиталі. В розмові з Ваяром зізнався, що хоче воювати, але ще вагається, чи буде він, такий молодий і недосвідчений, корисним на передовій. Ваяр посміхнувся, згадавши, як сам з нетерпінням чекав 18-річчя, аби поїхати в Україну і допомогти в міру своєї можливості. Пообіцявши поговорити з командиром, він все ж поспішно рушив до виходутреба було повернутись на позиції, доки не стемніло, бо вночі і свої застрелити можуть.
* * * * *
Максим був корисним у розвідці не лише як медик. Маючи багато знайомих у Донецьку, які все ж таємно підтримували Україну, він легко дізнавався про розташування і озброєння ворога. З Антоном-білорусом, який, між іншим, таким самим способом дізнавався про розташування і чисельність російських військ на базах в Білорусі, вони одразу подружились. У вільний час хлопці годинами сиділи в бліндажі з планшетом і позначали все нові цілі на карті.
Максим обрав собі позивнийТурист, бо в дитинстві обожнював подорожувати. Ще будучи школярем, хлопець часто брав харчів на кілька днів та й ішов блукати світ за очі, відкриваючи для себе щоразу нові мальовничі куточки Донбасу. Довгі переходи у важкому обладнанні давались Максимові легко, тому вся його увага на виходах була прикута до дивних речей, що часто траплялись коло їхнього шляху.
Проукраїнські мешканці вчасно повідомили Туристу про новий склад боєприпасів, який сепаратисти поспішно почали облаштовувати на околиці Донецька після одного вдалого виходу Степанового загону. Що вони задумали, Степан ще не знав, але вирішив, про всяк випадок, скоординувати на нього артилерію військових.
Холодним зимовим вечором їх камуфльований джип заїхав до артилеристів ЗСУ, з командиром яких Афіна випадково познайомилась в фейсбуці кількома тижнями раніше. Намагаючись уникати захоплених, або й трохи заздрісних, поглядів військових, дівчина разом зі Степаном пірнула в тьмяну кімнату, обвішану картами, де і мешкав командир. Немолодий вусатий львів'янин уважно вислухав розвідників, трохи нервово крутячи цигарку в руках. Недовіра в його очах поступово змінилась на здивування.
То ви що, зайдете в Донецьк і будете коректувати наші міномети?здивовано перепитав він, досі не вірячи, що молода дівчина і тридцятирічний парубок можуть бути справжніми розвідниками.
Розвідрота його бригади за три місяці не розвідала нічого, крім дороги до найближчого магазину з усім зрозумілою назвою «Алкомаркет», тому Степана і попросили заїхати саме в цей район.
Так,спокійно і впевнено відповів Степан.
Ну... Давайте спробуємо,трохи невпевнено пробурмотів артилерист і простягнув йому радіостанцію, по якій група мала передавати координати.
Дочекавшись, доки трохи стемніє, розвідники на чолі зі Степаном вирушили в дорогу.
Той час, коли сонце сідає, кидаючи останні промені на мінні поля і бійниці ворожих бліндажів, ідеальний для виходу. Саме в цей час група непомітна як для біноклів, так і для приладів нічного бачення ворога. Розвідники тихо, мов кажани, промайнули посадку і наблизились до руїн, що зловісно чорніли на снігу, наче велетенські зуби. Це вже було передмістя Донецька майже в тилу ворога, старанно розтрощене мінами і «градами».
До таємничого складу лишалось пройти декілька кілометрів. Могильну тишу не порушувало нічого, крім рідких пострілів "в нікуди", як це любили робити перелякані солдати в окопах по обидва боки, помітивши в тепловізор якесь зайченя чи лисицю. Тихо крадучись по скрипучому снігу слід-в-слід, бійці наблизились до складу майже впритул.
Двоє ополченців ходили взад-вперед по двору, ліниво позіхаючи і штовхаючи ногами банки з-під тушонки, розкидані по всьому двору. Лінія фронту була доволі далеко, тому жоден з них не збирався перелякано вдивлятись у тепловізор у пошуках злобних диверсантів. Самі ж "злобні диверсанти" тим часом зручно вмостилися в кущах на безпечній відстані і викликали артилерію.
Плюс, працюю!аж надто голосно відповів вусатий львів'янин в рацію.
Степан здригнувся і, про всяк випадок, зняв запобіжникараптом ліниві охоронці складу щось почули. Але ті продовжували гуркотіти порожніми банками у дворі. З другого поверху почувся голос:
Тіше, мать вашу, спать мєшаєтє!..
Двоє голосно зареготали, необережно забувши і про війну, і про важливий склад, який їм довірили охороняти.
Зараз і ми тобі "помєшаєм", зараза,буркнув Малий.
Їхні голоси заглушив свист, наростаючий з шаленою швидкістю. Дві міни перелетіли над складом і впали у дворах, розірвавши спалахом густу темряву.
Рукожопи, чорт забирай,прошепотів Степан і передав у рацію дані для коректування. Ще п'ять мін впали де попало, а вже шоста лягла метрах в п'ятдесяти від цілі.
Супер. П'ятдесят вліво, але почекай декілька хвилин,передав Степан, і розвідники швидко побігли геть, уявляючи собі, наскільки сильним може бути вибух на таємничому складі.